Народилася 1977 р. у м. Хмельницькому. Живу і працюю у Львові. Пишу вірші з семирічного віку, та наважилася їх публікувати трохи більше року тому.
Географ, тому понад усе люблю відображати людину в пейзажі і людину за допомогою пейзажу. Може, тому і географ :).
***
Безнадійно запізнююся до тебе,
Хоча ні гроші, ні шоколад, на щастя,
Не зіпсуються за двадцять зайвих хвилин чекання.
Після відїзду не-того-що-треба-тролейбуса залишаюся
на самоті споглядати хмари.
Якщо піде дощ, то білизна,
яку я так ретельно прала перед виходом з дому,
може змокнути.
І марними будуть не тільки двадцять хвилин на зупинці,
а ще й година прання.
Переважно твої речі. Кілька моїх.
Твої речі зазвичай темні,
мої зазвичай світлі,
тому виходить, що прати їх треба окремо.
Ти ж знаєш, що каже великий Гуру етикеток:
Dark colors wash separately.
Навіть тут щось заважає нам бути разом.
Чи хоча б, не запізнюватися так тотально.
***
Надвечірня сиза імла накриває місто:
багатоповерхівки й НДІ, базари й вулиці,
рекламні біґ-борди (хто хоче автомобіль?
супервідсотки в банку? поїздку на острови?
наша партія №153 у списку; такий чудовий номер,
проголосуйте за неї — і буде вам щастя).
Вже не світяться у моїй торбині жовтогарячі перці,
а розбавлене сухе молоко туману,
синіючи й ніяковіючи,
більше не виказує, де сховок річки.
Проминаючи яскраві вивіски кафе, магазинів і заправок,
маршрутне таксі, у якому я їду,
не встигає втекти від цієї імли,
проте пришпилює її світлом фар до асфальту.
А вона… Що вона?
Тільки торує шлях довготелесим гарольдам ночі,
які за мить запалають через кожні пятдесят метрів
в одному ансамблі з зірками і кольоровими очима світлофорів.
***
Даяна Рос обіцяла вижити.
Електронно-психоделічно, тому
Втричі помаліше, ніж звичайно,
Слова долали дими і мякість дивану…
Та я все одно вірила їм більше,
Ніж кільком охочим виголошувати гасла «Мир, труд, май»
По той бік скла.
Попри їхні старання,
Місцеві мешканці й далі незворушно ходили вуличками,
Засипаними цвітом сакур.
Не знаю, як іншим перехожим, а мені здавалося,
Що йду по невідомо ким розлитому ожиновому йогурту.
Подзвонила мама, запитала про враження.
Чомусь першою спала на думку завеликість магнолій
У цьому мініатюрному світі,
Який всього кілька годин тому наповнювали лише
Лункі розмови двірників
І запах свіжої випічки.
“Дуже гарно… Вже подивилася…Дуже подобається…
Трохи дощу, трохи сонця… Трохи змучена з дороги…
Щойно поїла… ”
Перед палімпсестом стіни зі столітньою рекламою,
Ще стискаючи мобільний у долоні,
Я відчула, як місто-з-маминих-розповідей —
доглянуті будиночки, зарослі виноградом і плющем;
дівчата у сукнях-трапеціях
густо підведеними чорним олівцем очима
вдивляються у балкон, на який часом виходить
молодий і красивий, як чужі Боги,
Ален Делон,
усміхається і вітає їх помахом руки;
вони і собі посилають йому повітряні поцілунки,
а потім йдуть робити знимки над Ужем,
потрапляючи, бувало, до рекламних буклетиків
а lá “Ласкаво просимо до Ужгорода” чи
“Двадцять пять років Закарпатській області” —
Місто-з-маминих-розповідей виростає у місто-насправді-побачене.
Воно співає разом з Даяною Рос.
І я їм вірю.
***
“… роби щось…”
Що робити?
Хіба читати газетними рубриками розділу “Нерухомість” .
