Трилогія дежавю
Ми – легенда. Ми відійшли у вічність і стали історією. Перетворилися на попіл. Нас розвіяли над шумовинням, не залишивши навіть рятівної соломинки.
Чуєш, щось гуде удалині? Думаєш, то по нас? Ні, люба, то не човен порятунку. Так відлунює моє відмерле серце… Правда, дивно: стукоту майже немає – лише якесь нечітке ревіння впивається в мозок…
Ти переймаєшся, що не встигла написати листа батькам? Дарма – вони вже давно тебе поховали. Знаєш, що написано на твоєму надгробкові? “Вічна пам’ять. Нехай земля буде пухом і Царство Небесне. Ти назавжди у наших серцях. Твої сумуючі батьки.” – банально, чи не так? Але такий порядок.
Хочеш, аби я розповів про нього? Добре. Коли тебе ховали, він стояв серед натовпу і витирав зі своїх неголених щік сльози… Хоча, я не певен, що то були сльози. Можливо – піт. Спекотно було в той день – аж цілих сорок градусів за Цельсієм. Ні, він не радів твоїй смерті. Чи сумував? Може, й сумував, але по-своєму, особливо. Як виглядав? А як мав би виглядати? Хоча, мабуть, уперше в житті не хизувався своїм оголеним торсом. Так, його тіло було надійно захищене смокінгом, наче броніжилетом. Який у нього був парфум? Відверто кажучи, навіть гадки не маю… Скоріше за все – якийсь новий аромат від Армані (щоправда, терпкуватий дещо) слугував йому своєрідним імунітетом. Глузую? Та ні, я ні в якому разі не насміхаюсь із тебе! Просто не розумію, чим саме він так тебе привабив? Внутрішнім сяйвом? Невже? А ти часом не переплутала таємниче світло його душі із мерехтінням фар автомобіля? Ображаєшся… Але ж ти головного не знаєш! Не бажаєш чути? Чому? А, боїшся правди… Ти можеш не погоджуватись, та я, все одно, говоритиму. Йому не ти була потрібна. Хто? Та дехто надто близький тобі. Не повіриш, – твій батько. Спільний бізнес, кажеш… Авжеж, який же я нерозумний… Як можна було не здогадатися?! Проте я вже давно усе зрозумів. Лише ти й досі тішиш себе тихими мріями про сьоме небо. А ти здивована, що він відчуває потяг до твого татка? Невже ніколи не помічала, як він захоплено розглядає обличчя твого батька, коли той повільно пережовує м’ясо? А, то він, виявляється, естет!? Із тобою важко не погодитися: кохання – то і є найвища міра прекрасного.
Ну, навіщо ж плакати? Не хвилюйся, твої батьки житимуть разом до глибокої старості. А що буде далі? А потім ви зустрінетесь у цих хвилях – і не впізнаєте один одного… Чому? Бо ти народишся знову. Одного разу в пологовому будинку помре молода жінка. За день до пологів її жорстоко поб’є чоловік. Стан буде стабільно тяжким аж до сьомої години ранку. Вона так і не прийде до тями. Ти з’явишся на світ без жодного зойку. Апарат штучного дихання продовжуватиме боротьбу за твоє існування протягом кількох діб. Зрештою, коли вже зневіряться всі лікарі, твоє крихітне серденько зробить справжнє диво!
