Закохана...
Вона його любила більше ніж життя, а чи любив він її — їй було байдуже.
Ранками вона вставала перша всіх, щоб розбудити його своїм ніжним дитячим сміхом, щоб заглянути в його великі блакитні сонні очі і понести тепло його долонь поміж людей. Днями вона сідала на підвіконні і милувалася його поглядом — змарнілим, натрудженим,але незмінно улюбленим. Щовечора вона випивала склянку молока і знову спішила йому назустріч, щоб розповісти про свої пригоди, а ще, щоб побажати хороших снів...
Так день за днем, рік за роком вона відчувала потребу зустрічі з ним. Щодалі, то тим більше дужчав зв"язок між ними.Вона була закохана в нього, а він, як і тоді просто жив її мріями, знаючи, що вони завжди будуть разом.
Вона дорослішала, та він лишався таким як і колись: для когось непомітним, а для неї ідеальним, бо таким його, власне, створила сама природа.
...Вчора вона захворіла і не могла вийти до нього.Від того він цілий день проплакав,хоч так хотів, щоб вона ніколи не бачила його сліз, сліз болі і самотності, бо ніхто, крім неї, не міг його розрадити. Він вже давно звик, що вона поряд — усміхнена, щира і зовсім по-дитячому наївна. Вона його кохала і ніколи не приховувала своїх почуттів, а йому було бентежно відчувати її прихильність. Вона дарувала йому себе, а він навіть неспромігся відповісти взаємністю.
Для неї не було більшого щастя, аніж розмова з ним, нехай говорить лише вона, а він мовчить, всеодно,важливо, що він її розуміє.
Всі навкруг називали її дивною, бо вона не могла жити без нього, не могла дихати і відчувати — така трепетна любов навіки поселилася в її серці.
Закохана в світ, вона доживала останні дні своєї радості...
...В кімнаті було тихо і темно, а за вікном облітало жовте листя і сколихувалось високе небо.
...Сьогодні перший і останній раз в її житті на зустріч спішить він — її єдине кохання — її світ, спішить, щоб сказати, що вона таки була його долею...
січень 2008р.
Я в Печалі...
Вчора я знову знайшла на своєму столі лист.Вже п"ятий за цей тиждень.Знову без адреси, а в середині кілька гудзиків і записка: "Кохаю. Буду вранці."
Мені вже набридло, що Він щодня кудись іде, каже, що на роботу, а я повинна чекати. Мені сумно, бо я одна в невеликій квартирі з старими сусідами.
Інколи я виходжу в магазин, що навпроти будинку, щоб купити щось смачненьке, а коли повертаюсь, то знаходжу листи від Нього з словами : "Кохаю. Буду вранці." або " Я в друзів.Чекай." А цього тижня разом із запискою я почала знаходити незрозумілі речі: спочатку сухі троянди, потім розбите дзеркало, зіпсовану помаду, розламаний навпіл олівець, а тепер — гудзики.
Мені страшно...Я боюсь тиші і боюсь світла, а ще боюсь, що одного вечора я повернусь , а листа не буде, і цілу ніч я шукатиму Його поглядом, дивлячись крізь скло на наше подвір"я.
Вранці Він як завжди повертається, переодягається і, нічого не сказавши, йде,та на порозі вихоплюється : "Сьогодні буду раніше — нікуди не виходь! "
Цілий день я Його чекала, дивилась на ці листи і не розуміла, що вони означають.Десь о 17 годині я не витримала і вийшла на вулицю, а перед цим відкрила двері на балкон, бо мені здалось, що я задихаюсь від тієї незрозумілості і невизначеності, що триває майже місяць.
Повернулася десь під ранок — мокра і, здається, простуджена. Мабуть, не варто було гуляти в таку холодну осінню погоду, але інакше я не могла, бо не хотіла зустрітися з Ним поглядом і прочитати в очах : "Ти мені ніхто.."
На столі лежав лист — шостий і останній, в ньому обручка і записка з словами: "Не чекай мене, Я в Печалі.Твій Гріх."
Я читала ці слова і не розуміла чому не здогадалась одразу, коли був той, перший лист. А...ще гадала, що Він мій Ангел, а Він таки був Гріхом і спокусила Його моя подруга і розрадниця — моя Печаль.
