Юлія Демусь. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ДЕМУСЬ

***
Бармен лікує настрій
Кавою чи горілкою.
Я відключаюсь надовго
Разом з моєю мобілкою.
Тиша лякає стінами,
Спати боюся днями.
Все розуміють ті,
Хто володіють знаннями.
Колір затемнення сонця,
Відчай кусає за спину
Ляжу собі у куточку,
Наче маленька дитина.
Чи по коліна у щасті
На підвіконні розляжуся
Я те розказую майстру..
Правду одну, не вагаючись.
На автоматі і стомлена
Як оловяний солдатик
Просто собі наказую
Падати й не вставати.
Чай зішкрібає гіркість
З мого хворого розуму
І від розриву стійкості
Втратила смак свідомості.
Час на годиннику марить
В нього своя хвороба
Вулиці, північ, пари...
Я повертаюсь додому.
На світлофорі три кроки
Сходами у божевільню
Я сьогодні не пяна,
Ні, навпаки, — я вільна.
Бармен усіх лікує
Кавою чи горілкою.
Зі сторони краще видно
Як буває гірко нам.

***
Драбини ставлять у небо — підперті хмари прутами,
І сонце нанизують голкою, і бавляться зірками
Дрижать паралельні виміри, годинник замовк від страху
Весь світ на слонах тримається, слони — на черепахах.

***
Після крапки ще можна все почати спочатку
І лиш потім розставити знаки над і,
Якщо все залишати на півдорозі
То краще все залишити в собі.

Після сьомого неба ще буде щось краще,
Але краще не шукати пригод на голову
І просто вчасно ставити крапки
Там, де їх ще й досі не розставив час.

***
На останньому місці щастя
і на сьомому небі від радості
світ крутився навколо нього
зупинився на станції «Райдужна».

***
Просторова інерція часу
Щось комічне і надто банальне
Не дістати і навіть не вкрасти,
Ззакордону ввезти нелегально.

***
Вухаті будинки на курячих ніжках
Лісами блукають і грають у сніжки,
Підстрибують вправно на правій, на лівій,
Дерева кусають — ну геть подуріли.

***
По трубах іржавих міст,
По сходах старих будинків
Біжать і танцюють твіст
Шалені думки-невидимки.

***
Твій стиль надиктовує часові моду
І фрази звучать веселі
Ні крихти брехні і ні граму втоми
Моя кучерява Мері.

У книжці ліхтариком підсвічу
Де правда, хоч й на папері
І вкотре до тебе я полечу
Моя кучерява Мері.

Абзацними відступами строчить листи
І сни наче каруселі
Про все дізнаєшся найперша ти
Моя кучерява Мері.

Лишається тільки надія одна
Або якесь чудо феї
Щоб завтра до мене прийшла вона
Моя кучерява Мері.

Вже в шафі книжок повен магазин
І драм всяких і феєрій
Та я полюбляю чомусь лишень
Одну кучеряву Мері.

У ліжку зі мною дитячий спогад
У радості номер в готелі
А хочеться бути з тобою поряд
Моя кучерява Мері.

***
Мій годинник не звик стояти,
Час від часу зривався і падав,
На стіні залишаючи слід
Від парфумів або від помади.

Мій диван не звик мовчати,
Турбуватись за нього не варто.
Я читаю на ньому книги,
І буває граю в карти.

Килим мій завжди все бачить —
Я по ньому іду неквапливо
То до ванної, то до вітальні,
То до друзів іду на пиво

Мій стілець із кутка медитує,
Наче є що й йому сказати,
Я частенько до нього підходжу
Не насмілюсь однак сідати.

Білі стіни чекають родео,
Підвіконня скалять зуби.
Вся кімната пахне тобою
Я ніколи тебе не забуду.

Юлія Демусь. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.80-82.

Юлія Демусь. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія ДЕМУСЬ

***
Капкани розставлю обабіч дороги,
присиплю горілим небом.
Цей захід останній. Чи буде схід, —
якого уже не треба?..

***
Даремно ніч змагалася за владу, підбурювала левів йти у бій,
нічні левиці в клубах танцювали, показували, хто для кого свій.
Вовки у зграях вешталися містом, в руках тримали спокій до пяти.
Тварини? Люди? — Не впізнати, дійсно, та більшість з нас — такі собі кроти.

