четвер, 19 грудня 2019 р.

Анастасія Церковна. А насправді все просто… Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Анастасія ЦЕРКОВНА

А насправді все просто…

***
— Що ти робиш? — промовив він майже пошепки, посміхаючись якоюсь дивною посмішкою.
— Лежу, торкаючись носом твого плеча, — відповіла своїм смішним, дитячим голосом дівчина.
Повітря дихало теплою прохолодою весняного вечора. Двері на балкон були настіж відчинені. Звідти доносилися ледве чутні звуки вулиць. Вони лежали на ліжку зовсім поруч, як найрідніші люди на землі.
— І як воно тобі? — поцікавився юнак, намагаючись глянути на обличчя дівчини. Проте це було не так просто, а тому він зупинив свій погляд на її потилиці.
— Як мені твоє плече, чи що ти мав на увазі?
У відповідь хлопець просто мугикнув.
— Тепле та приємне. Я б могла лежати, торкаючись твоєї щоки чи шиї, але торкатись плеча мені подобається більш за все, — сказала дівчина тихо. Через цей напівшепіт її голос став якимось більш виразним і більш дорослим.
Кімнатою простяглася тиша. Вона перемішалася із ароматом весняного вечора і перетворилась на якийсь новий запах. Тихо збігали хвилини.
— Ну, що ти? Заспокоїлась? — запитав хлопець.
— Поки з тобою…
— Не говори дурниць. Я ж нічого навіть не зробив. Навіть не порадив тобі анічогісінько, — у його голосі промайнула якась напівроздратованість напіврозгубленість.
— Ти ніколи не зрозумієш… Мені пора. Батьки, мабуть, зачекалися, — відірвала свій ніс від його плеча і встала з ліжка.
Повіяло холодом.
— Я проведу, — піднявся він слідом за нею.
— Я сама. Бувай, — сказала дівчина і зникла у темряві коридору.
Двері зі скрипом зачинилися. У квартирі запанувала тиша. Проте не така, як тоді, із нею… якась чужа та порожня. Такої тиші ніколи не хотілося.

***
Спалахи стробоскопа вселяли в неї спокій. По стінкам її душі тихо спливала задуха безвиході. «Рівно місяць… і що тепер робити? Як жити далі?» — крутилося в голові, немов якесь закляття, без перестану. Дивилася вниз на танцюючих людей і згадувала його. Здавалося навіть бачила його очі, відчувала його подих, чула його голос. А в голові лиш те питання, що вже 31 день не дає їй спокою. Дуже важко, коли з твого життя йде щастя. Без нього ріже в душі, бо ти навідріз не памятаєш, як ти жила до нього. Це ніби заново вчитися ходити. А вона просто не бажала вчитися заново, вчитися жити далі. Не хотіла. Не любила слова «не могла». Якось воно аж занадто виправдовує. Та й усе можеш, коли дійсно хочеш…
— Ти бачив її до цього? — запитав один з хлопців, що сиділи за сусіднім столиком.
— Та ні, це вперше. Я б таку не пропустив, — відповів інший, гортаючи меню в пошуках чогось алкогольного.
— Не красуня.
— Не розумію тебе, друже. Чого тоді дивишся на неї чи не весь вечір?
— Просто таке відчуття, що… ех, я і пояснити не можу. Ну, типу, що щось значить у моєму житті. Та ні, навіть не так. Чорт, не можу це описати, — відповів хлопець, не зводячи очі з брюнетки, що мовчки торкалася великим пальцем правої руки каблучки.
— То підійди та познайомся. Чого гадати? Вона з тих, що запамятовуються.
— Та ні, не зараз… можливо потім.
— Ти дурень. Офіціанте! — закричав на весь голос хлопець, щоб той його почув крізь гучну музику нічного клубу.
Вона стояла на вулиці біля входу у клуб та курила. Ні разу до цього вона не тримала сигарети в руках. Випускаючи дим разом із подихом кудись у височінь, думала, що саме такі були на присмак його поцілунки.
— Вибачте, доброго вечора, — промовив до неї хлопець, підходячи ближче.
— Швидше ночі, — відповіла вона, а на обличчі зявилася посмішка, якась аж занадто щира та тепла, як для посмішки, дарованої незнайомцю.
— Я хотів би вас ще раз побачити. Можливо, ви дали б мені ваш номер.
Мозок гострим лезом порізала думка про те, що її Кирилу, мабуть, абсолютно вже байдуже, що якийсь незнайомець просить в неї номер телефону. А ще те, що тепер в неї немає ніякої реальної причини відмовити йому, окрім якихось вигадок.
— Лайф чи діджус?
— Краще лайф.
«А він попросив діджус. Тоді, близько двох місяців тому», —  думала вона, промовляючи незнайомцю цифри її номеру.

***
— Чорт, в цій сукні я схожа на селючку… — з відвертим незадоволенням проричала крізь стиснуті зуби Інна, стоячи перед дзеркалом.
— Не муч ні мене ні себе. Ти красуня і сама це чудово знаєш, — сказала зеленоока висока дівчина у смарагдовій сукні.
І це була правда. Інна, завжди з коротким волоссям, що стирчало навколо її обличчя, зараз була схожа на героїню дитячих казок. У молочного кольору сукні саме такого фасону, про який вона мріяла чи не з пятнадцяти років, професійним макіяжем, гарною зачіскою і блиском в очах. Та вона нервувала. Руки тряслися, з очей мало не текли сльози, а в грудях калатало оскаженіле від приреченості серце.
— … найщасливіший день життя. Хай тобі грець. Який дебіл вигадав це словосполучення! — промовляла вона якимось напівістеричним тоном, намагаючись застібнути сукню.
— Що ти мелеш? Ти ж цього хотіла аж з того самого моменту, як його зустріла. Чи ти забула? Ти ж закохана до безтями. Сама говорила про це. Говорила, що навіть вмерти без нього не зможеш? Так що перестань негайно. Таке буває у день весілля з багатьма. Ти просто у передчутті якихось змін у житті… це нормально. Проте треба заспокоїтись, — говорила спокійним тоном подруга, тримаючи її за руку.
— Карино, я не можу. В мене таке відчуття, ніби я роблю щось не те, — сказала Інна і закрила обличчя руками.
Кімнатою лунав тихий присмак безнадії та страху. Карина обняла подругу та сказала:
— Інно, маленька моя. Все буде добре. Ти робиш саме те, що потрібно. Якби хоч половина людей у світі одружувались з такої любові, як ви з Кирилом, то щастя було б набагато більше… До того ж розлучення ніхто не відміняв. Відірвемось на весіллі, а як не сподобається у подружньому житті, то знайдеш собі іншого.
На обличчі нареченої зявилася посмішка. Вона витерла сльози та промовила:
— Вмієш же ти втішати. І щоб я без тебе робила?!
— Втекла б з весілля і не дала б людям погуляти. Егоїстка. Так що давай, приводь себе в порядок. Скоро почнеться. Я зараз повернуся.
Сказала Карина, поцілувала подругу та вийшла з кімнати. Наречена взяла мобільний, набрала знайомий номер, згадала по памяті, хоча ніколи не думала, що його знає. Декілька гудків, а далі його рідний голос.
— Привіт, чого тобі не йметься навіть у власне весілля?
— Привіт. Просто я страшна у сукні і макіяж в мене жахливий, а ще дурне передчуття.
— ООООО…. Починається. Ти ніколи красунею не була. А сукня і макіяж цього б не змінили.
— Як же я за тобою скучила, — промовила дівчина зовсім тихо і з очей потекли сльози, несвідомо, проте невпинно.
— Перестань, Інно. Все ж добре. Я через тиждень приїду. А зараз твоє весілля. І ти… найкрасивіша з усіх дівчат, яких я бачив у своєму житті.
— Як Лондон?
— Нудний. Але тобі сподобався б. Неодмінно приїдь сюди. Це місце просто-таки для тебе. А тепер годі говорити по мобільному. Скоро там викупати будуть наречену, а ти все пропустиш.
— Я хотіла б, щоб ти був тут.
— А я тебе люблю, — сказав він і натиснув на червону кнопку свого старого мобільного.
Інна підійшла до дзеркала та посміхнулася, у душі кричало щастя. «Таки не байдужа йому», — пробігло її думками, опустилося вниз та міцно засіло у серці.
… чи може бути щось краще за це…
Наближався час її весілля.

***
— Якого біса ти зі мною познайомився?
— Не знаю. Лихий поплутав, — мовив Максим із незмінно байдужою інтонацією.
Вона знала, що він несерйозно. Він любив говорити щось подібне таким голосом. А ще любив її вчити, вказувати на її помилки та мовчазно втішати. Знаєте, деякі люди впевнені, щоб вселити у людину спокій потрібно щось сказати чи зробити, а Інна ще з дитинства знала, що єдине, що показує твою небайдужість — це вміння залишитися поряд. А він завжди залишався. Міг мовчати, міг говорити якісь дурниці, проте залишався, коли був потрібен. Ніколи не телефонував першим, не запрошував. Проте ніколи не відмовляв.
— Чого ми сидимо біля входу у клуб, якщо тут ллє як із відра? — запитав він, ніби у самого себе.
— Бо ми любимо дощ… а може ми ідіоти, — відповіла Інна і зайшлася сміхом.
Максим лише посміхнувся і глянув на неї. Він любив слухати, як вона сміється. Так сміються лише люди зі справжньою душею. І він це знав. Знав, що вона завжди говорить правду, знав, що дивна і занадто наївна, щоб бути щасливою. Знав, що одна з тих, з ким можна прожити вічність, проте не та, з якою можна виховувати дітей… його дітей. Може, тому, що він не хотів дітей, а вона мріяла про сина. Може, тому, що вони вдвох хотіли від життя аж занадто багато. І тому, що вона була щаслива, навіть не отримуючи цього, а він отримував завжди… щоб він не побажав. Може, тому, що вона занадто красиво сміється, а він занадто розпланував своє життя.
— Та пішли вже всередину. Тобі холодно.
— Звідки така впевненість?
— Бо ти майже гола. Ти взагалі бачила себе у дзеркало?
— Що? Схожа на повію? — сказала Інна і саркастично посміхнулася.
— Пішли, — не відповів Максим та встав з лавки.
Дівчина пішла за ним. Завжди йшла за ним. І робила те, що він казав. Хоча ніколи нікого не слухала.

***
— Я тебе люблю, — промовив він і торкнувся рукою її щоки.
А вона це знала. Знала так само добре, як своє імя. І ще знала, що він її доля, що вони будуть щасливими і що все насправді добре.
— Я теж тебе люблю…
А все врешті-решт так просто виходить… як у казках. Любов, весілля, щастя.
— Давай поїдемо у Лондон, — промовила Інна та лягла на його плече.
— Хм… Лондон? Чому саме Лондон?
— Передчуття, що то місце саме для мене.
Вона ніколи не лежала, торкаючись носом його плеча, не мокла з ним під дощем, не дзвонила перша і не запрошувала… Та вона любила свого Кирила. Мабуть, тому, що поряд завжди був Максим. Він давав їй сили… сили, щоб кохати, жити, щоб бути щасливою.
— Ну, от ми і подружжя…
— А я тоді думала, що ти не повернешся.
— … ну, не вгадала.

