Професор Віктор Мойсієнко відомий широкому загалу потужною науковою діяльністю, ідеальним знанням історії мови та пишними козацькими вусами, які зводять з розуму житомирське жіноцтво. Волейбольні фани знають Віктора Михайловича як успішного цілеспрямованого спортсмена. І лише обрані щасливці бачили його в ролі люблячого батька й чоловіка, відданого друга, наставника.
Віктор Мойсієнко - директор Інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка. Він — професор, доктор філологічних наук, автор численних праць з українського мовознавства, історії української мови.
А ще Віктор Михайлович — чудовий співрозмовник і справжній людинолюб. Він зізнається, що не уявляє такої ситуації, яка б змусила людину підвищити голос, накричати на ближнього. Переконаний, що людина, зокрема, студент, повинен бути винагороджений згідно вкладених сил.
Віктор Михайлович з приємністю відкриває бажаючим секрет успіху: потрапити в колію власних вподобань і, за будь-яких умов, наполегливо йти до мети.
Студенти і колеги радо прислухаються до поради. Адже особистим життям Віктор Мойсієнко доводить: формула працює.
З дитинства Вітя занадто часто довго і багато «пропадав» на стадіоні, щоранку бігав, вправлявся на турніку. За надто шалену любов до спорту, частенько отримував на горіхи від батьків. Благо, стадіон знаходився через дорогу від хати, а тому, більше за інших, його вуха потрясала карколомна мамина фраза: «Вітю, іди їсти». Звісно, гримання батьків були лише «засобом профілактики» негативного зациклення на спорті. Адже краще «пропадати» на стадіоні, аніж справді пропадати.
Вітя вміло поєднував турботи про здоровя і освіченість. Зробити уроки і «постукати» мяч для нього були однаково важливими «процедурами».
В середній школі рідного села Мелені Коростенського району Віктор був справжньою зіркою. В нього було «дуже нормально» з українською мовою, яка захопила юнака. Крім спорту і мови, любив хімію.
Саме під впливом авторитету вчителя української Степана Дмитровича Грищенка, Віктор обрав професію філолога. Хоча були і реальні плани стати професійним спортсменом. Пізніше, вже будучи директором інституту філології, Віктор Мойсієнко стане дворазовим переможцем Міжнародного турніру з волейболу серед ветеранів «Кубок житомирського міського голови» (у 2008 та 2010 роках). Досі ніхто не побив рекорд школи, встановлений десятикласником Вітею Мойсієнком на обласних змаганнях з кросу, - 8,49 секунд.
Віктор Михайлович каже, що йому подобалось писати твори. І зізнається, що під час вступу до Житомирського педінституту, маючи три «відмінно» за укрмову і літературу, німецьку та історію, отримав «задовільно» за… твір.
За цілеспрямованість, доля дає Вікторові Михайловичу зелене світло. Зелений колір — його улюблений. Він має прекрасну сімю. Разом з красунею-дружиною Наталею дали путівку в життя сину Ярославу, виховують донечку Ждану. Йому вдається знаходити час і на родинне спілкування, і на улюблену роботу. Сьогодні він з посмішкою згадує написання докторської дисертації, яка тривала 6 років. Це була цілеспрямована, конкретна, послідовна робота над дослідженням памяток. Тоді змушений був дещо відсунути на другий план спорт. Мусив нещадно вчинити і з телевізором. Однак сімя завжди була поруч. Певно, треба мати талант, аби писати дисертацію і одночасно кохати жінку, віддаватися родині, приділяти максимум уваги дітям.
І хоч посада директора інституту — це щоденна зайнятість, сьогодні Віктор Михайлович може собі дозволити подивитись улюблені новини на «Пятому каналі» та «Футбольний уікенд». З радістю, знаходить пан директор хвилинку, аби насититись енергією від якісної фолькової музики чи хорошого кіно. Віддає перевагу гурту «Гайдамаки» та Олегу Скрипці, поважає Богдана Ступку.
Дозволяє собі Віктор Михайлович і ще одну маленьку слабкість. З дитинства він обожнює смажену картоплю на салі з часничком, а після одруження перебуває в полоні шуби, яку майстерно готує дружина Наталя.
Віктора Мойсієнка не завжди легко застати в кабінеті. Адже, разом з діяльністю науковця та директора, він активно бере участь в творчому житті університету. На початку 80-х керівник Академічного хору філологічного факультету Юрій Вікторович Гриневич залучив студента першого курсу Віктора Мойсієнка до пісенного мистецтва. Тоді разом з Сергієм Яценком (нині викладачем кафедри української мови) вони загравали не лише з музикою, а й зі старостою хору Оленою Кукліч (Вєдєрніковою). Сьогодні Олена Вячеславіна також працює в ЖДУ імені І. Франка.
Жіноча половина Інституту філології та журналістики відзначає вміння Віктора Михайловича робити компліменти. Працювати з таким керівником, за їхніми словами, — «свято душі». Як справжній художник, він вміє цінувати красу душі та тіла. Бачення прекрасного виливається у картинах, які у вільний час малює Віктор Мойсієнко. Також творчо-скурпульозно він підходить до ще одного свого хобі — читання та набору древніх текстів ХVІ століття.
Коли випадає вільна хвилинка, Віктор Михайлович їде до рідного села Мелені. Там живуть батьки Валентина Іванівна та Михайло Андрійович. Допомога батькам в господарстві, єднання з рідним краєм дає сили для роботи в міській круговерті. Найбільше взаємопроникнення з природою відбувається посеред літнього поля. З дитинства полюбляє Віктор Михайлович пасти корів. У цьому йому допомагає «з відданими щирими очима дворовий пес Рекс». Це вже третій Рекс. Першого собаку приніс батькам Віктор Михайлович і назвав Рексом. Сьогодні вірний нащадок імені «Цар» стереже рідне подвіря.
Робота педагога полягає в тому, аби навчити і оцінити. В першу чергу, себе — як ти навчив, чи зміг знайти відголосок у душі учня. В свої 44 роки Віктор Мойсієнко, як спортсмен, ставить перед собою нові нормативи. А для цього, як педагог, він повинен оцінити свій пройдений шлях.
Герой нашої розповіді поставить собі двійки і пятірки. Двійки ми залишимо в спокої. А ось найбільшу пятірку варто відзначити. Віктор Михайлович зізнався, що найбільшим досягненням у його житті є те, що через 15 років після народження сина, у них з дружиною «знайшлася донечка».
Нам, студентам, Віктор Михайлович радить, за будь яких обставин, проявляти ініціативу, свої позитивні якості. Не губитися. Лише тоді можна чогось досягнути. І памятати одвічний життєвий постулат: «Вчення — світ». Якщо сили вкладені, то все обовязково станеться так, як має бути. Адже те, що отримуєш, рівноцінне тому, що вкладаєш.
Віктор Мельниченко
