Дія Оксамитова. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Дія Оксамитова

***
Температура кохання
запалила свічку
кольору осені.
Вона пече наші серця.
Душа палає.
Втікати від власного “Его” —
не для мене,
бо воно, однаково, наздожене,
ще й дасть ляпаса.
А от куди?
Це вже залежить від того,
у якій позі ми будемо
тримати свічки кольору весни…
Не будемо чинити опір
нашим бажанням.
Ховатися за широкі плечі —
Не для мене.
Йой!
Температура кохання — зашкалює.
P.S. Фінал відношень —
Прикритий прозорою фіранкою.
Заходь!
Сьогодні день відкритої душі
у кімнаті із запахом магнолії.
Ні, це не аромотератія,
це — там,
де роблять амнезію минулого.

***
Брак часу боронить кроки.
Брак слів гальмує мову.
Брак довіри тупить кохання,
А брак погляду губить подих.
… Поступово божеволію. Від ТЕБЕ.

***
Погляд.
Подих.
Мажор емоцій.
Дотик.
Пристрасті.
Подих дотику
пристрасних поглядів,
що блукають
в емоціях часу.
Мінор — відсутній.

***
Живіший за всіх живих.
Індивідуальність
втрачає свою природність.
Штучність
набирає обертів за 380.
Дихання заблоковане брехнею
і поступово призводить
до нестабільності думок.
Вражає схильність до
брутальних вчинків оточуючих,
що викликає обурення
в дамочки на імя Етика.
Більшість вірять, що
благими намірами вимощена дорога.
Принаймні ця більшість
просто пакує валізи. До Раю.
Починають звикати,
але не погоджуватись.
Недарма, надмірна увага
пристосувалась обабіч подій.
Не хочу ставити крапку
Самій цікаво про…
перемогу регресу чи прогресу
Тому — кома,
P.S. Життя триває!

***
Крутило. Ламало.
Рвало. Вертіло.
Сильно боліло.
На поміч прийшов укол.
І зовсім не дивно —
Ти лежав у нірвані.
Дивився на мене,
А кликав маму.
Неадекватність дала зрозуміти,
Що ти у кавярні.
Усе — в порядку.
Доза — нормальна.
Тепер ти вже кажеш:
“Життя — чудове”!
Ага,
Та годинник сповістив
Про наближення смерті
У твою душу. У твоє серце.
Ага,
Наркотик допомагає
Тобі вмерти уже сьогодні.
Амінь.

***
Рахувати до зустрічі кроки.
Нанизати хвилини в години.
Будувати питання в розмову,
Дочекавшись моменту щастя.

Зупинити стоп-краном плин часу.
Залишитись в обіймах мрії.
Скерувати рухами тіла,
Щоб відчути ауру миру.

***
Одягаєте німб на голову.
Прилаштовуєте крила.
Хочете летіти — безсилі.
Не можна жити без віри.
Не варто й кохати навпомацки.

***
Брикнутись через стільчик, і
Натрапити на сліди
Власних уподобань.
Прямувати у напрямку
Лівої-правої ноги до
Самовдосконалення.
Не боятися смикнути за
Нитку Аріадни, і
Потрапити у країну Чудес.
Терміново взяти у руки лупу, і
Манівцями насолоджуватися
Подарунками буденності.
Робити короткі висновки.
Зустріти в альтанці Авеля, і
Лишитись слухати
Його розповіді про те, що
Життя — прекрасне!

Дія Оксамитова. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 8-12.

Катя Бистрицька. Поезія та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Катя Бистрицька

***
Замовлю чашечку кави,
Щоб не було самотньо,
А щоб не було нудотно,
Що треба у тебе замовить?
Замовлю нічного снігу,
Сріблястого, з краплями зір,
А ще, щоб було прикольно,
Замовлю вершечки гір…
І буду радіти тихо,
Бо голосно не вдається…
А ти — замовляй самотність,
Я буду з тобою пити.

***
Молилась. На зливу.
Просила і собі дощу.
Такого, щоб можна змити
Зраду. Твою. Не одну…

***
Та люблю ж я так само, як інші,
Романтично і трохи тужливо.
І кохання у мене простеньке,
Воно пахне для мене сиром…
А у вас?
В мене — кольору редьки,
І на смак воно трохи терпке.
Ні, не так, як “вино Соломона”…
А як сливка зелена гірке.
Ось таке воно в мене, звичайне…
А у вас?
І у вас таке?
І так само носика морщить?
І так само казки вам плете?..