Ні, до дитячого будинку тебе не віддадуть. Твоїм вихованням займатиметься самотня тридцятирічна акушерка, у котрій ти завжди цінуватимеш тонке почуття гумору та надлюдську виваженість і стриманість. Ти таки пригадала зморшки сміху біля її очей? А пам’ятаєш, що вона говорила, збираючи тебе до школи? Цілуючи тебе у чоло, вона тихо промовляла: “Ангел із тобою, веде тебе за руку…” А не пригадуєш часом, які смачнючі вона варила супи? Отой із грибами був справжнім делікатесом… Та ми – безсовісні діти – поки вона піде до кімнати, швиденько повиливаємо його із тарілок назад до каструлі. Десерт. Ми чекали десерту… Леді Мамер (саме так ти полюбляла називати її!) була гарною господинею і відмінною кулінаркою. Ніколи не забуду відварені родзинки у кремовій начинці! Але чомусь ласувати цими “ізюмними” тістечками любили тільки ми…
Що сталось із нею? Тобі було дев’ятнадцять, коли вона залишила цей світ, тебе та вашу двокімнатну квартиру на восьмому поверсі з вінками, що поринають у безвість нічного міста… Чому так трапилось? То ти вже й не пам’ятаєш… Одного зимового вечора ви лежали на канапі, позадиравши голови у напрямку стелі, і говорили про життя. Ти спитала у неї, як воно – бути матір’ю, та вона не відповіла. Ти перепитала вдруге, втретє… Потім у тебе був страшний відчай. Депресія. Ти замикалася у ванній кімнаті і, наспівуючи сумну мелодію, шматувала свої вени… Дивилась у дзеркало і голосно сміялася з власно зображення, від чого ставало моторошно й тобі самій. Тебе ніхто не рятував. Ти просто заливала роздерті руки дев’ятипроцентним розчином перекису водню, перев’язувала рани рушником і молилась Ісусові, стоячи на колінах перед дверима. Ти не вірила в Бога – просто робила так, як навчила тебе Леді Мамер. Твоя Мамер…
Не пригадуєш, як дозволила йому занапастити свою душу? Пам’ятаєш, як під час сексу він пригощав тебе кокаїном і розповідав про сатану. Забула вже? А от я чомусь усе пам’ятаю, ніби то було зі мною… Пам’ятаю навіть, як ти підійшла до мене на вулиці і сказала рішуче: “Я стану твоєю найкращою коханкою, тільки забери мене звідси негайно!” Я довго не міг оговтатись від почутого. Враження, ніби ти не просила допомоги, а наполягала на її необхідності.
Якось в одній із кав’ярень ти сіла навколішки і почала цілувати мої руки. Ні, то не було пристрастю, скоріше – нагадувало розпач. Я був ніби православним священиком, перед яким ти сповідувалася і який мав відпустити тобі гріхи. Люди виглядали з-за столиків, із-за спин один одного, деякі навіть знімали на телефони, аби потім, переглядаючи відео зі своїми друзями, переінакшувати усе по-своєму. Зрештою, не витримавши їхніх прискіпливих поглядів, я підвівся і потяг тебе за руку геть із тієї жалюгідної забігайлівки. Після того ми хвилин п’ятнадцять стояли посеред дороги темної вулиці нічного міста, мовчи обіймаючись. Ми не мали майбутнього, бо не знали власного минулого, та й реальність була надто суперечливою, аби сприймати її за чисту монету.
Не лекціях ти писала йому листи. Я перечитував їх, бо тебе завжди цікавила моя думка щодо образного ладу твоєї прози. Я купував конверти і підписував адресу відправника – ти дописувала адресата. А він їх навіть і не читав. Просто дивився, від кого, та безжально спалював твої сльози у попільничці разом із недокурками цигарок без фільтру.
Щоразу, коли я говорив “ми”, ти, заперечуючи, наголошувала: “нас троє, бо є іще він!”. Я не засмучувався. Навіть не брав до уваги. Чому? Бо ти і так була моєю. Пам’ятаєш, як однієї безсонної ночі, прокинувшись, ти підійшла до мого ліжка, і сказала: “Я вирішила стати твоєю дружиною!”. Мені було дещо ніяково від твоїх слів, тому я перепитав: “А що трапилось із ним?” Відповіді не було. Лише згодом мої легені наповнились тютюновим димом, що просочувався крізь штори до кімнати. Тобі подобалось палити о третій ночі. Я не протестував проти твоїх дій, але й не визнавав ту звичку гарною.
Я тебе розчулив? Благаю, не ховай очей – вони надто прекрасні, аби затуляти їх долонями! Бачу, тобі важко згадувати. Занадто багато його було у твоєму житті. Він і був його сенсом? Не вірю! Хочеш знати, чому він поцілував тебе того вечора? Бо ти сама його спровокувала на те! Мовчиш? Так, нічого не говори, ліпше слухай. Слухай, аби не повторювати власних помилок! Усе ж, знаєш, коли він побачив твою труну, то навіть не спромігся підійти і попрощатися з тобою… востаннє. Дивує, що востаннє? А як ти хотіла? Вічність має бути довшою за життя!
