Метанойя,
або Крок до істини
Людська загадка
З усіх проблем, з якими зіштовхувалися люди в ході історії людства, ймовірно, найбільш заплутаною є загадка самої людської природи та місця людини у всесвіті. У яких тільки напрямках не велися пошуки, безліч різних концепцій було висунуто, але ясна та точна відповідь дотепер вислизає від дослідників. Одне відомо достовірно — усі люди є різними і за кожним криється своя особлива історія, яку творимо щодня.
Мудрість людька є досить субєктивною, бо часто побудована суто на власному досвіді чи надбаннях попередніх поколінь, що саме по собі становить ряд субєктивних поглядів. Проте мудрість не існує задля самої себе, але для того, щоб кожен, хто звертається до неї, мав можливість зробити правильний вибір.
Має рацію той, хто говорить: «У мене немає зброї — мій розум — моя зброї; у мене немає сили — ваш страх — ось моя сила; у мене немає друзві — істина — ось мій друг; у мене немає ворогів — ви самі собі вороги; у мене немає вчителя — тиша — ось мій учитель; у мене немає бажання чинити помсту — байдужість — ось моя помста; у мене немає бажання судити — ваші гріхи — ось ваші судді». Власне тому найголовніша мить — сьогодні, найбільш близька людина — та, яка є поруч у цю мить, а найголовніша справа — робити добро для того, хто є поряд, бо саме для цього ми народжені.
Людина підійшла до дерева, ввічливо штовхнула його ногою і попросила:
— Дерево, позич мені сенс життя.
— Навіщо тобі сенс мого життя? — прокинулося Дерево.
— Я заплуталась... — сказала Людина. — Розумієш, не знаю, куди йти, не знаю навіщо. Час проходить, а я по суті не знаю, хто я... Я втомилася від невизначеності, втомилася боятися, що зроблю що-небудь не те, втомилася блукати навпомацки, втомилася здійснювати помилки...
— Розумію, — сказало Дерево. — Але чим можу допомогти тобі я?
— Позич мені свій сенс життя, — повторила Людина. — Може, допоможе...
— Добре, — погодилося Дерево. — Ось мій сенс життя: рости.
— Рости? — перепитала Людини. — Просто рости? І все?
— Так, —сказало Дерево, —просто рости — і все, —і воно замовкло.
— Дерево! Почекай, не засинай! —крикнула Людина. — Поясни, що означає «просто рости»? Адже я і так — просто росту! Точніше, — виправилась вона, — раніше росла, зараз вже виросла...
Але Дерево не відповідало, і Людина пішла до річки.
— Річко! — крикнула Людина.
— Що? — відгукнулася Ріка.
— Позич мені свій сенс життя! — попросила Людина.
— Навіщо? — запитала Ріка. — Що, свого не маєш?
— Не маю... — опустивши голову, сказала Людина.
— От як... — сказала Ріка. — Тоді гаразд, слухай. Мій сенс життя — текти.
— Текти... — повторила Людина.
— Так-так, текти, — і Ріка поклекотіла кудись по каменях.
Вирішивши почекати для достовірності, чи не розяснить Ріка свою позицію, Людина лягла на березі і стала грітися на сонці.
— Як справи, Людино? — запитало Сонце.
— Взагалі-то не дуже, — поскаржилася Людина. — Сенс життя не можу відшукати. Дерево говорить: «Рости», Ріка говорить: «Текти», але мені щось рости і текти не зовсім хочеться... Може ти щось порадиш? Який у тебе сенс життя?
— Із задоволенням, — сказало Сонце. — Мій сенс життя — дарувати світло.
— «Дарувати світло», неймовірно! — сплеснула руками Людина. — І це все?
— Все, — підморгнуло Сонце. — А! Ні, є ще.
— Що ж? — пожвавилася Людина.
— Тепло. Дарувати тепло. І світло! — нагадало Сонце і покотилося за горизонт. Стало темно.
— Дивні всі, куди діватися! — обурилася Людина. — А мені як бути? Зростати? Текти? Або, може, дарувати світло? Дарувати світло... Лампочку, чи що, на ніс повісити й базікати?
— Місяцю! Гей, Місяцю-у! — звернулася Людина.
— Так? — Місяць виглянув із-за гребеня гори і посвітив яскравіше, аби розгледіти, хто тут виє.