***
із хвилі у хвилю
до моря на крилах..
і чайкою в тиху безодню..
літати так важко, а вмерти не легше,
ніж тіло продати на мясо...
цілую у губи..
як зможеш — забудеш —
я з піни морської і втіхи,
я біла насправді,
всередині пусто —
пристав своє ліве вухо...
в пісок з головою
і ноги у воду —
сховалась від всього світу..
навіки без тебе — стихія природи...
боліти — не значить померти...

***
Я наливаю хмільного повний келих вина.
Ти розділяєш зі мною вечір, випитий до дна.
Ранок, наповнений  мною,
запахом стиглих вишень.
Пахне дощем і весною
кожен прийдешній день.

Я заклопотано дивлюсь — очі твої шукаю
в серці селиться ніжність і довго не відпускає
вітром омріяні роси
ляжуть тобі на ліжко
я засинаю солодко
ловлю твою усмішку.

Краплі холодної ночі десь у кутку збираються
вірити чи не вірити — в те, що і так трапляється
казкою наче дитячою
хочеш тобі принесу
зорі з останнього вирію,
що клекотять у саду.

***
Ярмо на шию тягар на душу
Пожовклі злидні горлянку душать
за ноги тягнуть за руки вліво
Кругом неправда і смак свавілля.

І під сопілку танцюєм  танго
Як доведеться, то й під баян.
Я — Кукарача, ти  — Чунгачанга,
А над полями густий туман.

***
Буває, сміюся, невдячна,
Буває, завбачливо плачу,
Маленький гумовий мячик
Лоскоче нерви добряче.

***
Хвилина слави
кричать нам браво
життя — вистава
і нас не стало
а у фіналі
як на панелі
душа з постелі
а тіло в землю
мирські проблеми —
завжди на сцені
у епопеї
«Любов на двох»..

У БУДИНКУ ДИТЯЧОЇ МРІЇ

Літачки пустотливі діти лупотять під лапатий сніг
липнуть ніжно до рук гарячих, сиплють квіти до моїх ніг..
На стільці по черзі віршик — тут  так принято не суди
у очах променистих їхніх ти так прагнеш себе знайти..
трохи іграшок для забави— веселились допоки час
наші посмішки небайдужі— діти часто рятують нас..
Ми придумали свято щастя і придумаєм свято слів..
В когось може те вийшло б краще, не замінять ляльки батьків..
На порозі одного дому — літачки  і сніжинок рій
Діти хочуть найменше —  жити, але жити в сімї своїй.

***
Олійними фарбами стиглі плоди налиті холодним потом
 зриваю. У просторі тільки час і вічні людські турботи.
Заручена вихором на даху тримаюсь руками за грати ,
ми ще не навчились творить добро, та добре навчились брехати.
Віншуєм на славу у будний день побожні побійтесь страти
всі кажуть, кінець  все одно прийде а я не спішу  вмирати.
Відваром із ягід отруйних гнізд болючі лікую рани
мені допоможе свята вода молитва у світлім храмі.
Захекані рвуться у натовп бродяг очима блищать із крові
скажені зїдають самі себе , я з ними ділюсь собою.
Канатом привязуюсь  до воріт стаю на диби проклята
приховують правду ті,кому таки є що ховати.
Понуро, незграбно задерло носа спаплюжене сонце віками
вже звикли, що  нас нарекли людьми, тепер ще поставте в рами.
Каліки тягнулись з останніх сил і сироти рвали жили
а ми відвернулись і що тепер— живими йдемо в могили.

***
Дременути б кудись на південь і заснути і щоб до зорі
Тихе море.. фонтани пари і мовчать золоті ліхтарі
Під гітару проходить остання ніч шість з яких я була у трансі
Побувати на півдні чудова річ, якщо вам вистачає фінансів.
Наливаю в бокал стигло-ягідне аромат від вчорашніх дам
ми по вуха уже закохані розпочався курортний роман.
Збударажені трохи заплутані почувались  неначе в раю
Я буває сюди повертаюся уві сні, щоб сказати комусь  люблю...

Аналогія трохи реальності у шашличній за столиком з пивом
Я все мрію собі про південь. Там де я була б щаслива...

