Олена Шегеда. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Олена Шегеда

***
Шалений біг крізь терня і вогонь,
І ось — стрибок через безодню... й знову
Нестримний біг до зоряних висот
І безліч спотикань від дикого здогону...

Кого? Чого? Яких примарних мрій?
Від кого? Від чого, закривши очі,
Душа все рветься уперед, в огні
Не бачачи шляхів своїх пророчих.

До зоряних висот! Вперед, вперед!
Очей не відкривай, душа бентежна,
Крізь біль і розпач виведе тебе
Єдине прагнення: високого безмежжя.

До зір все поривається душа.
Беззахисна у дикім дерновинні,
В утомі непритомніє вона
І бачить в лихоманці... небо синє.

Хто втишить біль в зацькованій душі?
Де той кінець прокляттям і спокутам?!
Доколи будуть вабить міражі
Зірвать з душі невидимії пута?

Чи знайду синє небо на землі,
Стоптавши в попіл дике терновиння?
Чи полечу на зламанім крилі
У вічність, до небесного зоріння?

***
Немов пилок медово-золотавий,
Від сонця сиплеться у небеса
Проміння, наче дощ, між білі хмари
І клаптиками крізь вікно звиса.

Чому на клаптях тих малюєш мрію?
Вона звідтіль, із дивних тих світів,
Що за блискучим світлом ледь жевріють
Але, як сонце, сяють у душі?

їх таємницю зрозуміть не може
Ніхто: вони в тобі, твої вони.
Вони — химери, кожна з дивом схожа,
Із недосяжним чимось, неземним.

І не торкнутись їх: вони — як злива,
Гриміло, блискало...аж ось — нема.
Що близьким було і таким можливим,
Вже ірреальність у собі хова.

Нема нічого...Як простягнеш руку,
То те ніщо зупинить дотик твій,
А після зливи накрапає смуток
На твій малюнок чудернацьких мрій

на клаптях сонячного
променя
ясного.

***
А на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То смуток мій і осінь так звінчались,
Волаючи в несказаних словах!

Неправди посмішка така лукава!
Такий бездушний погляд у Брехні!
І є лише одне-єдине право —
Волати німо їм у вічі: „НІ!"

Кричати в розпачі своє „не вірю!".
Мовчати, нити з болю в самоті.
А друзі-зрадники — такі велично-сірі,
Хоч і виносять вироки цноті.

Судить чуже жиия... Як темінь зрання...
Хто право дав?! Хто не боявсь гріха?
Невміло порпатись в чужих, болючих, ранах
Чия посміла рученька лиха?

Мовчиш у болі, у своїм „не вірю!",
Волаєш німо зрадникам увіч.
І тільки осінь листям поруділим
Услід киває, по дорозі в ніч.

Бо на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То осінь і мій смуток так звінчались,
Волаючи в несказаних словах.

***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає
Шепоче таємницю їй якусь.

Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову.
Коли уся природа спрагла злив.

Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє полетів.

Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.

***
Вечірня світлотінь приваблює і манить
Десь музика звучить, зліта над самі хмари,
Спадаючи луною звідти
Разом із променем у віти
Розлогих кленів і каштанів
Мойого міста; все спадає
Рожево-жовтим сяйвом із небес.
І ось, я згадую... тебе.
Десь поруч ти, і, може, як і я,
В неспокої душа твоя,
Самотній ти стоїш над літнім дивом
Цим тихим вечором, та чи щасливим?..
Він ластівковим співом відлетить
У день майбутній — і не зможеш ти
Його уже ніколи повернути.
Лиш спогади залишить він і... смуток.
Десь музика звучить, зліта — і тане
Разом із променем останнім.
Він найяскравіше у небі заяснить —
І зявиться вже серед рос рясних
У дні майбутнім, ніжний відблиск.
Я сподіваюсь...
А ти віриш?

***
Після дощу так легко стало дихать!
Так після сліз буває легко...
Після дощу почне все розквітати.
Так лід скресає на серцях холодних.

***
Краплі звуків спадали у тишу
своєю самотністю.
Намагалися злитись у щось більш
величне,
ніж просто музика.
Тяглися тонкою струною від моєї 
Душі
до твоєї.
Тремтіли від прагнення, від жаги...
І лише твій дотик
міг спинити те марево,
та й тоді б воно не зникло,
продовжуючи бентежити дійсність.
Десь далеко відчув ти мелодію цю,
що лунала у просторі...
Ти знайшов низку перел, нанизаних
на золоту нитку спогадів і,
цілуючи кожну перлину,
подарував те намисто... мені.
І тепер, розсипаючи зорі у небі, ніч
збирає ті перли у скриню коштовну,
аби спокій дати моєму серцю змученому,
оповиває золотою ниткою діадему
на своєму чолі.
Владарка снів,
прекрасне лице своє
Ховаючи
під імлистим серпанком,
Зникне
в далечі,
дійшовши до межі,
за якою — сонце
і... реальність,
з моєю самотністю.

***
Чому так тихо плакав літній дощ? 
І Що палко шепотів вечірній вітер, 
Зібравши дрібні сльози у пригорщ 
Й сипнувши ними на бузкові віти?

Кого поцілити чи освятить
Хотів він слізьми, їхнім чистим блиском?
Проте краса невидима для тих,
Хто підійшов до неї надто близько.