P.S.: Коли зійде Сонце, посміхнись: нас таки троє!
Коханка
– Я одружений, розумієш, – говорив він спокійно і тихо, ніби дорікаючи їй за ніжність. І якось невпевнено: – А з тобою добре… Я, може, прийду увечері… Чекатимеш?
І лише очі, що палали шаленою пристрастю, пірнаючи у таємничу безодню його душі, промовляли:
– Чекатиму завжди...
Так було щоразу, коли на ранок вона мусила відпустити його зі своїх обіймів, аби потім із нетерпінням чекати зустрічі увечері. Та цього ранку все мало кардинально змінитися: вона вирішила не заганяти більше себе у глухий кут німого очікування, загострюючи тим самим вирішення вкрай важливих проблем…
Просочуючись крізь шибки вікон, вранішнє сонце нестримним потоком світла вливалось до кімнати. Та його сліпучі промені зовсім не зігрівали – вони холодними щупальцями нависали над її тілом, залишаючи на шкірі невидимі опіки. Вона лежала не рухаючись, і лише невпинний стукіт серця викривав її підозрілу непритомність… Тихо відкрились повіки очей – і благальний погляд зупинилися на постаті чоловіка, котрий зав’язував краватку, без особливої цікавості розглядаючи себе у дзеркалі. То був він. То була її неминучість, її пристрасна безвихідь, її безпорадність, її сила та слабкість водночас. Вона божеволіла від його обіймів, поцілунків, від його кохання. Кохання… Вона була його черговою, однак несхожою на інших. Він ніяк не міг зрозуміти, що саме так вабить його до неї, чому цей голос, це солодке шепотіння, змушуючи тремтіти зсередини, позбавляє розуму? Увесь здоровий ґлузд втрачався миттєво від єдиного лише дотику її теплих долонь до неголених щік... Зранку, ніби прийшовши раптом до тями, він, ідучи, залишав її саму серед холодних стін порожньої квартири, проте щовечора знову повертався до тих пестощів та ласки, залишених нею у його душі… Це було якимось замкненим колом, з якого не було ані бажання, ані сил звільнятися. Це була спокуса, перед маною якої неможливо було втриматись, бо сліпе задоволення поволі ставало чимось значно вагомішим…
Узявши ключі та перевіривши час на годиннику, він уже поспішав до виходу, коли раптом, стоячи перед самими дверима, не витримавши, озирнувся. Очі, ніби піддаючись якомусь незрозумілому протестові зі свідомістю, спинилися на її бездиханному тілі. “Ні, вона не може… Це неможливо! Хвилину тому я говорив із нею, Господи!... – погані думки, б’ючи по скронях, мимоволі влізали до його голови. – Але… А якщо раптом?…”. Знервовано, ніби навіжений, він кинувсь до її ліжка. Впавши навколішки, спантеличено почав намацувати пульс… Жива! Розуміння цього викликало у нього нервовий сміх.
– Що трапилось? – здивовано прошепотіла вона, широко розплющивши свої безмежно-зелені очі.
Але він, цілуючи, ніби вперше, її руки, та продовжуючи при цьому усміхатися, тільки відповів занепокоєно:
– Як же ти мене налякала, люба!... Я ж без тебе не житиму…
– Житимеш! – рішуче промовила вона, обірвавши його зізнання.
Та він, ніби ігноруючи, не зважав на її слова. Тому вона, вихопивши свою долоню з-під його обличчя, не відводячи погляду, немов слідчий на допиті підозрюваного, зважено додала:
– У тебе дружина на п’ятому місяці вагітності. Ти житимеш заради неї та свого сина. А я – то тимчасове, чи не так?!
– Не розумію… – впершись долонями у підлогу, ніби навмисне нічого не тямлячи, сказав він.
– Що тут розуміти? Усе ж ясно, як Божий день: через чотири місяці ти станеш батьком. Відповідно, твоя дружина – матір’ю. У вас народиться первісток. Хлопчик. Твій маленький син…
– До чого тут це? – звівшись на ноги, він, таки анічогісінько не розуміючи, яким чином народження сина зможе вплинути на їх стосунки, вигукнув: – Ну яке це має значення? Я кохаю та кохатиму лише тебе! Хіба ти цього не знаєш?