ЗАПАХ ЩАСТЯ
Коли день підходив до свого завершення, вона виймала з закуточків своєї душі печаль і розливала її на моторошно порожні вулиці рідного міста краплями дощу. Печаль осені завжди важко збагнути. Вона якось сама по собі виринає звідусіль і нагадує про те, що не збулося, про те, що могло бути. А це найболючіше… згадувати те, що не стало реальністю.
Хтось повертався з роботи, хтось з навчання, а хтось просто йшов, куди дивляться очі, щоб якось поділитися своєю печаллю з іншими чужими мешканцями рідного міста. Восени це завжди виходить.
У тролейбусі майже не було людей. Він їхав у депо, а вона, як часто бувало, не почула, як кондуктор про це говорив. Проїде декілька зупинок і піде додому пішки, бо грошей на маршрутку не вистачало, а останні заплатила за проїзд на тролейбусі, який  йшов не в той бік. Мабуть, буде грубо сваритися на водія, а потім на саму себе, та врешті мовчки піде додому порожніми та темними вулицями коханого Житомира, занурившись в його осінню печаль. Та поки цього не сталося і думки її були огорнуті солодким присмаком теплого чаю, який вона неодмінно випє, як тільки дістанеться дому, дівчина з таємничою посмішкою дивилася у вікно. Біля нього, тримаючись за поручень стояв якийсь хлопець і малював пальцем на запітнілому склі смайлики. Він ніколи не дивився навкруги. Заходив, направляв погляд у вікно і мовчки малював якісь небачені прозорі візерунки своїм подихом. Вона любила за ним спостерігати та думати про те, що він відчуває. Кондуктор голосно повідомив про кінцеву зупинку. Дівчина скривила губи та мовчки прокляла своє безглузде життя. Встала, вийшла з тролейбуса. Вечірня напівтемрява зустріла її прохолодою осінньої печалі. Хлопець вийшов слідом за нею. Йшов мовчки неподалік від неї та курив. Це виходило в нього якось аж занадто на показ і неабияк дратувало… Ненароком вона вступила в калюжу і голосно залаялася. Він глянув на неї та посміхнувся. Вона завжди потрапляла у такі безглузді ситуації. Подруга одного разу назвала її «ходячим нещастям» і це не ображало, а було якось навіть мило… От і цього разу все сталося дуже для неї типово.
— Між іншим, не бачу нічого в цьому смішного, — сердито промовила дівчина до незнайомця, що не зводив з неї погляд, спостерігаючи за тим, як вона струшує зі штанів краплини калюжної води.
— Ти дуже красива, коли сердишся. В тебе якось по-дитячому це виходить, — відповів він.
— А в тебе голос, як у гомосексуаліста, — її завжди ображало порівняння з дитиною.
У відповідь хлопець засміявся і простягнув їй руку.
— Юра.
— Віра, — потиснула його теплу руку та посміхнулася дівчина.
У ті моменти, коли на твоєму життєвому шляху раптово зявляється нова постать, дуже рідко розмірковуєш над тим, чим це все врешті закінчиться і що станеться з вами. Просто подальша доля якось абсолютно не хвилює тебе, коли ти щасливий. Щастя взагалі дивна річ. Воно викликає в тебе якесь дивне небажання щось бажати. Коли в тебе є все, то нічого більше не треба, і це дарує спокій. Людям потрібен спокій, особливо восени.
— Я помітив ти часто так їдеш тролейбусом, — сказав якось насмішкувато хлопець.
— А як так я їду? Не розумію, — Віра завжди охоче ділилася з навколишніми людьми своїми дивацтвами і недоліками. Їй здавалося, що саме в них і є вся її чарівність. Але тепер якось не хотілося їй з посмішкою говорити про те, що вона у свої неповні двадцять два абсолютно не знає міста, у якому прожила усе своє свідоме життя, що майже кожного ранку забуває гаманець вдома і ніколи не чує, як кондуктор оголошує, що тролейбус їде в депо.
Хлопець нічого не відповів, а просто посміхнувся і глянув у її прозорі очі незрозумілого кольору.
— Я не люблю людей, які не відповідають на мої питання, — зробила спробу обуритися Віра, та це дійсно виходило в неї якось по-дитячому наївно.
— Сьогодні красивий вечір, — ніби й не почув її Юра.
— Так, красивий. Я взагалі люблю осінь. Вона якось по-особливому закохує у свою відчуженість.
— Твоя правда.
У вічність збігали хвилини. Юрій провів її до будинку та пішов, нічого не сказавши. Віра декілька секунд постояла біля підїзду, чекаючи доки його силует зникне у темряві осіннього вечора.
Її квартира завжди пахла теплою кавою. Можливо, й не пахла, проте для Віри цей аромат завжди був присутній у рідному просторі її помешкання. Вона любила асоціювати все із запахом. Навіть почуття мали для неї всій аромат. Щастя пахло тими парфумами, що подарували їй на вісімнадцятиріччя, від суму віяло запахом осінньої прохолоди, а самотність не пахла зовсім…
Віра кинула своє пальто на канапу… вона не любила порядку. І пішла на кухню. Нагодувала свого рудого кота та зробила собі чаю. Сіла на підвіконня та просто дивилася на поступово порожніючі вулицю. Близько двох ночі лягла спати. Все було типово. Так робила вона чи не щоночі. А ще у ці вечірні години вона любила думати. Якось трагічно, безвихідно та надзвичайно по-філософському.
Зранку все починалося дуже для неї звично. Гаряча кава, бутерброд, розмова з мамою і дорога на роботу. А працювала Віра в одній місцевій газеті. Усі її мрії про журналістську карєру закінчилися саме тут… проте дівчина ніколи не вважала це провалом. Їй подобалася її робота і подобалося її життя. Не таке правда і визначне, як мріяла вона, будучи підлітком, але досить таки спокійне і типове для неї. Віра точно знала, що саме тут і зараз вона на своєму місці. А самотність… вона не вічна, вона обовязково скоро мине, як і все минає.
І знову дорога додому. Цього разу з гаманцем. Сіла на тролейбус, дивлячись у вікно і посміхаючись. Дівчина любила посміхатися просто так, без причини. Тоді люди, що проходили повз неї, дивилися у її світле усміхнене обличчя і відчували крихту щастя. Віра сіла на передостаннє сидіння і дістала з сумочки флакончик парфумів з ароматом щастя. На секунду зняла кришечку та піднесла їх до носа. Солодко-терпкий аромат пробіг куточками її душі і викликав у мозку невеликі шматочки спогадів, які завжди були для неї приємними. Бо ніколи не розуміла, як спогади про щастя можуть приносити біль. Нехай навіть воно скінчилося. Адже, так мало людей взагалі його відчувають протягом свого життя… Через це і, мабуть, ще через свою безмірну віру у добрих людей її вважали іноді дивною.
Все цього разу сталося не так, як завжди. Юрій зайшов на одній із зупинок і з посмішкою підсів до Віри. Не привітавшись, він глянув на флакончик, що стискала дівчина у руках та спитав:
Що це?
Це — щастя, — відповіла Віра. — Хочеш відчути?
Ну, мабуть, — ані краплі не здивувався хлопець.
Дівчина дала йому флакончик. Він підніс його до носа і вдихнув його аромат. На обличчі зявилася посмішка.
Моє щастя пахне цигарками, — віддаючи їй флакончик. — Та твоє, безсумнівно, приємніше.
Невже, ти так любиш курити?
Та ні, почав тільки для того, щоб відчувати крихти свого щастя хоча б час від часу.
Любиш дівчат, що курять?
Ненавиджу з тих самих пір, як сам почав…
Вона, мабуть, красива була, — сказала задумливо Віра.
Та не сказав би… ти красивіша.
Дуже дивно було для неї чути ці слова. Віра завжди вважала себе більш розумною, ніж красивою. А компліменти змушували її відчувати якусь неприязнь до людини, що їх говорить. Проте цього разу все було інакше. У голосі Юри відчувалася якась проста щирість і навіть грубість. Тому йому аж занадто хотілося вірити…
Ви, жінки, занадто багато уваги приділяєте красі. Почуття не від цього залежать.
Хіба краса не має ніякого значення?
Та ні, має… проте не для кохання. Воно завжди за якісь дурниці.
Типу просто так…
Не згоден. Кохання завжди за щось. Просто за що, ти розумієш тільки тоді, коли воно проходить, або коли порівнюєш і знаходиш ці дрібнички, від яких волосся стають дибки.
І за що ти її кохав? Знаєш тепер?
Її капці ніколи не стояли поряд. Вона завжди дівала кудись один і злилася, коли вранці не могла знайти. А ще за її повідомлення, за слова, що вона сама вигадувала, за сміх і за те, як вона тримала сигарету… якось по-особливому. Не так, як інші.
Договоривши Юрій опустив очі і посміхнувся, ніби і зараз згадував її. А потім глянув на руки Віри і спитав дуже тихо:
Ти б змогла мене покохати?
По-моєму, покохати можна кого завгодно.
Що, навіть злих, цинічних, підлих і брехунів?
А чому б і ні? Хоча я не вірю, що такі люди існують. Вони просто самотні або заплуталася. А що? Ти такий?
Ні. Але ти занадто добра до людей.
Не можна бути занадто доброю. Можна просто нею бути.
Тут моя зупинка, — відповів раптово Юрій та вийшов з тролейбуса, так само мовчки, як і зайшов.
Була в цій його відлюдькуватій манері спілкуватися якийсь свій шарм. Він не просив номер телефону, не розглядав її губи та не дивився в очі під час того, як щось говорив… Та в той самий час чув усе, що вона говорила і сприймав це всерйоз, а не як якусь дурницю дівчини, що нічого не тямить у цьому житті. Проте в той самий час була у його голосі, у його манері говорити якась байдужість… байдужість не до тебе особисто, а просто до світу загалом і це заворожувало. Він був як осінь, неминучий, похмурий, самотній, сповнений дикої печалі. Від цього хотілося бути з ним якомога довше, говорити, слухати і зрозуміти-таки його. Та він виходив з тролейбусу, щоразу не прощаючись, не обертаючись, залишаючи по собі лише жагуче відчуття, що щось недоговорено, недослухано між ними. Так минав час. Близько трьох місяців щодня по буднях вони проїжджали поруч декілька зупинок, говорили, сміялися, сперечалися. Віра ніколи не зустрічала його по вихідних, не бачила ніде у місті, яке здавалося їй іноді таким маленьким та незначним, проте тепер перетворилося раптово на величезний мегаполіс, у якому мешкає мільйони людей, але жодного Юрія тут немає. Бували моменти, коли Віра, сидячи на підвіконні в один з типових для неї вечорів і дивлячись у вікно на спляче місто, думала, що Юрій ні хто інший, як просто витвір її уяви. Хлопець, що мешкає десь у світі її мрій та лише іноді виринає у реальності, проте насправді його не існує.
— Привіт, зайченя, — пролунав якось знайомий голос зі слухавки. — Як ти? Сотні років тебе не бачила…
То була Кіра, її найліпша подруга, що після закінчення вишу переїхала до Праги, де жили її родичі. Завжди чомусь Віра була впевнена в тому, що в її житті існують речі, які ніколи не зміняться. Наприклад, що вона завжди ненавидітиме «блакитні» вогники та віритиме у дива. Але найдужче дівчина вірила, що її подруги завжди залишаться із нею. Бо друзі — то назавжди. Та все у цьому світі має шкідливу звичку змінюватись. Друзі поїхали. А Віра й досі ненавидить «блакитні» вогники та вірить у дива, проте вже зовсім сама.
Кіро, як же я за тобою скучила! Як ти? Що нового?
Ну, як скучила, то готуйся зустрічати на Новий рік.
Ти приїздиш? Коли?
Та вже геть і білети взяли. 30 грудня будемо у вас.
І, дійсно, зовсім скоро мав бути Новий рік. А вона і забула про це.
— Ну, добре, мала, ти там звикай з думкою, що скоро зі мною побачишся, готуй червону доріжку і таке всяке… Давай, цілую тебе. Ще наберу, бо дорого гребе.
Телефонна розмова з подругою навіяло на Віру якусь дивну світлу печаль. Вона подивилася на припорошене снігом місто і почала один за одним витягати із скриньки своїх почуттів колишні спогади. Добре, мабуть, що люди мають здатність памятати.
— Тобі не набридло сидіти постійно на одному й тому самому сидінні? — спитав одного разу Юрій.
А тобі не набридло постійно чіплятися до дурниць? — з посмішкою відповіла Віра.
Та ні, мені наче і подобається.  Що нового трапилося за вихідні?
Та наче і нічого. Все так, як і має бути.
А ти впевнена, що так має бути.
Хтозна. Це дуже спірне питання.
Ага, — відповів Юра. Він часто відповідав такими якимись безглуздими мугиканнями, ніби не хотів більше говорити, але Віра не звертала на те уваги.
 Декілька хвилин вони сиділи, мовчки слухаючи голос напівпорожнього старого тролейбуса. Віра тим часом розглядала його вузькі пальці та вкриті веснянками вуха. Вона любила усі ті дрібнички, що помічала у його зовнішності. Здавалося, що знати людину до найменшої родимки за лівим вухом — це не абищо, це дійсно щось значить. І саме цього дивного знайомого хотілося Вірі знати. А йому, мабуть, нічого і не хотілося. Так принаймні здавалося тоді, коли вони сиділи мовчки у напівпорожньому тролейбусі. Час спливав повільно. І найдужче зараз їй хотілося, щоб Юрій не виходив з тролейбусу, а їхав… довго-предовго, трильйони вічностей, переживаючи сотні апокаліпсисів. Та цього не сталося. Юрій, як завжди оголосив, що це його зупинка та направився до виходу.
Можливо, випємо десь чаю? — мовила йому вслід Віра.
Я… не знаю… не думаю, — відповів їй хлопець якось знервовано, ніби боячись образити своєю відмовою.
Чому? Ти зрозумій я не хочу нічого ускладнювати чи робити якісь спроби затягти тебе у своє життя. Я просто дуже хочу поговорити з тобою більше, ніж декілька зупинок у тролейбусі, — сказала Віра.
Юрій опустив погляд і тихо промовив, мнучи руками шарф:
Я люблю чай, особливо з лимоном.
В мене якраз є лимон. Ходімо до мене, — сказала Віра, і голос її затремтів від теплого відчуття радості.
Якось приречено скрипнули Вірині двері. З квартири повіяло запахом гарячої кави.
Ласкаво просимо до мого світу, — тихо мовила дівчина, пропускаючи Юрія першого до помешкання.
В тебе затишно.
Хвилина за хвилиною рухалися стрілки годинника, що висів на стіні у кухні. Вони сиділи навпроти один одного на підвіконні та спостерігали, як поступово порожніли вулиці рідного міста.
Як ти думаєш у світі існують люди, які просто не вміють бути щасливими? — спитала Віра, спостерігаючи, як повільно здіймається з її чашки пара.
Та ні. Я думаю всі можуть бути щасливими.
Та я не про «можуть», я про таке вміння. Ну, як, наприклад, вміння «малювати». Всі можуть малювати, але вміти далеко не всі.
А ти думаєш, що не вмієш бути щасливою?
Іноді мені так здається.
Я вважаю, що це все дурниці. Ти просто ще не знайшла свого щастя. Та колись воно обовязково знайдеться.
Занадто часто потрібно чекати.
Ми все життя чекаємо. Це правильно. Чекати і вірити, що дочекаєшся.
А ти віриш?
Я вже не чекаю… Мабуть, мені вже час йти, — вимовив якось тяжко та неспокійно Юрій та піднявся з підвіконня. — Дякую за смачний чай. І взагалі дякую.
Та то таке… тобі дякую. За все, — після цих слів у повітрі стомленої старої квартири виникла пауза.
До мене завтра подруга приїздить. Дуже давно її не бачила. Хочемо разом святкувати Новий рік, — врешті сказала Віра.
Друзі — це дуже добре, — відповів Юрій, виходячи з квартири.
Побачимося завтра, — крикнула йому вслід дівчина.
Можливо, — озвався він, збігаючи сходинками вниз.
Юрій ніколи не прощався. Ніколи не говорив компліментів. Часто критикував та не стомлювався говорити, що вони занадто різні. І це звучало не як просте ствердження факту, а ніби як вирок. «Різні»… і цим все було сказано. Одного разу Віра сказала йому, що живе на своїй планеті. А той у відповідь посміхнувся і сказав, що на її планеті занадто багато добра. «А це погано?» — спитала здивована Віра. «Це просто не так, як на моїй планеті», — відповів Юрій.
У вечір перед Новим роком Вірі завжди вірилося у дива. Особливо, коли за вікном пролітають останні сніжинки цього року.
— Мала, щось я тебе не впізнаю. Ти мені чогось не договорюєш, — промовила Кіра, випускаючи з легенів дим від цигарки.
— Та що я можу тобі не договорювати? Все зі мною добре, — сказала Віра і навіть здивувалася, як фальшиво це прозвучало з її уст.
Вона так багато хотіла їй ще розповісти. Сказати, що найбільше у світі мріє бути поряд з тим дивним Юрієм. Розказати, як шалено калатає її серце щоразу, коли він сідає біля неї у тролейбусі. Та чомусь не могла. Може, тому що правду казала колись її мама, що друзі — то не назавжди. Вони йдуть, частіше за все вони просто зникають. Тоді Вірі не хотілося це слухати, а тепер вона стояла біля Кіри, що курила на балконі квартири, і думала, що її проблеми, її дивна історія з Юрієм, що не питав навіть її номер телефону, якісь сміховинні та безглузді для Кіри. Віра чомусь саме зараз зрозуміла, що її колись найліпша подруга не зрозуміє, не підкаже нічого. А скаже щось типу: «Він не для тебе». Та хто ж тоді для неї… коли тільки один він здається їй саме тим.
До Нового року лишалося близько години. У Віриній квартирі повним ходом йшло гуляння. Прийшли її друзі, знайомі. Було весело та здавалося, що саме у цей момент Віра відчувала своє дике невміння бути щасливою найдужче. Вони повільно вийшла на кухню та сіла на своє підвіконня. Подзвонила мамі та привітала з наступаючим. Глянула у вікно. У повітрі кружляли передсвяткові сніжинки. А там, біля підїзду стояв Юрій. Вона добре впізнала його дивну шапку. За декілька хвилин Віра збігала вниз сходами.
— Привіт, — промовила вона дуже тихо, коли підійшла до нього впритул.
— Я хочу тобі дещо сказати… — відповів хлопець, дивлячись у її маленькі очі незрозумілого кольору.
— Кажи…
— З Новим роком… і ще я подумав, що насправді дуже добре, що ти в мене є. Дякую тобі за це, — після цих слів Юрій наблизився до Віри та торкнувся холодними потрісканими губами її щоки.
А потім пішов. Мовчки, як завжди. А Віра навіть не змогла нічого сказати. Вона просто відчувала як рухається її тілом якесь незрозуміле почуття. «…добре, що ти в мене є», — а хіба це не щастя? Можливо, пройде рік чи півтора, коли він зрозуміє, що насправді живуть вони на одній планеті і вже давно один одному не просто знайомі, можливо, він ніколи більше не сяде на цей тролейбус, можливо, переїде в інше місто, а, може, вони одружаться та матимуть дітей з тонкими пальцями та веснянками на вухах, як у нього. Та це все не мало значення, бо вона таки йому потрібна.
Віра повернулася до компанії своїх друзів. Свято закінчилося. Кіра поїхала назад до Праги. А Юрій зник з її життя. Просто розтанув, як сніг. Швидко промайнула зима. У повітрі запахло цвітом дерев.
Вона ніколи не любила весну. Вона якимось чином асоціювалась для всіх з відчуттям безмежного щастя. Та для Віри весна була знаком того, що життя змінюється, дерева розквітають, птахи повертаються з вирію, сонце починає гріти, а її власне життя лишається тим самим.
Як то було вже десятки разів, Віра додому пішки, лаючись на водія тролейбуса, що незрозуміло повідомив про те, що він направляється в депо, а ще згадувала свою безглузду звичку забувати вдома гаманець. Поступово дівчина наблизилася до будинку. Зайшла у квартиру, вдихаючи аромат гарячої кави. День закінчувався. Як і сотні разів до цього Віра зробила собі чаю та сіла на підвіконня, спостерігаючи за тим, як порожніють вулиці її рідного міста. В очах якась світла, досі осіння печаль, а в серці віра, що таки дочекається...

