***
Диваки вигадують:
Оздоблення для весни,
Мудрість для осені,
Думку для тих,
Хто на даху,
І думають почути
Голос душі,
А тече печаль...
А далі – дивуються:
Чому так?
На долонях надщерблених –
Нічого...
***
Віти у відчаї.
Розсіялось світло
У верховітті.
Розвіялось відлуння.
Відгомоніли вітри.
Відквітли очі.
Зосталася роса,
Як мерехтіння свіч на траві.
***
Із димом весни –
У думку.
У простір, де для двох –
Дорога додому.
Подумки, пошепки, потайки
У поле, запорошене
спогадами,
піснею,
вплетеною в тополю і явір.
Та дійти до дійства,
де все дійсне,
а не дурман
дирявих душ,
де дим од весни
і не більше...
***
Дарована радість –
Не радість,
А скрип брами,
за якою – розкидані дари
від ворогів
і примарні усмішки
в борг,
за якою торгують дружбою.
мов річчю,
де проста приязнь – це розкіш
і прірва
для романтиків.
***
Захмеліти,
Залізти на хмари,
Сховатись від хвали (хули?)
Схопити за хвіст хвилину,
Що сходить брехнею,
Закохатись у хлюпавицю і холод
і
Залишитись холопом
власної душі,
що несе свій Хрест.
***
Через кватирку – в ніч,
А через ніч – крізь сон
По кроках тиші
У серця дрімоту
Серед чужих ікон,
Серед чужих облич
Я до очей твоїх не підійду.
Я не лишусь у сні,
Я розтривожусь вдень,
Почнусь із блиску сонячних суцвіть
Та холодно мені,
Ще й сум услід бреде –
Ховаюсь у колючки верховіть.
І ти мене не клич,
Не зви до себе в сон,
Не напророч душі
Нову біду,
Серед чужих ікон,
Серед чужих облич
Я до очей твоїх не підійду.
***
Ішов ярами
Крізь грозу і вітер,
Де все розкидане: і морок, і каміння,
І крик птахів червоних,
Що кричали
Кривавим ранком.
Та раптом хрест Собору зупинив
І прикував до себе..
Неначе сам він став
Розіп’ятим хрестом.
В артерії думки не рвалися, лише
Проміння пронизало
Руки й серце
І він...
Перехрестивсь.
Немає коментарів:
Дописати коментар