Наталя Лаптик. Вірші: "Мені не потрібні...", "Перев’язаний дощем...", "Прозора осінь...", "Спогади...", "Прокинулася..."

Наталя ЛАПТИК

Народилася 2 липня 1984 року у Житомирі. Навчається у Житомирському державному педаґоґічному університеті ім. Івана Франка на факультеті іноземних мов. Шанує панк-рок, класичну музику, театр модернізму.


* * *

Мені не потрібні
Шматки
Вашого жалю.
Не хочу вгамовувати
Ваш інстинкт
Співчуття.
Мої плечі
Не для того,
Щоб ви плескали
По них,
Травмуючи крила,
З кожним ударом
Повертаючи
На землю -
Кладовище
Ваших мрій.


* * *

Перев’язаний дощем
Хвилястий вітер
Поодягав вогні
Химерної цівілізації,
Заховав немодне сонце
У кишеню снів
І причепив натомість
Скляний каламутний
Місяць, що
Ледве дихав серед
Хаосу кроків,
Сирен та парасоль.
А холодні перлинини неба
Прикрашали моє волосся,
Радіючи, що вже не
Стануть калюжею,
В якій втопилося
Обличчя місяця
Та чийсь самотній
Гаманець.


* * *

Прозора осінь.
Павутиння.
Шовкове листя.
Облисіння.
М’який асфальт.
Повільні хмари.
Приємний альт.
Жовтневі мари.
Тонкий озон.
Гнилі калюжі.
І я кохаю
Тебе дуже.


* * *

Спогади...
Потоки напівстертих
Слів.
Жмені барвистого
Лахміття,
Загорнуті
У ковдри днів.
Калейдоскоп
Сірих тіней.
Вибухи теплого
Смутку.
Невміло розкроєні
Мрії про щастя.
Мої зім’яті
Сльози.
Ти ще пам’ятаєш
Мене?


* * *

Прокинулася
Від холодних крапель
Твоїх слів,
Що змили
Цукрову ґлазур
Наївних сподівань.
Настав ясний день
Ляпасу прозріння,
А в мені оселилася
Грозова хмара,
Що плаче
Від найменшого
Випадкового погляду
Недосяжного тебе.
Кажуть,
Надія вмирає
Останньою,
Але вчора я
Поховала її
На цвинтарі
Твого еґоїзму.
А сама ще
Живу.
Дивно...

Наталя Лаптик. Вірші: "Мені не потрібні...", "Перев’язаний дощем...", "Прозора осінь...", "Спогади...", "Прокинулася..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 55. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Евеліна Кучеренко. Вірші: Дух спогадів, "Верба на річці вірші пише..."

Евеліна КУЧЕРЕНКО

1950 року народження, житомирянка, соціальний працівник по обслуговуванню інвалідів і самотніх пенсіонерів. Підготувала до друку поетичну збірку "Цвіт блискавиці".


Дух спогадів

Сніги, сніги із поля рідного
Вернули юності літа
І біля вогнища побідного
Стою, немов коло Хреста.
На тім святім карбі різьбленім
Горять святих діянь вогні.
У спогаді наскрізь черленім
Відлуння йде в минулі дні.
З правічности вогонь зоріє
Крізь снігопади й буревій,
І дух святий полум'яніє
Луною збуджених надій.
Садочок біло заквітує
Посеред спогадів зими.
Вкраїні-матері віщує.
"Засяє сонце із пітьми!"


* * *

Верба на річці вірші пише
Про неосяжну благодать.
Про те, що серцю наймиліше.
І мріє все закарбувать,
І передать красу природи
В чарівнім погляді весни:
Бурхливі хвилі-хороводи
Несуть кудись туманні сни
В обхід двадцятого століття.
Гучніше плеса стугонять,
Верба друкує протиріччя,
Які в тумані не сховать.
Верба на річці пише вірші
Гіллям-промінням осяйним.
Слова звучать, звучать гучніше,
Лунають в серденьку моїм.