Те, про що ніколи не говорять
«Коли щось тремтить в середині твого живота, так ніби там літають тисячі метеликів, які все хочуть вирватися назовні, але сковані у твоєму череві назавжди… коли тремтять руки і пришвидшується дихання, а ще, коли між ногами стає мокро і коли у горлі немов комом застрягло твоє почуття… це НЕ кохання. Це не має нічого спільного з ним… це бажання, це пристрасть, це щось сильне, але це НЕ кохання. Бо кохання ніяк не стосується органів твого чуття, його не можна описати і пояснити. Кохання трохи схоже на злість, коли ти сидиш над книжками, готуючись до чергової модульної, і зупиняєшся після кожного прочитаного речення, дивишся по різних сторонах і врешті починаєш сердитися на саму себе, бо не можеш нічого робити, окрім як думати про нього. А ще кохання трохи схоже на страх і занепокоєння, коли ти не можеш сидіти на місці, коли ходиш по кімнаті, а в душі просто хочеш кричати. А ще воно схоже на страх, тупість, гордість, ненависть, депресію, анорексію, та найбільше схоже воно на печаль. Не ту банальщину, коли просто немає що робити, або псуються твої плани на вечір, а на ту печаль, через яку не віриш у краще майбутнє, в те, що все налагодиться, на печаль, яка зїдає…»
Обновила сторінку… прочитала відповідь:
«Ти занадто багато думаєш))»
Це злило, нервувало, змушувало хотіти придушити того гада своїми власними руками, але було б брехнею сказати, що це їй не подобалося…
Коли йшла додому, коли їхала в транспорті, навіть тоді, коли просто думала, то згадувала про нього. Бо хотілося йому розповісти про все, що трапляється у її житті, про все, що у ньому не трапляється і про все, що вона знає взагалі. Розписати кожну хвилину життя і показати йому ці записи, щоб він все-все знав… А він просто питав, НАВІЩО??? Вона мовчала і далі говорила якісь дурниці, бо, мабуть, просто було страшно, а, може, і не страшно, а, може, кохання, на те й кохання, щоб про нього нікому ніколи не казати. Це як таємниця, яку ні в якому разі не можна говорити… навіть самій собі.
«Одного разу я просто зникну» — говорила її свідомість у темряві бездонних і вічних ночей. Просто зникну… і це буде просто…
І вона дотримала слова… зникла… бо кохання, мабуть, на те і кохання, щоб воно було якимось незавершеним… десь у сфері людських почуттів, без права існування у безглуздій матерії. Щоб під навалою непотрібних нікому питань та рішень, не перетворитися на любов… про яку говорять на кожному кроці.
Потім ще бачила його, не раз проходила повз. Але мовчки кивала головою, немов чужому… а хіба кохання має щось спільне з категорією близькості людей. То любов до рідних, а кохання — тільки до одного НЬОГО… який стоїть над світом речей, почуттів… вищий за універсум, значніший за абсолютну істину.
«Я завжди плачу, коли знайомлюся з іншими людьми… Скажеш, що дурна… не зрозумієш… я скажу, що сльози розчарування мають право на існування», — рука зупинилася та стиснула олівець. Вона закрила блокнот і відклала його у бік. Вона часто писала йому у цьому блокноті. Писала все, про що не могла сказати… писала про свої сльози, писала про свою посмішку, про свої думки… лише про кохання не писала ні слова. Бо про нього ніколи не пишуть. Про нього не можна знати. Бо це таємниця… 
«Світ без тебе здається темним… та він таким для мене і є. Бо тебе ніколи в ньому не буде… в моєму світі»…
Коли з неба падали краплі осіннього дощу, вона завжди уявляла його… він також любить дощ, а ще любить красиву музику і якісні фільми. Він любить усі якісні речі. Тільки її він не любить… а вона його кохає… але про це не можна нікому говорити… навіть йому…















Анастасія Церковна. А насправді все просто… Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.92-104.

середа, 18 грудня 2019 р.

Галина Левченко. Я хочу кохатися з місяцем… (Ностальгійно-народницький детектив). Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Галина ЛЕВЧЕНКО

Я хочу кохатися з місяцем… (Ностальгійно-народницький детектив)

І
 Кожного разу, коли у небі зачиналося на повню, душа Тетяни Володимирівни ставала такою повною, що з неї так і хлюпало різноманітними почуттями, думками і мріями. Вона нагадувала тими днями весняну Случ. Спочатку непомітно долалися звичні буденні межі, а там — весело й божевільно пінячись, нахабні водяні змії займали дедалі ширший простір, сягаючи своїх давніх берегів — ще з тієї давнини, коли Случчю ходили великі вітрильні човни. Ніхто тих човнів ніколи не бачив, але вона щиро повірила у цю, може, й цілковиту байку ще у перший рік своєї роботи в нашій школі. І так само, із щирим захопленням і вірою переповідала про це нам — своєму жахливому й цинічному 9-А, який вона підібрала після ряду невдалих класних керівництв молодими вчителями-іноземниками. Ці останні більше року-двох, та ще й із нашим божевільним класом, як правило, не втримувалися у нашій райцентрівській школі і їхали шукати ліпшої долі у більших містах, а дехто й за кордоном. І тільки в цієї майже хворобливо худорлявої високої жінки стало її мрійливого, а подекуди то й зовсім владного і строгого характеру, щоб дійти з нами до випуска.
Коли ж бувала повня — її ріки так і вихлюпувалися із берегів. До неї долинали якісь несьогосвітні голоси, котрі ненастанно щось промовляли. І вона ніколи не могла осягти до кінця, що ті голоси означають. Чи це якась її власна глибока молитва, з якою її душа звертається до життя, чи це сліди отих численних томів книг, які вона, як філолог, колись поперечитувала, а деякі читає і перечитує й нині. Але звідки б ті голоси не долинали, одного блакитного весняного дня вони змусили її занотувати те, що мовили, до записника. У нетерплячому поспіху вона прикрутила тоді педалі свого велосипеда до будинка, швидко злетіла на свій пятий поверх, і вже там, не перевдягаючись і не перевзуваючись, навіть і не згадуючи про обід, допалася до ручки з нотатником і записала:
«…Віють теплі вітри. Змішують духмяності — черемхові, кульбабині, вишнево-яблуневі. Величні грона яблуневого цвіту. Ці суцвіття — наче дитячі кулачки. Ще до кінця не розквітлі, вони погойдуються на вітах, наче погрожуючи комусь дитинно-зворушливо: ось так, ось так, ось так… А пахощі обвіюють лице. Вдихаєш-видихаєш. Хороше. Десь цвіте сакура, цвіте магнолія. А тут — помаранчево-червона тюльпанова плантація. Ба, не плантація, а малесенька оаза на тлі сірого цегляного приміщення. Та моя уява вимальовує безмежний тюльпановий простір. А над усім цим квітом — вітрові прогулянки. І пестощі на моєму лиці. Вдихаю глибше.
Йду, перехнябивши плечі, бо в одній руці — важка тека з паперами. В іншій — портфель. Я йду когось вчити. Бо вчителька. Сіро-чорна, тривожно-трагічна. Вони ось тут, у цьому, залитому сонцем дворі. Обіймаються. Старшокласники… Хтось цілує когось непомітно ніжно. А тут — цілий грайливий гурт. Він стає навпроти неї, обіймає її за плечі і вони розпочинають рух шкільним двором… Широкі вальсові рухи. Два кроки, три… Він притискає її міцніше, перехиляє її дедалі більше, вкладає на спину. За якусь мить двір завмирає від несподіванки. Але блискає сміх. Вона ще лежить, завмерши. Він схиляється, бере її за обидві руки і допомагає звестися. Її обличчя розпашіле, погляди вбік. А йому й байдуже. Тягне її до квітучого дерева. Звідтам — в інший кінець двору, махровий від кульбабиного цвіту.
Я йду, перехнябившись. У серці — пустка. Від чого вона там народжується? Я пробую зазирнути у неї. Тхне льохом. Звисає коріння якихось рослин. А в глибині — непроникна темрява. Чи можна врятуватися від себе? — каже хтось у мені твердо і запитально.
Я прийду додому. Візьму свого нотеса і напишу про все. Я запишу собі перелік справ на тиждень-місяць-рік-десятиріччя. І відчую себе при житті. Я побачу за списаними аркушами обличчя рідних, близьких, друзів. Вони усміхатимуться, вони торкатимуться до мене. Хтось обійматиме, хтось промовлятиме мені якісь слова. Яка різниця: любові чи ненависті, радості чи смутку? Вони наповнять моє життя світлом моєї-їм-потрібності. Але будуть дні, коли я, така, як сьогодні, сіро-чорна, перехняблена і тривожно-трагічна, зникатиму між рядками свого нотеса, розчинятимусь у вуличному асфальті, у весняних пахощах і запитуватиму себе: а чи така вже й неминуча моя присутність тут? Чи такі вже конче важливі ті справи, якими я заповнюю свої дні тимчасового тут-перебування? Зрештою, яка різниця між там і тут, між ти і я, між дорогою і деревом, що росте обабіч? І чи справді є якась відмінність між нашим тут-триванням і вічністю?..»
Тієї ночі була повня. А за кілька днів перед тим вона познайомилася із дивовижним чоловіком…

