Обмеженість
Як не страшно, коли почуття зникають. Ти стаєш байдужою. Тебе не трусить, коли хтось зявляється десь закутків твого світу. Тебе не хвилюють його переживання, його почуття. Зруйнувалася надія, а разом з нею наївність. Ти більше не плачеш від розпачу нездійсненного кохання. Від тепер ти не живеш його життям, знайомишся зі словом «егоїзм». Всі хвилини, що прожила, що пронесла, залишаються в минулому і не містять в собі проекцію на майбутнє. Як вже не страшно це усвідомлювати. Цинічна особа підкрадається до тебе занадто близько і не визнає нічию силу почуттів. Тепер тобі не зрозуміти закоханих людей. Від сьогодні ти обмежена особистість. Як це трапляється? Сила зусиль.
Маша
Більшість думок… Вони просто вкрадені… Вкрадені у безвиході, у непотрібності… Більшість відчуттів… Їх не можливо осягнути, це бездонна чаша. Чаша нестримної радості, безупинного розпачу. Вітер тягне мене за собою, каже, що так буде краще. Не здатний до рішучих дій. Зупиняю повітря. Я ходила по небу, купалася у враженнях, милувалася світанком. Побачила його… Ти був такий гордий... Ненавиджу цю якість. Я заговорила до тебе. Ти злякався моєї рішучості. Пообіцяла собі, що то було востаннє, коли я дозволила собі прояв слабкості.
Він приїжджав до нас, ходив по тій же траві, дивився на те ж чорне зоряне небо. Він цінував його. Він вітався з морем, з чайками і зі мною.., та я не обернулася. Я не помічаю людей таких, як він. Я любила життя, і все, що повязано з ним. Я не витрачала час на дурнів. Мене любили, я ставала вищої в своїх очах. Я так високо злетіла…
Якось я все втратила. Я заперечувала будь-який прояв кохання, я розучилася дружити, цінувати. Люди здавалися звичними, місто примітивним, діти нерозумними. Я вже не ловила подих, не блукала у власних фантазіях. Прагматична, цинічна особа. Ось хто я. Він мав багато друзів. Якось він хотів допомогти мені. Та я не потребувала нічиєї допомоги. Самовпевнена. Я виправдовувала себе. «Хіба можна приймати допомогу від гордих людей? Дати їм ще один привід для сміху? Зміцнити їх самолюбство? Ніколи!»
Приїхала Вона. Я стала помічати їх разом. Вони гуляли берегом, насолоджувалися життям. Це була ідилія людей, які розуміли один одного, навіть коли мовчали. Вона була акторкою. Він божеволів від її гри. Вона…все для нього. Здається, так люди кажуть, коли людина ловить подих іншої. Вона посміхалася, це те, що не було притаманно мені. Вона раділа. Те, чого не знала я. Вона жила, а я механічно рухалася. Мої дії були автоматизовані, розписані за планом.
Вона померла…. Відтоді він став схожий на мене. Та на відміну від нього у мене не було виправдання. Я так багато разів хотіла підійти до нього, сказати, як сильно я переживаю за нього, як хочу допомогти… Та щось мені заважало. Я переконувала себе, що не хочу спілкуватися зі зверхньою людиною, не хочу принижуватися. Мені здавалося, що я добре знаю його, насправді ж я так сильно помилялася.
Він поїхав. А мені здалося, що я так нічого і не зрозуміла. Я зненавиділа себе. Я навіть не могла виконувати ті мої механічні рухи. Я не дивилася на сонце. Я вважала, що воно занадто хороше для мене. Я не заслуговувала навіть на дощ. Якщо мені інколи вдавалося заснути, мені снилися кольорові сни. Там я бачила будиночок на березі моря. Знаєш, там були ми…
Казка
Ти йшов. Дорога здавалася довгою. Та ліс вітав тебе своїми обіймами. Разом з собою ти приніс казку в його життя. Небо було безхмарним. Тебе здивувала квітка, яка протягувала свою голівоньку до тебе. Ти знав, що її краса затьмарює усю красу світу. Ти хотів їй щось прошепотіти на вушко, та замість цього пробурмотів: «Вона і так знає, що вона гарна. Мої слова будуть зайвими».
Не зупиняючись не на хвильку, ти продовжив свій шлях і побачив пурпурові ягідки. Ти так хотів їх спробувати та потім подумав: «Вони і так кожному за смаком, не буду масою». І не покоштував ані однієї.