Лукавив ти, зміряючи серця.
Ти вирок виніс відданій любові —
І ось вона з подобою мерця
Приречено мовчить в патьоках крові.

Чому в очах твоїх не тане лід?
Хто зіштовхнув тепло твоє в зневіру?
Невже їдкий цинізм — твій досвід літ,
А все життя — лише уламок сірий?

З душі нелегко змити забуття
Й байдужості полуду розірвати.
Наївний вітер... Все злітав, жбурляв
І палко шепотів свої закляття.

Чому хлипав беззвучно дощ, чому?
І заходу заплаканії очі
Чому палали з болем у пітьму:
Заклять шукали аічи слів пророчих?..

***
Пливе серпневий човен, одплива
Од берегів у сонячнім тумані,
І теплі промені його весла
Повільно в небуття його штовхають.

Той човен не тривкий і зникне скоро,
Відлічуючи час за рухом хвилі:
Приплив, відплив... і лише легкий морок
Осіннього дощу його зупинить.

Останній раз він сонячним веслом
Збентежить гаряче небесну воду,
Щоб літо бабине його перенесло
Хоча б частинку у осінній холод.

Як осінь перекине із небес
Палкими пахощами повний келих,
Він, як міраж, розтане, лише десь
У серці смуток спогади простелить.

***
Летіли кадри модного кіно,
Десь вусебіч жбурляла листом осінь,
Кокетливо заглядала в вікно
І без запрошення заходила у гості.

У тишу звечорілих прохолод
Вона ступала легко, наче пані,
Гамуючи осіннім віялом
Гарячий дотик променів останніх.

Лукаво зазирала з темних крон
Її усмішка і злітала в небо,
А десь кричало-блискало кіно,
Де гроші — все і кожен сам за себе.

Кіно мигтіло: сотні звуків, слів...
А десь і вітер вмовк, зчаївши подих,
Безсило в затінку алей присів,
Побачивши вечірнє диво поруч.

На заході жовтогарячу шаль
Скидала осінь наче ненароком,
Та небосхилу синява бліда
Дивилась на кокетку сонним оком.

Кіно мигтіло: він, вона, вони...
Жорстокі жарти, привиди Любові...
А десь альтанка спить і бачить сни
Без підлості й переступу, без крові.

Мигтіли кадри модного кіно,
летіла осінь в сон пянкої ночі...
Хтось зачудовано дивився у вікно,
А хтось... не чув, як ніжно крапав дощик.

***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає,
Шепоче таємницю їй якусь.

Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову,
Коли уся природа спрагла злив.

Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє зазорів.

Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.

***
Коли самотність
кігті запускає
у саме серце,
коли в душі
Зненацька
Задощить,
десь у безодні смутку
Боляче лунає
Печаль
Моя.
Над урвищем
Тяглась
Вузька доріжка
Кудись угору.
Може, до зірок?
Хтось нею йшов.
Комусь світили зорі
І падали
на шлях
до ніг,
як справжні діаманти.
Та щойно розвиднялося,
як вмить
Вони зникали,
Танули,
Мов лід, —
і вже не видно
ставало шляху.
Чомусь дощіло
У душі.
Чомусь
Печаль гукала
із безодні
Душі чиєїсь,
і зірки
Уже не падали
Під ноги,
І хтось не йшов,
Засліплений
жорстоким сяйвом дня.
Самотність
Дико увірвалася
у серце,
Зненацька
пазурі впустивши...

***
У вечірнього неба
Синім сяйві —
силуети дерев,
Будинків давніх...
За мережаним склом
Замерзлих вікон
вже не чути пісень
суворих віхол.
У повітрі мороз
і зимна свіжість,
Лише спогад про тебе
Тепло ніжить,
Коли йду крізь сніги
щораз самотньо
На промінчик ясний
десь там, в безодні
Суму і гіркоти
самотніх буднів.
Я не знаю, чи ще
Мене розбудять
від печалі-журби
весняні співи,
веселкові дощі,
грайливі зливи,
Чи зігріє мене твій погляд щирий...
Памятаю лише:
хто любить — вірить.