***
Ноти біжать рядками ніби й тебе нема
добре якщо немає. Краще якщо одна.
Я написала пісню, примха казала ні
може тобі цікаво те, що живе в мені.
Подружки для розради, бачиш мене наскрізь
вистачить піаніно  й два кілограми сліз.
Хитрощі вже не в силі, і анонімність пройшла
вчора тобі писала —  ти не отримав листа?
Кажеш тобі байдуже там в небесах сидиш,
що ж пожалкуєш може, може мене простиш.
Я на колінах, БОЖЕ, хочеш візьми життя
душу віддай дитині, одяг — в відро для сміття.

Юлія Демусь. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.29-31.

Юлія Демусь. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Юлія ДЕМУСЬ

***
Прокинувся ранок на ліжку вночі,
Поправив сорочку, протер гарно очі,
Поглянув на стелю, вдягнув одежину
І швидко додому — стрічати дружину.

Зайшов через двері, взуття брудне скинув,
Нагладжену вчора — на стіл — скатертину,
Яєшню домашню підсмажив на сонці
І вранішній зірці підніс у долоньці.

Поїли смачненько, запили росою
І разом завзято пішли долиною,
Дібровою, лісом, полями густими,
Над річкою, в хату, із сходу до Криму.

На горах присіли, чекаючи  снігу,
Не втримались трохи — до  бару забігли.
Хмільного хильнули графин самогону
Із піснею  миру вертались додому.

Як зірка до хати, то ранок до ночі
До жінки, дивись, вже вертатись не хоче.
Блакиттю привязані ноги до ліжка,
Бо жити на двоє тепер в нього фішка.

Поганка
Бліда поганка зі смаком дорогого сиру
на пластиковому підвіконні четвертого поверху її замку
плює вниз
на них.
На всіх,
на кожного
перехожого.
Вона — королева.
Пурпурна сукня на вигляд наче бекон
остання модель телефону
звабливо моргає сонце
далеко,
а близько
сміються лисі й беззубі паркани...
Був ранок —
як тисячі з тих, що прожито
даремно…
І фарба вїдалася в очі
запахом хімії й отрути.
На підвіконні ловила свіже,
прокурене осінню повітря,
жалілась на все і плювала вниз.
Начхати…
Купатися хоче у славі,
а право на славу купити не в силі
щаслива у замку своєї юності
ховається від лицемірства, спокуси і грубості
ще поки бліда, до кінця не розкрита поганка
щоранку...

Кінець початку
Панацею від болю людського готували дві тисячі років
І від світла до темряви й раю залишилося рівно сім кроків.

Піднебесні морочаться, люди підривають блаженні закони
І ростуть неквапливо діти, захищаючи власні кордони.

Наповняли вином до останку тіло збуджене і покалічене,
Ланцюгами вязали, і з криками перемоги в боях перелічені
Йшли на гори, в лісах губилися, наїдалися свіжих трупів,
Громовицями нагрівалися, і гуділи в сталеві труби.

Вгору звук піднімали крилами дикі-дикі птахи-химери
Малювали на стінах графіті, і пейзажі на папері.
Вулканічно здригались із заходу, і підхоплював південь рев.
Стільки часу було для роздумів, а подумали лиш тепер.

Сьомий день починав заходити, трохи ляпнувши зайвих слів,
Нахилився над лівим берегом, так що й правий увесь затремтів.
Пригубив наостанок реготу, пяним поглядом світ спопелив,
І до ночі накрило полумям всіх, хто краще жити хотів.

А на ранок дві тисячі першого над загубленим вчора краєм
Народилося нове пришестя — рай ворота свої відчиняє.
Панацея від болю людського готувалась дві тисячі років,
Тільки шлях до отого  спасіння не покажуть нам більше  пророки.

Невидимки аморальної поведінки
Калічать ідеями світлими
Повії своїх клієнтів,
І мріями одноманітними
Курсують авто у підземках.

Бинтами і спиртом до рани
Хоч краплю людського болю.
Холодна вода з-під крану
Давно вже змішалася з кровю.

На тілі сліди від побоїв.
Ми різні, а що там далі?
В кишенях холодна зброя.
Чогось, все ж, не вистачає.

Коштовності, одяг, картинка —
Впадають у вічі  щоночі.
Такі собі невидимки
Ховають принади жіночі.

Псуються без пудри і пафосу,
Кусають за хвіст удачу,
Красиві «до бєзобразія»
Сидять на узбіччі й плачуть.