Далі ти відчув неймовірний аромат. Він був настільки заманливий, що жоден не міг пройти повз нього. Та ти подумав, що нічого немає більш неординарного, ніж ти сам. Ти підняв очі і побачив величне дерево, яке вражало всіх своєю могутністю. Та раптом ти помітив один засохлий листок на ньому і промовив: «Не може бути сили там, де є хоч один недолік».
Пройшовши ще трохи, ти почув солодкий спів пташки, яка вабила своєю наївністю. Та вона була так високо… Тож ти сказав: «Оскільки вона не може спуститися до мене, вона не варта, щоб я дістався до неї. Занадто багато зусиль…»
Ти побачив сонце, якому було нестримно спекотно, і воно лише просило опустити його промінчики у річку. Та ти не зміг це зробити. Ти вважав, що тобі було і так нелегко, навіть гірше, ніж йому. Ніхто не дав йому ради.
Виходячи з лісу, в темряві ти побачив ліхтарик, підійшовши ближче ти впізнав дівчину, яка сиділа сумно біля вікна, ніби чекаючи якогось дива. Місячне сяйво виблискувало її шовкове волосся. Посмішка була сповнена суму, очі — безмежністю. Ти хотів підійти до неї і сказати, що знаєш її, що вона змінила твій світ, що вона та, заради кого ти живеш… Ти повернувся спиною і пішов далі, залишаючись без сонця, без звуків, без запахів, без дива, без краси, без любові… «Я задоволений тим, що маю, і те не варте моїх змін», — тільки промовив ти.
Інфікована свободою
Мармурові штори вже відверто дратують. Були думки, щоб заклеїти вікно газетами. Аби не бачити той товстий і обвислий місяць, аби не дивитися на зірки, які танцюють під його дудку, аби не пронизуватися себе тим чорним, нецікавим небом, аби не чекати того, що не буде. Бо дивна якась це і без смислу річ. Чекання перетворюється на маніакальне бажання. Ще трохи і мені буде ввижатися, що я чую рингтон «Холодно» О.Е., бачу його імя на дисплеї пошарпаної мотороли… Я люблю його імя, воно найкраще… Люблю його обличчя, не сплутаю не з ким.. Люблю Набережну, там відчуваю себе такою вільною, такою коханою… Чекала тієї зустрічі, як літо дощу в найспекотніший день. Кожне те наше рандеву було імпровізацією з несподіваним кінцем. Я постійно втікала від тебе. Я знала тільки слово «Я». Боялася того невідомого «Ми». Ти говорив про плани на наше спільне майбутнє. Як же я була далека від цього! Напевно, ти це відчув. Тому і не дзвониш. Ненавиджу своє вікно, ненавиджу себе. Дзвінка не буде. Зрештою я вже давно хотіла позбутися цього телефону, занадто багато некрутих спогадів. Тоді у мене зявиться одна перевага. Я вже точно буду знати, що не побачу твоє імя на дисплеї. Це краще, ніж розглядати кожний недолік своєї кімнати. Буду жити так, як жила до тебе. Адже мене повністю влаштовувало моє життя. Навіщо все змінювати через пересічного хлопця? Ого, такий звук. Сподіваюсь, він нікому на голову не впав. Цікаво, а що сьогодні по тєліку показують?