Тепер я не чекаю листів і не чекаю Його, але натомість до мене приходить моя нова подруга, та яку не забере ніхто, поки я сама того не захочу — Самотність. Час від часу Вона приходить не одна, а з своїм другом Відчаєм і Нам утрьох весело, бо Ми нерозлучні : Самотність, Відчай і Біль.
Зупинка життя
Холод б'є наскрізь.Хворе горло добре закутане шарфом , а руки час від часу мерзнуть і вона ховає їх у кишені.
Добре, що сьогодні йде сніг.Нарешті почалася зима.
Вона шукає когось незнайомого у кожному більш-менш великому гурті людей. Ні,— його немає.
На щоках лишаються застиглі сніжинки, а під очима помалу розпливається туш.Куди ж вона зібралася така нафарбована в цей зимовий час? Що змушує її долати кількасотметрову відстань до зупинки, зупинки де вони єдиний раз зустрілися і запали одне одному в душу? Здавалось, що ж тут такого закохалась в незнайомця, адже це кіношна історія, розіграна в ролях не одним поколінням.Але в неї все по-іншому, не так як в кіно.
Вона бачила його лише один раз і відтоді майже щодня спішить на ту ж саму зупинку аби, можливо, колись зустрітись з ним знову і хоча б запитати ім"я.Їй уже якось звично бачити його образ у своїх найкращих снах, чути його голос посеред вулиці і навіть відчувати його присутність десь зовсім поряд. Але це лише звичка або.. манія.Хто зна? Вона неодмінно написала б йому листа, якби знала адресу, або ж зателефонувала, коли б лишень знала, що та звичайна на перший погляд зустріч була невипадковістю у їхньому житті. Хоча, може й він і не місцевий або вона просто втрачає розум, сама не знаючи того.Але як інакше пояснити те, що за три місяці вони так і не побачились.
Уже через годину, повертаючись додому, вона думала про щось своє, зовсім не про нього, бо чомусь відчула, що в якусь мить він став далеким, не реальним або просто видуманим, адже мріяти і вірити в мрію для неї було теж саме, що жити.
І не так вже й важливо, що якусь частину свого життя чи мрій вона лишила на тій Зупинці Життя, де народжуються почуття і помирає віра...
вересень 2007 р.
Сон Байдужості
Байдужість вбиває людину.Звичайно, — не одразу. Поступово... "Виїдаючи" з душі найкращі почуття людяності.
...Вона ніколи не була байдужою, навпаки, завжди спішила всім на допомогу, бо розуміла, що це її покликання, для якого народжений кожен із нас.
Однак це було лише до того як...
Насправді нічого серйозного не сталося, але один єдиний поганий сон змінив її особистість.І вона перестала відчувати, вірити, думати, а невдовзі докорінно перемінилася.
Сон був такий як зажди: їй знову снилися якісь омріяні країни, але чомусь пусті вулиці незнайомих міст та зловтішні обличчя, зиркаючих людей, снився самотній будиночок — її будиночок, в якому вона одна і про який ніхто й не знає. Всім чомусь водночас стало байдуже як їй живеться.
А вона й не скаржиться, бо вже давно звикла, що в цьому світі допомоги і доброго слова ні від кого не слід чекати.З цими знаннями вона переживає свій сон, а разом з тим — більшу частину свого життя.
...Коли зійшло сонце, а за вікном почулися дитячі голоси, вона прокинулась і, підводячись, мимоволі заглянула в дзеркало, але не побачила там ніжного сонного обличчя, а лише заплакану гримасу навіженої: "Це не можу бути я, хоча б тому, що цей образ з мого сну — образ зневіреної одиначки яка викликає тільки відразу і співчуття...та...байдуже, всеодно час на навчання..." І вона вийшла з кімнати навіть не підозрюючи, що з цієї найпершої краплі байдужості усе почне змінюватися і "ламатися".
Зазвичай, самотніми стають лихі і байдужі люди, але ж вона ніколи не була такою — все через той сон.Саме через ньго вона страждає і не знаходить собі місця уже двадцять років, бо всі поступово від неї відвернулися, тому що байдужість заволоділа її душею і тілом. Самотній будиночок, той самий, зі сну, вона полюбила і звикла переповідати йому свої переживання. В цьому помешканні вона побачить свій останній сон — Сон Байдужості, але цього разу байдужим для неї стане її жалюгідне існування — життя.І вона тихо залишить цю грішну землю, де ще тисячоліттями будуть народжуватися і помирати такі як вона — Байдужі.
лютий 2008р.
Немає коментарів:
Дописати коментар