субота, 14 грудня 2019 р.

Олександр Трохимчук. 19:15. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Олександр ТРОХИМЧУК

19:15
— Спекооотно сьогодні!.. Вибач… А… можна я отут постою поруч?..
— …
— Або ні, краще, коли ти, звісно, не проти, я сяду скраєчку…
— …
— Обіцяю не заважати. Хоча, знаєш, я таки тебе не займатиму. Чесно, анітрохи. Поводитимусь дуже тихо, обережно, і ти мене зовсім не помічатимеш… Я лише час від часу хрумтітиму «Артеком», ледь чутно відпиватиму сік із цієї маленької пляшечки — бачиш, лише 0, 5, це ж невеликий обєм, правда? — і навіть гучність у телефоні зменшу. А зрештою, навушники й так не надто потужні. Крізь них навіть я не завжди все розчути можу… Особливо коли їду в автобусі, переповненому говіркими бабусями. Це ж неможливо просто! Мені ж виховання не дозволяє влазити з ними в суперечки, а тим паче, не дай Боже, у зясування якихось стосунків. Розумієш, сили ж то, як завжди, не рівні. Та й, урешті-решт, молодь завжди виявляється винною. Ну типово ж… Ніби вони від народження старими були. Ні, ні, це ще нічого: от я позаторік винаймала квартиру на Подолі в однієї літньої єврейки… Думаєш, я расистка?! Ні, я лояльно ставлюся до всіх людей, незалежно від расової, ментальної, вікової, статевої приналежності, сексуальної орієнтації, особливостей віросповідання… Так от, та пані була такою вимогливою… Надзвичайно. То вже часом навіть межу переходило! Так, так, авжеж, за таку платню треба було чимось жертвувати, але… Ну от, наприклад, ти, ти би зміг полишати всі свої справи в місті, щоб обовязково о 19-й годині 15 хвилин — і ні секундою пізніше (бо вона хоч і не молода, проте напрочуд пунктуальна людина, і, таке враження, що з віком память її покращилася)! — отож, о 19:15 попід руки вести її до сусіднього двору на годинну розмову з подругами. При цьому ти не маєш права, абсолютно таки ніякого, залишити її саму. Тому ти сідаєш і слухаєш у затінку нецікаві розмови… Та годі вже не цікаві, ти просто не можеш навіть вловити мінімальної суті з того перегукування про Тоню Андріївну, її 43-річну доньку Ріну, їхнього тримісячного собаку Рафаеля Пертовича, знайденого біля смітника за два квартали, якого вони годують часником і тушкованою капустою, бо не визнають оцих сучасних спецкормів, про сучку-пуделиху Джесю, яку на тонкому повідці щоранку вигулює Бела Капустячка… Ти б не витримав, так?
— …
— А я тоді чим гірша?! В мене, що, гідності немає людської? Хоча я тут недоговорюю, звісно ж. Там, насправді, все значно складніше було. Якщо, у кількох словах, то приїздив раз на рік (за мого перебування то було лише двічі) до моєї єврейки онук двоюрідний. Просто до бабці в гості з Рахату. Ну я ж невинна, що маю ефектну зовнішість… Та що там я!.. Ти можеш не вірити, можеш навіть кепкувати з мене, але вже як є. Запав він мені спочатку в око, а потім — у душу. Йому подобалося, що я багато говорю, хоч і не завжди влучно, але чітко. Мені ж запамяталися його очі. Такі виразні, глибокі очі молодого єврея. А ще умів якось той Гершом крадькома усміхатися і зажмурюватися… Дух таки захоплювало... А за два місяці він поїхав назад до Ізраїлю. Так, першу ніч я майже не спала і плакала. Ну типово ж. Але це дрібниці насправді. Наступного тижня його бабця, моя єврейка, не дорахувалась у своїх заощадженнях три сотні доларів… Я на власні очі бачила, як вона їх Гершому до кишені сорочки вкладала, примовляючи на його ніяковість: «Купіш сєбє вєлсіпєд!.. Ти же хатєл кахда-то...». Але цей факт моя пунктуальна єврейка вирішила ретельно забетонувати у своїй памяті. Зрештою, мене зі скандалом і не без втручання слідчих було зроблено винуватицею всіх смертних гріхів. Так, так, і навіть отих столітніх тонких тріщин на стелі коридору… Ну і, зрозуміло, я пішла геть. Але ж, як прикро, забула конспекти. І свої, і Таньки Захарченкової. Тому тієї страшної сорокаградусної спеки ми лазили на перескладання, проте змушені були чекати серпня… Отож, у серпні ми, зрештою, й нарешті пересклали історію мови. І я зареклася більше не винаймати помешкання, а поселитися на рік до гуртожитку. Цікаво, що було далі?