— Який у тебе сенс життя? — голосом, повним розчарування, запитала Людина.
Місяць помовчав і урочисто відповів:
— Відчувати порожнечу.
Аж луна горами прокотилася. Людина вже втомилася дивуватися відповідям, але тут не могла не здивуватися:
— Як можна відчувати порожнечу? Це ж коли нічого немає! — вигукнула вона.
— А як можна не відчувати порожнечу? Адже це те, звідки береться все, — мяко заперечив Місяць і поплив у піднебесся.
Людина закрила очі і спробувала осмислити все, що їй було сказано. Не вийшло. У голові все перемішалося. «Рости, текти, дарувати світло, відчувати порожнечу... Маячня якась...» — Людина трусонула головою і розплющила очі. Перед нею стояла дитина.
— Вітаю! — сказала Дитина.
— А ти як тут опинилась? — злякалася за Дитину Людина.
— Ти чого сидиш? — спитала Дитина.
Людина поставилася до ораторського маневру маляти зухвало, але вирішила відповісти (все одно нічого не зрозуміє):
— Сенс життя шукаю...
— І що, знайшла? — поцікавилася Дитина.
— Ні... Не знайшла...
— А я знайшла! — радісно повідомила Дитина.
— І давно? — з насмішкою спитала Людина.
— Не знаю, — відповіло Дитя.
Людина почала нервувати:
— Ну, і який у тебе, о наймудріший з малюків, які бігають вночі по лісу самі, сенс життя?
Але Дитяти вже і слід простиг. І лише з темноти донісся його переливчастий сміх:
— Гра-а-а-ти-ся!!!
— Ах, гратися! — сплеснула руками Людина. — От так порада! — розчарована, вона кинула услід глузливому Дитяті пучок трави. Не влучила.
Тим часом почало світати. Людині більше не хотілося ні в кого запитувати про сенс життя. Вона встала, обтрусила руки і пішла світ за очі. Незабаром в голові виникла якась мелодія, і вона заспівала. Спочатку тихенько, собі під ніс, а потім — дужче, на повний голос. І раптом відчула, як довкола все завмерло. Тоді Людина заспівала ще голосніше, ще впевненіше. У своєму несподіваному співі вона забула про все, і так їй стало хороше на душі, ясно і радісно, що вона навіть не здивувалася, коли помітила, що сам Час зупинився, дозволяючи звукам прекрасної мелодії текти, грайливо переливатися і розростатися, заповнюючи собою все довкола…
Шукаючи сенсу власного життя ми думаємо, що то має бути щось надзвичайне й особливе. Але досить часто сенс проявляється в малих речах, які згодом ведуть до великих.
З іншого ж боку, реально, багато для кого сенс життя не переходить за межі нічних клубів, компанії часто вдаваних друзів, алкоголю чи легких наркотиків. Радикальний максималізм і токсичний «отупізм» нікому ще не приносили щастя. Лише те світло, що є в кожній душі може стати дороговказом на шляху до реалізації себе як повноцінної та мислячої особистості.
Французька письменниця Симона де Бовуар говорила: «Життя людини має сенс доти, доки вона вносить сенс у життя інших людей за допомогою любові, дружби, співчуття і протесту проти несправедливості».
***
Ти чуєш? Дощ… Шкода, що не весна, шкода, що він не весняний, а осінній. А вони ж такі схожі… Знаєш, весняний дощ, ніби провісник чогось нового, допомагає танути снігу, щоб у найближчому часі зявилися перші паростки. А осінній дощ — він… він ніби прощається. Якимось холодом віє від нього… неприємним.
Зима… Напевно, радіти їй можуть лише ті, хто вміє радіти життю. Так… Радіти життю — це талант, якому потрібно вчитися усе те саме життя, і добре, якщо ти встигнеш навчитися — залишиться час пожити.
Дим цигарки… Розвіюється по кімнаті, піднімається вгору, забираючи з собою думки… Пануючу тишу порушує ледь чутний тріск тліючої сигарети… Залежність? Не думаю… Залежність може бути від невпинних пошуків, від безупинної гонки за бронзою, бо золото ніколи не посідає той, хто не гідний цього. Певно тобі складно зрозуміти мене, але просто не намагайся, і тоді зрозумієш.
