ПРИСТРАСТЬ...
Як же я її хочу!!! Торкатися її, відчувати її запах, стискати до болю, до крику!
Вже скоро. Лиш сісти в тролейбус, проїхати двадцять хвилин — і ми разом. Коли вже скінчаться ці кляті пари? Лектор, зануда! Чого він тягне? Щось шепоче собі під ніс; хто його слухає? Як не хочеться писати, думати... Є лиш одне бажання: Вона!
Нарешті! Дочекався! Дзвоник! Бігом з цієї аудиторії, із паркого приміщення, геть з очей викладачів і студентів! До неї...
Зупинка. Де цей тролейбус? Чого він так довго? А, ось маршрутка... На сорок копійок дорожче, але то нічого... ні, не в мій бік! Чорт! Ага, ось він. Зараз, моя люба, я буду поруч! Нам буде тепло і затишно разом, я обніму тебе, торкнуся тебе, і... Ну чого ти штовхаєшся? Куди преш, дурепа? Блін, де ці люди росли? Штовхаються, топчуться, нічого не бачать крім своїх буденних проблем... Зате в мене є Вона! І мені немає діла до тебе, натовпу.
Дівчино, не дивись на мене так заклично, не кліпай своїми довгими віями, — сьогодні не твій день. Ще вчора я може й зглянувся б над тобою, одарував своєю прихильністю, посмішкою, а може й чимсь більшим... але не сьогодні! Сьогодні у мене є Вона...
Зупинка, ще зупинка, штовханина, сварка, ще зупинка і нарешті — ось він, мій будинок рідний. Ось, він, дім, а там — Вона! Чорт, як боляче! Дивись, куди ступаєш, кретин! Сам ти недоумок, баран дебільний!.. Як добре, що двері зачинилися — він більший за мене, морда як у бультерєра...
Забути, викинути з голови: бультерєра, дівчину з довгими віями, лекції, викладачів, штовханину, тролейбус. Вдихнути на повні груди свіжого повітря — я ж бо лечу до Неї! Мушу бути гідним!
Скоро я її побачу, буду пестити її, ніжити, вдихати, їсти на повне серце і поглинати всіма нейронами перезбудженого мозку! Підїзд. Який же він брудний... стоп... викинути з голови бруд... лишити світло і спокій. Ліфт, обписаний і обп... ні, викинути... забути... Лиш Вона, її краса, її витонченість! Ось вони, двері... Де ключі? Та де ж вони? Блін, впали! Так, повернути три рази... Ось я й дома! Де ти? Я йду до тебе! Чи не було тобі холодно? Чи не було самотньо? Ти дочекалася мене, незаймана, недоторкана... лиш моя! Цілком і повністю!
Спершу — роззутися, зняти куртку, помити руки — а вже потім до неї. Вона там, мовчки чекає на мене, моє щастя...
Я відкриваю двері до своєї кімнати, підходжу до ліжка, сідаю і обережно торкаюся її пальцями, ніжно пещу, а потім пірнаю до неї... до нової книги з інженерної психології...
ЧОГО ХОЧЕШ ТИ?
Сидиш за компом, занурюєшся у простори інету, заплутуєшся у павутині, яку сплели не для тебе. Десь згори, а може й знизу або ж зсередини приходять Вони. Слова. Речення. Рими. Вони так усе добре пояснюють, — чому ж ніхто не розуміє?
«Гарно написано»
«Класні рими»
«Як образно, я аж відчуваю смак…»
«Я б тут дещо поправила»
«Я за тебе боюся»
Встаєш. Світ кличе: пари, друзі, іспити, заліки… НАВІЩО? Там спека. Або дощ. Або сум. Або радість. Це все ТАМ…
А тут — лише ти, твої слова, твої думки, твій світ. Чай. Або кава. Або березовий сік. І чотири стіни. В них добре. Затишно. І немає ІНШИХ.
Вони хочуть тебе витягти з цих стін, вони хочуть, щоб ти жила, дихала, співала, грала, раділа, посміхалася, стрибала, плакала, сміялася.
А чого хочеш ТИ???
ВЖЕ НЕ САМА
Сидіти на зручних стільцях за чашкою кружкою філіжанкою чаю кави мате ройбушу каркаде компоту і повільно вести розмову бесіду ні про що або ж про щось дуже важливе й тендітне.
Тепло й затишно.
Вдихати кавовий спокій і видихати думки почуття переживання страхи сумніви радості…
Вдих… спокій
Видих… самотність
Вдих… кава
Видих… вже не сама
Чекати і мати час на чекання. Це так… щасливо… знати, що є час на чекання, що є час на перерву, час на спокій, час на затишок, час на бесіду з тими, хто тобі не байдужий і кому не байдужа ти…
А десь за вікном шумить дощ, який слугує музичним супроводом...
Робиш ковток і посміхаєшся...
Тепло...
..І ніби зупиняється час..
Пити каву, куштувати липовий цвіт, що шепоче з-за вікна, і чекати.. Чекати, а не сподіватися. Знати, а не вірити. Розуміти, що все саме так. Не сама, не одна..
...і думати: а хто поруч? Який смак він /вона зараз відчуває? Солодкий... терпкий... гіркий... ванільний... смак неба?
Автори "Вже не сама" Віталій Климчук, Дарина Єрмілова, Вікторія Журавська
Віталій Климчук. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.111-112.
Немає коментарів:
Дописати коментар