Ярослава Омельчук. Вірші: Зима 2004, Зв'язок через віки, Майбутня осінь мого краю

Ярослава ОМЕЛЬЧУК

1988 року народження, учениця 9 класу Кремнянської ЗОШ Лугинського району.


Зима 2004

Зимовий ранок загляда у вікно,
Іскриться сніг, немовби діаманти.
І серед цього скорого світанку
Видніє він, зимовий тихий сон.

У цьому сні, немов би самоцвіти,
Знаходяться чудові літні квіти,
У сні є трави і птахи дзвінкоголосі,
У сні є ранки, скупані у росах.

У сні є бджоли легкокрилі…
Тепер же – зимні заметілі.
Тепер зима. Холодні дні і ночі,
І сон землі лиш паморочить очі.


Зв’язок через віки

Давно вже відшуміли в даль забуту,
Давно спустились в Лету ті роки,
Коли зв’язали нам з тобою руки,
Міцні й водночас лагідні нитки.
І сталось це в далекий час древлянський,
Як ти, Лугинщино, свята земля,
Леліла в лоні рід мій ще поганський,
Як матінкою предкам ти була.
В той час була безтілим я творінням,
Витала десь далеко в вишині,
А зараз через Неба повеління
По нитках предків я спустилася сюди.
Ну, а тепер вже ми з тобою нерозлучні
Пов’язані на довгії роки…
І гірко плачу я в своїй розлуці,
Коли мій дух не в рідній стороні,
Хоч ми пройшли удвох іще замало,
Хоч мріє ще наш розквіт вдалині.
Я з гордістю навіки пам’ятаю:
Лугинський край – мій батько у житті.


Майбутня осінь мого краю

Золоті пелюстки літа
Тихо падають, мов сніг,
І, волошками зігріте,
Жито стелиться до ніг.

Одцвітає, мов троянда,
Серпень зоряним дощем.
І незнана осінь-барва
Ніжно золотить усе.

У повітрі пензлик літа…
Та, на жаль, мине той час,
І осінні самоцвіти
Легко огортають нас.

Ярослава Омельчук. Зима 2004, Зв'язок через віки, Майбутня осінь мого краю : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.55.

Мирослава Нечипоренко. Проза: Монолоґ закоханої, або Ще один переспів світової класики

Мирослава НЕЧИПОРЕНКО

Народилася 8 жовтня 1982 року в смт. Нова Борова Володарсько-Волинського району. В 1999 році закінчила із золотою медаллю Новоборівську ЗОШ №2. Того ж року вступила до Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, де сьогодні є студенткою факультету романо-германської філолоґії на кафедрі перекладу з анґлійської та ґрецької мов.