Між нами ніби якась прірва. Ми ніби разом, і в той же час далекі одне від одного. Ми ніби поряд і тут же безмежно далекі. Ми близькі, але й чужі одне одному. Проблема, певно, в тому, що ми намагаємось оцінити почуття. Любов, щастя, добро, зло та інше — то вигадані чуттєві капегорії, які ніяк не пояснюють наш стан. Намагатися оцінити те, що оцінити не можна — безглуздо, однак, ми раз за разом намагаємося зробити це — ускладнюємо собі життя і самі ж цьому не радіємо… Видихаючи останню порцію Диму і загашуючи недопалок, питаєш себе: чого насправді хочу? Саме тоді, коли не роздумуєш, не вагаєшся, встигаєш зробити те, що принесе насолоду. Але, зазвичай, у цій масі непотрібного, навязаного, кожного дня метушишся, шукаючи голку у скирті своїх бажань.
А який сенс? Дізнаєшся, чого хочеш, зрозумієш те, що є найбільш вагомим, досягнеш цього, але то вже не буде подобатись тобі… Адже відчути, що вода є теплою, можеш лише тоді, коли твоя рука була омита холодною. Так і тут — спочатку ти відчуваєш холод незнання, а пізніше насолоду від теплоти пізнання.
Та, певно, це не важливо… Розмова з дорогою серцю людиною... Ви чуєте одне одного, чуєте не слова, не інтонацію, а чуєте почуття одне одного, бачите одне одного, ваша мрія здається здійсненою, нехай і на мить, але реальну, живу, якщо хочеш, покірну, але справжню. Так часто не звертаєш на це уваги, як на картину, яка дуже подобається, ти купуєш її, але через декілька тижнів, перестаєш її помічати.
Тиша… Тиша, порушена тріском сигарети і заспокоєна, в той же час, ритмом осіннього дощу. Тиша, яка змушує шукати відповіді, блукати по моторошних лабіринтах власної душі… Тиша, крізь темінь якої пробивається крик почуттів, крик любові, який бореться з гордістю, гнівом і простою людською дурістю, — тією, що здатна знищити найбільш чисте та сильне кохання у світі.
Наскільки розпачливо звучить її мовчання, проголошуючи зрадницький вирок — осінню самотність…
P.S. Без надії сподіваюся
«Якою б жорстокою не була до людини
доля, якою б покинутою і самотньою
вона не почувалася, завжди знайдеться
серце, нехай невідоме для неї, але
відкрите настільки, щоб відгукнутися
на заклик її серця».
Генрі Лонгфелло
Лише те, що веде нас до світла, приносить радість. Перебуваючи у світлі, ми почуваємося захищеними, повними оптимізму та позитивних емоцій. Світло розсвітлює темінь, допомагає долати страх, безпорадність, морок. Саме воно дарує життя. Воно потрібне нам, як повітря.
Коли бачу все чітко і ясно, можу творити. Натомість, коли мої очі огортає темінь — втрачаю впевненість, відчуваю безпорадність. Те, що здавалося сенсом усього життя, зникає в одну мить.
Що сьогодні діється з тобою? Що домінує у твоєму житті? Світло чи пітьма? Чи впевнений ти, що наступний твій крок буде таким же твердим та непохитним, як попередній? Як ти почуваєш себе у цей момент? Чим для тебе є світло, а чим темрява?
Я знаю, ти втомився. Можливо для тебе то лише безглузда балаканина, проте, можливо, ти бачиш у тому сенс. Якщо це дійсно так, то я недарма існую в тому всіті. Позаду наші кроки роздумів. Скільки пар тих слідів є не знаю. То залежить від тебе. До мети лишилися лічені слова, які можуть так і залишитися словами, а можуть потрапити до твого серця.
Подумай, чи підсилу тобі буде вийти на свою гору, коли твій ліхтар вимкнеться, а запасних батарейок не матимеш при собі, коли цілковита темрява огорне тебе, забє у кайдани й виїдатиме тобі очі? Ти спраглий, а запас води вже майже вичерпаний.
Щоб вижити, потрібно знайти джерело, з якого можна було б напитися удосталь, відновити сили та зробити останній ривок. Але де шукати? Можу сказати одне: струмок цей знаходиться тільки в одному місці, яке так часто є забутим тобою… Десь там, глибоко у твоєму серці, він прагне вибитися і потекти стімким потоком переміюючи тебе.