Звязок
— Все почалося з того, що...
Літній ранок, просинаючись у небі, широко відкривав свої блакитні очі; десь за блискучою смугою небокраю ось-ось мало виринути сонце; з якоюсь нестримною галасливою радістю ширяючи в просторі, ластівки наче нанизували повітря на золоте прядиво перших променів...
— Літо чомусь завжди приходило із пахощами моря. Це просто якесь диво, але запах морської вологи вчувався настільки чітко, що мимоволі усвідомлювалась реальність того, що здавалося неможливим. Розумієш, справжнє морське, насичене незвичними пахощами, повітря.
Вітер приносив ті пахощі солонувато-гіркої свіжості разом із золотавими променями ранку і криками ластівок (а може, чайок?). Було ніби й шумно, але водночас — ранок, і все майже ще спить...
— І коли йдеш по стежці, то здається, земля, як не дивно, теж пахне морем. Справді, морським чимось, як пісок, вмитий морськими хвилями...
І тоді спадало на думку, що все це не просто так, що, можливо, це диво має якесь реальне підґрунтя, що, може, є якийсь спосіб розгадати цю загадку невідомо звідки прийшлого морського аромату.
— Це якось приємно дивує і навіть вражає. Ти так дивишся на мене, наче... Я розумію, ці пахощі цілком могли б пояснитися тим, що наприкінці весни й на початку літа, коли все цвіте...
Морський аромат сміло проникав у все. Навіть у свідомості ставав незаперечним фактом.
— Якби це була лише фантазія, то рано чи пізно вона б розвіялася, але так буває щоразу, коли настає літо: воно починається з того, що наче з неба зринає легка хвиля морського вітру, що несе із собою...
З чим би можна було порівняти ці пахощі? В них — здивування, в них радість і, скоріш, якась відрада, щось достоту знайоме, своє, наче з дитинства, якась осонцена мрія, що от-от стане реальністю... Цей аромат чомусь тільки зранку давав себе відчути, бентежив, дивував, а потім — зникав так само дивно, як і зявлявся. Вечір і день пахнули по-своєму, по-своєму вражали, але в них було щось інше, що приводило в стан захоплення, а цього морського сяйва у небі й повітрі, цього вітру, насиченого морем, уже не було.
— І так тривало недовго: кілька днів, на початку літа.
— В цей час у нас, зазвичай, починаються затяжні дощі?
— Так, і саме тоді, коли стає холодно, сиро, якось по-особливому свіжо, той дивний морський вітер кудись несподівано зникає, уже до наступного літа.
— А може, то все-таки просто весняне цвітіння? Або... у вас же неподалік озеро?
— Смієшся?
— Ні, чому. Просто, все має якусь реальну основу.
Озеро?.. Заросле очеретом озеро? Така собі калюжка, оточена зеленню... і раптом — вражаюча свіжість?
— Не дивись на мене з такою посмішкою, я знаю, що вона означає.
Морський аромат зникав у нікуди, так само, як і зявлявся — нізвідки. Чи був він справді, чи то так лише здавалося, хто знає.
— А потім, коли почалися дощі, бувало, що на цілий день небо розчинялося в якійсь сіро-білій напівпрозорості й сіяло дощові бризки скрізь. Час від часу вони перетворювалися на дощовий, мокрий і холодний пил. А ще було, що зникали, — і залишалася лише ця напівпрозорість і мокре листя на деревах. Тоді де-не-де зявлялись перехожі на тротуарах, у дворах чулися розмови знайомих...
Після дощу завжди хочеться вдихнути свіжість, якою насичене повітря. Тоді, здається, проймаєшся нею наскрізь. Стоїш на балконі, над мокрим садом, у свіжості дощу, спостерігаєш за тим, що відбувається довкола і раптом...
Помічаєш на одному з балконів будинку дитину: маленьке хлопченя, в холодному просторі яскраво одягнене, по-дитячому. І тебе вражає в цей момент не те, що серед сіро-біло-зеленого холодного простору цього міста бачиш яскраві кольори на його тоненькій футболці, і не його посмішка, яка чомусь зовсім не вписувалася в цю біло-сіру (ледве не вимовилося: мряку) напівпрозорість, і навіть не його веселі веснянки й до мідного руде волосся — атрибут тільки дитинства (мине скількись часу — й дитинство забере цей дар, якого, можливо, хлопченя позбудеться з радістю, а може й ні...) — вражає те, що це хлопя в сірості, насиченій вологою і холодом, пускало з тоненького кільця яскраво-райдужні блискучі в безбарвному просторі кульки: великі, тремтливі і впевнені, й маленькі, прудкі й зовсім не горді.
Вони, як метелики, розліталися врізнобіч — і годі було їх комусь наздогнати. Знесилений дощами і зливами вітер кволо дихав на них, і вони, раді, летіли ген за очі й зникали десь за листям каштанів чи липи або ховалися в затінку зірчастих кленових листків...
— А деякі кульки лопалися. Уявляєш, летить така яскрава округла райдужна блискуча кулька і раз — лопає, і нема.
Хлопчик дмухав — і знов безліч яскравих гігантських кулястих крапель злітали вгору й летіли врізнобіч. Крізь них здавався більш чіткішим світ — і хотілося залізти у кульку і полетіти далеко-далеко, й побачити багато усяких чудес...
— Не знаю, чому саме ці два випадки сплелись у памяті, але... Мені весь час, коли я про це згадую, здається, що між цими двома явищами є якийсь звязок, що саме це щось, що їх повязує, і є розгадкою. Розумієш?
Можливо, і був якийсь звязок між тим, що початок літа зринав із блакиті неба морем пахощів і тим, що у память чомусь запало те усміхнене руде хлопченя з райдужними кульками, хоча...
— Можливо.
— Ти знову не віриш? Може, мені, просто, не вдалося це передати словами, й через те ти не можеш збагнути...
— Я розумію, просто...
Просто, було вже зовсім холодно, не по-літньому холодно, й вечір непомітно закрався у міські двори, оповиваючи млявістю й тишею вулиці. Самотньо десь падали краплі, розбиваючись об асфальт безліччю бризок; десь на вітах стомлено зітхав вечірній вітер, лягаючи спати, і сонний захід заплющував свої рожево-бузкові вії, ховаючи яскраво-червону зіницю сонця за синій небокрай.
— Може, хто знає, хоча...

Олена Шегеда. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.3-13.