О, ні… Знову в минуле… Але це реальність. Знову ці чотири сірі поверхні безжально давлять на мене. Чорно-біле будення, рутина… Годинник… Тікання цього механізму все більше і більше травмує мене, нагадуючи, що проходить та мить, яку ніколи не вернеш назад. Мабуть, вона вже і забула про моє існування. Кляті стереотипи…дзвонити має хлопець… Занадто горда? А може вона думає, що то я є таким? Та я би вже зробив сотні дзвінків, але… Чому це сталося саме зі мною та ще й зараз? Де ж я міг загубити телефон? Мабуть, в метро. А може хтось поцупив? Він зник і всі кольори в моєму житті враз пропали також. Бісовий науково-технічний прогрес! А міг написати номер на папері або врешті-решт в свою память занести, але ж ні… Місяць… Голубувато-сіра сфера дивилася мені прямо у вічі. Спогади знову і знову почали атакувати, мені здається, вже хвору мою підсвідомість. А саме під повним місяцем ми познайомились. Геть! Не хочу минулого! Воно ранить… Тепер буду лягати спати до появи цього віковічного свідка і прокидатимусь, коли його вже не буде. Але ж я не зможу її забути… Забути цю щиру, яскравішу променів сонця посмішку, ці широко відкриті, допитливі очі кольору весняного неба, цей голос, що змушував моє серце битись в ритмі гоа. Все це навіки залишиться тавром у мені… Вона стала для мене таким собі персональним наркотиком. Не зможу забути…А вона мене? Чого не подзвонить на домашній? А може ще подзвонить? Крихти надії все ще продовжують жевріти в мені. А у відповідь — тиша і серцебиття. А ще ці її дивакуваті правила: ніякої адреси, прізвищ… зустрічаємось на мості, на Набережній. Я вже третій день туди ходжу. Блукаю пустинними вечірніми вулицями в надії зустріти її. І що? Хіба що поповнив список знайомих серед безхатьків. Вони її не бачили. А скільки всього я їй хотів розказати. Почав навіть будувати плани на наше майбутнє. А тут все враз луснуло, немов мильна кулька, що занадто високо злетіла вгору. Кожна хвилина тягнулася жахливо довго. Час, ніби зненавидів мене і тік десь у височині з безкінечною повільністю. Повне розумове виснаження і нездатність щось вдіяти стали моїми близькими друзями. Усвідомлення безпорадності ще більше почало дратувати мене. Краще посплю. Сон — найкращий засіб для втечі з реальності, новокаїн для душі...
— О, Боже, Сашо, невже це ти? Я думав, що ми безнадійно загублені назавжди... Уявляєш, у мене, як би то банально не звучало, поцупили телефон, але це вже тепер неважливо...як життя, як ти, як все? Я стільки тобі хочу розказати… Таке враження, що минула вічність.
— Та все нормально… А у тебе що там?
— Точно все нормально? Ти кудись поспішаєш?
В принципі так. Одна людина зацікавилася моїми малюнками. Я обіцяла принести сьогодні, тому так…
То давай разом пройдемося?
Та ні, не варто, ти ж кудись йшов…
Та я так… в нікуди…. Що з тобою?
Та наче все нормально. А що зі мною?
Наче ти, але і не ти…очі…вони якісь не такі…і голос, що з ним? Що змінилось?
Час іде, життя змінюється, ми змінюємося...
Невже так швидко все змінилось? А як же ми з тобою? Наше майбутнє?
Мені смішно, Максиме, з твоїх слів. Чому ж ти не дзвонив? Прям, одразу після нашої зустрічі вкрали телефон.
Мені потрібно було подумати про наші стосунки… Я подумав і все вирішив, але саме тоді вкрали той бісів телефон…
Я рада, що ти все вирішив, але пізно...
Чому пізно? Сашо, що ти таке говориш? Я не вимагаю чогось більшого, ніж бути просто поряд з тобою…слухати тебе… Я знаю, ти любиш свободу…Я не проти, але дозволь бути поряд.
А з чого ти вирішив, що я хочу бути з тобою поряд, що взагалі у мене є до тебе почуття???
Ти що, з глузду зїхала? Ти про що? Я не вірю! А як же ті наші зустрічі ??? Вечірні прогулянки? Розмови??? Чи це для тебе все гра???
Вважай, що так, гра. Творчі люди, знаєш, мають таку властивість: швидко закохуватись і так само швидко холонути, так що вибачай.
Я просто не вірю твоїм словам... Благаю, скажи, що ти жартуєш!
Я вже запізнююсь, тому...
Невже ні крихти не зосталось того теплого почуття??? Так, ти лід!!! Думаєш, сховаєшся за своїм мистецтвом??? Думаєш, це тобі допоможе стати щасливою, як ми колись були??? А може, ти зустріла когось іншого? Іншу іграшку???
А навіть якщо і так, яка тобі різниця?
Яка різниця??? Ти ж для мене не була і не є просто цяцькою, якою бавляться, коли є настрій!!! Ти для мене була і є всім!!! ..Хоча тепер вже не знаю чи є… Бо це не ти.., це копія в негативі... егоїстичне створіння!!!
Сам егоїст, думаєш лише про свої почуття, а мої знецінюєш. Максим, мені дійсно потрібно йти. Якщо ще хоч щось залишилося до мене, просто відпусти…
Хм…іди… Але ж ти залишися самотня зі своєю свободою?"
Нехай…
Автори: Марян&Марта
Діагноз!
