Катерина Радько. Вірші: "Волелюбні птахи ми з тобою удвох...", Народження, Ні!, Десь, "Стежинка долі на твоїм чолі...", Поклонись Україні, Здалось, "Вчарована туманами й ночами...", "Моя душа перед людьми постала..."

Катерина РАДЬКО

Народилася 1983 року в Житомирі у сім'ї військовослужбовця. Навчається на дириґентсько-хоровому відділенні Житомирського музичного училища імені Б.С.Косенка. Вірші пише з 1997 р. Автор поетичної збірки "Таїна квітки"


* * *

Волелюбні птахи ми з тобою удвох,
Наше щастя - на волі померти.
І у небі зробити упевнений крок,
Щоб вітри не могли його стерти.

Наше щастя - летіти на сонячний схід
Й повертатись на сонячний захід.
Наше лихо - у клітці скінчити політ,
Не зумівши ще волю побачить.

Що ж, птахам волелюбним кохати не слід,
Їх лякають тенет почуття,
Ризикують вони, не скінчинши політ,
Закінчити у клітці життя.


НАРОДЖЕННЯ

Охоплюючи землю надією,
Дощ дрібненький тихенько зітхає,
Промовляючи дивною піснею,
Срібний вечір у ніч проводжає.

Де-не-де вітерець озивається
Легким шелестом трав і кущів.
День новий уночі починається
Міліоном барвистих вогнів.

Вся природа чогось сподівається,
Перший сонячний промінь встає.
Місяць з зорями в небо ховається,
День новий на землі постає.


НІ!

Ні, я не хочу сильною здаватись,
Ховати сльози у полон долонь,
Я мрію лиш собою залишатись,
Щоб не згасить життя живий вогонь.

Ні, я не хочу чимось вирізнятись
Поміж людей, що на Землі живуть,
В щасливі Дні - журбою прикриватись,
Жбурляти бруд - куди вітри несуть.

Птахів стрічати, наче промінь сонця,
Й дорогу грімну зводити в святу,
Не помічати стук різкий віконця
І розділяти з кимось самоту.

Ні, я не хочу лиху посміхатись
І роздирати душу на шматки.
Я мрію лиш собою залишатись,
Щоб не ховати вільнії думки.


ДЕСЬ

Десь за обрієм, Де нас немає,
Хтось когось тихенько окликає.
І питає: нащо день минає
Десь за обрієм, де нас немає?

Десь у небі, там, де нас немає,
Місяць зорям пісню заспіває,
І тужливо голуб закружляє
Десь у небі, там, де нас немає.

Десь в коханні, там, де нас немає,
Інший хтось до мене промовляє:
Чом кохання в серці не згасає
До людей, що серед нас немає?"


* * *

Пам'яті Лесі Українки

Стежинка долі на твоїм чолі
Чомусь така сумна мені здавалась.
У ній печаль, розквітла по весні,
З турботами життя перепліталась.

Чумацький шлях біля твоїх очей
Розповідав, що ти таки сміялась,
Бо не згасила пам'ять тих ночей,
Коли надія з вірою стрічалась.

В несамовитім танці почуттів
Колись доволі різко вирізнялась,
Неначе промінь сонця золотий,
Твоя любов іще жива зосталась.

Я уявляю дотик рук твоїх,
Ти уві снах до мене поверталась.
Своїм життям вклоняюся тобі,
Моя душа з твоєю повінчалась.


ПОКЛОНИСЬ УКРАЇНІ

І знов дощі, і знов дощі уперті
Прозорою хустиною надій
Укриють землю, поля дивні перли
І задзюркочуть в тиші золотій.

Повіє вітер божевільний з неба,
Руйнуючи мотив співучих злив,
Шепочучи, що щастя нам не треба
Шукати біля інших берегів.

І запитає сумно і дитинно:
«Чому не ціниш рідної землі?
Чому мандруєш рік у рік невпинно
В чужі краї на дужім кораблі?

Шукаєш щастя? Там його немає,
І долі теж не суджено знайти.
Повір мені: усе в житті минає.
Мине усе. Пройдуть роки, віки.

І ти пройдеш мимо своєї Долі.,
І зрониш тільки дві гіркі сльози.
Це сльози кривди, прикрощів і болю
За втрачені й змарновані часи.

Тож повернись, благаю, повернися,
Зустрінься з Щастям на своїй землі.
І Україні рідній поклонися
За промінь сонця й роси золоті».


ЗДАЛОСЬ

Заклекотало в серці, наче море,
І захмеліла вітром голова,
Й здалось мені, що ще далеко горе.
Його ще й не пророчила сова.

Здалось мені, що подих злоби й лиха.
Неначе в будні, в очі наплива...
І заспівала заздрість пісню стиха,
Про те, що щастя - це лише слова.


* * *
Вчарована туманами й ночами,
Здобута у смертельному бою,
Оспівана поетами й піснями
Зворушить душу кам'яну твою.

Моя любов, що вірила й молила
У Бога щастя не собі - тобі,
Від горя і зневіри боронила
У тій безжальній, нелюдській юрбі.

Моя любов... Немов сузір'я Лебідь,
Світитиме повсюди й повсякчас.
І навіть хмари, що гримлять у небі,
Повік не зможуть розлучити нас.


* * *

Моя душа перед людьми постала,
Чистіша від ранкової роси, -
Немов для сина, мати заспівала
Чудову пісню дивної краси.

Та люди тільки стиха посміхались,
Казали, що потрібен їм азарт
І що, проживши вік, вони дізнались:
Душа - це жарт, сумний невдалий жарт.

Катерина Радько. Вірші: "Волелюбні птахи ми з тобою удвох...", Народження, Ні!, Десь, "Стежинка долі на твоїм чолі...", Поклонись Україні, Здалось, "Вчарована туманами й ночами...", "Моя душа перед людьми постала..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 56-60.