Химери дощу
або
Пора року — дощ
***
Зітертий часом запис,
старий, напівзотлілий лист...
Коли його читаєш,
жаль стає,
безмежно жаль тих слів,
що вже назавжди втрачені,
і їх не розібрати:
щось витерлося зовсім —
і не відновить рядків,
не відгадати загадку думок
чи почуттів,
що стали словом,
щось ти бачиш чітко,
та час
своєю невгамовною ходою
назавжди віддалив
їх справжній зміст,
повязаних у слово літер.
І ти мовчиш,
і пилом припадають
чиїсь слова,
уплетені в рядки, —
мереживо думок
напівзотлілого
листа
чийогось серця...
Падали сльози дощу
у свіжість ранкового саду,
листя зелене розлого лежало
на мармурі білих перил
старої альтанки.
Хтось тихо читав,
шепочучи слово за словом,
щось дуже таємне,
мабуть сокровенне,
щось дуже незвичне,
величне,
щось ніжне,
щось тепле,
щось...
Тихше!
Ще тихше звучали слова,
зникали у шумі дощу.
Хтось швидко читав
досхочу,
до нестями...
Дощ плакав,
краплини спадали від неба додолу,
де трави і листя.
Крізь квітів бузкові вінки
звисали блискучі, прозорі і
чисті
ранкової зливи
разки.
Звучали слова у зволоженій тиші,
зникали, зринали із безвісті літ,
в сьогодні гукали,
відлуння торкалось
до спогадів давніх,
ще поки живих,
із памяті стертих,
але не із серця,
і ніжних,
і теплих...
Дощ
стих.
Десь вітер шумів,
пливли невиразно
і гірко читались рядки.
Папір був шершавий,
старий, поруділдий,
а спогад —
іще живий.
Ще падали краплі і листя лежало
розлоге, зелене й густе...
На білому мармурі
в свіжому саду
лежав білий лист...
Не про те,
що може сьогодні
минулим ще марить,
що хтось гіркоту каяття розбавляє
в солоному трунку сліз.
Що в серці тепер,
як у сповненім кубку:
ще крапля — і терпке вино
проллється на душу
Іі може, очистить,
а може, — і зцілить
від дикого смутку,
що в серце упявся
давно.
Цей лист не про те.
Нахилялися віти,
налиті сльозами дощу.
Хтось швидко писав,
шепотів тихо-тихо...
Губились слова,
виринали —
і знову
казав хтось молитвенно
слово за словом,
немов у нестямі,
так пристрасно, палко,
і щиро,
і досхочу.
Вітер тихо зітхнув.
Вниз посипались краплі
на холодні розлогі листки
мармурових перил
вже старої альтанки...
Час назавжди сховає
слова, що сплелись у рядки,
мов разки,
і почерк чиєїсь руки,
що пише схвильовано
відповідь щиру,
як лист у минуле,
як крик... Але
зупиниться мить,
коли хтось прочитає
колись,
через сотню літ,
вже зовсім старий,
поруділий,
шершавий
зотлілого серця
листопад на білому мармурі
в тихому саді,
де вічне
й миттєве
сплелись.
***
Мокра сірість,
чуєш,
прилипа до тіла,
холодний щупалець
залазить в душу,
там нишпорить
нудотно довго.
Терпиш...
До нервів тягнеться
ти хочеш вирвати
його
хоч по-живому,
не крикнеш навіть,
аби назавжди!
Мо чистим бути
лиш мрія?
Де твої висоти?
Ваблять ще до себе?
Чи відшукати їх?
А мо не варто
калічить крил
безглуздим летом?
А хтось
премудро так учив
високим істинам
а сам
покликав в небо,
щоб звідти скинути?
Вабив, як сяйво, —
і раптом зблід
у фальші,
ляпнувши у душу
краплями зневіри.
Гидка молекула
блука душею,
нудьгу і сум
думкам лишає,
Та ні!
Коли вершин сягнув,
з вершин пізнаєш все
життя!
Воно прекрасне.
не вір бездушним
і слабкодухим,
хоч в ранах крила, —
лети!
***
А дощ
вривається
в вікно,
на склі
дрижать холодні бризки,
їх вітер
впевнено і різко
розчахне
на прозорі риски,
тире
і сотні тисяч ком.
А дощ
вривається в вікно.
Жене його
холодний вітер
крізь плетиво
прозорих літер.
Прийме кімнат самотність тиха
останнє
осені тепло.
А дощ
вривається в вікно.
Крізь мряку
ніч тривожно дише.
Хоч злива
смуток в серці лишить,
ти на
сторінках вогнищ пишеш,
що віриш
в осені тепло.
Хай дощ вривається
в вікно,
забувши
про затишне літо.
Проте
снується сповідь літер,
що всупереч
усьому
ти ще віриш
в ласкаве
осені
тепло.
***
Дощі, дощі...
Немовби сльози,
на склі мого вікна краплини,
холодні й чисті.
