Ранок
Заколисана спокоєм тиша,
Заспокоєна вітром роса,
Але ген майорить між житами
Біла хустка й русява коса.
Може, ходить русалонька в полі,
Косарів на світанку лоскоче.
Може, привид вчорашньої ночі
Повернути коханого хоче.
Не русалка, не привид блукає,
Дочекавшись жаданої волі.
Ні, то дівчина, скривджена вчора
Від ганьби заховалася в полі.
Заховалась від ока людського,
Але совість – то добра погоня.
І скляніють заплакані очі,
І пітніє тремтяча долоня.
Розчинитися б в озері тихім,
Тихим плесом під берег забитись,
Закрутитися в вихорі зимнім,
Щоб забути, навіки змінитись.
Щоб згоріла, погасла назавжди
І забулась подія жахлива.
Й однієї прекрасної ночі
Шепотіла вона: «Я щаслива».
Тінь поета
Затихли музи, не співає тиша,
Рубець з’явився в щастя полотні.
Вона нічого більше не напише,
А втопить вірші у п’янкім вині.
Підступна зрада п’явкою впилася,
Руйнує душу, випиває кров.
Вона на мить над світом піднялася,
Але, підтята, опустилась знов.
Згоріли крила, але опустились очі,
І погляд не шукає відкриттів.
І сновигає тінь її щоночі –
Без тіла, без думок і почуттів.
Вона не пише, та й не треба більше,
Від полум’я лишився тільки слід.
Взялися цвіллю дивні її вірші,
А серце покотилося за ним.
***
Осіннє весілля
Зіграли весілля.
Чудесниця-осінь
Малює заграви
По сірих містах.
А вітер-жених
Вже пробачення просить
І свище натхненно,
Мов звільнений птах.
Зіграли весілля –
Прощання з косою,
І сіються сльози
Із листям на шлях.
А вранці вони
Випадають росою
І яблука миють
В достиглих садках.
Так треба
Мов блискавка затравлене «так треба»,
І сльози падають росою на фату.
Я блискітки на чорній сукні неба
У хоровод молочний заплету.
Я одружуся подумки з журбою,
А в дружки запрошу лиху біду.
Та все ж, куточок, названий «тобою»
У зраненому серці віднайду.
Музика дитинства
Грали коси об жито, мов скрипка,
Обізвався фа-соль колосок.
Дивна музика – тиха і хрипка
Розплескалась віршем на листок.
Загорнулася в спогади щільно
І до серця притислася вмить.
Ще село у душі грає вільно
І дитинства струна ще бринить.
Ту рок-музику грому весняну,
Барабанний переспів дощу,
Я з минулого завтра дістану
І у серце назавжди впущу.
***
Листом жовтим миє осінь
Крила сірих вітряків.
Стогне вітер, наче просить
Трохи світла з-під дахів.
Осінь золотом сміється,
Під усмішкою ж – печаль.
А в моєму серці в’ється
Дивний спокій, тихий жаль.
Не звикла
Свічки пахучі, синє покривало,
А на столі шампанське й шоколад.
На небі сонце сонне позіхало,
Воно й не думало давати нам порад.
Вже сяють зорі, тихо плачуть тіні,
Над містом ніч латає полотно.
А ти радієш цій природній зміні
І наливаєш в келихи вино.
Тремтить рука – упала крапля й зникла.
Слова твої лунають, та не в лад,
А я, мабуть, до тебе ще не звикла,
Бо знов ступаю тихо крок назад.
Ти не дивуйся – я не божевільна,
І не знущаюся, не злися, зовсім ні.
Я просто відчуваю, як повільно
Щось назавжди ламається в мені.
І знов над містом будуть крила ночі,
На вулицях ті ж самі ліхтарі.
А я згадаю ті слова пророчі,
Що говорила мама у дворі.
Ескіз
Блакитнооке небо –
Казкова світла вись.
Забудь про все на світі –
Дивись, дивись, дивись…
Блакитнооке небо
І сонця круглий м’яч.
Дивися безкінечно –
Не плач, не плач, не плач…
Блакитнооке небо,
Під ним, як рай, село.
Якби ж усе це вічно
Було… було… було…
Чи таке було?
А чи не в’янув вишні цвіт,
Коли роса вкривала світ?
І бусел чи так само міг
Ходити білий, наче сніг,
Лиш чорним пензликом крило…
Скажіть нам: чи таке було?
Янгол з русявим волоссям
Ні, цього просто не може бути. Я хотів лише… Та це вже не має значення. Я маю щось зробити, знайти вихід, от якби тільки голова перестала боліти. Відчуття таке, ніби тисяча маленьких молоточків намагаються втовкмачити мені жорстоку дійсність. Страх. Нестримний страх повільно і впевнено заповнює мене. Його холодні липкі долоні затуляють мені очі і я вже нічого не помічаю довкола. Проте все ще інстинктивно відчуваю її, бачу свою маленьку сестричку веселою, усміхненою. Вчора вона навчилася їздити на велосипеді, була щасливою. Мрійливий ніжний янгол з русявим волоссям. Досі я не розумів, як багато вона означає для мене. Означала…
А надворі супиться небо. Хмари почорніли, гаркнули від злості і повільно поповзли в моє вікно. Ось вони вже близько, дуже близько. Б-р-р, мара. А звідкіля взявся цей шалений вітер? Свистить, б’є твердими кулачиськами по стінах, вікнах, лютує! Чорний ворон, пролітаючи, зазирнув крізь шибку до кімнати і криво посміхнувся.
Я божеволію? Можливо. Мене трясе, мабуть, застудився, і ще цей головний біль. Нічого, зараз доберусь до аптечки. Телефон… Хм, дивно, слухавка знята. Знову Марійка гралася, от бешкетниця. Невже? Марійка! Пам’ять повертається з шаленою швидкістю. Я все, все пам’ятаю! Краще б не знати, не відчувати, збожеволіти! Ми їли цукерки, я носив її на плечах (носив свого маленького янгола), вона гралася моїм волоссям, сміялася. Раптом відпустила руки і впала, а я не спіймав, не встиг. Позаду була батарея.
Ось я кричу, намагаюсь підвести її, благаю відкрити оченята, та марно. Кидаюсь до телефону, знімаю слухавку, але не можу пригадати жодної цифри. Та й навіщо? Хіба хтось може піймати янгола? Я сміюсь, беру маленьку ручку в свою і плачу. Знову сміюсь. Іду на балкон, там мені краще, там небо оплакує мою втрату, там дивиться на мене з неба янгол і дивується з моїх сліз. Я уже чітко бачу русяву голівку. Ніжні ручки тягнуться до мене, манять, кличуть. Я мушу йти, немає сенсу збирати речі, адже подорож починається просто зараз. Ось уже видно доріжку, зіткану зі срібних променів. Вона виблискує, обіцяє мені вічність. І я рушаю, забуваючи про все, ступаю крок вперед.
А небо все ще плаче. Завиває і схлипує вітер, зникає доріжка, і янгол, і життя.
Ось уже тиждень, як Марійка лежить у реанімаційному відділенні обласної лікарні. Маленький янгол із русявим волоссям. До неї щодня приходить мама з татом, але вона з нетерпінням чекає старшого братика, який обіцяв щодня забирати її зі школи.
Обіцяв (Марійка посміхнулась). Братик завжди виконує обіцянки.
Немає коментарів:
Дописати коментар