Сміються ретельно фарбовані,
І трохи гнилі зсередини —
Повії життям штамповані
У пошуках ложки меду.

НЕвиліковНЕ
Невиліковне бажання вмерти
потрапити під потяг лягти на рейки
убити струмом смагляве тіло
пострілом в голову відрубати крила
ковтнути снодійного трохи  більше
піти під воду або повіситись
стрибнути з даху високого дому
кинутись під авто людей незнайомих
зробити кілька інєкцій смерті
свідомо стати чиєюсь жертвою
мішок на спину камінь на плечі
готова до всього і навіть до втечі
зламатись зсередини й далі сміятись
радіти за інших, щоб не помилятись
різати вени стікати кровю
лишити записку «УСІМ З ЛЮБОВЮ»

Макдональдс
На дроті стара знайома
щебече щось про третю
[сусіди такі нестерпні
Спішу в бібліотеку]

Кажу  їй: «Ну,  це  я знаю».
Вона мені: «То не правда...
[у домі бомжі на сходах..
Іду, і сама не рада]..

Учора була на танцях
вона туди теж припхалась,
[Стою   на зупинці,
та краще б і не виривалась].

Вона мені ще написала,
що я її з ним посварила...
[В тролейбусі знову тісно
і їхати  вже не сила].

Ти  що там, мене не чуєш?
Кажу тобі, вона — стерво,
[Біжу у бібліотеку,
Заходжу — а там перерва]...

Ну, все. Ти мені набридла,
хоч слово б яке сказала...»
[Тепер вже по магазинах..
Жаль, книжку так і не дістала].

Уривками
Автокатастрофа. Ампутація мозку. І замість думок — липучка.
Канікули у розуму і лікарняний лист у серця.
Накрапай мені трохи чогось заспокійливого.
Мертві мухи всередину лізуть.
Це така дурниця — повірити у власні сили і сісти за кермо своєї мрії,
І на автотрасі — десь між реальністю і дійсністю —
Злетіти в кювет твоєї амбіціозності.
Зробити вимушену зупинку,
Щоб купити кілька подарунків у придорожньому кафе
І захопити бинт, щоб перемотати хвору голову..
Хвору плітками і недовірою... до всіх.. до кожного окремо...
І за кермо... щоб знов на черговому повороті долі
На скаженій швидкості пульсу і серцебиття ввірватись у твій двір..
Ввірватись.. але вже пізно.. ти замурувався від мене і від шумного світу....
Вмикаю дальнє світло і в зворотньому напрямку
До відправної точки — з перемотаною головою,
Подарунками на задньому сидінні і каністрою бензину в багажнику....
Зустрічай мене, літо, — я приїхала на узбіччя твого існування,
Щоб спалити себе чи людину у собі, яка повірила,
Що зможе тебе наздогнати на своєму рожевому авто...
Я не маю водійських прав і не маю моральних,
Але донедавна мала дещо більше — віру у бардачку,
Довіру замість ременів безпеки і тебе замість аптечки…
А тепер тільки наклейку з пошматованим серцем
Поряд із талоном про технічний огляд мого тіла....
Ти, мабуть, не зрозумів, що я не таксі,
Яким користуються  лише у найнеобхідніших випадках
І, можливо, лише раз у житті...
Але я й не машина, хоча, хтозна, може,
В твоєму гаражі, туди ближче до весни — знайдеться місце і для мене —
Обпаленої, вже не рожевої, із ярликом «На металобрухт».

Юлія Демусь. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.30-34.

Юлія Демусь. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Юлія ДЕМУСЬ

За літом приходить ...
Картавить холодна повінь,
У шибку бє павуками.
За літом приходить осінь
І дим розтає над полями.

Гніздиться на лавці совість,
А листя опало в небо.
За літом приходить осінь
І вітром дороги стелить.

Розсипались зорі цвітом,
Бринять у півтонах мрії.
За літом ще прийде літо:
Кохання теплом зігріє.

Дорогами осені
Зітхають стомлені осінню
дерева у темряві ночі
охочі
зривають з них листя
й намиста
вішають над призьбами.

Лащиться до воріт
Бурянами поросле подвіря
не вірить
криниця у осінь
і просить
схилити хоч сонце над нею.

Плітками хизуються на даху
голубки пернаті,
а в хаті
запахли жоржини
щоднини
все линуть дорогами осені журавлі.