Монолоґ закоханої, або Ще один переспів світової класики

Можеш нічого не говорити. Я все розумію. Вже не перший рік.
Ніби вперше розглядаю до болю знайомі обрії. “Приїхала подихати свіжим повітрям?” – запитуєш тим часом, як у твоїх очах світиться і свідомість, що тільки ти – єдина і постійна причина того, що я насолоджуюся цим свіжим повітрям на заздрість реґулярно. Вкотре повертаюся з твердим наміром сказати тобі щось, що викличе тебе на відвертість. Слова, тисячі слів, ретельно обдумані, прив’язані до тисяч, десятків тисяч можливих ситуацій. І вкотре – повне фіаско. Люди, обставини, час – мільйони речей з воістину божевільним натхненням перешкоджають мені знову і знову.
“Привіт”, – лагідно усміхаються твої споконвічні уста, промовляючи до мене. Скільки разів це повторювалося: вранці, при світлі дня, надвечір, після заходу сонця. З кожним твоїм “привіт” починається ще одне моє нове життя. Тож якщо полічити, скільки разів разом з твоїм привітанням я народжувалася до життя після чергової – більшої чи меншої – розлуки, то, мабуть, більше від мене це вдалося зробити самій лише природі з приходом тепла щовесни.
Скільки ми не бачилися? Теоретично – два тижні. Фактично ж півтора-два місяці. Саме стільки часу минуло з того дня, коли ти поводився зі мною по-справжньому відверто. Сьогодні ти хотів мене бачити, я це відчула. Про жіночу інтуїцію – це все нісенітниці. Та як же я можу не відчувати, що ти думаєш, чого хочеш, коли в мені більше тебе, ніж мене. Ти усміхався, але мені видалось, що ти трохи засмучений чи скоріш, навіть розчарований. Ти дорікнув мені: “Я був у Києві; а ти ж мені казала, що коли у тебе немає занять, завжди буваєш вдома...” Невже ти дзвонив мені, коли я була на тому дурнуватому дні народження?
Ти привітався з усією компанією, але зупинив очі на мені і нібито зніяковів. Принаймні так мені здалося, бо ти, уникнувши мого красномовного погляду, поспіхом, хаотично чогось почав шукати по кишенях і – о полегшення – дістав із однієї з них декілька смаглявих рівненьких горішків. Волоських, з горіха, що росте у тебе в дворі і якого я, ідучи до тебе, чомусь ніколи раніше не помічала. Ха-ха, чомусь. Чим же було його помітити? Може, головою, яку я бозна-коли втратила через його хазяїна?
Здається, горішки, які ти простягнув мені на своїй ніжній, акуратної форми долоні, що так часто мене колись торкалася, було три. І я не встигла навіть вчасно зорієнтуватися, щоб відмовитись за своєю давньою звичкою, яка, я знаю, тобі не до вподоби, оскільки вона щоразу, коли я відмовляюся з’їсти яку-небудь цукерку чи яблуко, які ти мені пропонуєш, нібито доводить, що мені нічого від тебе не треба. Які дурниці – твій автентичний вираз – приходять тобі до голови! (Нехай мені пробачать точну цитату ті, хто розуміється на українських напівфразеолоґізмах типу “спало на думку”, який слід було б вжити  замість вищезгаданого “прийти в голову”, але, мабуть, сивочолим і не дуже поборникам чистоти української мови, як і мені, теж іноді траплялося забувати свою благородну ідею, коли помилялися дорогі їм вуста). Знаєш, не дуже зручно їсти, коли від хвилювання руки тремтять так, що нічого не можна втримати і доводиться класти їх якось так, щоб не було видно, що зі мною відбувається.
Я взяла один горішок з твоєї долоні і машинально поклала собі до кишені, навіть не подякувавши. Ти мусив швидко йти, тож розмови, як майже завжди на вулиці, у нас не вийшло. Одна з моїх подруг навздогін тобі зауважила: “А мене він ніколи не пригощає смачними горіхами, такими, що тільки-но з дерева”. “Ну, а мене пригощає, як бачиш”, – усміхнулася я сама до себе, вдавшися до найдоцільнішого способу відповісти на її репліку.
Дорогою додому я тримала руку в кишені, міцно стискаючи у долоні заповітний горішок. Мені пригадався дитячий фільм-казка “Три горішки для Попелюшки” і те, що Попелюшка дістала з тих трьох горішків: із 1-ого – костюм мисливця, з 2-ого – бальну сукню і з 3-ого, вже наприкінці фільму, коли Принц її нарешті знайшов, – весільне вбрання. Можеш вважати мене несусвітньою дурепою, але мені здалося, що горішок, який ти дав мені, казковий. Ще б пак, бідна Попелюшка отримала свої скарби з рук звичайного слуги, а я – із рук свого принца. Але що ж робити? Горішок у мене лише один, а костюмів має бути три (за лоґікою казки – по одному з горішка ). Значить із мого я зможу дістати лише якесь одне вбрання. Я розмірковувала : Попелюшка отримувала те чи інше вбрання відповідно до розвитку подій, тож не дивно, що весільну сукню вона отримала останньою, як вінець її щастя.
Я роздумувала над тим, яке вбрання може бути в горішку, подарованому самим принцом, який, я сподіваюся, кохає свою Попелюшку. Коли люди кохають однин одного, вони повинні одружитися – переконувало мене серце. Тож звідси не могло випливати жодного іншого висновку, крім того, що в горішкові, який лежав у мене в кишені, була пречудова весільна сукня. Але подумавши трохи, я вирішила, що не буду розбивати горішок, аби довідатись, що всередині, хоча мені надзвичайно цього хотілося.
Розумієш, я просто боюся, що замість прекрасних весільних шат там може виявитися звичайне горіхове зернятко. Пам’ятаєш, щоб казка мала щасливий кінець, принц мусить докласти багато зусиль, аби здобути свою наречену. Саме це його самозречення і не відступання перед труднощами, а не жодна сукня чи будь-який інший казковий аксесуар і є дивовижними і здатними перетворити буденну оповідь на казку. У силі його любові до неї і полягає вся казкова дивина і чудовність. І саме тому він і є принцом – не за приналежністю до королівської родини, а за готовністю боротися за свою кохану. Був Принц і була його Попелюшка. Є ти і є я. Але чи стане нам мужності, любий мій принце, на нашу власну казку із щасливим кінцем?