***
Кури мені сигарету,
І трішки небесного лою…
У мене, кажись, параноя.
Але… Я не вмію курити…
Для чого мені сигарети?
Я хочу твого розуміння…
…Купи мені краплю свинцю,
Щоб в серце всадити кулю.
Для чого?
Я ж не стріляю,
Та й зброю тримати не вмію…
Втім… Хай буде… Якось відчую,
Що стало нудотно жити,
Що сонце не світить в очі,
Що світ все стоїть на місці,
Що ти став сухим та байдужим, —
Всаджу тоді в серце кулю…
Кому? Я іще не рішилась…

***
Я покидаю місто.
Плачу? Та де там!
Радію!!!
Просто я ще не знаю
Що таке ностальгія…

***
Я  часто заходжу у вічність,
Сиджу там, читаю газети,
Пю каву…
І граю в карти…
А ще — я чекаю на тебе.
А ти не приходиш у вічність,
Ти мовчки їдеш в маршрутці,
Читаєш дурні свої книжки,
У тонкій такій палітурці…
А може, я помилилась?
Не треба на тебе чекати,
Колись,
Як прокинеться небо,
Заквітчане сонними хмарами,
Із запахом ефіопської зливи…
Ти сам станеш правду шукати…
Заглянеш тоді у вічність?


Проза (маленька)
***
Коли падає дощ, небо за ним сумує: був на небі дощ — і немає на небі дощу. Дощ опинився в людському світі. Незграбному… Банальному… Безжалісному… Але людському! І небу його не вистачає!
25.07.06

***
Різнокольорові люди. Всі!!! Чесно! Я не брешу!!! Не вигадую, тобто… Сама ж колись не вірила. Але ти глянь на мою жовту маму і коричневого татка, на Юльку — червону-червону, і на веселкового Петруся… Люди різнокольорові! Я хочу бути кольору ранкового неба, що прокинулось високо в хмарах…
25.07.06

***
В мене гримить за вікном. Це не грім? А що це? А! Зараз скажеш, що це Ангели гніваються на людей і гримлять на них з-за хмар… Не правда!!! То маленький Ангел соває по своїй кімнаті ліжко, бо не може ніяк заснути. О! Поставив біля вікна! Що, вже не гримить? :)
25.07.06

***
Мої іграшкові ведмеді полягли спати. Як? От так! Вкрилися ковдрою затишку, підклали під голову мрії, вмостились прямо на реальності, і хроплять! От такі в мене ведмеді! Піду попрошусь влягтися біля них…
25.07.06

***
В мене погані справи. Лікар сказав, що я нормальна!!! Уявляєте, яке це лихо! Я не хочу бути нормальною, тобто такою, як всі. Я хочу залишатись собою, говорити з червонобокими бедриками і залазити з ногами на хмаринку… А ви так не хочете? Зараз почну плакати… Яке лихо — я нормальна!!! Може, лікар помилився…
9.08.06

***
Всю дорогу за мною бігло маленьке куце цуценятко. Воно зупинялось, коли зупинялась я. Воно перебігало мені дорогу й намагалось зазирнути прямо в очі. Воно крутило хвостиком і просило, аби я пригріла його в своїй житомирській квартирці. Бідне… Воно не знало, що я також, як те цуценя, шукаю прихистку в чиємусь серці. Може, хтось візьме мене до себе? Я ж бо взяла тоді того цуцика в хату…
9.08.06

***
Цікаве мовознавство: червоніти — значить ставати червоною, зеленіти — це значить ставати зеленою, а чого кохати не значить ставати коханою? Це не мовознавство, це життя таке несправедливе…
27.11.06

***
Все, що я люблю, поламане або надщерблене. Люблю іграшкового ведмедика — але в нього відірване вухо… Люблю гіпсового зайця — але в нього немає носа… Я люблю Янгола, що стоїть на моєму компютері — але в нього відбита рука… І у моєї улюбленої вази відщерблений край… Це якась закономірність? А ти? Думаю, в тебе також чогось не вистачає… Може, в тебе хтось вкрав совість?..
27.11.06

Катя Бистрицька. Поезія та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 3-7.

Титульна сторінка та зміст часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

ЛЮБЛЮ + СЛОВО

фіLео + LоґоS  φiλeo + λoγoς

Літературний часопис філологічного факультету

2007 № 7

Зміст

Катя Бистрицька 
Замовлю чашечку кави... /Молилась... /Та люблю ж я так само, як інші... /Кури мені сигарету... /Я покидаю місто... /Я  часто заходжу у вічність... /Проза (маленька)

Дія Оксамитова
Температура кохання... /Брак часу боронить кроки... /Погляд... /Живіший за всіх живих... /Крутило. Ламало... /Рахувати до зустрічі кроки... /Одягаєте німб на голову... /Брикнутись через стільчик, і...