Евеліна Кучеренко. Вірші: Дух спогадів, "Верба на річці вірші пише..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 54. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Борис Кульчицький. Вірш: Чорнобил-Чорнобиль

Борис КУЛЬЧИЦЬКИЙ

м. Житомир


Чорнобил-Чорнобиль

Жителям м. Чорнобиля і чорнобильської зони і всім тим, хто від цього постраждав, всім хто брав і бере участь у рятувальних роботах, і тим хто наклав своїм життям і здоров'ям у цій страшній і жорстокій траґедії нашого народу і братніх нам білоруського і російського народів - присвячується.

Чорнобил! Чорнобил!..
- Що ти за рослина?
Чом, скажи, твоїм ім'ям
У лиху годину,
Між Прип'ятю і Ужем
Названо місцину?

Чому пращури далекі,
Вісім століть тому,
Тобі дали це наймення
І селищу свому?
Чорнобилем стали звати.
Звідки назва взялась?
Хоч до цього довгі роки
Ти Пружем звалось.

Хто тебе в минулі віки,
Зруйнував і знищив,
І від тебе залишив
Сумне попелище?..
Чорнобил, чорнобил...
Ти схожий, до болю,
На розтріпану й високу
Лісову тополю.

Ти на згарищах ростеш
І на попелищах,
На угноєних тілами
Страшних бойовищах
Ти відроджуєш життя
На мертвому тліні
І ховаєш біль і жах
Під своїм корінням...

Чи ж не звідси твоя назва,
Чорнобилю - місто,
Що траґедія твоя,
Всьому світу звісна?
Розлютилась доля зла
За часів Батия, -
Ти був спалений до тла,
За тобою й Київ.

Литва тебе руйнувала,
Польща катувала,
Час настав, разом з Богданом
Люди твої встали
За велику Правду й Віру
Для своєї країни,
Через сльози й крови ріки
По всій Україні.
Знову тебе зруйновано,
Людей перебито,
Знову тебе чорнобилом,
Чорнобиле, вкрито...

Відродився!.. Встав із попелу,
Та у твоїй хаті
Тепер уже хазяйнують
Цареві солдати...
Нема сили, щоб стерпіти
Ту наглу наругу,
Та й повстали з Плієм
На Петра катюгу.

Два роки трималися,
Волю боронили,
Та тебе, як і Батурин,
Кровію залили,
Ну а потім, з усіх боків,
Тебе запалили
І знов тебе, Чорнобиле,
Чорнобилом вкрито.

Довго, довго ти вставав,
Спинався на ноги
І настирливо шукав,
До правди дороги...
Та не встиг,  -  бо час настав,
Великого горя,
Час нечуваних знущань
І голодоморів.
Час насилля над людьми,
Безправ'я й терору,
У жорстку і страшну
Більшовицьку пору.
Знову тебе підхопила
Кривавая хвиля,
Опиратися гутабам
Вже не стало сили...

А ще друга світова,
За чотири роки,
Мов соломи у жнива
Набила нівроку,
Твоїх славних земляків,
Сиріт наплодила,
А дружин їх молодих
Вдовами зробила.

Час поглинув і війну,
І Сталіна ката,
І поплічників його
Жорстоких, проклятих,
Що принесли невимовне
Горе в кожну хату.
Та фатальної біди
Не довго чекати
Залишилось Чорнобилю...
Дали людям знати,
Що на Прип'яті потрібно
Місто збудувати,
І ім'ям тієї річки
Те місто назвати.

Скажем прямо - не велике,
Але й не маленьке...
Поряд нього, як не дивно,
Звели потихеньку
Величезну та потужну
Атомну махину,
Мовляв шкоди ніякої,
Тиха, мов дитина,
Хоч клади її у ліжко
На подружнє ложе,
Небезпеки ані крихи,
Борони вас Боже.
"Комсомольською", - будову
ту чомусь назвали,
хоча все те у загалі
в'язні збудували.

До Чорнобиля від неї
Двадцять кілометрів,
Через Янів, Копані
І веселий Лелів...
Дивно! Чом твоє ім'я
Тій станції дали,
А не Прип'яті ім'я,
Що тут збудували?
Чом твій дім і твою долю
З нею пов'язали?
Мабуть, наслідок фатальний
Вже передбачали.
Певно, вже тоді хтось знав,
Що скоється лихо,
Що звалиться знов біда
На обійстя тихі.
Що вижене з рідних гнізд,
По світу погонить
Люд безвинний... Боже ж мій,
Понад три мільйони!
Безжально пошматує,
Поділить на зони,
Північнії Батьківщини,
Області й райони...