Титульна сторінка та зміст часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

ЛЮБЛЮ + СЛОВО

фіLео + LоґоS  φiλeo + λoγoς

Літературний часопис філологічного факультету

2008 № 9

Олена Шегеда
„Шалений біг крізь терня і вогонь...”, „Немов пилок медово-золотавий...”, „А на деревах — жовта сивина...”, „Поодиноко лист, кружляючи, спадає...”, „Вечірня світлотінь приваблює і манить...”, „Після дощу так легко стало дихать…”, „Краплі звуків спадали у тишу...”, „Чому так тихо плакав літній дощ...”, „Пливе серпневий човен, одплива...”, „Летіли кадри модного кіно...”, „Коли самотність...”, „У вечірнього неба...”, Звязок

Світлана Гаврилюк
Автопортрет із заліза

Юлія Демусь
Закохана..., Я в Печалі..., Зупинка життя, Сон Байдужості, „Кажи, що хочеш...”, „Дихає. Чує. Не вірить...”, „Мене переслідує тиша...”, „Коли опускаються руки — виростають крила...”

Яніна Сафан
„Ти ненормальна...”, „Ми день і ніч; орел і решка...”, „Літать чи не літать...”, „Сірі шпалери, обплетені павутиною...”, Дисонанс кохання, „Там десь далеко шумить життя...”

Олександр Трохимчук
Феномен Его. Проекція особистості, Тиша, Бажання вічності, Вакуум обмеженості

Олена Юрчук
„Сніг восени особливо морозить губи...”, „За три хвили до кінця світу...”, „Візьми олівець і намалюй щось...”, „Чи існує ключ від усіх дверей...”, „За цигарковим димом...”, „Листок заплутався у павутині...”, „Пропонувати тобі яблуко небезпечно...”, „Він заглядає у шибку моєї душі...”

Юлія Гуз
„Чую шепіт, бачу зорі...”, „Унеможливлений голос чужої прикрої думки...”, „Не журюся ні про що...”, „Сльози не долітають до землі...”, „Невидимі грати...”, „Я хотіла зайти в світлий день без дощу...”, „На сьогодні вільна...”, „Поважна, мов пава...”, „Не називай мене так...”, „Не називай мене так...”, „Сміх і втома...”

Дмитро Кондрацький
Апостол, Петрусь і його світ

Галина Левченко 
„Нікому надихнути мене...”, „Знесилює...”, „А він таки прийде...”, „На дні глибокого колодязя...”, „І гори, і орли...”, „Життя — сон...”, „Життя — довгий скляний тунель...”, „Починаєш день кавою...”, „Хочеш брутально вилаяти...”, „Плюєшся отрутою...”, „У цьому житті...”, „Виготовте собі...”, „Вони бігли...”, „Намалюй мені...”, Вона. Він, „Утри мені носа...”, „Хворий мозок...”

Маріча Море
Ромашки

ФІЛЕО + ЛОГОС (ЛЮБЛЮ + СЛОВО): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. — 2008. — № 9.

Редактор Петро Білоус

Технічний редактор Галина Левченко
Компютерна верстка, макет Олега Левченка

Виготовлено на кафедрі української літератури

10008
м. Житомир,
вул. Велика Бердичівська, 40
філологічний факультет
к. 303

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с.

Юлія Демусь. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Юлія Демусь. Вірш / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.59.

Віра Гатіна. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Віра Гатіна

***
Осіннє листя під ногами...
Останній промінь на сьогодні
Лоскоче волосся. Всього лиш душа
Вбирає тепло проминулого дня.

Ще пару хвилин — і сіріє знов небо,
Нехдоровий холод у полон бере серце...
Будь ласка, скажіть, що людям ще треба,
Крім любові, бажання, життя і тепла?

***
Так голосно скрізь — шум давно уже мертвий.
На волю пусти тихі сльози з глибин.
На мокрім паркані ворона каркоче...
Так сиро і темно — це страх твоїх снів.

Мов ти у проваллі й нема куди йти,
Нема кольорів, сірість душить думки.
Померти чи жити — нічого не змінить:
Всі мрії, як дійсність навколо, — вогкі.

То не золото вже, заїржавіло листя,
То кров пролилась і лишила сліди,
Холодна земля байдужістю вкрита —
Все спить вічним сном, так само, як ти...

***
Зігрітись сльозави, інакше — ніяк.
Як вимити прикрість й печалі душевні,
Розбити ланцюг компромісу з собою,
Заспокоїти те, що так злісно пече?

Зігрітись сльозами, інакше — ніяк
Не заповнити дивну й суху порожнечу.
Зігрітись словами, що можна і так —
Здійснити від себе зрадницьку втечу.

***
Як це страшно, коли ти знаєш,
Що все скінчиться колись.
Нічого вічного немає,
Окрім сімї, окрім себе.

Як болісно і дивно
Залишати в людині частинку себе.
Як приємно і тепло знати,
Що ти лишився навіки
У чиїхось крихких думках.

Любов прийщла, любов піде
І попрощається зі мною.
Так само дивно, як ввійшла,
Так і полишить серце моє.

Знов стану сенс в житті шукать,
В житті нудному і сірому,
Тихенько капатимуть дні,
Схиляючи мене додолу.

Однак, в душі яскравий образ
Палатиме і день, і ніч:
Ми двоє з тобою,
Ми двоє... двоє, пліч-о-пліч...

Замок
У своїм замку я одна —
Ніщо мені не треба.
Зелені штори, блакитні думи,
І мозок сягає неба.

Пристрасті, злидні, „залізна рука”,
Турботи сердечні і вічні...
Сьогодні зростає людина така,
Що розумом валиться в прірву.

