… Мені подобається психологія: то ж цікаво знати, що відбувається у твоїй голові, серці та нижче та як, приміром, окружність твоєї голови (чи навіть грудей) в сантиметрах упливає на шлях пізнання(. Та найбільше мені подобається психологія творчості: тож цікаво не так знати, а тільки припустити, як це тягнуться творчі нитки з неба до землі і як то люди плетуть із них партитури, полотна, светри та тексти. Однак бувають такі хвилини, коли сам процес творчості видається винятком, який не підпадає під дію чи то теорії відносності, чи то під якісь діалектичні принципи, коли творчість — це ряд пекельних творчих мук, як за проходження медогляду: в кожному кабінеті тебе мучать допитами про «жалоби» і жалоби, а що кабінети різні, то й муки такі ж — різні. І ось в такі моменти кольору, як знаменитий «Квадрат» Малевича, я себе тішу так: dont worry; я не знаю, куди потрапляють письменницькі душі після смерті, летять від землі вверх чи під землю, та уявляється мені, що вони можуть перебувати одночасно в двох місцях, наприклад, письменник у раю, письменник на землі і ось чому: твори продовжують життя людини-творця, людини-митця, людини-деміурга і байдуже, наскільки — на мить, на тисячу митей чи на століття, тому не варто боятися смерті, якщо витворив собі такий щит.
Думаю, що Пало Загребельний — серед тих письменників, який своєю творчістю забезпечив собі такий щит, яким його, щит, описують у героїчному епосі: міцний і непробивний, у повний зріст за метр вісімдесят та ще й до того ж майстерно кований, словом, — на роки, десятиліття, століття. Час класичного безсмертя…
Десь так мені думалося у маршрутці «Київ — Житомир», коли я трощила велике червонобоке, як із картинки, яблуко і здається мені, що то воно було причиною тих розмислів і цієї передмови, бо, здається мені, що яблука — то філософські фрукти, якщо вони спокушують у раю і падають із нього на землю внаслідок закону тяжіння на голову Ньютону.
Ніяк мені не випадає прямо сказати про інформаційний привід до цієї інформації, тож скажу так, як пишуть замітки в щоденних всеукраїнських газетах або оголошення: третього березня, у Міжнародний день письменника, у книгарні «Є», що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лисенка, 3 (станція метро «Золоті ворота»), у цьому культурному льосі, відбулася зустріч «Без Загребельного». І хоч ця подія пройшла під цією трохи сумною назвою, однак не хочеться писати про неї в тоні некролога, бо й не вийде, якщо триматися берега вступу «Щит Павла Загребельного та філософське яблуко», та ще й, біжучи наперед, розповідають, що сам Павло Загребельний веселий був чоловік. Але все за порядком і спочатку про нас.
…«Ця зустріч ніяк спланованою не була», є такі подорожі в житті, коли сіли — і поїхали, попливли, полетіли, пішли. Ми ж просто поїхали і, якщо опустити приватні справи, вийшли на станції «Золоті ворота», біля яких укамянів Ярослав Мудрий, який і нам двом, і всім перехожим натхненно простягав і ще простягатиме нащадкам Софію Київську, так що від цих символічних співпадінь не може не згадатися диво дивне — роман «Диво» Павла Загребельного.
Це для нас зустріч-подія «ніяк спланованою не була», втерлася в наші робочі плани мінімрією, експромтом, однак не для Володимира Панченка, модератора. Біля каси розраховуючись за культурні знахідки, я чула, як він тривожився про гостей, кого ще нема і де вони ходять. І те символічне співпадіння з Ярославом Мудрим і наші з ним літературно-загребельні інтенції швидко доповнилися іншими, більш авторитетнішими думками і контекстами, бо, власне, зустріч «Без Загребельного» наче відбулася у клубі літературознавців та інтерпретаторів, старших та менших. Так, передусім Володимир Панченко вдався до візуалізованого біографічного методу: йому потрапило вирушити в мандрівку життєвими, а десь і літературно-художніми, стежками Павла Загребельного, а що від таких мандрівок невідємне фотополювання, то на тій підставі склав модератор відеоряд і вже ми були заохочені до екскурсій. Буває, чи на День Знань, чи на День Учителя я пошановую свій педагогічний диплом тим, що тихо мрію про часи, коли і школи, і виші обладнають і оздоблять найновішими ТеЗееНами, які, хоч і є тривога для ледачих, та й також заклопотаних працівників освіти, посунуть навчально-виховні та навчально-пізнавальні процеси, як Вірастюк вервечку автомобілів.