Мирослава Нечипоренко. Монолоґ закоханої, або Ще один переспів світової класики : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.53-54.

Антоніна Нагорна. Вірші: "Березень струмочками витікає за вікном...", "Навшпиньки крадеться вечір...", "Навіщо людині сонце?..", "Несла я слово, мов розкриту рану...". Проза: Дивоквітка радості

Антоніна НАГОРНА

Народилася 22 квітня 1986 року в м.Коростені. Почала друкуватися з 1996 року. Є переможецем та дипломантом деяких обласних та Всеукраїнських літературних конкурсів. Сценарист-режисер молодіжного християнського театру. Активний громадський діяч у молодіжному русі Коростеня. Має публікації у збірках “Першослово” (1998 р.), “Горжусь, що древлянка” (2001 р.).

* * *
Березень струмочками витікає за вікном,
Квітень весело махає голубим крилом.
Закурликав високо у небі журавель,
Викликає діточок з цегляних осель.
А ми такі вже раді! Здіймаєм шум і гам:
Якби канікул довших колись зробили нам!
Припікай же, сонечко! Швидше землю грій!
Йде весна хазяйкою в край поліський мій!

* * *
Навшпиньки крадеться вечір
Тихо до нашої хати.
Бере мене мама за плечі:
– Лягай, моя квітонько, спати.
Пахне любисток і м’ята.
Добре, коли наді мною
Горнеться сонечком мати.

* * *
– Навіщо людині сонце?
– Щоб вранці поглянуть в віконце,
Збудить до життя і добра.
– Навіщо людині криничка
І чиста джерельна водичка?
– Щоб дати їй сил для буття.
– Навіщо мудрість людині?
– Щоб кожного дня, щохвилини
До істини ближче дійти.
– Навіщо людині серце?
І руки, і розум, й душа?
Навіщо людині дорога?
– Щоб нею іти до Бога
І серцем зустріти Христа.

* * *
Несла я слово, мов розкриту рану.
Несла я серце людям. До остану.
На неї сіль посипали. Сміялись,
Із мук моїх глумливо реготались.
Ні, я не та, яку купила влада,
І золотим кайданам я не рада.
Поетів люблять мертвих на Вкраїні,
Тому писатиму собі. Собі єдиній.
І хай регочуть ситії писаки,
Регочуть, ще допоки є корито,
З якого гімни черв’яками лізуть,
Де фальш гнилими нитками зашито.