Відчуй як життя пульсує у твоїх венах. Задумайся, що ж насправді здатне освітити твою душу, що змушує серце битися з неймовірною силою, часто незалежно від твого бажання стримати чи заглушити цей шалений ритм? То є щось, що лунає з глибини твого єства. Дозволь собі хоча б раз заглянути глибше, ніж у життя твого сусіда, відчути щось, що здатне зробити твоє життя більш світлим та щасливим. Тільки там зможеш знайти те, чого потребуєш. Не бійся вийти на двобій зі своїми страхами. Я розумію як буває важко повернутися туди, куди назавжди закриваєш собі дорогу, але кожна перемога над собою робить нас сильнішими. Ти мусиш запалити світло, яке освітить тобі шлях. Інакше відійдеш, так і не дізнавшись, наскільки величною є Святиня, задля якої ми вирушили у це паломництво.
Довірся мені, я прагну показати тобі прекрасний світ, який так часто знищує у собі. Я супроводжуватиму тебе до вогнища, яке сповнить тебе енергією, за допомогою якої зможеш зарядити ліхтар та освітити шлях. Навіть, коли все, що окриляло тебе зникає в одну мить, не жалкуй ні про що пройшло, але усміхнись, бо це було. Спогади зігріватимуть холодними ночами, а память назавжди збереже відбиток твоїх почуттів.
У моєму житті було багато суєти, невизначеності, заклопотаності, але усе враз міняється, коли відчуваєш її лагідний подих. Вона приходить тихо, зовсім несподівано, повністю змінюючи тебе. Вона, як вітер, якого не бачиш, але відчуваєш. Коли ти довіряєш їй та покладаєшся на неї, твоє життя перемінюється, наливається барвами та невичерпною енергією. Ти бачиш її, та розумієш, що задля неї варто жити. Але не раз вона змушує тебе страждати. Вона здатна завдавати болю. Це буває настільки нестерпно, що на мить втрачаєш відчуття реальності. Вона зводить тебе з розуму, але ти не можеш нічого вдіяти, бо знаходишся в цілковитому її полоні. Хто вона? Така прекрасна, з одного боку, але настільки жорстока, з іншого. Її імя золотими літерами викарбуване на серцях людей. Вона залишає свій автограф на кожному полотні так, що ти ніколи більше не можеш стерти його, намагаючись її забути. Називають її по-різному: одні найбільшим дивом з усіх див, інші — страшним прокляттям. Проте для неї не важливо, що ти про неї думаєш, бо вона має повну владу над тобою: приходить, бере в полон, а як тільки ти відповідаєш їй взаємністю, скидає тебе в безодню. Але так буває не завжди. Вона може лишитися з тобою, якщо берегтимеш її, захищатимеш, піклуватимешся про неї та дозволиш просто бути в тобі, змінювати тебе та творити величні дива. Існує безліч суперечностей і тільки одна вона.
Дивно, живеш ти, здавалося б, нормальним і цілком звичайним життям, але одного прекрасного дня, ніби громом з неба, вона поселяється у тобі. Найбільш дивним є те, що як би ти не старався відкараскатися від неї, нічого не вийде, бо вона набагато більша за тебе. І що ж тобі лишається? Втекти від неї — неможливо; вирвати зі свого життя — нереально, прийняти — ризиковано. Знаєш, колись певна людина сказала мені одну річ, яка полягала в тому, що в житті варто ризикувати. Тоді в моїй свідомості повстало безліч аргументів щодо нераціональності такого підходу. Проте згодом я цілком погодилася з нею, бо не можна прорахувати всього. Ми живемо лише один раз і, подібно скульпторові, виліплюємо власне сьогодення, власне майбутнє. Ми можемо ризикнути та залишитися в дурнях, але також можемо ризикнути та отримати те, про що так довго мріяли. Страх робить нас слабкими та безпомічними, наші комплекси не дають нам повноцінно жити, а бажання іноді призводять до розпачу. Але завжди існує «але»…
Кожного разу ми летимо в своєму новенькому (чи не дуже новенькому) авто по швидкісній трасі життя, на нашому шляху час від часу зустрічаються роздоріжжя. Існує тільки поворот на право чи на ліво. Зі швидкістю 150 кілометрів на годину ми робимо свій вибір, бо інакше неможливо. Якщо не зробимо його вчасно — розібємося, і єдине, що залишиться — два зрадницькі дороговкази і нічого більше. Кожен наш вибір безпосередньо впливає на наше життя, а отже, і на те, яким буде майбутнє.