Довершені музи
Ділити юність на пізню і ранню
Померти, не живши, від смаку кохання
і ти не остання, а перша.
Довершені музи, невтішно
сидять під столом, за роялем.
Заграли про втіху і зникли
за викликом нових талантів.
Бо ти не остання,
а перша,
хоч доля завбачливо бреше,
готуючи місце для страти
твого чергового таланту.

ВПВ
Криками холоду в спину
більше не буду єдина
Хвиля із сліз і турботи
хочу простити, щоб потім
спішно тікати від світу
до берегів твого літа.
Знаю,
життя нас усіх заганяло:
правду невдало шукали
і загубили у колі
вічного краху і болю
Криками холоду в спину
більше не буду єдина.
Двоє
все перекреслять весною.

Друзі
Крихти печалі і відчаю
в небо водою від нас
Світло затьмарене іскрами
час постає без прикрас.

Плідна робота над силами,
День однозначно пройшов
Завтра усі стануть сильними.
Віра єднає й любов.

Осінь забється знеможено,
Літо співатиме в лузі,
Зло на землі переможено
Всі вороги знову друзі.

***
Афоризми і сталі вислови.
Народились і стали вищими
над усім, що нас оточує,
ми не можем робити, що хочемо.
Уночі
не кричи мені про свою любов
афоризмами.
Неподобством
все здається зразкове, як дослід:
Люди часто, йдучи у рай,
Залишають гроші на чай.

Коханки до ранку
Панічно
над ніччю
прибічники глянцю встають.

У барвах
по парі
зневага і гордість єдині.

Вульгарно і неординарно
формати виходять за межі
дозволених цілей.

Нагрілись під місячним світлом «русалки»
і палко в коханні по хвилі
на волю тікають.

А далі по кругу
напруга
наруга.

Просіяні через сито білі атоми долі
фривольні та істеричні коханки.
Присядь біля мене на лавці
до ранку
побачиш як бавляться серед трав
пусті і отруйні флюїди.
Глянець — про блискучий зовнішній вигляд і манери людини;
Вульгарно — відрізнятися від інших грубістю, непристойністю;
Неординарно — відрізнятися своїми якостями;
Флюїди — за містичними уявленнями спіритів — «психічний струм», що його висилає людина.

Нелегали
У ночі — шанс один
не варто гратись,
бо боляче від того нам обом

Наскільки вистачить тебе,
щоби літати
і повернутись на аеродром?

Пригадую, мені колись
казали,
що то кохання крила надає...

Фантасти, ілюзорні нелегали
без документів
і без права на своє.

Єдина
Ластівками в синє небо
 зринають холодні хвилі.
Єдина лишилась надія моя
 і вірність моя безкрила.

У вихорі тануть сумні пісні,
 наповнені казками.
Єдина лишилась розлука моя
 і радість моя остання.

Вітрами полинули за ліси
 лелеки з чужого краю
Єдина лишилась дорога моя
 і іншої не шукаю.

Мовчання ягняти
На аркуші білому у кутку
пишу про падіння титана.
Не варті слова, коли поряд ти
й думки від екзотики пяні.

Душа на лопатках, підніжка на сцені
У ролі принцеси вчорашня богема.
Від часу тікають примхливі поети
На лоні природи ні жити, ні вмерти.
У ночі є ранок, у світла — півнеба,
Закінчу молитись і в ліжко до тебе.
За горло тримають у білих халатах,
Неспокій у тілі, а тіло із хати.
Дрижать жовті стіни у попелі диму
Я стала війною, коли ти загинув.

На аркуші білому у кутку
пишу про падіння титана,
Не варті слова, коли поряд смерть
лікує знекровлені рани.

***
Єдиний крок і світ перевернеться
Нагріються без струму бігуді
Все буде добре і старе вернеться,
А друзів пізнаватимуть в біді.

Єдине слово і нема чого ховати,
Бо люди вже говорять як було.
Якщо по правді, то мені начхати
Чи є у цього потяга крило?

Єдиний натяк і уже копають яму,
Елітний представляють самокат,
З біг-бордів запевняють «Досі з вами»,
А вам уже потрібен адвокат.

Єдина мрія і у бухті кораблі.
За обрієм минулись девяності
І наступаючи щоднини на граблі
Прямуємо на страту, як на прощу.