ІІ
Так, Тетяна Володимирівна була вчителькою. Такою, знаєте, що з рафінованих і райцентрівських. Довгі смарагдові намиста, бісерні браслети, вишукані каралі, перлові сережки. На сухорлявій постаті — у шотландському стилі строгі сукні, сірі ділові костюми, а іноді — щось блакитно-прозоре, розмаяне, романтично-елегантне, вітровійне. Гарні доглянуті нігті на доглянутих довгопалих руках. Таке ж, як і постать, сухорляве лице: відкритий чистий лоб і глибокі великі очі. Ніс прямий, а губи — трохи затонкі — ховають разок дрібних зубів. Якщо у профіль — схоже на мишку, чи вихудлого пацюка.
Вона мене любила. Правда, майже лєрмонтівською любовю. Памятаєте ж, як цей російський класик писав було: «Люблю Россию я, но странною любовью…»? Дивна й непередбачувана ця любов — вчительська, літературна, російська. Вона захоплено хвалила мої шкільні творчі роботи: будь-то перекази, чи роздуми на вільну тему, хвалила добре розвинене російськомовне мовлення. А іноді розпікала і ганила, часто цілком безпідставно, за цілий наш божевільний і цинічний, до неможливого розпущений і хаотичний клас. І не тому, що я була старостою чи командиром піонерського загону. Ніким таким я ніколи не була і, певно, не змогла б бути. Але їй чомусь завжди здавалося, що вже сама моя присутність у класі мала б когось чомусь учити, когось стримувати, а когось і присоромлювати.
Може, так було через мої підліткові скутість і замкненість, може, через побільшений, як для школярки, самоконтроль, а може, через прихильність до її предметів. Бо таки поначитувалася я на ту пору російських класиків з ХІХ століття: Пушкін, Лєрмонтов, Толстой, Тургєнєв, Бунін, Гончаров, Чєхов… І не тому, що хтось спрямовував, а тому, що призбиралося їх на домашній етажерці чималенько, то й читала підряд усіх тих хлопців, що були під рукою. Навіть крізь призму їх розімліло-дворянського світогляду позирала іноді на своїх різношерстих однокласників, котрі, на відміну від мене, навіть не намагалися видушувати із себе якихось там напівуявних рабів чи культивувати у собі дух аристократизму, чи хвилюватися через свій (знову ж, напівуявний і тому насправді смішний) нігілізм. Та й загалом, це нетипові, як для радянського школяра, проблеми чи фантоми. Я й сама не знаю, чому вони вже тоді крутилися у моїй голові. Бо й дотепер я їх не позбулася. Та й чи позбудусь коли?
Ще й нині у моєму розумінні життя — це гра фантомів на затіненій сцені нашої уви. Інколи пробиваються туди промені свідомості — і фантоми гинуть. Особливо живучі самі стають променями. І кожна людина має вибір: довірятися цим фантомам, чи апріорно відкидати їх. Якщо їх відкинути — залишиться сірий і нудний осад буденності. А якщо у них вірити, то віра потягне за собою надію, любов, мудрість — і життя заграє веселковими барвами, наповниться радістю і сенсом. Правда, фантоми у кожного — свої. Хтось прочитав про них у книжках — і повірив. Хтось довірливо прислухався до того, що говорили старші. А хтось перейняв їх у ровесників. Проте їх походження не важливе, важлива їх присутність. І важлива туга, що поселяється у людському серці, коли вони зникають.
Та туга формує у серці якусь пустку, котра, як і кожне порожнє місце, німо прагне чимось заповнитись. І людина заповнює ту порожнечу певним фантомом. Тішиться ним, страждає від нього, інколи тяжко переживає його смерть, коли здається, ніби із його корінням по-живому рвуться серцеві тканини, і не віриться у поновне зцілення. Та дивовижною здатністю наділені наші серця — вони зцілюються завжди. І найбільш цілющий вплив на них мають саме фантоми. Бо коли людина переживає смерть якоїсь актуальної фікції, то найліпшим ліком цієї трагедії є — чим хутчіш вигадати собі фікцію нову. Аби пустка не боліла. І так від фікції до фікції, від ілюзії до ілюзії рухається наше духовне життя. Або ж як психологи мудро кажуть — відбувається становлення раціональної дорослої особистості.
Проте інколи хочеться вперто спинитися і сказати: все, баста, не хочу такого становлення, хочу реальності іншої — своєї. І занурюється людина на якийсь час у свій ілюзорний світ. І добре, якщо таке занурення її годує — приносить духовну втіху, чи як письменникам і журналістам — матеріальний статок. А якщо ні, то ревнива реальність дуже скоро приводить мрійника до тями якимсь черговим дзвінким щиглем по голові, якщо не брутальнішою якоюсь акцією. І мрії відлітають тоді сполоханими птахами у якийсь лише їм відомий вирій. А мрійник стає реалістом і прагматиком. До часу…
До того часу, коли якийсь фрагмент реальності не нагадає наново про мрії. І тоді вони оживають, повертаються, готові знову полонити тебе і забрати з собою у якусь лише їм відому безвість. Та якогось дня ти кажеш їм: «Не вірю. Ви всі — не більше, як ілюзія. У реальності цього всього нема і ніколи не буде. Реальність ліпша від вас, і мені тут добре. Тут стільки несподіванок, стільки нерозкритого, а ваша нудна гармонія набридла мені. Ліпше я залишуся тут. Тут щодня діється щось нове, а часто — непередбачуване. А ви — такі вічні і постійні, такі симетричні і передбачувані, що мені нудно серед вас, і мені зовсім не хочеться споживати ваші плоди, як не хочеться готувати страви до сніданку чи обіду з муляжів фруктів та овочів». Чи залишиться щось добре у душі після такого себе із себе вичавлювання? Невідомо. Але люди, яким знані такі миті, думки і переживання, легко ідентифікують одне одного здалека. «Жук жука бачить здалека», — каже сербське прислівя.
Отож, певно, відчуваючи мою повсякчасну внутрішню боротьбу з фантомами та ілюзіями, а ще переконливіше — мою зачарованість і перейнятість ними, — ця рафінована Тетяна Володимирівна і відчувала до мене якусь тільки їй до кінця зрозумілу прихильність. Але йдеться мені не про прихильність і навіть не про рафінованість чию-будь. Йдеться мені про таємничі зигзаги і парадокси долі. Рік тому я довідалася, що вона померла. Померла страшною і не своєю, як кажуть (можна подумати, що бувають випадки, коли вона є доброю й очікуваною, або стає чиєюсь приватною власністю?..) смертю.
Її знайшли у вигрібній ямі вкінці власного городу, закупореною у деревяний кадіб. А виявили її тіло там через те, що в кишені її домашнього халата був мобільний телефон. Він ненастанно дзвонив. Рингтон встановлений був теж неабиякий — гімн України. Тож сусіди, обробляючи свої грядки, звернули увагу на загадковий звук, який нагадував їм щось до болю знайоме. А коли вічний оптиміст і чемпіон вулиці з волохатості Джек підбіг до вигрібної ями, раптом в паніці заскавулів, а за мить вже й по-справжньому завив, то сусіди, що кинувшись, було, рятувати свого улюбленця, помітили у вигрібній ямі добре відомого їм кадоба. У тому кадобі їхня сусідка завжди вистоювала березовий сік, щоб тішити своїх знайомих у несезонну для цього соку пору — у червні-липні — прохолодним, різкуватим, настояним на сушених фруктах і лісових ягодах напоєм.
Дядько Толик аж присвиснув: «П... Тут, здаєцє мині, пахне смаленим!..» Вони вже кілька днів здивовано позирали на спорожніле подвіря сусідки. Бо ж так уже воно ведеться, що у таких маленьких містечках, як наш райцентр, сусіди завжди наперед детально звідомляють всіх близьких і знайомих, коли збираються на кілька день залишити домівку: бо ж і курку сяку-таку треба в сарай загнати, і паценяті чи кабанчику сипнути що до корита, та й за домом наглянути. Бо часи якісь непевні настали. А тут раптом ця така легка і говірка, хоч і мило стримана вчителька зникла кудись на два дні і нікого навіть не попередила. І на дзвінки телефонні не відповідає.
Чиїсь діти казали, що іще позавчора пізно ввечері бачили у її вікні світло. І навіть рідкісного гостя — синка Сашеньку її улюбленого помітили, як той виходив на ганок курити. А ще перед тижнем Сашенька теж був тут, і теж курив, а вона стояла поруч у своєму стерильно-випраному, пахуче-голубому і, як всі знали, багаторічному халаті. Дивовижно, як той халат у неї так довго зберігається. Інші жінки вже давно позношували шиті у такому фасоні дешеві шедеври місцевої швейної індустрії, а у неї він і не витягується, і не брудниться наче, і не облиняв зовсім. Декому здається, що в цьому халаті памятають її ще з того часу, як вона придбала собі на їхній вулиці будинок разом із червонощоким вусанем Демяном — масовиком-затійником, що відав якийсь час у нашому Будинку культури спортивною секцією для дорослих, найліпшого друга (по життю, а головно, по чарці) нашого фізрука Льоньчика.
Богові одному відомо, що поєднало їх, таких несхожих і навіть полярно різних: цю бліду і витончену провінційну аристократку і червонощокого круглолицього блондина (чимсь схожого на описаний Пушкіним жіночий типаж Ольги — «Она как глупая луна на этом глупом небосклоне…»), котрий, до того ж, частенько й охоче зазирав у чарку, мав кругленьке черевце і цілу купу схожих на себе за темпераментом друзяк, готових щохвилинно реготатися з анекдотів і заливати у себе будь-що, аби пекло в горлі, та щоб потім можна було довго-довго слухати джмелів у голові і не думати про насущні проблеми.