Дзвонити, слухати гудки,
поки обрані телефони надумають відповісти,
слухати відповіді, які виявляються не зовсім очікуваними…
“…зміни щось…”
“… як ти можеш тут жити…”
“… з ним… ”
“… тут…”
“… ти…” “… змінись…”
Відкинута газета блимає спочатку
“Шлюбними пропозиціями”,
а потім зупиняється на
“Мистецтві та колекціонуванні”…
Герб старовинний, з двома левами, трикутний.
Дзвони церковні.
Кігті ведмежі, вісім штук.
Колекція ґумових ляльок, з волоссям, 24 штуки.
Мушлі морські.
Образ святого Сергія, ХІХ ст., дошка.
Опудало фазана.
Папаха генерала.
Портрет Леніна та Горбачова в різьбленій рамці.
Рельси для дитячої залізниці, 20 штук.
Роги оленя.
Статуетка “Дама з дзеркалом”.
Фотографія офіцерів СС за липень 1941 р.,
з надруком, у доброму стані.
Хутро гірського козла, 1,7 на 0,5 м…
Чужі питання і власні відповіді кудись утікають,
вражені багатогранністю цього переліку
і неочікуваним сусідством опудал і святих,
зроблених власними руками у Бердичеві.
Що робити?
Сміятися. Плакати.
Та найперше — зі здивуванням визнавати,
як легко поєднати непоєднуване,
і згадувати жінку в парку “Софіївка”
з її абсолютно щирим:
— Орєшки, сємочки, ангелочки свячоні...
***
Лютий надворі, а настрій весняний.
Може, через сонце.
Може, через вітер.
Може, через красу будинків, про яку завжди знала,
та саме сьогодні вона промовисто кинулась в очі.
Та найпевніше, через ангельські крила
на задньому сидінні авта,
що проїжджало повз тролейбус,
у якому я їхала.
Два пухнастих білих крила.
Дві деталі дитячого карнавального костюма.
Та коли стіни з заліза і пластика довкола маліють,
а вікно стає несподівано великим,
для чого бути ангелом?
Вистачить просто бути
присутньою
кожної миті
в кожному метрі
дороги.
***
Дякую тобі, Себастьяно Казелла,
За Плая-Бланка і Плая-Негра,
Кончал, Мальраїс і Тамбор…
Назви пляжів ставали ключем до твоєї країни
і єдине бажання пульсувало в ритмі
Гуанакасте-дель-Сабанерос:
Туди!
Та що там бажання —
було відчуття: я вже там,
посеред кільця вулканів коста-риканської столиці,
яку ти чомусь назвав вічною провінцією.
Тому що люди рано встають і рано лягають?
Чи тому що немає армії (так пише Конституція)?
Ти кажеш про порт Лимон і я на мить вагаюся,
чи він справді у піратському раю,
чи в казці про Урфіна Джуса.
Знаменитості пруть сюди табунами і навперебій вкладають мільйони зелених
у готелі на жовто-білих пляжах.
А сабанерос виявляються місцевою версією
техаських ковбоїв.
Тільки уявити собі, “Швейцарія перешийку”
все активніше переймається екобезпекою!
“Для вїзду не потрібно жодних щеплень.
Приїжджай — і віддавай свої колони
(тобто, колумби, як би ти їх назвала),
якщо не за хвилі на Плая-Авеллана,
то, принаймні, за місцеву чичу,
після якої під звуки маракасів і маримбасів
приєднуйся до глядачів на родео” —
так кличеш мене ти, Себастьяно Казелла,
кожною новою назвою заклинаючи,
ніби растаман і шаман вуду в одній іпостасі.
І може так статися, що завдяки твоїм молитвам
десь у натовпі я зустріну такого собі Бреда Пітта чи
Аль-Валін бен Талал аль Сауда,
щоб додати своїй розповіді зіркового лоску,
бо тростинового цукру
в ній і так буде достатньо.
Оксана Колтун. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.21-25.
Немає коментарів:
Дописати коментар