Народилася 14 грудня 1981 року в с. Половецьке Бердичівського району Житомирської області. Навчається на філолоґічному факультеті Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка.
***
Ш.М.В.
Воно дихало і бачило, і, може, відчувало… Воно знало, що ця зірка може впасти і тоді буде золотою в багнюці. Невесело? Воно подумало, що в’язка синя темрява впаде на нього і накриє зеленими голками чорного сонця. Подумало… Погано, що ніхто цього не взнає. Ні! Ні? Ні…
Знову вони. Вони біжать летючи, сидять ходячи, самі того не помічають. Дивно, вони – не зірка.
Воно знало, що зірка потребує його дотику, але – боїться їх. Воно намалює ніжність самотнього холоду, і їм-йому і зірці – буде темно при світлі, що належить їм, і яскраво-червоно в темряві вічності. І вона це знає, але впаде. Впаде; так і залишиться мережаним осіннім листком, на який з темного тротуару поглядало зірчасто-білими очима невідоме нам тепло…
***
Б.Л.В.
Ти знову несеш її сюди. А може, це вона веде тебе вже вкотре? Вона.., вона… В такі спалахи саме вона – і знову сюди. Вона… А ти?..
Тут можеш впасти біля білих зірчасто-прозорих плям, і тебе накриє ціле небо. Вгадуєш вічність думок, думки вічності, але зовсім про це не думаєш.
Чудово! Класно! Вони знову танцюють! Зовсім не дивно. Через прив’ялі, жужмом зібрані тонкою павутинкою, фіолетові стебельця трави – бачиш. А вона відчуває. Вона.., вона… Дивно, що саме вона, ти і ці дивні танцюючі русалки – дерева?!!
Все починає кружляти… Припиняєш. А вона? Вона виривається і, звільнившись від тяжкої ноші мумії, падає. Знову злітає – падає… Ти стримуєш її. Не дивно: бо ти – людина, а вона – твоя душа…
***
М.О.
Її усмішка… Чому про неї сперечаються? Її люблять і ненавидять, наслідують і шматують, але не розгадують…
Посмішка осінньої грози, весняного дощу, літнього сонця? А може, це – посмішка жінки!!! Ні болю, ні радощів, ні смутку – жінки.
Осіннім небом весняного дощу впаде вона на його очі.., а він? Ница істота!!!
…Сміється. Сміятиметься завжди, бо це – посмішка жінки, яка пізнала радість материнства і… чоловічу зраду…
***
Б.Т.В.
Зараз воно хворіє. Лише іноді намагається підняти дві згасло-блискучі зірочки – бачити їх.
Жахливо! Чому? Воно віддавалось їм у руки, але золоте павутиння врізалося в його вічні спалахи. Вже обережніше – не дивно!
Вони хапають його обома руками впиваються ненажерливими іклами в прозору хмаринку тільця, залишаючи по собі жовто-зелені плями радості-насолоди.
– А воно?
– Воно хворіє…
– А якщо загине?
– Загинуть і вони…
– А ліки?!!
– Вони не зрозуміють…
– Чому?
– Вони – лише люди, а воно – щастя…
***
Г.Т.В.
Дві сонячні краплинки впали тобі на руку… Ніби росинки, а може, – дві піщинки. Сонячне де рево затремтіло стовбуром, торкнулося віттям по-дитячому безмежних очей. Розумієш, що вони ніколи не зрадять тебе. Стає затишно-дико… Вони супроводжують навіть в залізних пазурах сьогодення!.. Бо ж вони єдине, що тримає тебе і тут…
Раніше все було навпаки. Золото осіннього листя, срібло сліпучого снігу, діаманти сліз, перлини дощу. А зараз? Відчуваєш, що живеш цілу, нікому не потрібну, вічність – погромлений мурашник: безлад, бруд, уламки.
Невже ж ти зневіришся? Кинешся в цю мілку безодню?.. Ступаєш майже впевнено, як по власному серцю. Підходиш…
…Вони ніби виринули з темряви… Відвертаєш очі від тисяч тих, хто стоїть над прірвою, і, захлинувшись, повзеш назад…
Іноді так і трапляється – спогади рятують тебе від темної безодні…
***
Б.Л.В.
Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду блакитного скла… Різкий ніж жовтого променя різонув її зіницю – вона вгледіла тамуючі зірки: метушня…
Забула, поринула в сіру безодню зелені – світ справді позеленішав від довгого вибілювання зими. Чому? Чому вони знову зробили це з нею? Чому? Вже так було, не раз було… Не хотіла, відмовлялася вірити – заплющувала пусті очі: леді Реальність виїла їх.
Він, він, він… – вони і з нею, і знову… Навіщо? Навіщо вони зрадили?!!
***
Я рвучко підняла руку. Потемніле сонце кинуло промінчик на гостре лезо. Темрява. Спалах. Дикий оскал зубів. Затрималась… Ні, варто. Повітря задрижало спокійними нервами. Судорожна сльоза змочила палець. Я міцніше стисла кулак-удар!!!
Як дивно, я й не думала, що Надію так легко вбити…
Тонка цівка блакитної крові пробилась з-під блакитного одягу і пофарбувала ще живі, неохололі вуста. Вона подивилась на мене моїми очима.., подивилась востаннє.., подивилась криштально-чисто, без осуду.
Я ніби подивилась у дзеркало, подивилась востаннє.., і навіщо я вбила свою останню надію?..
***
Ш.А.
– Коли перестанеш малювати квадратні кола й називати їх трикутниками – тоді й поговоримо?!! – сказало Суспільство і викинуло Мене за двері свого життя…
Нічого, зависла. Не те, щоб метушня, або бездіяльність, якось ніби затишно, спокійно!!? Поклала руку на пухке повітря Позажиття. Космос! Ха! А вас тут нема, і.., не буде (зітхну).
Десь далеко внизу Маленький Принц розмовляє з Лисом…
Чому це він вирішив, що ми маємо відповідати за тих, кого приручили. Це ж бо не лише ми? Це і вони. Не можемо ж приручити їх без них. Смішно? Зовсім ні… Нав’яжуться нові, повиснуть сонячними намистинками, а тягнуть донизу. Потягли, зламали та… ми ще й маємо відповідати.., цікаво?
Ніжна ручка вигребла з корінням напівздохлу ромашку і відкриває пелюсточки. Недозрілі жовті насінинки галасують, аж надриваються, від чого серце Квітки здригається в корчах.
А я зависаю. Давно вже. Добре оце так, без галасу.
… Чому це мені не байдуже? Байдуже?
Ще й як! Просто байдуже і байдуже, аж вже байдужить…
= Йди…
– З байдужістю, в чорне коло Всесвіту, як всі?
= Йди…
= І що??
– А що – пішла.
***
Вони лежали спокійно, поки не випав сніг. Тоді рука Творця потяглася за Сірниками, щоб запалити Вогонь вічності. В коробці їх було багато, і вибрали перший навмання, вхопивши задубілими пальцями. Боляче шкрябнули серцем по душі коробки, від чого виник Вогонь Роздратування. Спробували увімкнути комфорку, але Сірник догорів – роздратовано викинули на підлогу...
Треба взяти другий. Він був такий же, тільки трохи довший. Викресав. Він був слухняний, і його поклали на коробку, хоч і напівзгорілого...
Поки Він набирав Воду в розбите коло чайника, Хтось загасив Вогонь. Спокійно блиснули звірячі оченята, і блиск їх зупинився на Коробці. Руки усією довжиною потяглися до неї і висмикнули останнього Сірничка. Швидко запалили на всю міць і спробували, стоячи на відстані невеликої Вічності, викинути недопалок в Сміття. Крила не виросли – Сірник впав на лінолеумну Землю...
Так вони лежать: хто на підлозі, хто на верхівці Коробки, а хто – з самого низу – ледь не на смітнику. Але то нічого. Вони вже відпалали, догоріли і все одно опиняться в Смітті, заметені прибираннями Творця...
Немає коментарів:
Дописати коментар