… Хоч ми й не зайняли центрального місця, скажімо, поряд з Михайлом Слабошпицьким або з ким-небудь іншим у модних лискучих костюмах, а примостилися в марґінальному ряду, скромно і збоку, втім, мені будо добре: мені було тепло у светрі з мякенької пряжі, а зайву теплоту відгонив кондиціонер, так склалися сприятливі умови для слухання, спостережень, стежень за іншими та ще й якогось думання. І от мене відвідала така думка, правда, припускаю, вона не така вже й «свіжа риба», але ж погодьтеся, що приємно на секунду відчути себе Христофором Колумбом. То думка така: дослідник теж має свій стиль, і не тільки діловий — в одязі, і не тільки — науково-формальний у письмі, а й стиль думання: раз вивчивши прискіпливо одну тему, він здобуває не тільки статус кандидата чи доктора, а й як додаткове заохочення йому дістаються такі окуляри, одне скельце яких — творчість якогось письменника, а друге — начитана і напрацьована методологія, і вже так вони дивляться і на людей-героїв, і на героїв інших письменників, словом, на все на світі. І тут є спокуса ще на крок відступити від теми, гадаючи на картах, чи то є ґандж і чи є йому виправдання? Ще не придумала щодо ґанджу-неґанджу, зате з виправданням ясніше: і доктори не все знають. Ось і Володимир Панченко, раз пристрастившись до Винниченка (ґрунтую це речення і на своєму досвіді. Він таки письменник, який привязує), до його амбівалентних героїв і компаративного методу, науковець проектує-перекладає цю валізку знань і на творчість Павла Загребельного, звісно, не нехтуючи і не закриваючи очі на індивідуальність цього письменника: «Він [тобто Павло Загребельний — Л. З.], — каже п. Панченко, — весь час писав про подвійність української душі, що має витоки з язичництва і християнства. З них ніщо не перемогло». Ця думка знаходить свій відгук у серці Тамари Гундорової і вона десь доповнює, а десь і конкретизує погляд Володимира Панченка: «Павло Загребельний — письменник-філософ. Його приваблював світ поганський, дуалістичний». До того ж у сучасному українському літературознавстві Тамара Гундорова, поміж усього іншого, відома як «спец» із міжстатевих відносин, тому й не дивувати, що не могла вона не зачепитися і прохопитися словом про героїнь Загребельного: «Його твори пронизані софійністю, жіночністю, еротикою», — і її розмисли про любов… зацікавлюють публіку. Зясувалася ще й «компаративна змова»: Володимир Панченко згадує про гофманівське начало (майстри/філістери) у творчості романіста, в цій позиції дослідника-модератора підтримує його ж дипломниця Леся, а Ростислав Семків веде паралелі аж в Італію, в художні «помешкання», тобто твори, Умберто Еко.
І от літературознавчий колодязь був би ще глибший, а захід набрався би окрасу чи краси конференції, якби не промови Івана Драча та Михайла Слабошпицького, та й чи змогли би вони розійтися в стилі виступу, якщо обоє прийшли вбрані у сірі костюми, правда різного лиску-блиску і тону, однак то вже деталі. Між іншим, попередні домовленості цього гурту про час, місце зустрічі — факт ясний, та, мабуть, у таких розмовах вчені мужі і жони погоджують не тільки витворення наступної наукової парадигми, а й ведуть, так би мовити, парадні тему, наприклад, колір костюму, бо як же інакше пояснити їхню спільну любов до сірого і чорного одягу, хіба тільки назвою зустрічі: «Без Загребельного» вони сумують і ті кольори їхні почуванні видають… Даруйте мені цю особливість: багато простих речей я люблю ускладнювати (. Так от. У лискучому, кольору асфальту після дощу, діловому костюмі Михайло Слабошпицький постав не лише, як оратор, а й як головний у Комісії зі спадщини Павла Загребельного, і лягло йому на серце промовляти до нас про стосунок творчості цього письменника до часу і навпаки: «Постаті такого калібру не вміщуються у свій час», це якщо про письменника; а якщо про читання його історичних романів, то за словами п. Слабошпицького, в тому процесі є ризик не зрозуміти, скажімо, «Диво», бо привносимо чимало у твір свого, а значить — сучасного. Іван Драч — «сонце» історико-літературного шістдесятництва, тому якби він не згадав про це яскраве явище СУЛМ, то присутні були би розчаровані, і схоже, сам Іван Драч про то здогадувався, тому запевнив: «Шістдесятники, звичайно, не були би такими без Загребельного».
І от літературознавчий колодязь був би ще глибший, а захід набрався би окрасу чи краси конференції, якби ще й не ораторський експромт Теодозії Зарівни: так складається її гороскоп, що їй доводиться виступити без підготовки, як на сторогому іспиті, однак вона не сильно губиться і ставить питання уже навіть не з розряду риторичних, а мало не вічних: чому Павла Загребельного не висунули на Нобелівську премію?! Пояснення до цього запитання вже віднайдені: молодий і нерозвинений інститут взаємного перекладу, ігнорування на великий відсоток вищих від «ширпотребу» культурних цінностей і ще цей вічний мотив порожнього гаманця. До того ж моя приятелька «опускає» це питання-проблему в соціологію: суспільство велить, щоб митці вимагали «Нобеля», а в справді талановитих людей на такий учинок пихи, сили й егоїзму вкупі взятих не вистачить.
Звісно, на таких зустрічах гортаються фотоальбоми і згадується життя із Загребельним, звучить багатоголосся, малюється штрихами літературний портрет:
Володимир Панченко: «Друг дитинства Загребельного розповідав мені, що він ходив завжди з книжкою і на ходу читав».
Михайло Слабошпицький: «Так, він не вмів ходити повільно, розважливо. Він веселий. У той час пісних поведеній, на щастя, жили люди нестандартні. Прикро, що він не написав свої спогади. Ні, ми можемо вишукувати спогади зі творів, але я маю на увазі спогади як жанр. Так ми втратили ту змогу побачити його його ж очима».
Знову Володимир Панченко: «Він давав талантам щедрі аванси, скажімо, запропонував дати Шевченківську премію Тані Малярчук. Він мав чуття на яскравість».
Тамара Гундорова: «Я належу до того покоління, яке мало або й взагалі не знає Павла Загребельного. Нам залишається читати тільки його твори.
Він має відчуття жанру, стилю. Він причетний до розвитку популярної, сучасної масової літератури. Павло Загребельний міг поєднувати детектив, пригодницькі, любовні історії».
Іван Драч: «У всіляких ситуаціях був сам собою, хоч не просто складалися умови».
Елла Загребельна, дружина, плаче.
Людмила Золотюк,
Житомир — Київ
Немає коментарів:
Дописати коментар