Так що ж робити? Як не дивно, кожен з нас рано чи пізно постає перед цим питанням. Відповідь є очевидною — ризикувати, не дивлячись ні на що. Тим самим, цілковито довіряючи себе долі, яка керує нами, хоча ми того і не помічаємо. Вона дає нам кермо, але увесь час знаходиться на задньому сидінні, спостерігаючи за нами. При цьому варто розуміти, що ризик сам по собі не є складовою азарту чи драйву, лише осмисленним і добровільним вибором, який завжди залишає по собі слід.
Долю, фатум, рок, чи, якщо хочете, карму так само як і любов у людському житті не можемо відкинути. Парадокс у тому, що не ти вибираєш її, але вона обирає тебе. І тоді… безпорадність перед її величчю — очевидна.
Як не дивно, і моє серце вона прибрала до своїх рук. Я ніколи не сприймала її серйозно, завжди уникала, але, врешті, вона знайшла роками споруджувані катакомби моєї душі і не питаючи дозволу, просто поселилася в мені. Ніколи не думала, що є речі, яких не можна позбутися. Здавалося, усе мені під силу, але саме вона здатна подарувати крила. При цьому ти отримуєш лише одне крило, а інше належить людині, з якою вона прагне тебе поєднати, і тільки разом ви зможете спробувани навчитися літати. Тільки справжня взаємна довіра є тим невідємним складовим елементом, який потрібен вам, щоб злетіти над обрієм, тримаючи одне одного за руки, дивлячись одне одному в очі та усвідомлюючи наскільки безцінним даром є життя. Наскільки величною є краса почуттів, краса цього світу, зрештою, виключна краса понад усе коханої людини.
Але як бути, якщо, вибрана людина, не має також прагнення поєднати ваші крила? Хіба то є вироком на самотність? Хіба маю прожити все життя так і не дізнавшися чим є отой оспіваний в віках політ до омріяного острова кохання? Мені пригадуються слова одного мислителя, який говорив: «Найбільша біда в людському житті — бути поряд з коханою людиною, але усвідомлювати, що вона ніколи не буде твоєю».
Насправді, коли вперше відчуваєш її ніжний погляд на собі, серце просто вилітає з грудей. Бо в її погляді є стільки тепла та якоїсь чарівної невідомості, яка просто манить та обеззброює, притягуючи до себе, мов до магніта. Коли ти насмілишся подивитися їй в очі, і в них побачити щось, чого негідні жодні слова світу цього, ти одразу зрозумієш усе. Вона знає, що тобі потрібно, та випробовує тебе, таким чином, зміцнюючи твої наміри.
Завжди боляче відпускати людину, яку любиш понад усе, яка для тебе є важливішою за будь-що, що колись мало якусь цінність. Існують речі, яких ніколи не забути. Навіть, якщо промине вічність, тепло коханих назавжди залишається і допомагає боротися з безвихіддю. Кожного дня ти втрачаєш і віднаходиш. Іноді може здатися, що втрачаєш набагато більше, ніж віднаходиш. Проте хоча б одна хвилина справжнього щастя в житті варта всього.
Кажуть, що колись, дуже давно, в одному з кутків землі жив великий білий дракон на імя Амару. Він був господарем величного замка, у якому мешкали сім поколінь його предків. Амару не був схожий на інших драконів. Його вирізняв білий колір щільно скріплених між собою лузок, які створювали міцний, надійний панцир. Він мав очі кольору неба, а серце гаряче та щире. Коли він змахував крилами, здавалося, що сам вітер корився йому.
Одного разу, коли Амару був ще малим, батьки були змушені відлетіти із замку і більше не поверталися. Молодий дракон кожного дня сидів біля свого вікна і чекав на них, але їх усе не було й не було. Місячними ночами він дивився на зоряне небо і кожного разу, коли бачив падаючу зірку, загадував одне й те саме бажання: зустріти когось, хто б заповнив пустоту його душі, хто б залишився з ним та освітив своєю присутністю морок його існування. Проходив час, Амару ріс у самоті. Не знав він ні любові, ні піклування, ні тепла.
