***
Вже немає єднальної лінії,
Вже нема паралельних світів –
Лише ти, лише я.
Зранку інеєм
Ми залишим мороз на траві.
Все шукаємо вихід з реальності:
Поворот не туди, не туди,
Не в ті двері, в вікно;
Без нахабності,
Без відвертості стерти сліди.
Не могти, боячись заховатися –
Я замкнулась,
Я вимкнула день.
Убік відійти…
На спір закохатися…
І забути…
Я розбила своє відображення
На шматочки несказаних фраз,
Вже набридло –
Не мої в ньому враження,
І не мій у нім погляд погас.
Розтоптала свої звичні істини
І зібрала у скриню стару.
Більш ніхто
Вже отруту не їстиме –
Не сховається в щастя нору.
Догоратиме свічка за обрієм –
Пролунає сигнальний дзвінок.
Ось де він,
Той шматочок морозива,
Що розтанув у роті думок.
***
Твори, мій світе,
Завтрашню картину,
Малюнок днів, майбутніх вечорів,
Малюнок щастя поглядом дитини.
Твори, мій світе, –
Вечір догорів.
Акровірш
Самотній крик, – а потім лише шум,
Обвітрені листочки щось шепочуть.
Німий вокзал. Він сповнений лиш дум –
Циганських мрій невиспаної ночі.
Ей, перехожий, стій! Хвилинку зачекай.
– Зверни увагу на оцю людину!
Хтось вимкнув таймер. А тобі – нехай
Та дівчина промокне від сльозини?..
Одірвана від світу, відчуттів;
Якась щаслива й водночас тривожна…
Кокетка без любові й почуттів!
Не можна так! – А хто сказав – не можна?
Екзамен йде. Це іспит на життя –
Вона здригнулась від його питання…
Одна шукає віри в забуття…
«Не вір йому!» – шепоче некохання.
Осліпла ніч. День загасив вогні.
Цій дівчині важлива хвиля кожна.
Ей, перехожий, стій. Допоможи
Йому і їй!.. А хто сказав – не можна?
Стомився світ. Стомилися й вони.
Вокзал мовчить. Він сповнений чекання.
І знов бринять, як дві живі струни
Твоя ненависть і твоє кохання.
Замовкло місто. І згорів дотла,
І розлетівся твій душевний спокій.
Гей, перехожий, в тім чия вина:
Розбите серце і безглуздий докір?
І потонули мрії від вина.
Єднає мить чи розлучає, може?
?Кричить вокзал: «Не йди!» – але вона –
?Не можна, ні?! А хто сказав – не можна?
Немає коментарів:
Дописати коментар