Почувши сказане, вона у відчаї затулила очі долонями, немовби щойно в її обличчя поцілили соляною кислотою:
– Досить! Чуєш, досить! Я більше не хочу тебе бачити – забирайся! Йди геть! Облиш мене! Благаю...
– А як щодо вечора? – спитав навіщось він.
– Що ти зі мною робиш?! – здіймаючись у повітрі неймовірним вихром, пролунав розпачливий крик її знівеченої душі. – Скажи, ти хочеш, аби я померла? Але тоді це вже буде насправді… Тоді ти вже не зможеш втішити себе коливаннями крові на моєму зап’ястку, бо я не розплющу очей у відповідь… Я не хочу помирати від нещасного кохання, розумієш? Наступного року я отримаю ступінь магістра філології. Моїм найщирішим прагненням є нормальне життя. А здобувши вищу освіту, я нарешті зможу хоч якось реалізувати свої плани щодо цього. Я не хочу, щоб після мого похорону бабусі у дворі пліткували: “Шльондра – бач, захтіла заміж за мільйонера!”. Вдатись до суїциду? Я навіть не уявляю, як робитиму із собою щось на те схоже… Тобі це зрозуміло?!
– Але ж ти кохаєш мене, люба? – ніби влучний постріл, пролунало його запитання. – Можеш не відповідати. Зрештою, я тебе теж…
– Зараз – о пів на дев’яту за київським часом… – його зізнання знову були припинені думками, висловленими нею уголос. – Керівник має бути гарним прикладом для підлеглих…
– Добре, – помовчавши дещо, зважено відповів він на її зауваження, – ти маєш рацію, я справлятиму погане враження, якщо запізнюватимусь до власного офісу. Адже я завжди контролюю відвідування працівниками їхніх робочих місць, вимагаю відповідального ставлення до справи, погрожую звільненням у разі невиконання… Так, я піду. За півгодини маю дістатися до місця призначення.
– І не забудь зателефонувати дружині! – насупивши свої тоненькі брови, наполягала вона на своєму.
– Добре… Та все ж, чи не могли б ми увечері зустрітися? – він ніяк не міг полишити своїх сподівань.
– Ні, не могли б. І ніколи більше не зможемо. Бо наразі займенник “ми” набуває іншого значення у моєму звичному лексиконі. Віднині я надаватиму перевагу виключно його граматичним характеристикам. Спробую не вдаватись до семантики, та й узагалі шукатиму в мовознавстві більш вдалих буквосполучень на позначення схожих понять. Мовознавство ж не обмежується лише іменними частинами мови…
– Та ряд дієслів також без “не” не вживається… – наважився заперечити філологові економіст за фахом.
– Так, дієслово “ненавидіти” – саме той випадок! – захоплена власною розповіддю, зауважила вона.
– Тобто ти ненавиділа мене навіть тоді, коли ми кохалися у твоєму ліжку? – спантеличено перепитав він.
– Ні, – так само спокійно, як і хвилину тому, відповідала вона, – я вмію кохати. Ти міг у цьому пересвідчитися. Чи, може, я не задовольнила твоїх потреб повною мірою?