Немає ні щастя, ні горя ніде —
Є лише моя невагомість,
Лиш я і повітря — і щастя прийде —
Знов втратить людина свідомість.

Врата непорушні, залізнії ставні,
Величні вали, високі мури...
Безжальні гармати не треба мені.
Тихіше! Тут мешкає спокій.

Тиша
Блаженна тиша — царство миру.
Інебо, і зелень, і річки потік.
Людина і простір... Але все мовчить,
Чи є тут життя, чи це просто квітник?

Ні жива, ані мертва — я просто існую
Усюди на світі — планеті Земля.
Тут нудно велично, я подих вгамую:
Тут зовсім немає земного сміття.

Шепіт
Хлюпоче вода — щось серцю шепоче,
І каже вона: „Схаменися, мерщій!
Любов — не прийдешнє, вона лиш муркоче
У небі, у річці, у твоїй душі.

У людських очах лишився той вогник,
Що зве у життя, у справжнє життя.
Повіриш мені, хоч ти і не лірик:
Із того вогню вже нема вороття...

Палають верхівки дерев знов у сонці —
Несправжнє кохання в тобі клекотить.
Спали його справжнім, дитино, благаю —
Не дай лиш людині тебе полонить.

Людина — то бог, незалежна істота,
З людиною другом ти можеш лиш буть.
І з другом, повір, вже ніяка турбота
Не сполошить твою вірну путь.

Дитино моя, заспокой своє серце,
Ти знайдеш його, і у правильний час
Відкриються очі, обійми і серце...”, —
Мій друже, нарешті, знайшло щастя нас...

Сила
Ковток життя, ковток повітря —
Все стане на свої місця,
Засяє сонце над Поліссям
І дійде доля до пуття.

Не дай лиш світу золотому
Зламати твоє сильне „я”,
Не дай лиш тому студу злому
Убити весняне гілля.

Бо ти — людина, повна сили.
Твоє життя — цінніший дар.
Тому ти, зіронько, не скигли,
Готуй у відповідь удар.

Віра Гатіна. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.56-58.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Юлія Гуз

***
Я питаю в долі : „Де моя сопілка?”,
Бо ношу лиш торбу, а в ній — любов,
Як тягар найтяжчий. Хоч би мені дірку,
Щоб хоч по краплинці вилилось воно.

Босими ногами топтати свою стежку,
Мріями-казками звеселяти світ.
Хочу безнастанно сльози пити з глека
І більше ніколи не губити їх.

Де моя сопілка? Чом мовчить небога?
Чи прийде для неї променевий час?
Знаю, любов в торбі не тяжка то ноша,
Це моя сопілка, моя благодать.

***
Море квітів усипає горе.
Різнобарвя, грають кольори.
Мажорне затуля мінорне,
Мов у дитинстві, кольорові сни.

Матіола виконала соло.
Голос пристрасті блукає по землі.
По бороді тече і мед, і солод.
Картина радості на неясному тлі.

Чую звуки. Розпростерті руки.
Море квітів, упади сюди!
Я сюди впаду і буду слухать,
Як на тлі неяснім можна розцвісти.

***
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволиш очима.
Мені здається, що то я
За щось жорстоке зачепилась.
Лукаво місяць усміхнеться.
Всі наші погляди увись.
Зірка затруситься, зірветься
Та й визволителю до ніг.
Тече енергія нестримно
У темних товстих проводах,
Те саме, що і в наших жилах,
Може і зорі визволять.
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволив очима.
Тобі сіяти у ночах
Буде вона, як і хотіла.

Ромашки
Зівялі ромашки схилились, мов ми.
Були ми ромашки, а стали людьми.
Нас небо очистить скупою сльозою
І, може, поверне надію на долю.

Вечором раннім закриється небо,
А вітер пелюсточки рватиме легко.
Заморені вітром ромашки зівялі,
Схилилися разом, але ж не упали.

Ми не впадемо, ромашечко моя,
Бо виживуть завжди, коли разом двоє.
Дивись в мої очі, вглядайся в лице,
Схились, якщо треба на моє плече.

Під нами тікає крихка опора.
Ромашки ми стали тепер із тобою.
Зівялі ромашки під грізним дощем
До пізньої ночі шепталися ще.

***
Маленький космосик мовчить і схлипухає,
Шле мені невичерпне натхнення.
Я неначе вода — холодна й невидима.
Ледь токаюсь до тебе. Це — Всесвіт.

Розминулись комети, сліди залишилися.
Кличе туди розтривожене сяйво.
У цю мить так здається, неначе я —
Кожна піщинка на березі. Радість.

Підступило до горла, а може, прилинуло.
Я жахаюсь таких фарб барвистих,
Бо сама, іще поки холодна й невидима,
Незворушно милуюсь. Подих.

***
Сонячний зайчик
Присів на хвильку
Мені на зошит,
Мабуть, спочити.
Залишу писання,
Закрию — піймався!
Всередині зошит
Буде сіяти.
Сів хитрющий
На зошит зверху.
Склала я руки,
Поглянула в дзеркало.

***
Слідом за твоєю тінню
Світло моєї душі
Простує собі відкрито
І сяє ясніш від свічі.
Живе одним дотиком дива,
Говорить у сні, кричить,
Якась невловима сила
Полумям ясним горить.
Видно здалека блаженство.
Хтось стукає в серце мені.
І я відчуваю відверто
Прохання твоє: впусти.