Тетяна Денисевич 
Намагаєшся зупинити час... /Стрілки-вусики прямують... /Між заплутаних... /Балада про день і ніч

Світлана Єфимець
Душа /Маски

Олександр Трохимчук 
Помаранчеві вогні /Я відчуваю порожнечу... /Коли сльоза врятує серце...

Наталя Косинська 
9 рота /Життя моє — розрадніша з розрад /Полонянка /Скрипаль /Тобі не личить ця вуаль мінорна /Життя стомилось від тортур і спраги... /Перевіяна попелом мудрості... /Тихенько спить минуле у труні... /Цвіла душа акацієвим цвітом... /Корисливість і зиск планету руха...

Ірина Іванчук 
Арена життя

Ольга Дунєва 
Сумно мені без тебе...

Ольга Ілінська 
Тихо

Віктор Мельниченко 
Ніч над селом

Яніна Сафан
Я не живу, а так, існую... /Принишкне вітер за вікном...

ФІЛЕО + ЛОГОС (ЛЮБЛЮ + СЛОВО): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. — 2006. — № 7.

Редактор Петро Білоус

Технічний редактор Галина Левченко

Компютерна верстка, макет Олега Левченка

Виготовлено на кафедрі української літератури

10008
м. Житомир,
вул. Велика Бердичівська, 40
філологічний факультет
к. 303

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с.

Тетяна Щерба. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Тетяна ЩЕРБА

***
Зрубали калину, зрубали,
Дарма, що була молода!
Щоб місця, мовляв, не займала,
Щоб з гірки збігала вода.

Зрубали. А згодом забули,
Як затишно влітку було,
Яких тут пташок тільки чули,
А скільки джмелів тут гуло!

Коли навесні розцвітала –
Ставала розкішна та чемна.
Усі перехожі казали:
«Погляньте! Немов наречена...»

Та хтось, мов жартуючи, кинув:
«Ну що з неї? Тільки що втіха...»
Надвечір зрубали калину,
А там посадили горіха.

...Ось так воно в долі буває:
Хтось заздрісним поглядом кине
І знову сокира злітає,
І знову рубають калину...

***
Зайшов у потяг хлопчик...
Такі у нього очі!
Як зорі на світанні –
Великі і сумні.
Він стомлено шепоче
Колядочки різдвяні
І мріє про гарячу
Вечерю на столі.
Він знає: ці бажанння
Залишаться, як мрія...
Хто знічено, хто з болем
В його поглянув бік.
А він всім на прощання
Бажав добра без міри,
Любові й милосердя
На весь наступний рік...

***
Ці дні засніжені, окрилені, як птахи,
Летять над долею без співу у роки,
І тільки чисте небо з синім дахом
Усміхнено запалює зірки.
І десь на схилі нового століття,
Можливо, як тепер, серед зими,
Воно згадає, що були на світі
Такі звичайні і щасливі ми...

Тетяна Щерба. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.51-52.

Надія Миколаєнко. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Надія МИКОЛАЄНКО

МінлиВІСТЬ

Міняє зовнішність ніч
З тридцять першого на перше.
Одягнена в зелену сукню -
Іде блукати.
Наспівує веселу пісню
І проганяє страхіття.
Згадала!
Що прогнозували бурю,
Побігла одягати плащ.
Та де там, заблукала,
І змокла, як скупалась.
І знов змінила зовнішність
на цілий місяць.
Ніч – заблукала...

БожеВІЛЬНА

Гей, із вирію птиці! Візміть на крила.
Хутчій полетіли!
А що ж ви із теплих країв принесли?
Адреналіну весні!
Дайте жменьку!
Ой, куди ж ви птиці?
Залишили мене одну серед божевілля.
Радили летіти, то ж зачекайте!
Я в пригоді вам стану!
Сестро, я скоро повернусь!
А ні, то знай – я за хмарами!
Назбираю найкращих сніжинок.
І зшию тепленький кожух.
Прикрашу його серпантином.
І душу свою одягну.
Приїду на санях-кареті
В обійми затишку твого.
Залишуся ночувати.
Між сяйвом небесних зірок.