Граціозно
кружля метелик
з тополиним
прозорим пухом у повітрі.
У синю далечінь, над хмари
злітають мрії,
і не мало
ще треба встигнути...
Дощі...
Вони на мить принесли холод:
ще сонячний гарячий цвіт
барвисто заяснить довкола,
я вірю.
Дощі, дощі...
Ідуть невпинно.
Їх сум душі торкнеться
злегка,
їх тиша — лиш
перепочинок
перед новим
бурхливим злетом.
Якщо тебе зіштовхують...
Це було відчуття, наче тебе штовхають із краю прірви у якусь жахаючу холодну бездну, і ти хапаєшся за будь-що, аби втриматися на цій межі, між...
За сухий байдужий пісок: він вислизав крізь пальці й безжально зменшувався під твоїми долонями. За тонкі блискучі травинки... І чомусь думалося, що то твоя душа, розятрена, зацькована... В напівмороці іще вгадувалися силуети височезних гір, грубого сивого каміння, яке теж ладне було от-от впасти на тебе. І чому ти тримаєшся за край прірви? Все одно тебе...
Були якісь сподівання, що це — просто сон, але руки слабли, зрадливий пісок посувався вниз разом із тобою... Блискучі травинки... Вони виявилися ще більш підступними. Стиснувши в руці жмуток шовковистих стеблин, сподіваєшся на порятунок і тягнешся вгору, але вони... з тріском рвуться у твоїх руках, обриваючись коло самої землі або виймаючись із корінням так різко, що пилюка з-під кореневищ враз запорошує очі й ти ще в більшій безпорадності, бо тепер ще й нічого не бачиш.
Очі пекли від болю, від, здавалось, гігантських крихт піщаного пилу. В руки блискучими лезами врізалася трава... Ні, ти мусиш це витримати, інакше...
Невідступне відчуття безодні під собою й усвідомлення того, що ти — на межі, кидало в розпач і могло б позбавити глузду, якби не... Час від часу зриваючись на якийсь міліметр вниз, тягнучись угору й знову зриваючись, ти... дивишся вгору на різнобарвне сяяння неба в час заходу. Падаючи вниз у холодну безвість, ти все-одно дивитимешся туди, у височінь, де...
Раптовий поштовх вирваної живцем трави відкинув тебе ближче до урвища, ближче до холодної невідомості, якої ти, ще не встигнувши усвідомити, жахаєшся. Ти не хочеш піти в холод, в... Але тебе про це ніхто не питає. Тебе навіть скоріше підштовхують, ніж простягають руку. Невже тобі й досі це ще не зрозуміло? І не питай, як ти зможеш там жити: це дурне запитання, на яке тобі дадуть таку ж відповідь. Не тримайся так завзято: все одно впадеш.
Величезна тінь гори накрила тебе ще більше й тепер тебе уже ніхто не побачить. Нікчемна людинка, ти теліпаєшся над прірвою, хапаючись за будь-що, аби не зірватись і не полетіти в холодну безвість, де тільки ніч і... забуття.
І тебе... зіштовхнули. Лети. Там, внизу, тебе не мучитиме спека, матимеш змогу насолоджуватися прохолодою. Хтось звисока гукав іронічно вниз: не засмучуйся, через це всі проходять!.. І ти усвідомлюєш, нарешті, що трапилось.
Падаючи вниз, ти здійняла очі до палаючого різнобарвям неба і, вже відчуваючи холод і мряку і те, як боляче тебе торкається забуття, чиєсь... Усвідомлюючи, що тебе відштовхнули (чи зіштовхнули?), не просто забули чи пішли, залишивши одну, а відштовхнули, спокійно, байдуже, з посмішкою чимось виправданої іронії на світлому, здавалось би, обличчі, — усвідомлюючи це все, ти... благословила. Ти благословила вечірню яскравість неба. За те, що вона барвисто ясніла високо вгорі, була привітна, лагідна і... щира. І ти могла бачити її, коли захочеш. І ви навіть уміли одне з одним розмовляти. Навіть пісок, що різко пурхав з-під вирваного коріння не міг запорошити її краси.
Ця барвиста височінь не замінить його тепла, але... Падаючи вниз, щораз віддаляючись від тієї межі між можливим і неможливим, між теплом і самотністю, між щирістю і обманом, — падаючи вниз, ти все одно сподіватимешся, що, можливо, там, за цією жахаючою глибиною (а може, — висотою?) теж світло, барвисте, яскраве, як у вечірнім небі? І можливо, ти відчуєш тверду землю під ногами — і тоді зникне ця гігантська тінь і цей холод, і не стане бездни... А якщо цього не станеться, якщо... То в останню мить свого існування ти бачитимеш це пишне небо, його щирі барви і захоплення цією красою позбавить тебе від болісного усвідомлення...
Олена Шегеда. Поезія та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.42-49.
Талановита жінкаДуже.Здоров'я та вічного натхнення.
ВідповістиВидалити