***
Така небездоганна гілка за вікном
У шибку бється і тамує крики,
Щоб ненароком не злякати тих позаду
Чиїми грудями я дихаю сьогодні.

Як імплантат, ще бється своє серце,
Бо кров з очей висмоктують набридлі мухи.
А сонце світить і йому давно вже звичні
Такі, як я, без права на зупинку.

Схилилась. Соромно? — ті троє піднімуть,
А потім поведуть на страту честі.
Так хороше і ніжно за вікном,
А в цій кімнаті я у Бога прошу смерті.

Така небездоганна гілка за вікном,
Але ж на волі і живе як хоче.
Пускає паростки зелені до небес,
А я ховаю від людей пустинні очі.

Після
Кину камінь зустрічному в ноги,
Кинусь в річку, не знаючи броду.
Хрест трухлявий впаде на руки —
Донесу до залізної брами —
 Кину...
Хай піднімуть й поставлять у головах грішних,
Бо посіяли поле розради під мостом,
де пропала вода.

Не покину, що кинула в землю!
 Проросте!..
Через рік після першого снігу.

Для кого?
«Блискіток» на одязі вже менше,
Знебарвлюєш фарбоване волосся,
На нігті нанесеш прозорий лак, -
Змінити стиль для тебе надто просто?!

Тоді: візьми в шухляді теплий шарф
І одягни своє пальто зелене,
Піди на вулицю, щоб там серед людей
Знайти ще щось нове й для мене.

... втрачене ...
Не передбачила ... бачила...
Згадую: (правда,
 на холоді
 мерзну)
Дві постаті поспіхом
збирають мене у дорогу...

...Двічі вже в річці купалася
Каяття. До берега...
 Крилами...
 Дика...
А очі щоночі
плачуть від розпачу...

Тричі покличу
вона не прийде...
 Стомлена
 совість
принишкла в кутку,
вкрита кульбабою і плащем...

Не передбачила... втрачене,
Що повернуся
 в зруйнований
 дім
пробачена....

+):(:):(:):(+
Краплі вогню тануть у склянці соку
За столиком тільки тиша —
Замовила кілька порцій
цікавих людей і вийшла.

+):(:):(:):(+
Зигзагом через стежку до воріт
Біжить босоніж вдача у неволю
Назустріч чорний-чорний кіт
І холод з магазину «Coca-Cola».

+):(:):(:):(+
В сторону. В холоді безладом
свічкою світлою на живо.
Потім все: прощена поспіхом.
Солодко сказано, просто так.

Сонна
Із глини виліплені квіти
вітер не розвіє на стіні
тіні відбивають непомітно
місто переповнене у сні
із паперу вирізані півні
пів на восьму, а ще не кричать
крилами торкають білі стіни
скільки не розказано на жаль
склеєні красиві кольорові
кораблі моїх пісень живі
жваво заохочують розмову
тиша, ніч, і море на стіні.
На самоті Не ті
В дверях записка
в кімНаті чисто
я знов однА
вмикаю Світло
холодний вітер
дме із вікнА
дві долі знають
чого чекають
але не Ми
сьогОдні любиш
а Там забудеш
І ждеш зими
шепочеш Ніжно
пробач так вийшло
ми вжЕ не ті
не має місця
лишаєш місТо
на самотІ.

Останнє ні-коли
Не залишай без нагляду свою душу, бо вона боїться сторонніх поглядів. Тобі цього не зрозуміти, а я вже не зможу всього пояснити.
Просто не залишай і все.
Не бийся об стіну перепон, відкрий двері. Знаю, це дуже легко, але тобі ще потрібні сили.
Щоб жити.
Не ламай руки перехожим, вони ні в чому не винні. Ти сам не зумів втриматися на ідеально рівній поверхні.
Пробач.
Винна я, бо штовхнула тебе. Ні не винна. Сила моїх почуттів завжди ігнорувала твою суперечливу теорію про рівність.
Я не була вірною лише перед Богом, хоча не варто... Але все ж визнай, що з нас двох сильнішою виявилася звичка прощати. Ти ж не чуєш, як кличуть на допомогу останні вогники в моїх стомлених очах.