Дивоквітка радості

Казка-бувальщина

Жила-була у великому багатоповерховому будинку Оленка – дівчинка весела і привітна. Одного разу в її грудях розквітла квітка радості. І їй дуже закортіло поділитися своєю радістю з друзями.
– А моя сестричка, яка живе на далекій Півночі, навчилася писати і написала мені листа, – поділилася перш із Сашком, що саме ганяв м’яча у дворі.
– Пхи, – відповів Сашко, – я давно вмію писати, але мені й на думку не спадає комусь писати листи. Це така нудна справа. Я взагалі ненавиджу всяку там писанину.
Оленчина квітка радості нараз почала швидко в’янути і... зникла.
Коли настала весна, мама виділила для донечки на дачі три грядочки. Оленка старанно доглядала їх: розпушувала землю, виривала бур’яни, поливала. Згодом виросли гарні патісончики, огірочки і капусточка.
Настав серпень. Оленка, повернувшись з дачі, показала овочі, які виростила власними руками, своїй подружці Даринці.
– Ну то і що? – буркнула Даринка. Їх не обов’язково вирощувати. Можна піти на базар і купити.
І знову квітка радості, яка тільки-тільки була у грудях, що аж важко було дихати, стала манюсінька, як макове зернятко. Те зернятко закотилось і назавжди загубилося.
Минулої зими, щоб не нудитися довгими зимовими вечорами, попрохала Оленка матусю навчити її в’язати. Восени, доки матуся була на роботі, дівчинка, швиденько впоравшись з домашніми завданнями, сідала за в’язання.
Наближалося 13 листопада – день народження матусі. Всю свою фантазію і любов, ласку вкладала донечка у свій дарунок. І ось подарунок був готовий. Оленка ходила з загадковим виразом обличчя, боялася порушити набухлі пуп’янки нової квітки радості та журилася, що так повільно повзуть дні. Та нарешті. Ще з вечора донечка сховала під подушку теплі вовняні шкарпетки.
Вранці стала мама її будити. Оленка швиденько скочила з ліжечка і вигукнула:
– Ой, матусю! Який сон мені сьогодні наснився!
– Який, моє любе янґоляточко?
– Мені наснилося, що тобі чарівна фея поклала під подушечку подаруночок.
– Вигаднице моя золота. Та не буває ж фей у житті. Вони бувають тільки у казках.
– А давай подивимося, – запропонувала Оленка.
Дівчинка, обійнявши матусю, тихесенько, щоб не сполохати дивоквітку, підійшла до ліжка.
Мама ніяк не наважувалася підняти свою подушку, бо давно стала дорослою і не вірила в різні казки та вигадки. Тоді Оленка взяла мамину руку і допомогла підняти подушку. А там... А там лежав найсправжнісінький подаруночок від... феї.
Обличчя у Оленки враз зашарілося приємним рожевим рум’янцем, а в серці знову забуяла велика-велика квітка радості. І цього разу вона не в’яла і нікуди не зникала, бо в очах у мами віддзеркалювали дві смарагдові квіточки вдячності.
Кажуть, що найзапашніші квіти розквітають весною і влітку. Це не зовсім так. Виявляється, що незвичні, дійсно казкові квіти можуть розквітнути в будь-яку пору року і в будь-який час доби. І якщо дуже-дуже постаратися, то ці чарівні дивоквіти ніколи не зів’януть, бо ці квіти зростають у людському серці любов’ю і добротою. І щирою взаємною вдячністю зрошують диво-пелюстки, щоб ніколи не в’яли вони, як не може в’янути справжня любов.

Антоніна Нагорна. "Березень струмочками витікає за вікном...", "Навшпиньки крадеться вечір...", "Навіщо людині сонце?..", "Несла я слово, мов розкриту рану...", Дивоквітка радості : вірші, проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.51-52.

Надія Музика. Вірші: Осінь, "Бродить осінь у лісі синьому..."

Надія МУЗИКА

Народилась 4 березня 1986 р. в селі Немильня, Новоград-Волинського району. Закінчила Немильнянську загальноосвітню школу. У школі історію викладав чудовий учитель і друг сім’ї Юрій Петрович Ґудзь, в 9 класі був класним керівником.
Нині навчається у Житомирському обласному педаґоґічному ліцеї.