ІІІ
Цей вусань Демян мав свою «історію», котра з часом обросла легендами. Зрештою, саме через ту історію моїй рафінованій героїні так і не судилося стати його шлюбною жінкою. І бере початок ця історія ще у його давньому дитячому і юнацькому коханні. Він більшу частину свого життя був одержимий дівчиною зі свого села Катериною, що була донькою його сусідів через дорогу. Ту Катерину ще зі школи всі дражнили у селі «Жовтляком», бо колись у молодших класах їй випало перехворіти жовтухою, що неминуче відбилося на кольорі обличчя цієї височенької і худорлявої дівчини. Але для Демяна її худорлявість і, без перебільшення, навіть жовтизна здавалися якраз дуже привабливими. Він був закоханий у неї, скільки себе памятав. Він міг годинами таємно спостерігати за нею з садка своїх батьків, коли вона поралася на сусідському обійсті. Він не раз заступався за неї перед хлопцями, коли ті вже аж надто налягали на отого «Жовтляка» і своїми кпинами просто проходу не давали бідній Каті. Демян був її троюрідним братом, а водночас другом, рятівником і незмінним поклоником. Десь на дванадцятому році життя дівчина відповіла йому взаємністю. А далі життя цих двох підлітків набуло повноти й напруження шекспірівських сюжетів.
Їхні батьки, і про це у селі всі знали — здавна не те, щоб ворогували, але постійно намагалися одне одного перескочити. Як тільки Сахнюки (сімя Катерини) замінювали собі паркан металевою сіткою, то одразу ж і Конончуки (батьки Демяна) ставили собі високі ковані металеві ворота. Тільки Конончуки придбали собі коня, як тут, дивись, і старий Сахнюк влетів до двора новенькою парою сірих. І так у кожній господарській дрібниці. Через це у них було порівну птиці, худоби, коней, землі і т.д. Демян не раз помічав, як його мати щось тихо і сердито шепотіла собі під ніс, дивлячись на сусідський двір. А от тітка Зоя, котру Демянові батьки не називали в сімї інакше, а лише Зопою, своїм ставленням до сусідів дуже добре виправдовувала це своє прізвисько. Бо коли їм доводилося проїздили повз її огороджений прозорою металевою сіткою город, і вона на той час там працювала, то Демян щоразу мав нагоду для зачудування і різних філософських думок. Тільки добачивши, що сусіди наближаються, тітка Зопа поверталася до дороги спиною, нахилялася вперед і задирала плаття, тріумфально демонструючи сусідам свою зневагу голою масивною гепою. Подивившись на таке диво, Демянів батько мовчки спльовував набік і трохи згодом казав, що Олеська (батька Катерини) бог скарав за пиху отакою безличною жінкою, а мати своїм звичаєм заходжувалася щось тихо шепотіти собі під ніс. А тітка Зопа вже за якийсь час могла зявитися у хвіртці свого двору і, наче нічого особливого не трапилося, миленько розтягувати у посмішці свої тонкі вуста над потрійним підборіддям, поблискувати маленькими терновими очицями і чемно вітатися чи розмовляти із кимось з Демянових батьків. Батьки стримано вели ці сусідські розмови, але у двір до Сахнюків ніколи не заходили. І хлопцеві теж строго-настрого забороняли це робити.
Тим більше, що Демянова мати була переконана завжди, а батько набув того переконання трохи пізніше — що «Зопа щось знає». Мати завжди застерігала Демяна, щоб він, боже його від того збав, ніколи і пальцем не торкався до будь-якого стороннього предмета, що зявлятиметься у їхньому дворі. А такі предмети чомусь, наче з рога достатку безперервно сипалися до подвіря Конончуків: то їхня хвіртка на ранок виявлялася перевязаною якимсь волоссям; то по різних закамарках дворища валялися якісь підозрілі яйця (хоч їхні кури завжди жили у критій великій клітці і на подвіря потрапляли тільки тоді, коли господарям хотілося курячого бульйону, іншого такого шансу в них не було); то Демянів батько натрапив на якісь голки, увіткнені у деревяний стовб, на якому трималася одна частина воріт; то мати зранку мало не наступила на якісь дитячі шкарпеточки, наче невзначай забуті кимсь на порозі. І все це не раз повторювалося, і щоразу ці предмети обережно підхоплювалися лопатою чи виймалися обценьками, так, щоб не торкнутися до них голими руками, після чого урочисто спалювалися на городі. Бувало таке, що на це спалювання щось приводило тітку Зопу, розчервонілу, якось дивно напружену й у такі миті жалюгідну. Вона чомусь не могла говорити, її тонкі губи трусилися, а товсте обличчя наче провисало багатьма складками униз, очі наливалися кровю, наче вона довго і невтішно перед тим плакала. Так і слова не сказавши, вона йшла геть. І тоді Демянова мати вклякала у найбільшій кімнаті їхнього дому перед іконою і довго-довго читала молитви із молитовника, якого подарувала їй була колись ще її бабуся, як вона йшла заміж, разом з тією іконою, до якої вона молилася.
Батько Демяна до материних страхів ставився трохи зверхньо, але після одного прикметного випадку перестав бути аж таким безпечним щодо тітки Зопи. Крім випадків спалення отих загадкових предметів, тітку Зопу ніщо ніколи не приводило у двір до сусідів. Аж от якось перед Різдвом тітка Зопа видивилася у дворі батька і коротко й мило з ним поспілкувавшись, запитала, чи не могли б вони позичити на свято хоч би літр сметани і трохи сиру, бо її корови у запусках, телитися ще не скоро будуть, і вони відбуватимуть свята без молока, сиру й сметани. Батько запросив її до веранди, а сам пішов у хату до матері, щоб запитати, чи не могла б вона вділити трохи сиру й сметани для сусідів на свято. Мати здивувалася, бо у сусідів було на той час чотири корови, і певно ж, що хоч якась із них ще давала молоко. До того ж, батьки згадали, що на попередніх вихідних бачили тітку Зопу на базарі, як вона продавала молоко, сир і сметану. Але щоб напередодні свята не зясовувати стосунки, вирішили вділити сусідці усього, чого та просила.
Щойно тітка Зопа пішла, як у Демянової матері стала запаморочуватися голова. Замість того, щоб далі поратися у хаті коло різних страв, готуючись до свята, жінка півдня до вечора пролежала в ліжку, тяжко мучачись і скаржачись, що її нудить, ломить усе тіло, млоїть, і що вона й голови звести не здужає. Батько вже хотів їхати по лікаря, аж виходячи з хати, помітив на одній з фіранок маленьку металеву шпильку. Така ж шпилька була симетричо пришпилена до фіранки на іншому вікні. Випадково зирнувши під ноги, старий Конончук побачив, що застелений у веранді килим — наче прищеплений чотирма такими ж малими шпильками до підлоги. Чоловік грубо вилаявся і пішов до жінки. Та лежала бліда і вже навіть не стогнала. Запитав, чи не має вона пінцета. Демянова мати ледь чутно сказала, щоб він покликав сина, бо той нещодавно купив собі пінцета, щоб налаштовувати щось у своєму саморобному радіоприймачі.
Демян запамятав на все життя чудо одужання своєї матері після того, як вони з батьком акуратно повиймали пінцетом з килима і фіранок шпильки, поскладали їх у металеву коробку з-під вакси, а потім добре пропекли той скарб на вогні в печі. Запамятав також, якою страшною і перекривленою прийшла на їхній вогонь тітка Зопа. Але кохати її доньку не перестав. І їхнє з Катериною юне кохання нарешті прорвало греблю тихої взаємної неприязні між сусідами. Дітей не випускали з дому — та вони навчилися обмінюватися умовними сигналами, за ними стежили — та вони щоразу знаходили нові криївки для своїх побачень, їх соромили, лаяли  і навіть били — та кохання їх від цього тільки міцніло. Нарешті батьки розпочали відкриту ворожнечу. Як і належить, взаємини наших героїв скінчилися врешті трагедією, але зовсім відмінною від тієї, що була у Шекспірових Ромео та Джульєти, чи у Іванка та Марічки в Коцюбинського. До того ж, справжня трагедія прийшла до них не одразу, а за кілька десятиріч, коли Демян спробував одружитися з іншою жінкою, яку покохав так само щиро і ніжно, як можна кохати лише в юності.
Демян з Катериною одружилися, коли їм було всього по шістнадцять років, бо вже мусили. Через місяць Катерина народила дівчинку, яку, за пропозицією Демянової матері, назвали Анною на честь бабусі. А з самою Катериною після пологів почали відбуватися дивовижні, а може, й страшні метаморфози. Найперше те, що ця так зворушливо і хворобливо худорлява дівчина надзвичайно швидко, просто на очах трансформувалася спочатку в повновиду, а там — і в геть огрядну молодицю, своїм лицем і статурою надзвичайно подібну до тітки Зопи. Та засліплений любовю до маленької Анни і своїм давнім коханням до Катерини, Демян цих змін навіть не спостеріг. До того ж, у Катерину наче вселився якийсь біс: кожний день вона розпочинала і закінчувала сваркою, била посуд, розлючена, як пантера, сикалася не раз з бійкою до Демяна, розсипала борошно і крупи. Демян тихо гамував її, прибирав за нею і жалів її, думаючи, що це так нездорово відбилося на ній народження дитини. Що вони, шістнадцятирічні діти ще надто молоді для батьківства.
Уперше він відчув, що з їхніми взаєминами діється щось не те, коли Катерина під час однієї зі звичних тепер у їхній сімї сварок кинула йому в голову трилітрового слоїка з малосольними огірками, а тітка Зопа, котра навідалася на той час до них, узяла від печі поліно і стала дубасити ним Демяна по чому бачила — по плечах, по спині, по голові, по руках. При цьому його узивано було щонайбридкішими лайливими словами, що так і лилися чорною річкою з ротів цих двох, таких схожих між собою жінок. Та сварка, ніхто ніколи так і не зміг згадати її причину, коштувала йому малого струсу мозку, а найгірше, що тоді щось трапилося і з його любовю до дружини.

ІV
Уночі після тієї бучі з широко розплющеними очима лежав Демян при відчиненому вікні у своїй кімнаті в батьківському домі. За вікном буяв травень. Він згадував їхнє з Катериною дитинство, перші зустрічі під старою липою. Згадував ту тоненьку, завжди хворобливо бліду, наче трохи з жовтизною дівчинку, якої йому було так нестерпно жаль завжди, за яку хотілося вступитися, захистити, вберегти від кожного зла. Пригадав ніжний трепет її губів, навинувся на память свіжий аромат її парфумів — їй, малому дванадцятирічному метеликові колись прислала їх тітка з Польщі — малесеньку пляшечку начебто справжніх французьких. Посміхнувся, і лише тоді збагнув, як далеко те все від його теперішнього життя. Хоч пройшло не більше трьох чи чотирьох років із того часу. Він подивився на місяць, а була саме повня, — і раптом відчув, як жорстокий біль вступив у його серце.
У майці і трусах, як був, Демян вискочив через вікно на подвіря і помчав до баби Тофільки, відомої на цілий куток самогонниці. Застукав, як на пожежу, до її дверей і викляньчив літр горілки. Він завжди памятав, як то було вперше — спочатку пекуча, а далі солодко-гіркувата рідина забулькала до його рота. Він пив її, стоячи ще у бабиному дворі, не відриваючись, як пють воду, квас чи березовий сік. З того часу він пив її так само легко, коли частіше, коли не так часто, аж до самої своєї смерті. І тільки добре заджмелена голова рятувала його від гострого болю в грудях, які він особливо відчував двічі на місяць. Цю загадкову періодичність помітив його батько і якось ділився своїми спостереженнями з односельцями: «Оце на підповню і на настаттє — так і знайте — шо мій Демян знов здуріє, і буде пити, і буде бігати розібраний і босий по селі, і буде смішити людей. Він мою Парасю скоро в гроб зведе. Помре стара зо встида. Вона уже й так, як тінь ота ходить».
Від тієї травневої ночі Демян перестав жити з Катериною в одній хаті і повернувся до батьків. Катерина сама повикидала клунки з його речами на дорогу вже другого дня, після того, як вони з тіткою Зопою розбили йому разом голову. Але дивовижа якась діялася того літа із Демяном: кожного разу, коли на небі погідно розсяювався повний місяць, або ж коли зявлявся малесенький серпик нового місяця, Демяна нездоланно вабила якась сила піти до Катерини. Він чув, як боліло його серце, не стримувався і йшов. Ніс печиво і цукерки для маленької Анни, а для Катерини щоразу якогось іншого подарунка — то велику тернову хустку чи гарне покривало з китицями витягав з материної скрині, то зароблені за місяць на току гроші, то кришталевий посуд, подарований колись йому рідними. Правда, він чомусь став боятися навіть підходити до подвіря своєї дружини (а офіційно вони так і не розлучилися), коли був тверезий. То він, уже звично, йшов спочатку до баби Тофільки, а від неї уже до своєї Катьки.
Вона стрічала його по-різному. Найчастіше — забирала гроші й подарунки і гнала геть, ще й штовханів надававши щоразу. Але жартівливо-ніжно, майже як давніше, припрошувала його в дім і садовила за стіл, коли у неї гостювали якісь старші дядьки чи хлопці. Всі у селі казали: «Катька — гуляща. Зопа — відьма, але хоч не гуляла. А ця — гуляща, як баба покійна була, та ще й знає щось. Вона ще й Зопу перейде». І тільки Демян до останнього не вірив, аж поки якогось вечора через яскраво освітлене і незатулене фіранками вікно не добачив власними очима свою Катьку на ліжку під рябим Стьопою Войною, — що його жінка з таких. Анну доглядала тітка Зопа, тому Демян скоро став знаходити зручні миті, щоб якось на дорозі передати доньці якого-небудь пакуночка з новим вбранням чи солодощами, або мовчки стромляв тітці Зопі гроші у жменю. А та, хоч щоразу кривилася презирливо, брала те все, а потім обзивала його щоразу якось лайливо і спльовувала.
Так минуло те химерне літо, а на осінь Демян подався до обласного центру ніби вчитися на завклуба. Звідтам він приїздив дуже зрідка. А коли й приїздив, то не виходив між люди, а гроші чи якісь подарунки для Анни передавав тітці Зопі через батьків. Навіть на довгі зимові і літні канікули Демян зявлявся дуже коротко і щоразу обмежувався спілкуванням із батьками та ще деякими хлопцями, колишніми однокласниками. Від них односельці й довідалися, що Демян дуже добре вчиться у своєму училищі, і навіть отримує за свої успіхи якусь особливу стипендію. А головне — у нього виявився незвичайний талант до гри в шахи. Він вже неодноразово перемагав у міських та обласних турнірах з шахів і, як сам казав, буде йти на майстра спорту.
Проте всіх деталей про його навчання ніхто не знає. Закінчивши училище, він протягом кількох років вів спортивну секцію з шахів у міському будинку піонерів в обласному центрі. А після того він повернувся, насправді, вже майстром спорту із шахів, до свого рідного села і став завідувати клубом. Як не прикро, але на повню і на момент настаття нового місяця, у нього прокидалися спогади про його Катьку. Правда, він уже до неї не йшов, але багато пив у ті дні, як і раніше. Тоді він пяним залицявся до дівчат чи самотніх молодиць. Ті з нього лише сміялися. Не особливо примітний із-зовні, невисокого зросту і рудий, Демян якось наче постарів за ті кілька років, коли вчився і жив в обласному центрі. Він відпустив пишні вуса, які носили, як правило, старші дядьки. У свої двадцять три він мав добре помітну веснянкувату лисину на голові і чимале округле черевце. Та не через зовнішність висміювало його сільське жіноцтво, а через його незабутнє кохання до Катьки. Бо навіть коли Демян і приставав було на якийсь короткий час жити до котроїсь молодиці, то все завершувалося наступної повні, або на новий місяць. Тоді цей химерний чоловік починав розповідати своїй черговій молодиці чи дівчині про те, як сильно і вірно любить він свою колишню дружину, як він щомиті готовий зійтися із нею. А часто й поривався йти до тієї своєї фатальної коханої.
На ту пору Катька, як казали в селі, злигалася із новим агрономом. Той був одружений, мав троє малих дітей, але жодної досяжної спідниці не пропускав. То й Катьку не обминув своєю увагою. Вони вийшли одне на одного, як коса на камінь. Сусідки божилися, що бачили вже не раз, як він привязував Катьку її довгим чорним волоссям до ліжка і жорстоко бив віжками, щоб не зналася з іншими чоловіками. То розказували, як вони кидали одне в одного тарілками і репетували так, що в іншому кінці села було чутно їхню лайку. А то наставали між ними часи миру і злагоди, коли вони воркували, як голуби, і тільки вночі кохалися так навіжено, що Катька верещала, наче одуріла, від свого глибокого і темного жіночого щастя. Жінка цього агронома Грицьмана (як прозвали його люди у селі) жила у райцентрі і ні сном ні духом не відала про всі оті бурхливі залицяння свого чоловіка. А Демян бачив це все зблизька. І бачив, і чув, а на підповню навіть зазирнув угості, випив із Грицьманом по чарці на брудершафт і всмак розцілувався. Після цього повідомив агроному, що він і є законним чоловіком Катьки. Але щасливі і спокійні того дня коханці викинули його удвох на вулицю. Так Демян і проспав до ранку під Катьчиним парканом.