Часто до палацу приходили подорожні, які просили у дракона притулку. Спершу він приймав мандрівників, але з часом зрозумів, що всі вони прагнуть лише власної вигоди. Розчарування огорнуло його серце. Проходили дні, до замку знову й знову навідувалися нові мандрівники, але він більше нікому не відчиняв брами своєї фортеці. Довгими ночами, ніби примара, блукав він великими просторими кімнатами палацу, який поступово перетворювався на сіру, занедбану вязницю, з якої, здавалося, не було виходу.
Єдиним, що хоч трохи тішило Амару, був його розкішний, великий та завжди квітучий сад на задньому подвірї. Зеленими хмарами й неправильними широкими кронами лежали на небесному обрії зєднані вершини багатолітніх дубів, які безмежно розрослися за сотні років. Вишукану мозаїку творили екзотичні декоративні дерева, завезені сюди багато років назад. Вони були старанно доглянуті та гармонійно доповнювали собою ландшафтну композицію. Невгамовні плющі плелися химерними стінами замку, ніби підтримуючи собою величаві мури. Кущі пурпурових троянд стелилися багряним килимом вздовж саду. А в центрі розташований був мармуровий фонтан, за рухом води в якому любив спостерігати Амару. Лише тут дракон мав можливість подумати і відчути себе не таким спустошеним.
Одного вечора, коли дракон в черговий раз прийшов до саду, він побачив біля фонтуну невеличку сіру Пташку надзвичайної краси. Вона пила воду. Амару тихо підійшов до неї, щоб не сполохати і придивитися ближче. Побачивши велитенську незнайому істоту Пташка змахнула ніжними крилами та й полетіла геть. Амару страшенно засмутився. Наступного дня дракон знову зустрів у своєму саду цю надзвичайну Пташку. Цього разу, коли вона вже збиралась відлітати, дракон зупинив її:
Зачекай, не лети звідси, буль ласка! Залишся зі мною!
Хто ти? — поцікавилась Пташка.
Я Амару, — відповів дракон, — господар цього саду. Я прошу тебе не залишай мене, побудь зі мною хоч кілька хвидин… — Голосом, повним смутку, промовив дракон.
Добре, я залишуся, — прощебетала Пташка, — але не на довго.
Дякую… — Прошепотів тихо дракон, щоб не сполохати чарівну гостю.
Як ти потрапила сюди? — спитав Амару.
Я чула, про твій чудовий сад і вирішила подивитися на нього. Ти ж не проти? — зніяковіла Пташка.
Та ні, я навпаки дуже радий, що маю можливість поспілкуватися з тобою! Знаєш, довгий час живу я тут сам один і вже навіть забув що таке повноцінне спілкування, емоції, якісь почуття… — тяжко здихнув Амару. — Розкажи мені щось про світ, у якому ти живеш. — ввічливо попросив дракон.
І Пташка почала розповідати про ті дивовижні речі, які їй довелося бачити, літаючи світом. Її оповіді були перважно про далекі країни, прекрасні краєвиди, про різних людей та пригоди. Дракону подобалося слухати її, спостерігати за нею, просто бути поруч. Йому здавалося, що Пташка розуміла його краще, ніж хто-небудь інший. Кожного вечора вони сиділи біля фонтану і розмовляли. Пташина розповідала про все, що з нею трапилося впродовж дня, а дракон захоплено слухав. З часом він почав розуміти, що полюбив цю маленьку істоту. Спочатку він злякався того, що народилося ньому, що робило кожен його день більш радісним, а серце переповнювало невимовним щастям, якого він ніколи раніше не відчував. Амару з нетерпінням чекав на кожну зустріч зі своєю загадковою гастею. Він готовий був віддати для неї усе, що було в його владі і навіть більше. Нарешті комусь він був небайдужим.
В черговий раз, коли Птаха прилетіла до саду, Амару сказав:
— Залишся зі мною… Я щасливий, коли ти є поруч. Ніколи ще я не почував себе так добре спілкуючись з кимось, просто перебуваючи поряд.
Натомість Пташка опустила очі і промовила:
Вибач, але я не можу лишитися тут. Ти маєш надзвичайний сад і сам є досить веселим та милим, несхожим на багатьох інших, проте я звикла до свободи. Моє місце там, де широкі простори, там, де буйні вітри, там, де кожного ранку сходить сонце. Я звикла до незалежності, а якщо залишуся з тобою, боюсь, що не зможу жити повноцінно. Я звикла мандрувати, а осілий спосіб життя не для мене.