***
Піщаний годинник ти ніс у руках,
Щоб дати мені нове бачення,
А я нерозумна гадала дістать
І нести твій час до призначення.

Сліпну, втрачаю реальності.
Крізь щілини вийти нестримно
Я хочу, не бути зайвою,
Я хочу нести твій годинник.

Ізвідси туди пісок сиплеться.
Жагуче болить мені спина :
Привязана тугими нитками
Я сонце несу за плечима.

І так, я ні в чому не каюся,
Реальність замінюють сни.
Живу, вірую, сподіваюся
І часу не прагну знайти.

Піщаний годинник ти ніс у руках
І дав мені нове бачення.
Я з легкістю сонце своє понесла —
Ти виконав своє призначення.

Жегліовати
Дай мені спокою, мамо,
Бо ніхто більш не може дати.
Трутизна прокидається рано
І мене покликає не спати.

Довгий погляд на дні озветься.
Тиха пристань колише очі.
Жегліовати невпинно рветься
Серед дня і глухої ночі.

Дай мені доторків пальців
І тепла гарячого миру,
Бо думки повстають, як повстанці,
Обіймають твою дитину.

Поїть трунком убога божниця,
Таже кличе знову до себе.
Там стоїть невичерпна криниця,
Там я гірко ковтаю небо.

Прошу спокою, як жебрачка,
Та златищу соромно брати.
Я засну, як колись було наче,
З ще не висохлим словом «мати».

Жегліовати із словом мати,
Щоб не втонути невинно.
Що вона може шептати —
В неспокійнім сні не дитина.

***
Сміх і втома,
Береги і дно.
Я неначе вдома
Бачу вічний сон.
Де лише надія
Споглядає час,
В те, що бачу вірю,
Думаю про нас.
Днями і ночами
Дотик, потім звук.
Вічними ділами
Власних грішних рук.
Лясне по обличчю
І кудись втече,
Бо тобі те звичне,
Що мені пече.
Грішно і безкарно
Твій знайомий сміх
Вічними снігами,
Холодом обпік.
Нерви й ейфорія,
Безлічі питань,
Кліпаючи вії,
А очі без дна.
Я не маю часу,
Я не маю слів,
Я удома наче
На оцій Землі.
Знову сміх, зітхання,
Береги і дно.
Не мої чекання,
Сам сюди прийшов.
Розсіяна память,
Синхронність подій,
Бо я тільки наче
Вдома на Землі.
Не дивися гірко,
Смійся, як сміявсь,
Бо тобі те дивне,
Бо твій дім Земля.
Хочу попрощатись.
Йди і відпусти.
Страждати, сміятись —
Вічні мої сни.

***
Малиновий жар серед зелені.
Неподалік неприродний намет,
І в неприродному клекоті
Відчути хочеться все.
Хочеться зняти весь одяг,
Змити облуду сірого міста.
Бачу стежину, отож ще можна
Піти і назавжди втекти звідси.
Розпашілі обличчя і голови
Стишує запах хмизу,
І одразу стає дуже соромно:
Як я тебе тут залишу?
Довгождано хруснула гілка,
Обірвалися вниз останні страхи.
У наметі життя прожити
І стежиною в вічність піти.
Зрідка втрапляє зуб на зуба.
Благословенні, а не приречені
Плечем до плеча люди.
Цілий день, сонцем бавлячись,
Ми не вірили слову „люблю”.
Ким ми завтра з тобою станемо?
...Ходімо ближче до вогню.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.50-55.

Олена Шегеда. Поезія та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Олена Шегеда

Химери дощу
або
Пора року — дощ

***
Зітертий часом запис,
старий, напівзотлілий лист...
Коли його читаєш,
жаль стає,
безмежно жаль тих слів,
що вже назавжди втрачені,
і їх не розібрати:
щось витерлося зовсім —
і не відновить рядків,
не відгадати загадку думок
чи почуттів,
що стали словом,
щось ти бачиш чітко,
та час
своєю невгамовною ходою
назавжди віддалив
їх справжній зміст,
повязаних у слово літер.
І ти мовчиш,
і пилом припадають
чиїсь слова,
уплетені в рядки, —
мереживо думок
напівзотлілого
листа
чийогось серця...

Падали сльози дощу
у свіжість ранкового саду,
листя зелене розлого лежало
на мармурі білих перил
старої альтанки.
Хтось тихо читав,
шепочучи слово за словом,
щось дуже таємне,
мабуть сокровенне,
щось дуже незвичне,
величне,
щось ніжне,
щось тепле,
щось...
Тихше!
Ще тихше звучали слова,
зникали у шумі дощу.
Хтось швидко читав
досхочу,
до нестями...
Дощ плакав,
краплини спадали від неба додолу,
де трави і листя.
Крізь квітів бузкові вінки
звисали блискучі, прозорі і
чисті
ранкової зливи
разки.
Звучали слова у зволоженій тиші,
зникали, зринали із безвісті літ,
в сьогодні гукали,
відлуння торкалось
до спогадів давніх,
ще поки живих,
із памяті стертих,
але не із серця,
і ніжних,
і теплих...
Дощ
стих.
Десь вітер шумів,
пливли невиразно
і гірко читались рядки.
Папір був шершавий,
старий, поруділдий,
а спогад —
іще живий.