V
А коли повня пройшла, то у його серці почався якийсь рух — так змія скидає стару шкіру, так людський організм відштовхує відмерлі клітини, так память людська позбувається негативного досвіду — рух до звільнення і дистанціювання від свого попереднього життя, свого неймовірного покруча-кохання, від себе самого, такого слабкого, вразливого, безвільного. Наче у відповідь на той рух — а так буває завжди: душа сама обирає собі наперед події, які з нею мають відбутися — йому зателефонував знайомий із райцентру і запросив його завідувати спортивою секцією у районному будинку піонерів. Демян, не зволікаючи й миті, зібрав речі і подався до райцентру, де чекали на нього нова робота, нові хлопці-друзяки і, головне, нова й незнана ще — кохана — його рафінована, здавна намріяна (бо він і Катьці колись пропонував вивчитись), сильна і ніжна вчителька Тетяна, з якою він познайомився вже через тиждень своєї робти у райцентрі. Довідавшись, що у будинку культури зявився такий добрий шахіст, вона прийшла дізнатися про розклад його роботи, та й просто познайомитись і подивитися у вічі чоловікові, до якого збиралася направляти своїх учнів, і в тому числі моїх шибайголів-однокласників, щоб ті байдикуючи, не вешталися центром нашого містечка, не запльовували недопалками автостанцію і не чіплялися для розваги до випадкових перехожих. Була в неї ще й інша думка — про свого синочка Сашеньку, щоб той вчився цій такій спокійній і розважливій, а водночас ще й інтелектуальній та аристократичній грі у шахи.
Того весняного дня вони впізнали одне одного. Вони якось синхронно і дивно побачили кожен у своїй уяві блакитну місячну доріжку на морі. А на тій доріжці — себе — ще молодих, та вже трохи битих життям, таких зовні різних і таких внутрішньо подібних, таких рідних і зрозумілих одне одному. І та місячна доріжка лишалася між ними до кінця, аж поки не позамовкали їхні серця, поки не згасли думки, аж поки вічність не покрила їхні життя єдиною темною попоною. Коли він дивився на її лице, милуючись, оглядав її тендітну постать, відчував, як проймає його якась ледь вловна гармонія у її одязі, манері говорити, у звичці підводити час від часу руку до чола чи торкатися брови, у її ясному прямому погляді. Він розповідав їй про якісь свої професійні будні, про шахи, обмовився словом-другим про свої успіхи і тут чомусь знітився і замовк. У його свідомості народжувалися якісь уривки думок і фрази, які не можна було вимовити вголос. Він уже картав себе за те, що похвалився отим своїм «майстром спорту», а важливі думки дедалі голосніше заявляли про себе: «У моєму минулому живе якийсь волохатий жах. Його довгі настирні лапи викрадають із мого сьогодення зорі. І тільки любов до тебе може зцілити те жаске минуле і запалити нові світочі…».
Повернувшись після цих відвідин до школи, Тетяна Володимирівна проводила виховну годину у нашому класі. На тижні сталося «чепе»: двоє наших хлопчаків намагалися у позанавчальний час проникнути до шкільної бібліотеки. Невідомо, що їм там було потрібно, але вони зламали замка, і шкільний сторож застукав їх на гарячому. Одразу ж були поінформовані вона, як класний керівник, директор школи, приїхали міліціонери, викликали батьків. Обмежилися неофіційними погрозами, розяснювальною роботою і попередженням, що при повторній аналогічній дії ці хлопці будуть поставлені на облік у міліції. Тож буря ця відшуміла, але в кожного у класі шкребли коти на серці: вчинок хлопців дивував і якось наче лякав. Ми очікували скандалу. Бо при всій рафінованості своїй на уроках літератури, Тетяна Володимирівна дозволяла собі розпікати нас серйозно, а подекуди то й по-батьківському грубувато, як і в порадах своїх житейських інколи опускалася навіть до такої банальщини простонародної, як універсальне лікування сечею.
Але ось вона прийшла, тонко посміхнулася, привіталась і стала говорити про любов до життя, до себе, до батьків, до друзів. І якось непомітно перевела мову на актуальну тему, сказавши: «Найгірше, що може бути у житті — це розчарування. Бо розчарування — це наче ніж у спину. Його неможливо передбачити. Його неможливо уникнути. І це найстрашніше і найважче випробування з усіх,  що можуть випасти на людську долю. Я бажаю вам ніколи не розчаровуватись у ваших друзях, коханих, колегах чи просто знайомих. Бажаю вам ніколи не зазнавати гіркоти розчарування». Вона говорила про все це не більше двох-трьох хвилин, після чого одразу попрощалася. Та ми всі лишилися під враженням. І багато хто з нас усвідомив, що оті коти на серці — то і є розчарування. І справді то було воно, ще не усвідомлене до кінця, притлумлене нашою вічною школярською байдужістю, але досить чітко відчуте.
Проте у її житті то було розчарування не найбільше. Вона не раз зазнавала його, спілкуючись зі своїми провінційними кавалерами, котрі чомусь як нічні метелики на вогонь, постійно зліталися до неї, та обпікшись, скоро відповзали геть, склавши свої попечені недолугі крила. Часто розчаровували своїм дрібязком людським і ницістю колеги. Розчаровувала сама себе своєю безнадійною закоханістю у світ мрії і таким самим безнадійним шуканням краси у людях, у природі, у побуті.


Прийшовши того дня додому, вона відчула, що їй уперше за останні пятнадцять років захотілося курити. Вперше і востаннє за всі ці роки вона зробила це, коли загинув в автокатастрофі її батько, а ще за місяць перед тим вона розлучилася із батьком Сашеньки — нашим шкільним географом Василем Степановичем. Ніби й причин особливо вагомих для того розлучення не було. Просто якоїсь миті вона стала відчувати нестерпне роздратування, коли лише бачила його. Її дратувала його надто велика і кругла голова із відстовбурченими вухами, дратували блідо-голубі і наче посоловілі очі, незвідь-чого вічно червоний ніс, дратував великий рот, яким він так безцеремонно чавкотів завжди на кухні, що вона виходила і старалася сховатися від цього огидного чавкотіння десь у найдальшому кутку квартири чи на балконі, глушила його телевізором чи пилосмоком. Дратувала ціла його трохи вайлувата постать. Ніби високий і кремезний чоловік був, а якийсь вічно перегнутий, наче скрючений чи наляканий цим життям.
Вона вийшла за нього не з любові, а тому лише, що їй було вже двадцять пять, а власної сімї вона так і не мала. І в шкільному колективі всі тільки те й робили, що за всіх підряд її сватали. Батьки приводили до школи старших братів її учнів і наче невзначай знайомили їх. Колеги ненастанно запрошували її на всі можливі і неможливі дні народження і свята, знайомлячи зі своїми неодруженими родичами. Та почуттів не було. І тоді взявся за неї Василь Степанович. Він понад рік приходив щовечора до неї додому із незмінною коробкою мармеладу під пахвою — на чай, як він казав знайомим. Спочатку вони просто розмовляли про все, сміялися, дивилися телевізор. Але коли було переглянуто всі її фото, переслухано кілька її улюблених платівок, розказано всі смішні історії зі студентського життя і з їх щоденної педагогічної практики, їхні взаємини спинилися у своєму розвитку. У неї не виникало бажання торкатися до нього. Вона завжди швидко вивільняла з його зволожених долонь свої руки і вправно уникала його обіймів. Про поцілунки мова не йшла. З часом і розмови їхні стали менш жвавими. Через півроку таких вечірніх побачень вони й взагалі перестали розмовляти. Він приходив незмінно зі своїм мармеладом. Вона мовчки впускала його у квартиру. Якщо він хотів, то сам робив собі чай, а іноді ще й їй. Вона сідала тоді мовчки за своє улюблене вязання, чи закроювала собі якийсь новий одяг. Іноді просто читала. А він мовчки сидів біля неї чи на кухні з газетою чи якимись зошитами. А час ішов.
Якось вона пошила собі сукню у французькому стилі — на високій кокетці із завищеною талією a la Наташа Ростова. У такій сукні добре ховаються обриси талії, а ще — навесні і восени, коли школа належно не опалювалася, під неї зручно було вдягати блузи і тонкі светри-гольфи. У школі цю сукню витлумачили несподівано і фатально. Миттю облетіла всіх невідомо ким випущена чутка, що вона начебто вагітна від Василя Степановича. Та чутка якось долетіла також до матері цього дивного кавалера у його село Ж., що біля райцентру. Одного осіннього дощового вечора, от як сьогодні, Василь Степанович прийшов до неї не лише зі своєю звичною коробкою мармеладу, а ще й привів для знайомства свою маму. Мама виявилася тихою і чепурною бабусею з яскраво-карими молодими очима і повязаною двома хустками головою. Під сподом була біленька ситцева хусточка, а зверху темна картата вовняна. І Тетяна Володимирівна з першого погляду закохалася у цю стриману і наче стерильно вбрану бабусю. Вони порозумілися так швидко, що того ж вечора все було вирішено: хоч вона й не вагітна, але так довго зустрічатися у такому маленькому містечку, як наш райцентр — негоже. І вже наступних вихідних їх урочисто розписали у райцентрівському загсі. 
Його мама швидко по тому померла від інсульту. Вона навіть не дочекалася онуків. А у них народився Сашенька. Проте кохання до їхнього шлюбу так і не прийшло. Роздратування її приховане наростало, як лавина. Він відчував її нехіть і незабаром став шукати собі розваг на стороні. Останньою краплею для неї було те, як вона, зайшовши якось після уроків до шкільного буфета, мала нагоду упродовж кількох хвилин спостерігати веселі й грубі залицяння свого чоловіка до буфетниці. Вона нічого на те не сказала, а ті її навіть не помітили. Але вийшовши зі школи, вона  по дорозі додому зайшла у загс і написала заяву на розлучення. Розлучилися вони тихо й інтелігентно. І вона лишилася у своїй маленькій однокімнатці на пятому поверсі удвох із Сашенькою.
Через місяць знайомі прислали телеграму, що загинув її батько. Того вечора вона теж курила, а дощ крапотів і ставав чимраз сильнішим, а вітер так само, як і сьогодні, завівав поодинокі краплини на її балкон. Але тоді вона почувала себе старою-престарою вишнею, що віддала цьому життю увесь свій свіжий цвіт і всі свої плоди, і от — лишилася покинутою у холодній самоті. Вона почувалася приреченою, чи скараною своєю самотністю. Хіба могла вона передбачити, що через багато років у її житті зявиться нічим не примітний зовні рудий повнуватий вусань, котрий виявиться таким до неможливого спорідненим її душі, і від самої появи якого її душа співатиме і квітнутиме запізнілим, але таким свіжим і пахучим квітом…
(Далі буде.)















Галина Левченко. Я хочу кохатися з місяцем… (Ностальгійно-народницький детектив). Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.78-91.

вівторок, 17 грудня 2019 р.

Анна Залізовська. Метанойя, або Крок до істини. Людська загадка. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Анна ЗАЛІЗОВСЬКА

