Поема про втому
Яблука, стиглі й соковиті,
опадають на землю,
розбиваються,
гниють...
/Чекаю дощу,
давно обридлого/
Орудуєш язиком,
як кат сокирою.
У твоїй тарілці –
твоя демократія:
за десятку –
всіх з’їси...
/Як давно
не чекала дощу(!)/
На чорному асфальті
серед пожовклого листя
Хтось загубив
гідність...
/Розкраю дощ
візерунками втоми.../
Старий двірник
змітає з тротуару
шприци
і „засоби захисту”
/Агов! Люди!
Онде – дощ.../
На межі
між ґеніяльністю
і сліпим божевіллям
так довго вишукувала
Нас...
/Скажи, любий,
ти любиш дощ?/
Ріжуть скальпелем
вірші,
видобувають нутрощі
слів...
А, може, ніхто
не вміє писати?!
/”Дощ” – таки банально.../
Чоловічий шовінізм...
Слизький і холодний...
Вчорашня любов...
Ну що ж, тікай, біжи...
Сховайся і презерватив
(від дощу)
/Дощ не любить слабких/
Я зла і сильна,
сильна й зла...
Я зла і сильна,
сильна й зла...
(Не бачите пазурів –
перевірте)
/Поступитися
дурню –
закон для розумників/
В обкуренім шмаллю суспільстві
серед натовпу
„ґеніяльних” мавп
іноді хочеться
ВМЕРТИ...
/Жіноче бажання – Закон(!)/
Образність дуже виразна:
„жабки” й „мишки”,
„павучки” і „комашки” –
дитинці не обридло
бавитись?!
/Див. розділ
„Шукай „свій” дощ”/
Окуляри
Іноді, йдучи вулицею,
бачиш людину,
вдивляєшся їй в очі.
І крізь ті очі
бачиш всю її душу,
її сутність...
Рука мимоволі,
повільно опускається
в кишеню
і шукає в ній
Окуляри,
щоб Хтось крізь
твої очі не побачив
твоєї душі...
***
Паростки фальшивих
фраз
вкорінюються у повітря,
роздирають легкі,
бульбашкові погляди,
щиро приправлені
краденою усмішкою...
***
Кілька слів опустилось на вії,
як останній подих життя.
Листя рухів. У сумній безнадії
скніють
краплі очей...
Пітьма...
***
ґеніїв убивають,
їм трощать голови,
а хто живий –
то так, попса...
***
Розлізлися плямами будні,
розплавились ночі смолою,
тихенько тікають по одній
всі тіні строкаті... За мною
лиш барви затихли...
Понишкли хрестами дерева,
заплутались руки в смерканні,
порвалася думка рожева,
заточує погляд позаду... Останні
роздовбує плями...
***
Дихаєш спалахами надій,
фільтруєш літери слів,
у скалки вчорашніх сліз
вмонтовуєш Вічність дощів...
А я, як завше, сама
на горизонті зачинених душ,
із вікон понурих облич
розмотую хижу бездушність...
***
Я залишаюсь часто в темряві.
Мене охоплює морок привидів-
Днів,
померлих давно...
Я не бачу часто світла
Дотла
Все горить у полум’ї тьми...
Лиш бліді малята-вогні
Сумні
Ледь жевріють здаля...
Я часто йду до них –
Стих
Останній на очах...
***
Іскри іржавого сміху
ховаєш у глиб просторову,
в потилицю дмухають очі,
іскряться, роз’їдають думки,
і в своїм надбанні безтілеснім
шукаєш непомітну шпарину,
щоб сховатись і крапкою впасти
на тяжкий обважнілий рядок.
Немає коментарів:
Дописати коментар