Осінь

Двори стоять у хуртовині айстр,
Зітхає осінь подихом ласкавим,
Де срібним пензлем, наче
справжній майстер,
Дерева розбавляє золотавим.

* * *
Бродить осінь у лісі синьому,
Сохнуть квіти у сні осінньому,
Горобина стоїть – красується,
Дуб калиною не намилується.
Павутиння пливе, гойдається,
Журавель відліта, прощається.
Світить сонечко, усміхається,
Осінь в лісі не заховається.

Надія Музика. Осінь, "Бродить осінь у лісі синьому..." : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.50.

Михайло Манько. Вірші: Зимовий ранок, "Я зараз не в змозі нічого сказати..."

Михайло МАНЬКО

1987 року народження, учень 9 класу Літківської ЗОШ Лугинського району.

Зимовий ранок

Я люблю зимовий ранок!
“А чому?” – спитайте ви!
За засніжений цей ґанок.
Й за малюнки на вікні.
І за сад оцей казковий,
Що немов увесь цвіте,
І за сніг, холодний, білий,
Що трусився на плече.
І за лід товстий на річці,
Що прозорий, наче скло.
За малесеньку синичку,
Яка стукає в вікно.
За бурульку крижану,
Що ось-ось впаде на ґанок…
За усю оцю красу —
Я люблю зимовий ранок.

* * *
Я зараз не в змозі нічого сказати,
Хоч крик із душі вилітає, мов птиця.
Не можна вмирати!
Не хочу мовчати!
Вмирати й мовчати…
Ми плакали довго, ми довго мовчали!
Мовчати і плакати більше не хочем!
Нам віру ганьбили, нам душу ламали,
А ми всі знущання терпіли й мовчали…
Вмирали й мовчали…
Терпінню кінець, ми не в змозі мовчати!
Кінець нашим мукам, хай згине лихе!
Нема чого більше у нас забирати:
Не хочемо більше ми милість прохати…
І мовчки вмирати…

Михайло Манько. Зимовий ранок, "Я зараз не в змозі нічого сказати..." : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.50.

Юрій Малихін. Вірші: Коротка зустріч, Вимирає село, Кольори зникають, Скіф

Юрій МАЛИХІН

Народився 1982 року в с. Мала Деревичка Любарського району. Студент ІІІ курсу історичного факультету Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка.


Коротка зустріч

Промов хоч слово, хоч шматочок слова.
Твій голос я давно уже не чув,
Ні-ні, його звучання не забув,
А просто до кінця ще не збагнув –
Була коротка зустріч і розмова.
Промов хоч слово, хоч уривок слова.
Я близько й так далеко водночас,
Був неправий тоді, останній раз,
Коли над вербами осінній промінь гас, –
Коротка зустріч і німа розмова,
Промов хоч слово. Рідне, тепле слово,
Вкраїнське слово наостанок мов,
Адже колись зустрінемося знов
І нас зведе осіння та любов,
Що без розмов...
Німа її розмова.


Вимирає село

Вимирає село і знесилює хатки біленькі,
Криє вулиці сніг,
Замітає поріг,
За порогом поріг.
А із сотень людей залишилась пошарпана жменька,
Більш не чується сміх,
В зуби тисяч доріг
Доля кинула їх
молодих.
А старих?
А старих на той світ попросила,
Замість хати – холодна могила.
Вимирає село, заростають двори бур’янами,
Вимирає село, вже покинуте навіть вітрами.


Кольори зникають

Королі відходять,
Кольори тьмяніють,
Хтось когось знаходить,
Любить, ненавидить,
Хтось когось чекає,
Не діждавшись – гине,
Хтось когось вбиває
Поглядом у спину.
Хтось, ковтнувши горя,
Хмелем запиває,
Схлипує спроквола
Й знову наливає.
Хтось у морок ночі
Прохрипів молитву
І вона шепоче
Злі прокльони світу.
Хтось когось шукає,
Хтось когось знаходить,
Кольори зникають,
Королі відходять.