***
Лукавий. Дивлюся крізь окуляри.
Від сонця. Сліз. І здивування.
Розвеселю тебе крапельками моря.
Потішу танцем на сухому пляжі.
І лічені проміння сонця.
В букеті принесу. Тобі. Під вечір.
Щоб з мушлі пить разом коктейлі
А потім дивувати чайок.
І слухати, як нам співають хвилі.
...Не довелося.
Бо в далині маяк.
Вже сповістив про ранок
І мрії про Лукавого –
Потонули у морі.

2 – 0, на нашу користь

Центр поля. М’яч. Свисток.
Пас! Суперник. Втрата.
Оборона! Фол. Падіння.
Правий фланг. Атака.
Воротар. Ворота. Го – о – ол!
Хвилі. Фани. Парамон.
Кутовий. Удар. Арбітр.
Прапорець. Підхват. Дев’ятка.
Три хвилини і штрафний.
Жовта картка. Штанга.
Футболісти. Лівий фланг.
Втома. Зміна руху.
Весь рахунок на табло.
Радість! Спокій духу.

Полонена

У неї закохалася журба.
Вона не помічає білий світ.
І квіти, що так пахнуть –
їй смердять.
І смак смачної ягідки –
Гіркий.
Весела музика для неї – гул,
Що вухо відріза одразу.
Заплутані німі думки
Ведуть у кут,
І призвели до зради.
А з часом покохала
І вона журбу.
Лінивий –
Лигмом
Лежить
На ліжку.
Спортивний –
З понтом
Займається
Спортом.
Розумний –
Розумно
Розглядає
Витвори
Дивакуватих
Спортивних
Лінивців.
Бджілка Мая.

Надія Миколаєнко. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.48-50.

Олена Шегеда. Відблиски синіх очей. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Олена ШЕГЕДА

