Відблиски синіх очей
В її очах віддзеркалювались блискучі від дощу квіти, блискуче смарагдове листя каштанів і якась барвиста водяна гладь між сіро-зеленими стовбурами одвічних дубів... А ще - за синіми планетами її райдужок тремтіла палаюча яскраво-рожевим смуга заходу. Ні, вона не плакала, просто, якось само собою так виходило, що очі її були настільки блискучими й чистими, що в них можна було побачити все те... літнє диво.
Пахли липи, свіжістю літнього дощу, теплом цього вечора і ще... (Чим?) Може, її мріями. Щось незвично запаморочливе було в тому ароматі. Липовому? Ні, справжньому, літньому.
Краплі дощу спадали час від часу то там, то тут. їх не струшував вітер: вони самі скочувались на край зеленого листя і, узявши собі на згадку блискітку сонця, безтямно падали у траву.
Вітер був напрочуд легким. Він лагідно дмухав на її золотаве, напівпрозоре пасмо, як та розшурхана у височіні хмарка, і блискуче, як промені цього звабливого заходу. Золотаве волосся, вибившись, витало в повітрі ,й тремтіло біля скронь, і лащилося до щоки.
Стояла на мосту і дивилася в далечінь: круті зелені пагорби темніли під тінню вечірньої синяви, і лише небокрай ще яскраво палав золотаво-червоно-рожевим сяйвом у бузковому вінку надвечір'я.
Ставало прохолодно, але додому не хотілося йти: в такі миті особливо чіткими стають контрасти: бузкове межує з блакитним і сталево-білим, та їх межу чітко видно; червоне переходить у жовтогаряче, і це так помітно...
Щось блиснуло в її очах. Сльоза? Ні, то промінь заходу відбився від дзеркальної гладі води - і його відблиск ненароком потрапив у синяву її очей. Ні, то не сльоза. То сонце так грається своїми променями, цікаво заглядаючи в душу. Стоп: не в душу, у вічі. Звичайно ж, у вічі.
Стара альтанка вирядилася в рожеве, рожевими стали доріжки в алеях парку, і набережна теж зашарілася рожевим: захід... Ще мить - і все почервоніло, потемніло... І ось, спокійний бузковий поглинає парк, наче хвиля з небесного моря.
Якась тінь набігла на щойно ясний її погляд, чи, може, то лише здалося?
Вечірні тіні розсипалися-поспадали з неба нечутно хто куди, й, спочивши мить, порозповзалися-розпливлися по всьому парку - і навіть сюди, до мосту, сягали.
Вітер ніжно торкався її чола, губ, шиї, оголених літом пліч, рук... Огортав її всю приємною прохолодою і теплим ароматом квітучої липи. Чудовий запах. Насичений, свіжий... (Бо після дощу?)
Щось солоне відчулося на губах.
То... ти все-таки плачеш?
Ні, не плачу: то... так, очі вразливі, не витримали яскравості вечірніх кольорів, захід сонця.
Пора.
Ні, ти плачеш!
Тобі здалося. (Вона посміхнулася.)
Стривай!
Самотньо простягався великий міст, вигнувшись дугою високо-високо над тихоплинною рікою. Самотньо зникала її тендітна постать у бузковому світлі літнього вечора.
Але ж ти... справді, плачеш.
Вітер злегка торкався золотавого пасма - і воно злітало й тремтіло в повітрі, напівпрозоре, легке... Він кружляв навколо неї, злітав до каштанових смарагдових віт і, жартома, струшував холодні бризки їй на шию і плечі... Вона сміялася. Озираючись шукала його; зазирала високо крізь гілля алей у синяву неба: де той бешкетник і пустун? Прислухалась... Він зринав - наче нізвідки, зникав - наче назавжди, і знову з'являвся... Він щось тихо-тихо шепотів їй... І раптом... Зазирнувши ненароком в її очі, побачив...
Себе!
Ні, цього не може бути! Невже?.. Так не буває! Ні! „Це неможливо!" - вигукнув він і, розсміявшись наче з дитячої витівки, полетів геть. Легкий, літній вітер...
Якби він придивився до тих очей, якби глибше зазирнув у їх синяву, скільки б іще „неможливого", несподіваного, незвичайного зміг би побачити! Та він... не схотів. Він не повірив у те, що побачив сам. Чому?
А їй завжди подобався легкий вечірній літній вітер, теплий і ніжний... Вона завжди зачудовано на нього дивилася, і їй здавалося, що вся ця краса літнього вечора, якою вона милувалася, неможлива була б без нього. Чому він зник? Дивак. (І хто тепер розноситиме ці чудодійні пахощі липового цвіту і дощу? Вони так запаморочливо діють на всіх, хто їх відчуває.) Ніжний, теплий, перейнятий свіжістю дощу, легкий вечірній літній вітер...
Він винувато визирнув з-поміж смарагдово-блискучого листя каштанів і сумно й... зачудовано (а може, здалося?) подивився їй у слід.
Наздогнати? Ні, вона ж не плаче! - і він лукаво всміхнувся. Чи все-таки... Ні.
Але чому?
Я не можу.
Як це, не можеш? Чому не можеш?
Я не можу тобі цього сказати...
Але чому? Чому?!
Він роздратовано рвонув саму високу гілку, де вже не було блискучих крапель, - листя сухо зашаруділо.
Не можу...
Він злетів у яскравість вечірнього неба, застиг на мить, дивлячись, як вона зникає в бузковому світлі літнього вечора, - і зник у височіні, безслідно.
Синьо-бузкові барви розпливалися, розчиняючись одна в одній, зникаючи й знову з'являючись у нових відтінках синяви...її очей. Ні, вона не плаче. Вам здалося.. Вона йде алеєю парку й чітко бачить кожну рисочку, кожну цяточку, кожен відтінок... Якби вона плакала, хіба ж змогла б усе це побачити?
Чийсь сумний запізнілий погляд розбавив синяву неба блискучою прозорістю...
Ні, вона не плаче. Вам все-таки здалося. Вона просто йде...
Немає коментарів:
Дописати коментар