Прикро
Хочу здаватися слабшою, а через хвилину знову починаю тебе вчити. Чи вивчати? Досліджую твій примітивний мозок, не здатний мислити тверезо і самостійно, примушую без причини страждати, і вбиваю дозою гріха — себе.
На двох чашка холодної кави без молока і останній поцілунок вітру. Так простіше не визнавати самотності обом, або лише мені так здавалося.
Вчора.
Ти приховуєш від мене свою невпевненість, так ніби сьогодні ти прокинувся на іншій планеті, де час від часу тобі навязують свої думки. Не треба слів.
Дякую, що тепер ти взяв туди й мене і я дізналась про таємницю твого пригнічення.
Засинаю.
Мені не вистачатиме твоїх страхів і...теплих рук.
На небі.
Не залишай без нагляду свою душу.
Ні-коли.........
 Мій Ніхто.
 До мене в гості приходить Ніхто.
 Зазвичай приносить цікаві новини з невідомих цивілізацій, а інколи подарунки з подвійним значенням.
 Вчора відчиняю двері, а на порозі Ніхто з двома блакитними трояндами у прозорій обгортці, простягає квіти і каже: «Сподіваюсь, блакитні тобі теж сподобаються, бо я обожнюю їх. Ось, — показує на більшу, — це твоя, без колючок, а це — моя.»
 Я взагалі квітів терпіти не можу, але, вдаючи, що сюрприз мені сподобався, беру і ставлю у вазу без води, щоб швидше завянули. Ніхто завбачливо попереджає, що не любить, коли його обдурюють.
 Уже через кілька днів я зрозуміла, ким був той Ніхто насправді, зрозуміла й те, що все в моєму житті придумане, а він — ні. Він справжній, він ось поряд, як завжди їсть шоколадне морозиво, малює птахів на склі і запускає свої чудернацькі літачки мені в обличчя. Він — мій друг, Мій Ніхто.
 Минув майже рік як Ніхто поселився в моєму домі, на підвіконні. Звідти йому добре видно зорі, про які він знає так багато і які рахує щоночі, бо вони сняться йому, а мені сниться він.
 Часто Ніхто користується моїм телефоном, дзвонить у інші виміри, але заспокоює, що послуга безкоштовна.
 Сьогодні зранку Ніхто покликав мене на кухню, пообіцяв познайомити з своїми друзями, та перед тим попросив причепуритися. Десь через годину в святковій сукні я зайшла в кімнату, де сидів Ніхто в оточенні моїх дитячих іграшок і тримав в руках чорно-біле фото із зображенням сонця.
 Почав розповідати, що недаремно живе саме в моїй квартирі, адже знає мене з дитинства та й народився серед моїх історій про незвичайне, дорослішав разом зі мною, а потім... Потім я забула про нього, мабуть тоді, коли перестала вірити в дива, але зараз він повернувся, щоб змусити мене знову жити казкою.
 На столі лежало три червоні троянди, Ніхто перехопив мій погляд і, ймовірно, зрозумів, що мене цікавить, кому ще одна квітка. Миттєво прошепотів: «Це для тебе, для мене, і твого маленького щастя — нового життя в тобі».

Юлія Демусь. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.16-24.

Юлія Демусь. Проза та вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Юлія Демусь

Закохана...
Вона його любила більше ніж життя, а чи любив він її — їй було байдуже.
 Ранками вона вставала перша всіх, щоб розбудити його своїм ніжним дитячим сміхом, щоб заглянути в його великі блакитні сонні очі і понести тепло його долонь поміж людей. Днями вона сідала на підвіконні і милувалася його поглядом — змарнілим, натрудженим,але незмінно улюбленим. Щовечора вона випивала склянку молока і знову спішила йому назустріч, щоб розповісти про свої пригоди, а ще, щоб побажати хороших снів...
 Так день за днем, рік за роком вона відчувала потребу зустрічі з ним. Щодалі, то тим більше дужчав зв"язок між ними.Вона була закохана в нього, а він, як і тоді просто жив її мріями, знаючи, що вони завжди будуть разом.
 Вона дорослішала, та він лишався таким як і колись: для когось непомітним, а для неї ідеальним, бо таким його, власне, створила сама природа.
 ...Вчора вона захворіла і не могла вийти до нього.Від того він цілий день проплакав,хоч так хотів, щоб вона ніколи не бачила його сліз, сліз болі і самотності, бо ніхто, крім неї, не міг його розрадити. Він вже давно звик, що вона поряд — усміхнена, щира і зовсім по-дитячому наївна. Вона його кохала і ніколи не приховувала своїх почуттів, а йому було бентежно відчувати її прихильність. Вона дарувала йому себе, а він навіть неспромігся відповісти взаємністю.
 Для неї не було більшого щастя, аніж розмова з ним, нехай говорить лише вона, а він мовчить, всеодно,важливо, що він її розуміє.
 Всі навкруг називали її дивною, бо вона не могла жити без нього, не могла дихати і відчувати — така трепетна любов навіки поселилася в її серці.
 Закохана в світ, вона доживала останні дні своєї радості...
...В кімнаті було тихо і темно, а за вікном облітало жовте листя і сколихувалось високе небо.
...Сьогодні перший і останній раз в її житті на зустріч спішить він — її єдине кохання — її світ, спішить, щоб сказати, що вона таки була його долею...
  січень 2008р.