Метанойя, 
або Крок до істини

Людська загадка
З усіх проблем, з якими зіштовхувалися люди в ході історії людства, ймовірно, найбільш заплутаною є загадка самої людської природи та місця людини у всесвіті. У яких тільки напрямках не велися пошуки, безліч різних концепцій було висунуто, але ясна та точна відповідь дотепер вислизає від дослідників. Одне відомо достовірно — усі люди є різними і за кожним криється своя особлива історія, яку творимо щодня.
Мудрість людька є досить субєктивною, бо часто побудована суто на власному досвіді чи надбаннях попередніх поколінь, що саме по собі становить ряд субєктивних поглядів. Проте мудрість не існує задля самої себе, але для того, щоб кожен, хто звертається до неї, мав можливість зробити правильний вибір.
Має рацію той, хто говорить: «У мене немає зброї — мій розум — моя зброї; у мене немає сили — ваш страх — ось моя сила; у мене немає друзві — істина — ось мій друг; у мене немає ворогів — ви самі собі вороги; у мене немає вчителя — тиша — ось мій учитель; у мене немає бажання чинити помсту — байдужість — ось моя помста; у мене немає бажання судити — ваші гріхи — ось ваші судді». Власне тому найголовніша мить — сьогодні, найбільш близька людина — та, яка є поруч у цю мить, а найголовніша справа — робити добро для того, хто є поряд, бо саме для цього ми народжені.
Людина підійшла до дерева, ввічливо штовхнула його ногою і попросила:
—  Дерево, позич мені сенс життя.
— Навіщо тобі сенс мого життя? — прокинулося Дерево.
— Я заплуталась... — сказала Людина. — Розумієш, не знаю, куди йти, не знаю навіщо. Час проходить, а я по суті не знаю, хто я... Я втомилася від невизначеності, втомилася боятися, що зроблю що-небудь не те, втомилася блукати навпомацки, втомилася здійснювати помилки...
— Розумію, — сказало Дерево. — Але чим можу допомогти тобі я?
— Позич мені свій сенс життя, — повторила Людина. — Може, допоможе...
— Добре, — погодилося Дерево. — Ось мій сенс життя: рости.
—  Рости? — перепитала Людини. — Просто рости? І все?
—  Так, —сказало Дерево, —просто рости — і все, —і воно замовкло.
— Дерево! Почекай, не засинай! —крикнула Людина. — Поясни, що означає «просто рости»? Адже я і так — просто росту! Точніше, — виправилась вона, — раніше росла, зараз вже виросла...
Але Дерево не відповідало, і Людина пішла до річки.
— Річко! — крикнула Людина.
— Що? — відгукнулася Ріка.
— Позич мені свій сенс життя! — попросила Людина.
— Навіщо? — запитала Ріка. — Що, свого не маєш?
— Не маю... — опустивши голову, сказала Людина.
— От як... — сказала Ріка. — Тоді гаразд, слухай. Мій сенс життя — текти.
— Текти... — повторила Людина.
— Так-так, текти, — і Ріка поклекотіла кудись по каменях.
Вирішивши почекати для достовірності, чи не розяснить Ріка свою позицію, Людина лягла на березі і стала грітися на сонці.
— Як справи, Людино? — запитало Сонце.
— Взагалі-то не дуже, — поскаржилася Людина. — Сенс життя не можу відшукати. Дерево говорить: «Рости», Ріка говорить: «Текти», але мені щось рости і текти не зовсім хочеться... Може ти щось порадиш? Який у тебе сенс життя?
— Із задоволенням, — сказало Сонце. — Мій сенс життя — дарувати світло.
— «Дарувати світло», неймовірно! — сплеснула руками Людина. — І це все?
— Все, — підморгнуло Сонце. — А! Ні, є ще.
— Що ж? — пожвавилася Людина.
— Тепло. Дарувати тепло. І світло! — нагадало Сонце і покотилося за горизонт. Стало темно.
— Дивні всі, куди діватися! — обурилася Людина. — А мені як бути? Зростати? Текти? Або, може, дарувати світло? Дарувати світло... Лампочку, чи що, на ніс повісити й базікати?
— Місяцю! Гей, Місяцю-у! — звернулася Людина.
— Так? — Місяць виглянув із-за гребеня гори і посвітив яскравіше, аби розгледіти, хто тут виє.
— Який у тебе сенс життя? — голосом, повним розчарування, запитала Людина.
Місяць помовчав і урочисто відповів:
— Відчувати порожнечу.
Аж луна горами прокотилася. Людина вже втомилася дивуватися відповідям, але тут не могла не здивуватися:
— Як можна відчувати порожнечу? Це ж коли нічого немає! — вигукнула вона.
— А як можна не відчувати порожнечу? Адже це те, звідки береться все, — мяко заперечив Місяць і поплив у піднебесся.
Людина закрила очі і спробувала осмислити все, що їй було сказано. Не вийшло. У голові все перемішалося. «Рости, текти, дарувати світло, відчувати порожнечу... Маячня якась...» — Людина трусонула головою і розплющила очі. Перед нею стояла дитина.
—  Вітаю! — сказала Дитина.
—  А ти як тут опинилась? — злякалася за Дитину Людина.
—  Ти чого сидиш? — спитала Дитина.
Людина поставилася до ораторського маневру маляти зухвало, але вирішила відповісти (все одно нічого не зрозуміє):
— Сенс життя шукаю...
— І що, знайшла? — поцікавилася Дитина.
— Ні... Не знайшла...
— А я знайшла! — радісно повідомила Дитина.
— І давно? — з насмішкою спитала Людина.
—  Не знаю, — відповіло Дитя.
Людина почала нервувати:
— Ну, і який у тебе, о наймудріший з малюків, які бігають вночі по лісу самі, сенс життя?
Але Дитяти вже і слід простиг. І лише з темноти донісся його переливчастий сміх:
— Гра-а-а-ти-ся!!!
— Ах, гратися! — сплеснула руками Людина. — От так порада! — розчарована, вона кинула услід глузливому Дитяті пучок трави. Не влучила.
Тим часом почало світати. Людині більше не хотілося ні в кого запитувати про сенс життя. Вона встала, обтрусила руки і пішла світ за очі. Незабаром в голові виникла якась мелодія, і вона заспівала. Спочатку тихенько, собі під ніс, а потім — дужче, на повний голос. І раптом відчула, як довкола все завмерло. Тоді Людина заспівала ще голосніше, ще впевненіше. У своєму несподіваному співі вона забула про все, і так їй стало хороше на душі, ясно і радісно, що вона навіть не здивувалася, коли помітила, що сам Час зупинився, дозволяючи звукам прекрасної мелодії текти, грайливо переливатися і розростатися, заповнюючи собою все довкола…
Шукаючи сенсу власного життя ми думаємо, що то має бути щось надзвичайне й особливе. Але досить часто сенс проявляється в малих речах, які згодом ведуть до великих.
З іншого ж боку, реально, багато для кого сенс життя не переходить за межі нічних клубів, компанії часто вдаваних друзів, алкоголю чи легких наркотиків. Радикальний максималізм і токсичний «отупізм» нікому ще не приносили щастя. Лише те світло, що є в кожній душі може стати дороговказом на шляху до реалізації себе як повноцінної та мислячої особистості.
Французька письменниця Симона де Бовуар говорила: «Життя людини має сенс доти, доки вона вносить сенс у життя інших людей за допомогою любові, дружби, співчуття і протесту проти несправедливості».

***
Ти чуєш? Дощ… Шкода, що не весна, шкода, що він не весняний, а осінній. А вони ж такі схожі… Знаєш, весняний дощ, ніби провісник чогось нового, допомагає танути снігу, щоб у найближчому часі зявилися перші паростки. А осінній дощ — він… він ніби прощається. Якимось холодом віє від нього… неприємним.
Зима… Напевно, радіти їй можуть лише ті, хто вміє радіти життю. Так… Радіти життю — це талант, якому потрібно вчитися усе те саме життя, і добре, якщо ти встигнеш навчитися — залишиться час пожити.
Дим цигарки… Розвіюється по кімнаті, піднімається вгору, забираючи з собою думки… Пануючу тишу порушує ледь чутний тріск тліючої сигарети… Залежність? Не думаю… Залежність може бути від невпинних пошуків,  від безупинної гонки за бронзою, бо золото ніколи не посідає той, хто не гідний цього. Певно тобі складно зрозуміти мене, але просто не намагайся, і тоді зрозумієш.
Між нами ніби якась прірва. Ми ніби разом, і в той же час далекі одне від одного. Ми ніби поряд і тут же безмежно далекі. Ми близькі, але й чужі одне одному. Проблема, певно, в тому, що ми намагаємось оцінити почуття. Любов, щастя, добро, зло та інше —  то вигадані чуттєві капегорії, які ніяк не пояснюють наш стан. Намагатися оцінити те, що оцінити не можна — безглуздо, однак, ми раз за разом намагаємося зробити це — ускладнюємо собі життя і самі ж цьому не радіємо… Видихаючи останню порцію Диму і загашуючи недопалок, питаєш себе: чого насправді хочу? Саме тоді, коли не роздумуєш, не вагаєшся, встигаєш зробити те, що принесе насолоду. Але, зазвичай, у цій масі непотрібного, навязаного, кожного дня метушишся, шукаючи голку у скирті своїх бажань.
А який сенс? Дізнаєшся, чого хочеш, зрозумієш те, що є найбільш вагомим, досягнеш цього, але то вже не буде подобатись тобі… Адже відчути, що вода є теплою, можеш лише тоді, коли твоя рука була омита холодною. Так і тут — спочатку ти відчуваєш холод незнання, а пізніше насолоду від теплоти пізнання.
Та, певно, це не важливо… Розмова з дорогою серцю людиною... Ви чуєте одне одного, чуєте не слова, не інтонацію, а чуєте почуття одне одного, бачите одне одного, ваша мрія здається здійсненою, нехай і на мить, але реальну, живу, якщо хочеш, покірну, але справжню. Так часто не звертаєш на це уваги, як на картину, яка дуже подобається, ти купуєш її, але через декілька тижнів, перестаєш її помічати.
Тиша… Тиша, порушена тріском сигарети і заспокоєна, в той же час, ритмом осіннього дощу. Тиша, яка змушує шукати відповіді, блукати по моторошних лабіринтах власної душі… Тиша, крізь темінь якої пробивається крик почуттів, крик любові, який бореться з гордістю, гнівом і простою людською дурістю, —  тією, що здатна знищити найбільш чисте та сильне кохання у світі.
Наскільки розпачливо звучить її мовчання, проголошуючи зрадницький вирок — осінню самотність…

P.S. Без надії сподіваюся

 «Якою б жорстокою не була до людини 
доля, якою б покинутою і самотньою
вона не почувалася, завжди знайдеться   
серце, нехай невідоме для неї, але     
відкрите настільки, щоб відгукнутися
на заклик її серця».
Генрі Лонгфелло
       