Скіф

Обпалені крила, обпалене серце,
Замулені очі, холодні вуста,
Вмираюча думка у темряву рветься,
З грудей вилітає засохла душа.
Обпалені крила, обпалене серце,
Мені б полетіти – та змоги нема,
Убили надію в безжаліснім герці
Розлючений вітер і сива зима.
Мені б полетіти – обпалені крила,
Мені б знову жити, – та смерть вже взяла.
Лишились від мене лиш хрест та могила
Й стріла, що під серце зі свистом лягла.

Юрій Малихін. Коротка зустріч, Вимирає село, Кольори зникають, Скіф : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.49.

Олег Левченко. Вірші: "Квіточить свіжий мед...", "Спокійний погляд мій...", "Тобі я майбутнє й минуле не зичу...", "Непорочні зачаття в співпраці із Богом...", "Мене розривають слова..."

Олег ЛЕВЧЕНКО

Народився 1 листопада 1978 року в місті Житомирі. Після закінчення ЗОШ № 2 м.Житомира та технічного ліцею вчився на режисера в Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка (1999 – 2002 рр.). Активно займається громадською діяльністю. Заступник голови обласної орґанізації Спілки творчої молоді України “Ліґа АРТІС”. Має публікації у періодичних виданнях, літературно-мистецьких альманахах Житомирщини “Зустріч’99”, “Зустріч 2000 – 2001”, альманасі “Провінція” №3, Всеукраїнському журналі “Березіль”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останнїй zошит постфутуриzму”. Автор поетичних збірок “Подих” (1999р.), “Камертон почуттів” (2000р.),  збірки афоризмів (2002р.), збірки перекладів поетичних творів анґлійською з української “Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance”, а також “Zорова поеzія”, “Ґлосолалія”(2002р.), “Без надсад вічности” (2003р.), “Візія візерунків” (2003р.), “Розташування простору” (2004р.).


***

Квіточить свіжий мед
у молоці сонця
в суниці теплих слів
й на скибку хліба білого.
Чутливі вуста
пестять пошептами ніжними.


***

Спокійний погляд мій
задумливий, сторонній,
тебе щохвилі вабить
шукати й віднайти…
Чому ж тоді
цих струн, які ладнаєш,
торкнутися боїшся ти?..


***

Тобі я майбутнє й минуле не зичу,
Твій праведний шлях:
кульмінація болю…
А в жмені осяяні кров’ю обличчя
І буднів брудних
височить крематорій.

Ти схожий на того,
що буде не завтра,
Ховаючи серце в емоцію світла.
Поглянь,
 як в рефлекторах кожного кадру
Ти змінюєш простір,
             пророчиш на дійсність.
Нам жити не боляче
в травмах суспільства,
Нам просто б уникнути
слів несміливих
Й давно примиритися
       свідком насильства:
Коріння ідей вивертає могили.


***

Реальність, непорочно зачавши майбутнє, 

нарешті втратила цноту.

Непорочні зачаття
в співпраці із Богом,
Ексґумація душ для великих ідей,
Новоявлення цноти у місті
Нью-Содом
І зручний гонорар
для майбутніх дітей…

Розпанаханість вір
стимулює на краще,
Обладунки життя
терплять глупий вогонь.
О, прозрілий народе,
на часі ледащий,
Як гуде твоя кров,
плоть землі для долонь.

Елітарність слугує метою обгортки,
В поколінні травмованім
час ножовить;
Лона масових NEOстей
“тішать” аборти,
Наречена у білім best-плоттям
крильмить.


***

Мене розривають слова,
але мовчу.
Полишаю святість білого аркуша.

Олег Левченко. "Квіточить свіжий мед...", "Спокійний погляд мій...", "Тобі я майбутнє й минуле не зичу...", "Непорочні зачаття в співпраці із
Богом...", "Мене розривають слова..." : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.47-48.