Лікувальні властивості літератури
Відомо, що певна пристрасть може розвинутися у невроз, який психологи (і психіатри) називають комплексом. Буває, такий комплекс впливає і на літературну творчість, зумовлює її тематично-образне спрямування. Власне, у такому випадку творчість можна розглядати як звільнення од неврозу, витіснення його за допомогою уявно створеної віртуальної візії, що призводить до своєрідного катарсису – психологічного очищення від нав’язливих думок, почуттів, образів. Австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд вважав, що для художньо обдарованої людини мистецтво є спасінням од психічної хвороби, оскільки вона "може виражати свої фантазії не симптомами хвороби, а художніми творіннями, уникаючи завдяки цьому неврозу і повертаючись таким необхідним шляхом до дійсності". Той же Фрейд висловив думку про сублімацію – перехід, трансформацію підсвідомих бажань у художні образи, реалізацію душевних сил і розв’язання внутріпсихічних конфліктів. "Підсвідомі бажання", за Фрейдом, це переважно невдоволені сексуальні бажання, які й стають джерелом та рушійною силою літературної творчості. Абсолютизувати таке пояснення творчого акту немає підстав, проте варто задуматись над тим, що підштовхує, наприклад, юних поетів писати здебільшого про кохання, вимріювати образи коханих, зустрічі та розлуки з ними? З іншого боку, це сприяє витісненню сексуальної агресивності чи нав’язливої заклопотаності, окультурюючи почуття і не дозволяючи їм перерости в невроз з усіма хворобливими наслідками.
У такому випадку, повторюючи Юнга, можемо говорити про компенсаторну функцію художнього слова, до якого людина навертається ніби випадково, несвідомо, шукаючи виходу із конфлікту між внутрішнім та зовнішнім світом. А "несвідомі процеси, що компенсують свідоме Я, як вважає вчений, мають у собі всі ті елементи, котрі необхідні для саморегуляції цілокупної психіки".
Буває, письменника пригнічує якийсь факт, якась подія, що його вразила, чи образила, чи змінила ставлення до чогось або когось, - і це гнітить душу, створює постійний внутрішній дискомфорт, підштовхує "виговоритись", і літературний твір стає формою звільнення від того душевного стану, хоч у реальності може нічого так і не змінитися. Таким чином, літературна творчість стає спасенним актом, що врівноважує психіку творця.
Здатна вона врівноважувати психіку і читача, котрий може звернутися до літератури у період душевної кризи, аби витіснити певний психологічний комплекс. Поринувши у художній світ, читач знаходить розв’язання певних проблем, які мучать його, забирають спокій, тривожать душу. За допомогою художньогго слова так само, як і в літературній творчості, відбувається процес сублімації, внаслідок чого читач одужує від нав’язливих рефлексій. Інакше кажучи, у читанні він знаходить утіху.
З багатьох утіх, доступних людині, літературна творчість не належить до найдоступніших. Більше того, дехто з письменників розцінює творчий акт як напружене страждання, своєрідний стрес, що впливає як на фізичний, так і на психічний стан. Зокрема, Леся Українка зізнається, що після завершення "Лісової пісні" "була хвора і досить довго приходила до пам’яті". А в листі до Л.Старицької-Черняхівської пише: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, - отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати..." Немає сумніву, що творчість – то важкий труд душі та інтелекту, а проте творця, як завороженого, тягне до нього, спонукає раз у раз упірнути у напружене сплетіння думок та почуттів – і вистраждати новотвір. І якщо це мука – то це солодка мука, себто добування насолоди в процесі опанування Слова, його всеможливих значень. Найвищу насолоду, спалах позитивних емоцій, чуттєвий екстаз приносить творче натхнення.
Прагнення насолоди – егоїстичний потяг, спрямований передусім на самовдоволення, на обслуговування Я як основної субстанції у творчій діяльності. Фрейд увів ще й поняття ВОНО – це глибинний пласт душевного устрою, що залягає у підсвідомості і керується принципом задоволення. Деколи письменники, після завершення свого твору, висловлюють незадоволення створеним, і це не манірність, а закономірний момент психічного життя: коли відбувався творчий акт, то в стані натхнення все складалося ніби само по собі, стимулювалося несвідомими імпульсами насолоди, що йшли від ВОНО, а як втих шал творчого горіння, то настала мить своєрідного отверезіння, що виразилось у конфлікті Я і ВОНО.
Література може сприяти утечі від дійсності, якщо вона не задовольняє письменника або читача.Хоч відомо, що від дійсності втекти неможливо, але спробувати можна, як це і роблять деякі люди, обравши за спосіб утечі літературне слово. Щоправда, історія літератури знає й іншу позицію – наближення до дійсності, її аналіз та правдиве відображення, що і спонукає взятися за перо, аби розкрити іншим очі на "реальну дійсність". Такі письменники войовничо сприймають "утікачів" від дійсності, засуджують за те, що ті витають у вигаданому світі, вибудовують "вежу із слонової кості", поринають у відірваний від життя естетизм. І все ж є немало прикладів в історії літератури, зокрема новітньої, коли чи не головною спонукою звернення до художньої творчості була спроба звільнитися від дійсності, яка вносить у душу невдоволення і дисонанси, і створити інший, бажаний світ, що хоч і є ілюзорним, а проте приємним і витонченим. Створена із "реально існуючих" елементів модель художнього світу несе в собі індивідуальне розуміння буття і свого місця в ньому, глибоко виражає психологічні процеси та нюанси в людській душі, репрезентує складність і неповторність окремої особистості.
Втеча від дійсності не просто провокується незадоволенням нею (та й саме поняття "дійсність" - надто універсальне і загальне). Найчастіше це викликається гострою душевною кризою, яка виникає внаслідок зіткнення ідеалізованих (зокрема в дитинстві, юності) уявлень про світ із реальною динамікою та сутністю оприявнених процесів, стосунків, фактів. Утеча в цьому випадку мотивується інстинктом самозбереження, а відтак – спрямованим, навмисним відвертанням від "реальної дійсності", яка не збігається з уявленням "як повинно бути". Порятунком для когось стає слово, котре виводить зі стану кризи тим, що витісняє "світ дійсний" - світом художнім. Подолання такої кризи може статися за допомогою зміщення планів сприйняття, причому зміщення просторового, як це змальовано, наприклад, в "Intermezzo" М.Коцюбинського, а може відбуватися в процесі творчого "самоспалення", як то бачимо у деяких ліричних віршах Лесі Українки. У передмові до "житомирської саги" "Стежка в траві" Вал. Шевчука Р.Корогодський звернув увагу на те, як юна героїня Мирослава, вперше потрапивши в "поле кризових змагань добра і зла", почувається самотньою, тому й починає вчувати "барвисту музику", тримаючи в руках писанку з таємничими солярними знаками. "Художні одкровення, - зазначає критик, - з’являються в результаті величезних зсувів свідомості художника і його прагнення втекти із зони дисгармонійного світу внутрішньої несвободи, герметичної глухоти й самотності в омріяну оазу сонячного буття, де зазвучить музика, яка надійно оселилася в душі митця".
Немає коментарів:
Дописати коментар