Я не претендую на твою свободу, — сказав дракон, — лише хочу, щоб ти хоч зрідка навідувалась до мене.
Вибач, але вже осінь і я маю відлітати на схід. Я розумію твою печаль, проте, на жаль, нічим не можу тобі допомогти.
Серце Амару стиснулося від відчаю, але він ще на крок наблизився до Пташки і прошепотів:
Лети! Хоча мені і важко то прийняти, але я зможу подолати себе. Зрештою ти і так багато всього зробила для мене. Ти перемінила моє існування і подарувала безцінні миті щастя, за що буду вдячний тобі до кінця життя. Проте, якщо колись ти передумаєш, знай, моє серце завжди відкрите для тебе. Я завжди памятатиму про тебе. Ти назавжди залишися у моїй душі, і щоб так не трапилося я не перестану чекати на тебе.
Пташка нічого не відповіла. Вона лише востаннє подивилася в очі дракону — вони нагадали їй безмежність неба, яке вона так любить. Їй так само не хотілося полишати Амару, бо він став для неї близким другом. Її погляд був наповнений смутком, але вона розуміла, що не може інакше. Опісля легко і величаво змахнула крилами та й полетіла в далечінь, за обрій.
Ще довго Амару стояв непорушно дивлячись їй у слід, проводжаючи її поглядом. Його серце розривалося, але розум як завжди залишася холодним. Він розумів, що більше ніколи не побачить її, але всупереч усьому сподівався.
Кожної погідної ночі він, як і колись, сидів у саду поряд з фонтаном, дивився на зоряне небо, і кожного разу, коли падала зірка він загадував одне й те саме бажання, проте зараз воно звучало інакше: «Хочу, щоб Вона була щасливою!»
Часто буває, що ти ніби і наздоганяєш своє щастя, але в один момент усвідомлюєш, що то лише спотворена ілюзія. Цього ніколи й не існувало. Багато що кардинально міняється назавжди і того, що було ніколи не повернеш. Залишаються тільки спогади, сни, мрії… Залишається тепло, яке здатне зігрівати навіть тоді, коли здається усе скінчено і нічого більше не залишилося. Відбитки наших пальців назавжди залишаються на людських життях, яких ми торкалися.
В житті бувають моменти, коли доводиться жертвувати собою заради добробуту іншої людини. Власне, коли не вимагаєш нічого взамін за своє почуття, а прагнеш лише добра для коханої людини, навіть якщо це добро коштуватиме власного щастя. Ти відкриваєш долоні вибраної людини, кладеш в них частинку своєї душі, востаннє міцно стискаєш руки і просто йдеш геть. Якщо почуєш навздогін «Постій, залишися!» — залишайся і невідпускай більше свого щастя, якщо ж німа тиша супроводить тебе до дверей, повертайся до свого дому і постарайся жити далі. Одне бо знатимеш напевно — частинка тебе знаходиться з тією людиною, яка була гідна твого подарунка, яка збереже цей подарунок і цінуватиме його, дарма, що все обернулося банальною мелодрамою, а не романтичною «love story». Кожне пережиття є безцінним досвідом, який навчає та попереджує.
У нашому спотвореному стереотипами, ницо-меркантильному та занадто прагматичному світі рідко хто здатний віддати частинку своєї душі для іншої людини просто так, задарма. Проте власне така жертовна любов є справжньою і безсмертною. То є любов, яку оспівували великі світу цього, яка житиме доти, доки існують віра та надія.
Йдучи дорогою свого буття, сповненого морем переживань, прагнень, переконань чи почуттів, хвилі яких чато розбиваються об скелі відчаю, марних сподівань, занепаду чи болю — не опускай очей, бо можеш не помітити чогось або когось, хто або що може змінити твоє бачення усього, що раніше здавалося не так і важливим.
Темінь, морок, скрип гілля, тіні високих дерев, поодинокі зойки хижаків, які щоденно чатують на тебе — усе це може лякати. Але ти вищий страху, який існує для того, щоб зробити тебе немічним. Нехай кожен твій крок буде сповненим непохитності, нехай кожен твій вчинок керується голосом серця, нехай кожне твоє зусилля приведе тебе до перемоги. Не поспішай, бо маєш цілу вічність.
або Крок до істини. Людська загадка. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.67-77.
Немає коментарів:
Дописати коментар