***
Замало у пісочнику хвилин,
Життя щоб поділити на частини,
Щоб встигнути на крок і запізнитись,
Та ніколи — й поволі стигнеш.
Завжди біжиш, збиваєшся із ніг,
Кепкуєш над життям і ловиш хвилі;
Із сотні меж ти обереш дорогу,
Своє минуле витягнеш з-під пилу.
Все складно, через те що просто,
І мить в собі ховає довговічність .
Ми є і нас нема — ми лише гості,
Щоби складати бажану циклічність.
***
Пишу, коли так хочеться кричати
І рвати осінь стомленим дощем.
Як мало тіла, а душі багато,
Пронизаної від життя мечем.
Пишу, коли так хочеться летіти,
Торкатися крилом чужих сердець,
Себе крізь хмари сіяти на сито,
З початком переплутати кінець.
Пишу, коли так хочеться кохати,
Вкриватись небом і впиватись сном.
Пишу, коли і тіла забагато,
Щоб хвору душу воскресити знов.
***
Виходжу в ніч, шукаючи в ній дня.
Зливаю зорі в чашку кави з медом.
На склі туманнім розіпну слова.
Віконні рами рвуть його сердито.
Втопився сон у глибині очей,
Неспокій примостивсь на голі плечі.
Ловлю себе за вітром злих ночей,
Душа тче сіті бажаної втечі.
***
В квадратну рамку помістилась мить,
Така недавня і напівзабута.
Жива душа у ній чиясь кричить,
Назустріч поглядам іде розкуто.
Віджиті краплі смутку у очах,
Камінно стигнуть у вчорашній миті.
Горить навпроти зламана свіча,
Життя прийдешнє рамкою повите.
***
Теплий дощ ріже навпіл поранену тишу,
Захлинається небо від грому й води.
Стукіт крапель на плитах плямисто щось пише,
Сіре місто знов сіре — втім, як і завжди.
Сиві плеса туману розкидали осінь,
Мозаїчними клаптями сіяли дим.
Від дощу потьмяніли розтріпані коси,
Стихне дощ — і мій біль згасне разом із ним.
Людмила Суворова. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.35-36.
Немає коментарів:
Дописати коментар