У відповідь він тільки залишив у її очах відбиток свого розгубленого погляду. Враження, ніби йому забракло сили та мужності заперечити їй – мовчання міцно стиснуло його груди. Постоявши якусь мить нерухомо, через лічені секунди він переступив поріг її однокімнатної хрущовки, і закрив за собою двері. Він пішов. Не прощаючись і не цілуючи. Пішов по-англійськи. А вона, звільнивши від його присутності свою оселю та переконавши себе в необхідності припинити із ним будь-які стосунки, усе ж не змогла позбутися тієї пристрасті, котра й досі шаленим розпачем відлунювала у її душі. Цього разу – вперше – вона пропустила пару із мовознавства, котрим самовіддано захоплювалась. Тепер їй взагалі не було куди поспішати: так ніби її достроково звільнили з-під тюремного ув’язнення, але довгоочікувана свобода не виправдала сподівань. Непевність переповнювала думки божевільними ідеями, втілити котрі означало б знайти найлегший шлях… Щойно вона сама, власними руками, підписала собі вирок: втратити усе відразу, тільки б зарадити чужому горю. Гуманно щодо його дружини та майбутнього сина. Жорстоко стосовно себе. Але ж хто вона така? Усього лише коханка, закохана студентка, котрих у його житті було безліч, а вони – люди, котрим належить він повністю, доостанку, – вони його сім’я. Про їх існування вона знала з найпершої ж ночі, яку він присвятив їй. Спочатку хотілось звичайнісінького жіночого щастя, та порячдність зіграла вирішальну роль…
До фізичної розправи над собою вдатися не випало нагоди: пролунав ринг-тон, встановлений на старосту групи, котра завжди сумлінно виконувала свої обов’язки й нерідко йшла назустріч, допомагаючи владнати проблеми, пов’язані з відвідуванням. Тому змушувати її хвилюватись стало б іще однією прикрістю цього сонячного ранку. Доброзичливість подруги швидко зорієнтувала у подальших діях, і вже за п’ять хвилин – таксі, долаючи перепони на дорозі, чимдуж неслось до університету…
Angel’s Presence
(Присутність Янгола)
Знаєш, я часто говорю із Янголом: отак зазираю крізь штори у нічне небо – і бачу, як Він, виглядаючи з-за хмарки, дивиться на мене, усміхаючись. Що? Мовчиш… Усі мовчать. Точнісінько так, як оце зараз ти, мовчки хитають головою, на мене погляди косі кидаючи, – мовляв: хіба ж він винен, що йому зле… А мені, якщо чесно, навіть шкода їх трішечки: бідолашні – думають, що я божевільний, а самі ж ніколи Янгола не бачили!
А ми із Ним навіть чай п’ємо зелений – Його улюблений! От учора, наприклад, чаювання на підвіконні влаштовували. Мама напередодні й цукерочки свіженькі купила… Шоколадні! Я, звісно, про Янгола не зізнався (довелось злукавити дещо) – сказав, що то мені кортить солоденького. А у глибині душі так перед мамою соромно, що ти й уявити не можеш!
Янгелик же тих солодощів навіть і не спробував. Подивився на мене журно очима блакитними – і полетів за небокрай… Викрив, мабуть, мене – безсоромного. Я ж і молив його зостатися, і каявся гірко у скоєному, мамі зізнатися обіцяв… Та марно – лише крильця білі й виднілися у небесах темних. Він не повернеться… Та я, наївний, як завжди, дверей балконних зачиняти не кваплюся. Усе Господа про диво благаючи, чай зелений заварюю. “Де б не був… Добраніч, Янголе!” – крізь сон всміхаючись, Йому спочинку зичу пошепки.
Та не підозрюю, і не здогадуюсь, що за спиною Він, крилець пір’їнками від зла мій дух ховаючи, весь час мене врятовує. Й упасти не дає над прірвою, плечей торкаючись. І сліз моїх всю гіркоту у себе вкраплює, мене шкодуючи. І уночі, як сплю, і днем ясним турбуючись, мене охороняє – світла сповнений…
А ти мовчиш… Мовчиш, розгублено стискаючи в руках зім’яту хустинку. Поглядаєш на мене боязко, немов на вовка хижого… А я спокійний, як у храмі Божому: покірністю наділений смиренною, чекаю твого вироку. І ти мене за божевільного сприйматимеш. Як вийдеш за поріг, до Бога звернешся, за мою душу грішну молячись, – думки із діями випереджаючи.
А Янгол знову із моїх очей вологу питиме, коли зневірюся. Йдучи за мною слідом по битому склу і залізу розпеченому, від розпачу оберігатиме їдкого й передчасного. До серця мого литиме надію життєдайну, незгасимий вогонь у мені розпалюючи. Я відчуватиму Його присутність у кожнім найлегшім шарудінні вітру за спиною, у миттєвім спалахові сонячного проміння над течією річки, у невиразних контурах постатей, зникаючих у непроглядній темряві нічній, у кожному своєму зойкові та спантеличенні шаленому, в хвилинах безпорадності, в екстазах пристрасних, в іконах плачучих, в гріхах спокутних вірою, в собі спасенному… Його крізь погляди, раптові дотики, слова розгублені знайду – й сховаюся в святій невинності.