Час ішов. І та ЧАЕС
Шпарко працювала,
І енерґію від неї
За кордон збували
Та валютою казну
В Москві набивали,
А вже там її тихенько
Верхи розкрадали,
Із ґенсеками разом,
Що всім керували.
Саму ж станцію у пресі
Тільки вихваляли,
Небезпеку ж за словами
Пустими ховали...

В році вісімдесят шостім,
В двадцятім столітті,
Непроханим гостем
Прийшло лихоліття...
Двадцять шостого у квітні
Страшний вибух стався,
На тій станції - махині
Реактор зірвався,
І життєвий шлях важкий
Знову обірвався...

Твій шлях, гіркий Чорнобилю,
Ще й Полісся всього,
Краю мого преславного
Серцю дорогого.
На це раз на довгі роки
Лихо знову вкрило.
Тебе друже, Чорнобиле,
Та не Чорнобилом,
Що відроджує життя
На мертвому тліні,
Що ховає біль і жах
Під своїм корінням,
А атом, що вирвався
З-під контролю гідів,
Що розкидав і розвіяв
Радіонукліди.
І цезію, і стронцію...
Куди від них дітись?
А вони, відомо всім,
Уранові діти,
Що вбивають все живе,
Майже, три століття!..
Чи здолаєш, Чорнобилю,
Ти це лихоліття,
Що ім'ям твоїм назвали,
В краю славнім, тихім,
Не лише національне,
А й всесвітнє лихо?..

Чи відродишся, чи встанеш
Ти знову на ноги,
Чи знайдеш в віках прийдешніх
Щасливу дорогу?..
Чи ж вернуться твої люди
У свої домівки,
Чи пригорнеш до грудей
Дитячі голівки,
Чи почуєш їхній сміх
На тлі дорогому?..
Чи знайдеш в віках прийдешніх
Щасливу дорогу?..

Борис Кульчицький. Вірш: Чорнобил-Чорнобиль / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 52-54. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олександр Кулеш. Проза: Степан, Подушка, Загадка про...

Олександр КУЛЕШ

Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.


Подушка

Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.


Згадка про...

Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радости руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселости діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.

Олександр Кулеш. Проза: Степан + (Подушка, Загадка про...) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50-51. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Іван Красько. Вірші: Ми птиці з неволі, "Не люблю німої тиші...", "Так вже ніхто любить не може..."

Іван КРАСЬКО

м. Бердичів


Ми птиці з неволі

Ми птиці з неволі, теплінь голуба,
Як довго нам крила гнітила журба
І серце старіло у клітці страху,
І розум згасав, як вогонь, на снігу,
І пісня родилась - надія одна -
То дуже криклива, то надто сумна.


* * *

Не люблю німої тиші -
В серце злазяться вужі.
Серед бурі спокійніше
Молодій моїй душі.


* * *

Так вже ніхто любить не може,
Як той, хто на Горі розп'ять
За всіх просив: "Прости їх, Боже,
Вони не знають, що творять".

Він міг спинити леґіони...
Невже не знав, що в Царстві тьми
Орлами не стають ворони,
А злякані раби - людьми.

Чого пожертвував ти Сином,
Великий Боже? Хіба кров
Твоєї вічної дитини
Зцілила людство?! Дала любов?!

Іван Красько. Вірші: Ми птиці з неволі, "Не люблю німої тиші...", "Так вже ніхто любить не може..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Володимир Кравчук. Вірші: Я шукав свою долю, Люби Вкраїну над усе!, Сонет, Соломія Салогуб

Володимир КРАВЧУК

Народився 8 листопада 1982 року в м.Житомирі. Закінчив гуманітарну гімназію №23. Навчається у Києві. Друкувався у періодиці,  літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001".
Девіз Володимира: "Будь-який Кравчук мріє стати Президентом".