— …
— Та все стандартно: за кілька тижнів я довідалася, що вагітна. Думки про аборт? Чомусь вони моєї душі не рвали. Я… А що я? Зателефонувала ввечері мамі, та й опустила їм на плечі 9 місяців очікувань появи на світ маленького єврея. Ну або єврейки. О-о-о, мама перших дві хвилини кричали так, що, певно, крізь слухавку весь гуртожиток чув про її палку неприязнь до обивателів священної землі, про те, як вона ще змалечку мене просила не знатися з єврейськими хлопцями (прямо сюжет «Катерини», тільки з новими героями та практично з хеппі-ендом). Але за дві хвилини нарікань ми майже в унісон заливали слухавки слізьми. Я обіцяла «більше ніколи…», мама розпачливо грозилися: «цить мені…». Потім обидві мовчали, секунди зо три шморгаючи носами. Насамкінець розмови мама впевнено заявили: «Значить, будуть євреї. В академку — і додому». Ну… майже так.
— …
— А потім… Знову занесло мене у ті краї… Якось блукаючи Подолом, зустріла свою пунктуальну єврейку. Тоді я ще не виказувала виразних показників своєї причетності до їхнього роду. Так от, вона була до жаху блідою, страшенно змученою і, вже не без іронії, здавалося, зморшки довкола її очей ще глибшими борознами повпивалися в шкіру. Певно, то планети з орбіт повипадали, але ми таки зіткнулися того дня на тому тротуарі. Правицею вона оперлася на тростину, у лівій руці тримала «авоську с яблачкамі» і стандартним набором продуктів першої необхідності. Я ж дурнувато плуталася пальцями у шовковому шарфі, як завжди, прямуючи наосліп вулицею, нікого не бачачи й не чуючи. Моя права нога мимоволі зачепилася за її палицю… «Ір-рач-ка… Прасті мєня, дєтка… Самальот Гє-ра-чкі…» — кувалдою по голові. І майже тримільйонний Київ зі мною включно ніби запхали до глухої темної підземки, де кожен тисне тобі у груди ліктем, намагаючись вхопитися за світло, що скоро зникне… Притулилася на мить до стіни будинку, підхопила з асфальту торбу, окинула оком свою єврейку… Ну і, зрозуміло, пішла геть. Бачу, ти все відразу зрозумів. Хороша реакція. Того вже таки вечора я прийшла, або ж мало не прилізла, до кімнати така ж бліда, як і вона. Замкнулася, впала на ліжко. Згадала очі. Банально, мабуть, але заплакала так сильно, як ніколи. Знову згадала очі, — взялася за голову, стиснувши до болю скроні. Заплакала ще дужче. Потім ще раз згадала очі, — впала мовчки на ліжко. Більше не плакала. Не могла.
— …

15 червня о 19 годині 15 хвилин на 85-му кілометрі від Києва відбулося зіткнення рейсового автобуса «Ікарус» та легкового автомобіля марки «Мерседес-Бенз». У результаті ДТП водії автомобілів і 13 пасажирів автобуса загинули на місці. Троє пасажирів померло в каретах швидкої допомоги. Внаслідок раптового припинення вагітності 22-річної пасажирки «Ікарусу» врятовано немовля вагою 2 кг 247 г зростом 51,5 см. Життєдіяльність дитини штучно підтримується за допомогою інкубатора у лікарні.
7 липня 2010 року




Олександр Трохимчук. 19:15 Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.62-64.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...