КРИЖИНИ
Хоч було це неначе учора
Ти, мабуть, уже й думать забув,
На мою показну непокору
Час сніжинок пухнастих минув.
Ти подумав, напевно, що горда
І для мене малий цілий світ.
Та моя непокірність холодна
У тобі не розплавила лід.
Дві крижини в людськім океані
І не думали поруч пливти
Розминулися в сірім тумані
Дві крижини сумні - я і ти.
Я змогла б тебе вічно чекати
У ласкавих очей глибині...
Якби знав ти, як важко сміятись,
Коли в серці ридають пісні.
* * *
У темряві маленького вокзалу
Стояла дівчина, тоненька, мов струна,
Когось в дорогу, може, проводжала,
Чи зустрічала милого вона.
А поїзди приходили, рушали,
У темній нічці танули, мов дим.
Вона одна задумливо стояла
І тріпотіла серцем молодим.
Усе перетворилось на чекання:
І теплі зливи, й літні вечори.
А семафора крапочка остання
Виднілася, мов вогник, з-за гори.
Їй говорили: "Не чекай, минулось,
Він полетів, мов пташка крізь вікно!"
Вона сором'язливо посміхнулась:
"Я ждатиму його усе одно".
А поїзди приходили, рушали,
І барви ясно сипала весна.
У темряві маленького вокзалу
Стояла дівчина, тоненька, мов струна.
* * *
З-за обрію прийшли рясні дощі
І вмили личка у волошок в житі.
Скажи мені, озвись на крик душі:
Навіщо сльози в сонячному літі?
Це сум, ця туга, рветься крізь вікно,
Гойдається на гілках біля хати.
І це убивче слово "все одно",
Коли душа так хоче покохати.
І я піду в забуту далину,
Що тягнеться від краю і до краю.
Зустріну ту, лише свою, Весну
В вербових вітах тихого Дунаю.
У павутинні із буття і мрій
Знайду ласкаві милого долоні.
Притисну їх до вуст. Коханий мій!
Залиш мене довік в своїм полоні.
* * *
Я блукаю давно в переливах ночей
Між полями - такими прозорими.
Хочу бачити світло жаданих очей,
І вдивляюся в небо із зорями.
Проминаю малиновий подих вітрів,
У березові сльози закоханих.
Але все ж, знов і знов, поміж житніх полів -
Лиш промінчик надії сполоханий.
Розливається хвиля кохання й тепла,
Пише золотом оду вірності.
Відшукай мене тут - я так довго ішла,
Я так хочу твоєї ніжності...
Немає коментарів:
Дописати коментар