Ще падали краплі і листя лежало
розлоге, зелене й густе...
На білому мармурі
в свіжому саду
лежав білий лист...
Не про те,
що може сьогодні
минулим ще марить,
що хтось гіркоту каяття розбавляє
в солоному трунку сліз.
Що в серці тепер,
як у сповненім кубку:
ще крапля — і терпке вино
проллється на душу
Іі може, очистить,
а може, — і зцілить
від дикого смутку,
що в серце упявся
давно.
Цей лист не про те.

Нахилялися віти,
налиті сльозами дощу.
Хтось швидко писав,
шепотів тихо-тихо...
Губились слова,
виринали —
і знову
казав хтось молитвенно
слово за словом,
немов у нестямі,
так пристрасно, палко,
і щиро,
і досхочу.
Вітер тихо зітхнув.
Вниз посипались краплі
на холодні розлогі листки
мармурових перил
вже старої альтанки...
Час назавжди сховає
слова, що сплелись у рядки,
мов разки,
і почерк чиєїсь руки,
що пише схвильовано
відповідь щиру,
як лист у минуле,
як крик... Але
зупиниться мить,
коли хтось прочитає
колись,
через сотню літ,
вже зовсім старий,
поруділий,
шершавий
зотлілого серця
листопад на білому мармурі
в тихому саді,
де вічне
й миттєве
сплелись.

***
Мокра сірість,
чуєш,
прилипа до тіла,
холодний щупалець
залазить в душу,
там нишпорить
нудотно довго.
Терпиш...
До нервів тягнеться
ти хочеш вирвати
його
хоч по-живому,
не крикнеш навіть,
аби назавжди!
Мо чистим бути
лиш мрія?
Де твої висоти?
Ваблять ще до себе?
Чи відшукати їх?
А мо не варто
калічить крил
безглуздим летом?
А хтось
премудро так учив
високим істинам
а сам
покликав в небо,
щоб звідти скинути?
Вабив, як сяйво, —
і раптом зблід
у фальші,
ляпнувши у душу
краплями зневіри.
Гидка молекула
блука душею,
нудьгу і сум
думкам лишає,
Та ні!
Коли вершин сягнув,
з вершин пізнаєш все
життя!
Воно прекрасне.
не вір бездушним
і слабкодухим,
хоч в ранах крила, —
лети!

***
А дощ
вривається
в вікно,
на склі
дрижать холодні бризки,
їх вітер
впевнено і різко
розчахне
на прозорі риски,
тире
і сотні тисяч ком.
А дощ
вривається в вікно.
Жене його
холодний вітер
крізь плетиво
прозорих літер.
Прийме кімнат самотність тиха
останнє
осені тепло.
А дощ
вривається в вікно.
Крізь мряку
ніч тривожно дише.
Хоч злива
смуток в серці лишить,
ти на
сторінках вогнищ пишеш,
що віриш
в осені тепло.
Хай дощ вривається
в вікно,
забувши
про затишне літо.
Проте
снується сповідь літер,
що всупереч
усьому
ти ще віриш
в ласкаве
осені
тепло.