Відблиски синіх очей
В її очах віддзеркалювались блискучі від дощу квіти, блискуче смарагдове листя каштанів і якась барвиста водяна гладь між сіро-зеленими стовбурами одвічних дубів... А ще - за синіми планетами її райдужок тремтіла палаюча яскраво-рожевим смуга заходу. Ні, вона не плакала, просто, якось само собою так виходило, що очі її були настільки блискучими й чистими, що в них можна було побачити все те... літнє диво.
Пахли липи, свіжістю літнього дощу, теплом цього вечора і ще... (Чим?) Може, її мріями. Щось незвично запаморочливе було в тому ароматі. Липовому? Ні, справжньому, літньому.
Краплі дощу спадали час від часу то там, то тут. їх не струшував вітер: вони самі скочувались на край зеленого листя і, узявши собі на згадку блискітку сонця, безтямно падали у траву.
Вітер був напрочуд легким. Він лагідно дмухав на її золотаве, напівпрозоре пасмо, як та розшурхана у височіні хмарка, і блискуче, як промені цього звабливого заходу. Золотаве волосся, вибившись, витало в повітрі ,й тремтіло біля скронь, і лащилося до щоки.
Стояла на мосту і дивилася в далечінь: круті зелені пагорби темніли під тінню вечірньої синяви, і лише небокрай ще яскраво палав золотаво-червоно-рожевим сяйвом у бузковому вінку надвечір'я.
Ставало прохолодно, але додому не хотілося йти: в такі миті особливо чіткими стають контрасти: бузкове межує з блакитним і сталево-білим, та їх межу чітко видно; червоне переходить у жовтогаряче, і це так помітно...
Щось блиснуло в її очах. Сльоза? Ні, то промінь заходу відбився від дзеркальної гладі води - і його відблиск ненароком потрапив у синяву її очей. Ні, то не сльоза. То сонце так грається своїми променями, цікаво заглядаючи в душу. Стоп: не в душу, у вічі. Звичайно ж, у вічі.
Стара альтанка вирядилася в рожеве, рожевими стали доріжки в алеях парку, і набережна теж зашарілася рожевим: захід... Ще мить - і все почервоніло, потемніло... І ось, спокійний бузковий поглинає парк, наче хвиля з небесного моря.
Якась тінь набігла на щойно ясний її погляд, чи, може, то лише здалося?
Вечірні тіні розсипалися-поспадали з неба нечутно хто куди, й, спочивши мить, порозповзалися-розпливлися по всьому парку - і навіть сюди, до мосту, сягали.
Вітер ніжно торкався її чола, губ, шиї, оголених літом пліч, рук... Огортав її всю приємною прохолодою і теплим ароматом квітучої липи. Чудовий запах. Насичений, свіжий... (Бо після дощу?)
Щось солоне відчулося на губах.
То... ти все-таки плачеш?
Ні, не плачу: то... так, очі вразливі, не витримали яскравості вечірніх кольорів, захід сонця.
Пора.
Ні, ти плачеш!
Тобі здалося. (Вона посміхнулася.)
Стривай!
Самотньо простягався великий міст, вигнувшись дугою високо-високо над тихоплинною рікою. Самотньо зникала її тендітна постать у бузковому світлі літнього вечора.
Але ж ти... справді, плачеш.
Вітер злегка торкався золотавого пасма - і воно злітало й тремтіло в повітрі, напівпрозоре, легке... Він кружляв навколо неї, злітав до каштанових смарагдових віт і, жартома, струшував холодні бризки їй на шию і плечі... Вона сміялася. Озираючись шукала його; зазирала високо крізь гілля алей у синяву неба: де той бешкетник і пустун? Прислухалась... Він зринав - наче нізвідки, зникав - наче назавжди, і знову з'являвся... Він щось тихо-тихо шепотів їй... І раптом... Зазирнувши ненароком в її очі, побачив...
Себе!
Ні, цього не може бути! Невже?.. Так не буває! Ні! „Це неможливо!" - вигукнув він і, розсміявшись наче з дитячої витівки, полетів геть. Легкий, літній вітер...
Якби він придивився до тих очей, якби глибше зазирнув у їх синяву, скільки б іще „неможливого", несподіваного, незвичайного зміг би побачити! Та він... не схотів. Він не повірив у те, що побачив сам. Чому?
А їй завжди подобався легкий вечірній літній вітер, теплий і ніжний... Вона завжди зачудовано на нього дивилася, і їй здавалося, що вся ця краса літнього вечора, якою вона милувалася, неможлива була б без нього. Чому він зник? Дивак. (І хто тепер розноситиме ці чудодійні пахощі липового цвіту і дощу? Вони так запаморочливо діють на всіх, хто їх відчуває.) Ніжний, теплий, перейнятий свіжістю дощу, легкий вечірній літній вітер...
Він винувато визирнув з-поміж смарагдово-блискучого листя каштанів і сумно й... зачудовано (а може, здалося?) подивився їй у слід.
Наздогнати? Ні, вона ж не плаче! - і він лукаво всміхнувся. Чи все-таки... Ні.
Але чому?
Я не можу.
Як це, не можеш? Чому не можеш?
Я не можу тобі цього сказати...
Але чому? Чому?!
Він роздратовано рвонув саму високу гілку, де вже не було блискучих крапель, - листя сухо зашаруділо.
Не можу...
Він злетів у яскравість вечірнього неба, застиг на мить, дивлячись, як вона зникає в бузковому світлі літнього вечора, - і зник у височіні, безслідно.
Синьо-бузкові барви розпливалися, розчиняючись одна в одній, зникаючи й знову з'являючись у нових відтінках синяви...її очей. Ні, вона не плаче. Вам здалося.. Вона йде алеєю парку й чітко бачить кожну рисочку, кожну цяточку, кожен відтінок... Якби вона плакала, хіба ж змогла б усе це побачити?
Чийсь сумний запізнілий погляд розбавив синяву неба блискучою прозорістю...
Ні, вона не плаче. Вам все-таки здалося. Вона просто йде...

Олена Шегеда. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.45-47.

Таня Конончук. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Таня КОНОНЧУК

***
Игра воображения –
Обряд самосожжения
Стихи ножами ржавыми
Грозят с листов бумаги.
Такие откровения
Приводят к омертвению,
Успешно заполняя
Пустые саркофаги.

***
Мечты живут благодаря тому,
Что дышат кислородом нашей наивности,
Разрывают сердце и каждый раз
Собирают его по частям,
Замазывая трещинки очередной дозой клея
С запахом меда и одуванчиков.
И так продолжается до тех пор,
Пока клей не испариться
Под улыбчивым солнцем реальности
И частички сердца не разбредутся по телу.
В поисках того, кто виноват в их одиночестве.

***
Искусственный цветок – прыжок в бессмертие,
И чёрные очки – попытка убежать.
Зашторенные дни – стремление к интиму.
На сломанной двери – ненужная печать.
В мышеловке сыр - дешёвая приманка
Для тех, кто верит в то, что сказка победит.
Недетская игра : ловушки – кошки – мышки.
Забейся в свой капкан – и он тебя простит.

***
Конверты с сибирской язвой
Падают с неба на крыши,
И сердце домов замирает,
И звук его уже реже и тише.
Прислушайся к ветру и пыли,
И, может, услышишь мой голос,
Который сгорает, как строчки
Лицемерных газетных полос.

Таня Конончук. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.43-44.