Лише те, що веде нас до світла, приносить радість. Перебуваючи у світлі, ми почуваємося захищеними, повними оптимізму та позитивних емоцій. Світло розсвітлює темінь, допомагає долати страх, безпорадність, морок. Саме воно дарує життя. Воно потрібне нам, як повітря.
Коли бачу все чітко і ясно, можу творити. Натомість, коли мої очі огортає темінь — втрачаю впевненість, відчуваю безпорадність. Те, що здавалося сенсом усього життя, зникає в одну мить.
Що сьогодні діється з тобою? Що домінує у твоєму житті? Світло чи пітьма? Чи впевнений ти, що наступний твій крок буде таким же твердим та непохитним, як попередній? Як ти почуваєш себе у цей момент? Чим для тебе є світло, а чим темрява?
Я знаю, ти втомився. Можливо для тебе то лише безглузда балаканина, проте, можливо, ти бачиш у тому сенс. Якщо це дійсно так, то я недарма існую в тому всіті. Позаду наші кроки роздумів. Скільки пар тих слідів є не знаю. То залежить від тебе. До мети лишилися лічені слова, які можуть так і залишитися словами, а можуть потрапити до твого серця.
Подумай, чи підсилу тобі буде вийти на свою гору, коли твій ліхтар вимкнеться, а запасних батарейок не матимеш при собі, коли цілковита темрява огорне тебе, забє у кайдани й виїдатиме тобі очі? Ти спраглий, а запас води вже майже вичерпаний.
Щоб вижити, потрібно знайти джерело, з якого можна було б напитися удосталь, відновити сили та зробити останній ривок. Але де шукати? Можу сказати одне: струмок цей знаходиться  тільки в одному місці, яке так часто є забутим тобою… Десь там, глибоко у твоєму серці, він прагне вибитися і потекти стімким потоком переміюючи тебе.
Відчуй як життя пульсує у твоїх венах. Задумайся, що ж насправді здатне освітити твою душу, що змушує серце битися з неймовірною силою, часто незалежно від твого бажання стримати чи заглушити цей шалений ритм? То є щось, що лунає з глибини твого єства. Дозволь собі хоча б раз заглянути глибше, ніж у життя твого сусіда, відчути щось, що здатне зробити твоє життя більш світлим та щасливим. Тільки там зможеш знайти те, чого потребуєш. Не бійся вийти на двобій зі своїми страхами. Я розумію як буває важко повернутися туди, куди назавжди закриваєш собі дорогу, але кожна перемога над собою робить нас сильнішими. Ти мусиш запалити світло, яке освітить тобі шлях. Інакше відійдеш, так і не дізнавшись, наскільки величною є Святиня, задля якої ми вирушили у це паломництво.
Довірся мені, я прагну показати тобі прекрасний світ, який так часто знищує у собі. Я супроводжуватиму тебе до вогнища, яке сповнить тебе енергією, за допомогою якої зможеш зарядити ліхтар та освітити шлях. Навіть, коли все, що окриляло тебе зникає в одну мить, не жалкуй ні про що пройшло, але усміхнись, бо це було. Спогади зігріватимуть холодними ночами, а память назавжди збереже відбиток твоїх почуттів.
У моєму житті було багато суєти, невизначеності, заклопотаності, але усе враз міняється, коли відчуваєш її лагідний подих. Вона приходить тихо, зовсім несподівано, повністю змінюючи тебе. Вона, як вітер, якого не бачиш, але відчуваєш. Коли ти довіряєш їй та покладаєшся на неї, твоє життя перемінюється, наливається барвами та невичерпною енергією. Ти бачиш її, та розумієш, що задля неї варто жити. Але не раз вона змушує тебе страждати. Вона здатна завдавати болю. Це буває настільки нестерпно, що на мить втрачаєш відчуття реальності. Вона зводить тебе з розуму, але ти не можеш нічого вдіяти, бо знаходишся в цілковитому її полоні. Хто вона? Така прекрасна, з одного боку, але настільки жорстока, з іншого. Її імя золотими літерами викарбуване на серцях людей. Вона залишає свій автограф на кожному полотні так, що ти ніколи більше не можеш стерти його, намагаючись її забути. Називають її по-різному: одні найбільшим дивом з усіх див, інші — страшним прокляттям. Проте для неї не важливо, що ти про неї думаєш, бо вона має повну владу над тобою: приходить, бере в полон, а як тільки ти відповідаєш їй взаємністю, скидає тебе в безодню. Але так буває не завжди. Вона може лишитися з тобою, якщо берегтимеш її, захищатимеш, піклуватимешся про неї та дозволиш просто бути в тобі, змінювати тебе та творити величні дива. Існує безліч суперечностей і тільки одна вона.
Дивно, живеш ти, здавалося б, нормальним і цілком звичайним життям, але одного прекрасного дня, ніби громом з неба, вона поселяється у тобі. Найбільш дивним є те, що як би ти не старався відкараскатися від неї, нічого не вийде, бо вона набагато більша за тебе. І що ж тобі лишається? Втекти від неї — неможливо; вирвати зі свого життя — нереально, прийняти — ризиковано. Знаєш, колись певна людина сказала мені одну річ, яка полягала в тому, що в житті варто ризикувати. Тоді в моїй свідомості повстало безліч аргументів щодо нераціональності такого підходу. Проте згодом я цілком погодилася з нею, бо не можна прорахувати всього. Ми живемо лише один раз і, подібно скульпторові, виліплюємо власне сьогодення, власне майбутнє. Ми можемо ризикнути та залишитися в дурнях, але також можемо ризикнути та отримати те, про що так довго мріяли. Страх робить нас слабкими та безпомічними, наші комплекси не дають нам повноцінно жити, а бажання іноді призводять до розпачу. Але завжди існує «але»…
Кожного разу ми летимо в своєму новенькому (чи не дуже новенькому) авто по швидкісній трасі життя, на нашому шляху час від часу зустрічаються роздоріжжя. Існує тільки поворот на право чи на ліво. Зі швидкістю 150 кілометрів на годину ми робимо свій вибір, бо інакше неможливо. Якщо не зробимо його вчасно —  розібємося, і єдине, що залишиться — два зрадницькі дороговкази і нічого більше. Кожен наш вибір безпосередньо впливає на наше життя, а отже, і на те, яким буде майбутнє.   
Так що ж робити? Як не дивно, кожен з нас рано чи пізно постає перед цим питанням. Відповідь є очевидною — ризикувати, не дивлячись ні на що. Тим самим, цілковито довіряючи себе долі, яка керує нами, хоча ми того і не помічаємо. Вона дає нам кермо, але увесь час знаходиться на задньому сидінні, спостерігаючи за нами. При цьому варто розуміти, що ризик сам по собі не є складовою азарту чи драйву, лише осмисленним і добровільним вибором, який завжди залишає по собі слід.
Долю, фатум, рок, чи, якщо хочете, карму так само як і любов у людському житті не можемо відкинути. Парадокс у тому, що не ти вибираєш її, але вона обирає тебе. І тоді… безпорадність перед її величчю — очевидна.
Як не дивно, і моє серце вона прибрала до своїх рук. Я ніколи не сприймала її серйозно, завжди уникала, але, врешті, вона знайшла роками споруджувані катакомби моєї душі і не питаючи дозволу, просто поселилася в мені. Ніколи не думала, що є речі, яких не можна позбутися. Здавалося, усе мені під силу, але саме вона здатна подарувати крила. При цьому ти отримуєш лише одне крило, а інше належить людині, з якою вона прагне тебе поєднати, і тільки разом ви зможете спробувани навчитися літати. Тільки справжня взаємна довіра є тим невідємним складовим елементом, який потрібен вам, щоб злетіти над обрієм, тримаючи одне одного за руки, дивлячись одне одному в очі та усвідомлюючи наскільки безцінним даром є життя. Наскільки  величною є краса почуттів, краса цього світу, зрештою, виключна краса понад усе коханої людини.
Але як бути, якщо, вибрана людина, не має також прагнення поєднати ваші крила? Хіба то є вироком на самотність? Хіба маю прожити все життя так і не дізнавшися чим є отой оспіваний в віках політ до омріяного острова кохання? Мені пригадуються слова одного мислителя, який говорив: «Найбільша біда в людському житті — бути поряд з коханою людиною, але усвідомлювати, що вона ніколи не буде твоєю».
Насправді, коли вперше відчуваєш її ніжний погляд на собі, серце просто вилітає з грудей. Бо в її погляді є стільки тепла та якоїсь чарівної невідомості, яка просто манить та обеззброює, притягуючи до себе, мов до магніта. Коли ти насмілишся подивитися їй в очі, і в них побачити щось, чого негідні жодні слова світу цього, ти одразу зрозумієш усе. Вона знає, що тобі потрібно, та випробовує тебе, таким чином, зміцнюючи твої наміри.
Завжди боляче відпускати людину, яку любиш понад усе, яка для тебе є важливішою за будь-що, що колись мало якусь цінність. Існують речі, яких ніколи не забути. Навіть, якщо промине вічність, тепло коханих назавжди залишається і допомагає боротися з безвихіддю. Кожного дня ти втрачаєш і віднаходиш. Іноді може здатися, що втрачаєш набагато більше, ніж віднаходиш. Проте хоча б одна хвилина справжнього щастя в житті варта всього.
Кажуть, що колись, дуже давно, в одному з кутків землі жив великий білий дракон на імя Амару. Він був господарем величного замка, у якому мешкали сім поколінь його предків. Амару не був схожий на інших драконів. Його вирізняв білий колір щільно скріплених між собою лузок, які створювали міцний, надійний панцир. Він мав очі кольору неба, а серце гаряче та щире. Коли він змахував крилами, здавалося, що сам вітер корився йому.
Одного разу, коли Амару був ще малим, батьки були змушені відлетіти із замку і більше не поверталися. Молодий дракон кожного дня сидів біля свого вікна і чекав на них, але їх усе не було й не було. Місячними ночами він дивився на зоряне небо і кожного разу, коли бачив падаючу зірку, загадував одне й те саме бажання: зустріти когось, хто б заповнив пустоту його душі, хто б залишився з ним та освітив своєю присутністю морок його існування. Проходив час, Амару ріс у самоті. Не знав він ні любові, ні піклування, ні тепла.
Часто до палацу приходили подорожні, які просили у дракона притулку. Спершу він приймав мандрівників, але з часом зрозумів, що всі вони прагнуть лише власної вигоди. Розчарування огорнуло його серце. Проходили дні, до замку знову й знову навідувалися нові мандрівники, але він більше нікому не відчиняв брами своєї фортеці. Довгими ночами, ніби примара, блукав він великими просторими кімнатами палацу, який поступово перетворювався на сіру, занедбану вязницю, з якої, здавалося, не було виходу.
Єдиним, що хоч трохи тішило Амару, був його розкішний, великий та завжди квітучий сад на задньому подвірї. Зеленими хмарами й неправильними широкими кронами лежали на небесному обрії зєднані вершини багатолітніх дубів, які безмежно розрослися за сотні років. Вишукану мозаїку творили екзотичні декоративні дерева, завезені сюди багато років назад. Вони були старанно доглянуті та гармонійно доповнювали собою ландшафтну композицію. Невгамовні плющі плелися химерними стінами замку, ніби підтримуючи собою величаві мури. Кущі пурпурових троянд стелилися багряним килимом  вздовж саду. А в центрі розташований був мармуровий фонтан, за рухом води в якому любив спостерігати Амару. Лише тут дракон мав можливість подумати і відчути себе не таким спустошеним.
Одного вечора, коли дракон в черговий раз прийшов до саду, він побачив біля фонтуну невеличку сіру Пташку надзвичайної краси. Вона пила воду. Амару тихо підійшов до неї, щоб не сполохати і придивитися ближче. Побачивши велитенську незнайому істоту Пташка змахнула ніжними крилами та й полетіла геть. Амару страшенно засмутився. Наступного дня дракон знову зустрів у своєму саду цю надзвичайну Пташку. Цього разу, коли вона вже збиралась відлітати, дракон зупинив її:
Зачекай, не лети звідси, буль ласка! Залишся зі мною!
Хто ти?  — поцікавилась Пташка.
Я Амару, — відповів дракон, — господар цього саду. Я прошу тебе не залишай мене, побудь зі мною хоч кілька хвидин… — Голосом, повним смутку, промовив дракон. 
Добре, я залишуся, — прощебетала Пташка, — але не на довго.
Дякую… — Прошепотів тихо дракон, щоб не сполохати чарівну гостю.
Як ти потрапила сюди? — спитав Амару.
Я чула, про твій чудовий сад і вирішила подивитися на нього. Ти ж не проти? — зніяковіла Пташка.
Та ні, я навпаки дуже радий, що маю можливість поспілкуватися з тобою! Знаєш, довгий час живу я тут сам один і вже навіть забув що таке повноцінне спілкування, емоції, якісь почуття… — тяжко здихнув Амару. — Розкажи мені щось про світ, у якому ти живеш. — ввічливо попросив дракон.
І Пташка почала розповідати про ті дивовижні речі, які їй довелося бачити, літаючи світом. Її оповіді були перважно про далекі країни, прекрасні краєвиди, про різних людей та пригоди. Дракону подобалося слухати її, спостерігати за нею, просто бути поруч. Йому здавалося, що Пташка розуміла його краще, ніж хто-небудь інший. Кожного вечора вони сиділи біля фонтану і розмовляли. Пташина розповідала про все, що з нею трапилося впродовж дня, а дракон захоплено слухав. З часом він почав розуміти, що полюбив цю маленьку істоту. Спочатку він злякався того, що народилося ньому, що робило кожен його день більш радісним, а серце переповнювало невимовним щастям, якого він ніколи раніше не відчував. Амару з нетерпінням чекав на кожну зустріч зі своєю загадковою гастею. Він готовий був віддати для неї усе, що було в його владі і навіть більше. Нарешті комусь він був небайдужим.
В черговий раз, коли Птаха прилетіла до саду, Амару сказав:
— Залишся зі мною… Я щасливий, коли ти є поруч. Ніколи ще я не почував себе так добре спілкуючись з кимось, просто перебуваючи поряд.
Натомість Пташка опустила очі і промовила:
Вибач, але я не можу лишитися тут. Ти маєш надзвичайний сад і сам є досить веселим та милим, несхожим на багатьох інших, проте я звикла до свободи. Моє місце там, де широкі простори, там, де буйні вітри, там, де  кожного ранку сходить сонце. Я звикла до незалежності, а якщо залишуся з тобою, боюсь, що не зможу жити повноцінно. Я звикла мандрувати, а осілий спосіб життя не для мене.
Я не претендую на твою свободу, — сказав дракон, — лише хочу, щоб ти хоч зрідка навідувалась до мене.
Вибач, але вже осінь і я маю відлітати на схід. Я розумію твою печаль, проте, на жаль, нічим не можу тобі допомогти.
Серце Амару стиснулося від відчаю, але він ще на крок наблизився до Пташки і прошепотів:
Лети! Хоча мені і важко то прийняти, але я зможу подолати себе. Зрештою ти і так багато всього зробила для мене. Ти перемінила моє існування і подарувала безцінні миті щастя, за що буду вдячний тобі до кінця життя. Проте, якщо колись ти передумаєш, знай, моє серце завжди відкрите для тебе. Я завжди памятатиму про тебе. Ти назавжди залишися у моїй душі, і щоб так не трапилося я не перестану чекати на тебе.
Пташка нічого не відповіла. Вона лише востаннє подивилася в очі дракону — вони нагадали їй безмежність неба, яке вона так любить. Їй так само не хотілося полишати Амару, бо він став для неї близким другом. Її погляд був наповнений смутком, але вона розуміла, що не може інакше. Опісля легко і величаво змахнула крилами та й полетіла в далечінь, за обрій.
 Ще довго Амару стояв непорушно дивлячись їй у слід, проводжаючи її поглядом. Його серце розривалося, але розум як завжди залишася холодним. Він розумів, що більше ніколи не побачить її, але всупереч усьому сподівався.
Кожної погідної ночі він, як і колись, сидів у саду поряд з фонтаном, дивився на зоряне небо, і кожного разу, коли падала зірка він загадував одне й те саме бажання, проте зараз воно звучало інакше: «Хочу, щоб Вона була щасливою!»
Часто буває, що ти ніби і наздоганяєш своє щастя, але в один момент усвідомлюєш, що то лише спотворена ілюзія. Цього ніколи й не існувало. Багато що кардинально міняється назавжди і того, що було ніколи не повернеш. Залишаються тільки спогади, сни, мрії… Залишається тепло, яке здатне зігрівати навіть тоді, коли здається усе скінчено і нічого більше не залишилося. Відбитки наших пальців назавжди залишаються на людських життях, яких ми торкалися.
В житті бувають моменти, коли доводиться жертвувати собою заради добробуту іншої людини. Власне, коли не вимагаєш нічого взамін за своє почуття, а прагнеш лише добра для коханої людини, навіть якщо це добро коштуватиме власного щастя. Ти відкриваєш долоні вибраної людини, кладеш в них частинку своєї душі, востаннє міцно стискаєш руки і просто йдеш геть. Якщо почуєш навздогін «Постій, залишися!» — залишайся і невідпускай більше свого щастя, якщо ж німа тиша супроводить тебе до дверей, повертайся до свого дому і постарайся жити далі. Одне бо знатимеш напевно — частинка тебе знаходиться з тією людиною, яка була гідна твого подарунка, яка збереже цей подарунок і цінуватиме його, дарма, що все обернулося банальною мелодрамою, а не романтичною «love story». Кожне пережиття є безцінним досвідом, який навчає та попереджує. 
У нашому спотвореному стереотипами, ницо-меркантильному та занадто прагматичному світі рідко хто здатний віддати частинку своєї душі для іншої людини просто так, задарма. Проте власне така жертовна любов є справжньою і безсмертною. То є любов, яку оспівували великі світу цього, яка житиме доти, доки існують віра та надія.
Йдучи дорогою свого буття, сповненого морем переживань, прагнень, переконань чи почуттів, хвилі яких чато розбиваються об скелі відчаю, марних сподівань, занепаду чи болю — не опускай очей, бо можеш не помітити чогось або когось, хто або що може змінити твоє бачення усього, що раніше здавалося не так і важливим.
Темінь, морок, скрип гілля, тіні високих дерев, поодинокі зойки хижаків, які щоденно чатують на тебе — усе це може лякати. Але ти вищий страху, який існує для того, щоб зробити тебе немічним. Нехай кожен твій крок буде сповненим непохитності, нехай кожен твій вчинок керується голосом серця, нехай кожне твоє зусилля приведе тебе до перемоги.  Не поспішай, бо маєш цілу вічність.












Анна Залізовська. Метанойя,
або Крок до істини. Людська загадка. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.67-77.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...