***
Дощі, дощі...
Немовби сльози,
на склі мого вікна краплини,
холодні й чисті.
Граціозно
кружля метелик
з тополиним
прозорим пухом у повітрі.
У синю далечінь, над хмари
злітають мрії,
і не мало
ще треба встигнути...
Дощі...
Вони на мить принесли холод:
ще сонячний гарячий цвіт
барвисто заяснить довкола,
я вірю.
Дощі, дощі...
Ідуть невпинно.
Їх сум душі торкнеться
злегка,
їх тиша — лиш
перепочинок
перед новим
бурхливим злетом.
Якщо тебе зіштовхують...
Це було відчуття, наче тебе штовхають із краю прірви у якусь жахаючу холодну бездну, і ти хапаєшся за будь-що, аби втриматися на цій межі, між...
За сухий байдужий пісок: він вислизав крізь пальці й безжально зменшувався під твоїми долонями. За тонкі блискучі травинки... І чомусь думалося, що то твоя душа, розятрена, зацькована... В напівмороці іще вгадувалися силуети височезних гір, грубого сивого каміння, яке теж ладне було от-от впасти на тебе. І чому ти тримаєшся за край прірви? Все одно тебе...
Були якісь сподівання, що це — просто сон, але руки слабли, зрадливий пісок посувався вниз разом із тобою... Блискучі травинки... Вони виявилися ще більш підступними. Стиснувши в руці жмуток шовковистих стеблин, сподіваєшся на порятунок і тягнешся вгору, але вони... з тріском рвуться у твоїх руках, обриваючись коло самої землі або виймаючись із корінням так різко, що пилюка з-під кореневищ враз запорошує очі й ти ще в більшій безпорадності, бо тепер ще й нічого не бачиш.
Очі пекли від болю, від, здавалось, гігантських крихт піщаного пилу. В руки блискучими лезами врізалася трава... Ні, ти мусиш це витримати, інакше...
Невідступне відчуття безодні під собою й усвідомлення того, що ти — на межі, кидало в розпач і могло б позбавити глузду, якби не... Час від часу зриваючись на якийсь міліметр вниз, тягнучись угору й знову зриваючись, ти... дивишся вгору на різнобарвне сяяння неба в час заходу. Падаючи вниз у холодну безвість, ти все-одно дивитимешся туди, у височінь, де...
Раптовий поштовх вирваної живцем трави відкинув тебе ближче до урвища, ближче до холодної невідомості, якої ти, ще не встигнувши усвідомити, жахаєшся. Ти не хочеш піти в холод, в... Але тебе про це ніхто не питає. Тебе навіть скоріше підштовхують, ніж простягають руку. Невже тобі й досі це ще не зрозуміло? І не питай, як ти зможеш там жити: це дурне запитання, на яке тобі дадуть таку ж відповідь. Не тримайся так завзято: все одно впадеш.
Величезна тінь гори накрила тебе ще більше й тепер тебе уже ніхто не побачить. Нікчемна людинка, ти теліпаєшся над прірвою, хапаючись за будь-що, аби не зірватись і не полетіти в холодну безвість, де тільки ніч і... забуття.
І тебе... зіштовхнули. Лети. Там, внизу, тебе не мучитиме спека, матимеш змогу насолоджуватися прохолодою. Хтось звисока гукав іронічно вниз: не засмучуйся, через це всі проходять!.. І ти усвідомлюєш, нарешті, що трапилось.
Падаючи вниз, ти здійняла очі до палаючого різнобарвям неба і, вже відчуваючи холод і мряку і те, як боляче тебе торкається забуття, чиєсь... Усвідомлюючи, що тебе відштовхнули (чи зіштовхнули?), не просто забули чи пішли, залишивши одну, а відштовхнули, спокійно, байдуже, з посмішкою чимось виправданої іронії на світлому, здавалось би, обличчі, — усвідомлюючи це все, ти... благословила. Ти благословила вечірню яскравість неба. За те, що вона барвисто ясніла високо вгорі, була привітна, лагідна і... щира. І ти могла бачити її, коли захочеш. І ви навіть уміли одне з одним розмовляти. Навіть пісок, що різко пурхав з-під вирваного коріння не міг запорошити її краси.
Ця барвиста височінь не замінить його тепла, але... Падаючи вниз, щораз віддаляючись від тієї межі між можливим і неможливим, між теплом і самотністю, між щирістю і обманом, — падаючи вниз, ти все одно сподіватимешся, що, можливо, там, за цією жахаючою глибиною (а може, — висотою?) теж світло, барвисте, яскраве, як у вечірнім небі? І можливо, ти відчуєш тверду землю під ногами — і тоді зникне ця гігантська тінь і цей холод, і не стане бездни... А якщо цього не станеться, якщо... То в останню мить свого існування ти бачитимеш це пишне небо, його щирі барви і захоплення цією красою позбавить тебе від болісного усвідомлення...

Олена Шегеда. Поезія та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.42-49.

Ольга Занько. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Ольга Занько

Це лише життя
У цьому місті дихати не можна,
Душа моя розбита вщент.
Виходить, що я неспроможна
Із себе скинути оцей міський цемент.

Асфальт так давить на обличчя,
Дух забивають купи смердоти
І так набридло вулиць просторіччя.
А може, варто встати і піти?

Чомусь так марно дні мої проходять,
Чомусь себе не можу віднайти.
Чиїсь зірки народжуються, сходять.
Мені ж так хочеться сумної самоти.

Чи варт шукати сенс у тому, що так звично
Примушує здригатися мої чуття?
Чи просто намагатись памятати вічно,
Що це не ми, це лиш таке життя.

***
Красивих слів вже сказано чимало,
З усіх кутків кричать: „Я — патріот!”
І всім давно відомо й ясно стало,
Що тоннами не міряють чеснот.

Химерних фраз сплетіння випадкове,
Облудних пристрастей чаруючий вінок
Полонять нас, лиш вміння виняткове
Дасть сили завести із долею танок.

Енергія життя повільно йде в безодню,
Ми витрачаємось на сотні нащо? і куди?
Лиш уповаємо на доброту Господню,
На здатність вибачати грішника завжди.

Красивих слів перебираємо коралі,
Фальшиві ноти чуємо в освідченнях ясних
Слова, мов витончені, довгоногі кралі
Все ж не дають пояснень щирих і чітких.

Не варт кричати всім, що ти — людина,
І мчатися за тим, чого не повернуть.
Після шукань у серці лишиться незрима
Любові вірної незламна, вічна суть.

***
Вона жила самотньою тополею
Біля шосе змагань добра зі злом.
Дорожній пил вже став для неї долею,
А шепіт шин — незміряним добром.
Авто проносилось, мов посланці з майбутнього,
Частину вищих, досконаліших спільнот.
Їй обридли рухи програмовані,
Постійні сварки „королів їзди”,
Їх лайки бездушевні, неримовані —
Бридкі потоки цвілої води.
Вона жила самотньою тополею,
Німим створінням іншого буття.
Дорожній пил вже став для неї долею —
Назад нема й не буде вороття.

***
Шепіт, мовчання, зітхання, прощання,
Перон, вагон, поїзд, помах руки,
Листи, дзвінки, вороття чекання,
Ранки, вечори, ночі нудьги...

...Знаю, горю, борюсь, уповаю,
Чекаю, змагаюсь, долаю, іду,
Бюсь кидаю, лечу, залишаю,
Вірю, минаю, надіюсь, спішу...

...Шепіт, мовчання, зітхання, чекання,
Перон, вагон, поїзд, квиток,
Біг, падіння, підняття, цілування,
Син, синочок, синашка, синок!..

Ольга Занько. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.40-41.