Голова болить від постійних зітхань комарів. Чого їм бракує? І так вже понадкушували всю мене. Шукаю необхідні ліки. Та коробки порожні. Навіть кава безсильна, та і вона вже закінчується. Мозок — в якійсь незрозумілій для мене мережі, мучає мене, спотворює, робить сильною, а потім викидає. Кому потрібен результат божевілля? Хіба що таким же «божевільникам». А поруч з цим відчуття холоду. Так, це своєрідна постійна температура — мій захист, щоб не набратися усіляких вірусів, яких було придостатньо моєму організму. Так, хвороби бувають різного ґатунку і різної дії. Ця діє на свідомість, підсвідомість, раціоналістичне мислення, волю — на мою кров. Роблю буденні речі, без яких неможливо небуденне життя. Ніколи не претендувала бути богемою — не тієї крові. Не люблю цей колір, бо він — блідий, сухий, без майбутнього…
В трамваї
Це було у Львові. Місто згорало від вогненних кольорів осені. Вночі. Світло від ліхтарів впивалося в око, їх чомусь було занадто багато. Вони заважали ночі бути ніччю, бути собою.. Вони все псували. Бруківка відбивала незграбні будівлі.
Трамвай плентався, ніби упирався нечіткому майбутньому. Я сіла чомусь окремо від друзів. Я була занадто збуджена через стильність міста. Мабуть, через це я не помічала хлопця в чорному пальто, який протягом декількох хвилин спостерігав за мною. «Ти — не місцева. У тебе божевільні очі і занадто галасливий сміх як для тутешньої. Звідки ти?» — пролунало десь справа. Він був схожий на Чадова, в його очах так багато можна було побачити. В руці він тримав пиво. Незнайомець багато розповідав, розпитував мене. Говорив, що зрідка вживає наркотики, і це йому допомагає повірити, що світ кращий, безтурботний… Пояснював, що йому набагато цікавіше подорожувати самому, бо тоді людина більше помічає, вона залишається наодинці зі світом; світ повністю твій, і ти маєш законне право на нього. «Твої друзі…вони кличуть тебе», — перебиваючи самого себе. Я обернулася і побачила їх, вони були такі веселі, такі радісні, такі справжні… Я відчула, що він би все віддав, аби мати хоч одного такого. «Бувай», — сказала я до нього». Я підійшла до друзів, і ми вийшли на вокзалі. А він поїхав далі, трамвай зник в сірому тумані.
Щастя не буває насамоті
Ця тепла вода, яка торкалася кожної клітинки моєї безпорадності, нагадала мені день, який міг би відбутися. Я памятаю той неймовірно теплий вечір, який вимагав бути незабутнім. Він манив провести його з тобою. Він не хотів нічого особливого, просто бути… А потім пішов дощ, та він би не заважав. А лиш доводив, що справжнім почуттям нічого не може зіпсувати. Не могло б… Я дивилася на ці калюжі, які з плином часу ставали все більше і більше. Дивишся в них і бачиш спотворене зображення людей. Які начебто хочуть бути опроміненими добром, а не радіацією. Хочуть, щоб їх оточували чесні люди, та чомусь самі зловживають брехнею. Вони думають, що так буде на краще. Кому? Людям? А чому б не спитати у людей, що для них краще? Я тоді не прийшла… просто боялася розчаруватися. Ти тоді не прийшов…. Просто боявся розчарувати мене. ..
Ця тепла вода, яка торкалася кожної клітинки моєї безпорадності, нагадала мені день, який міг би відбутися…
Complicated Feelings
Тільки ти міг так солодко мене ненавидіти. Іншим — байдуже. Вони навіть і не любили мене ніколи, щоб ненавидіти. З тобою все по-іншому. Твоя ненависть була активною, такою дієвою. Я відчувала кожен її шматочок, кожен присмак… Я дивилася в нікуди і кричала пошепки про те, що винна… Не виправдовуючись, не говорячи не слово, не думаючи, я приймала ЇЇ. Я дала дозвіл на знищення мене. І ти цим скористався. Все було сплановано. Я допомагала тобі в цьому. Ми робили розрахунки, щоб не помилитися, не схибити… Все це було без слів. Бо тоді б ти передумав. А я цього не хотіла, не хотіла, щоб ти мене жалів… А далі — намір. Вбивство. Вдалося.
Немає коментарів:
Дописати коментар