Я шукав свою долю

Тихо місяць у хвилях купався,
Зазираючи морю у вічі.
Я до шепоту хвиль прислухався
І краплинкою падав у вічність...

Падав вільно, повільно і тихо,
Як пір'їнка в блакиті небесній...
Падав стрімко, як крапля зі стріхи
3упинився, побачивши весну.

Зупинявся побачивши осінь,
Аромати пожовклого листя,
Смакувати дощем у покосах,
Колисати кохання в колисці.

Падав далі краплинкою в вічність,
Прислухався до шепоту моря,
Зазираючи в зоряні вічі
Я шукав свою місячну долю...


Люби Вкраїну над усе!

"Немає другої Вкраїни,

Немає другого Дніпра!.."

Т. Шевченко

Люби Вкраїну, юний друже,
Шануй її понад усе!
Не будь до матері байдужим!
Любов їй щастя принесе.

Шануй всі надбання природи,
Не позбавляй її краси!
Нехай течуть прозорі води,
Піснями повняться ліси!

Не забувай про рідне слово:
Дзвінке, прекрасне, чарівне.
Згадай родинну колискову
І доленька не обмине.

Тебе, мій друже, і родину.
Запам'ятай прості слова:
"Немає другої Вкраїни,
немає другого Дніпра!"


Сонет

Вона стояла мовчазна у тьмі,
Її лице було мені знайоме:
Таке смиренне, тихе і невтомне,
Таке, як бачив у своєму сні.
Яскравий вогник тлів в її очах,
Здалося, що й смиренности немає,
І звір сидить в душі її. Хто знає
Чи правда це, чи так, душевний страх?
Чому ти янголом прийшла до мене?
Чому в думках я бачу одкровення?
Чому переді мною стала ти така?
Чарівна посмішка - моя душа сміється,
Сльоза - й серденько пташкою у клітці б'ється,
Кохання це - лишень мара.


Соломія Салогуб

Солов'ї саду співали
Сріблясті співанки,
Скоро сонечко сховалось
Самотнім серпанком.
Соломія сумувала:
"Стрункий Семен Салогуб"
(Скрипаля собі скохала -
Симпатяга, самолюб).
Скажи, солодке серденько,
Семену самотньому:
"Сватайся, соколику,
сватайся сьогодні!"

Спека сплинула; смаглява
Соломія Салогуб
Сизокрилого скрипаля
Смакувать саджала суп.

Володимир Кравчук. Вірші: Я шукав свою долю, Люби Вкраїну над усе!, Сонет, Соломія Салогуб / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 49. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Микола Кравчук. Вірші: На Великдень, "Як до мене ти приходив..."

Микола КРАВЧУК

Село Гуничі, Овруцький район.


На Великдень

Дарує небо радість весняну.
Дарує пташка пісню голосну.
Й несе земля квітневу ніжну ласку.
А біля церкви люди святять паску.
В повітрі тихім, запашнім, прозорім
Слова отця злились з церковним хором.
Й так величаво линуть до небес:
- Христос воскрес! Христос воскрес!.. воскрес!
Вже йдуть до дому розговлятись люди.
І раді всі. Нехай завжди так буде!


* * *

Світлій пам'яті сусіда і друга 
Василя Олександровича Приймака 
присвячую.

Як до мене ти приходив,
Мій сусіде, друже милий!
Чом же Норин тиховодий
Рано зніс тебе в могилу?

...Нафта бризкала зі свистом
Крізь трубу в землі пробиту.
Будь проклятий трактористе,
Як ти зміг таке зробити?!

Чорна пляма розповзлася,
Попливла вслід за водою.
І ніхто не знав, що Вася
Тут зустрінеться з бідою.

Кинув знехотя цигарку,
Вгору полум'я звилося
Так, що небу стало жарко,
Утікати довелося.

Обгорілий вбіг до хати,
З переляку тихо кинув:
- Хтів село я врятувати.
Ну, а, бачте, сам загинув.

...Був липневий день гарячий.
День Петра Святого.
Жаль: брати вже не побачать
Більш Василька дорогого.

Микола Кравчук. Вірші: На Великдень, "Як до мене ти приходив..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 48. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)