Я в Печалі...
 Вчора я знову знайшла на своєму столі лист.Вже п"ятий за цей тиждень.Знову без адреси, а в середині кілька гудзиків і записка: "Кохаю. Буду вранці."
 Мені вже набридло, що Він щодня кудись іде, каже, що на роботу, а я повинна чекати. Мені сумно, бо я одна в невеликій квартирі з старими сусідами.
 Інколи я виходжу в магазин, що навпроти будинку, щоб купити щось смачненьке, а коли повертаюсь, то знаходжу листи від Нього з словами : "Кохаю. Буду вранці." або " Я в друзів.Чекай." А цього тижня разом із запискою я почала знаходити незрозумілі речі: спочатку сухі троянди, потім розбите дзеркало, зіпсовану помаду, розламаний навпіл олівець, а тепер — гудзики.
 Мені страшно...Я боюсь тиші і боюсь світла, а ще боюсь, що одного вечора я повернусь , а листа не буде, і цілу ніч я шукатиму Його поглядом, дивлячись крізь скло на наше подвір"я.
 Вранці Він як завжди повертається, переодягається і, нічого не сказавши, йде,та на порозі вихоплюється : "Сьогодні буду раніше — нікуди не виходь! "
 Цілий день я Його чекала, дивилась на ці листи і не розуміла, що вони означають.Десь о 17 годині я не витримала і вийшла на вулицю, а перед цим відкрила двері на балкон, бо мені здалось, що я задихаюсь від тієї незрозумілості і невизначеності, що триває майже місяць.
 Повернулася десь під ранок — мокра і, здається, простуджена. Мабуть, не варто було гуляти в таку холодну осінню погоду, але інакше я не могла, бо не хотіла зустрітися з Ним поглядом і прочитати в очах : "Ти мені ніхто.."
  На столі лежав лист — шостий і останній, в ньому обручка і записка з словами: "Не чекай мене, Я в Печалі.Твій Гріх."
 Я читала ці слова і не розуміла чому не здогадалась одразу, коли був той, перший лист. А...ще гадала, що Він мій Ангел, а Він таки був Гріхом і спокусила Його моя подруга і розрадниця — моя Печаль.
 Тепер я не чекаю листів і не чекаю Його, але натомість до мене приходить моя нова подруга, та яку не забере ніхто, поки я сама того не захочу — Самотність. Час від часу Вона приходить не одна, а з своїм другом Відчаєм і Нам утрьох весело, бо Ми нерозлучні : Самотність, Відчай і Біль.

Зупинка життя
  Холод б'є наскрізь.Хворе горло добре закутане шарфом , а руки час від часу мерзнуть і вона ховає їх у кишені.
  Добре, що сьогодні йде сніг.Нарешті почалася зима.
  Вона шукає когось незнайомого у кожному більш-менш великому гурті людей. Ні,— його немає.
  На щоках лишаються застиглі сніжинки, а під очима помалу розпливається туш.Куди ж вона зібралася така нафарбована в цей зимовий час? Що змушує її долати кількасотметрову відстань до зупинки, зупинки де вони єдиний раз зустрілися і запали одне одному в душу? Здавалось, що ж тут такого закохалась в незнайомця, адже це кіношна історія, розіграна в ролях не одним поколінням.Але в неї все по-іншому, не так як в кіно.
 Вона бачила його лише один раз і відтоді майже щодня спішить на ту ж саму зупинку аби, можливо, колись зустрітись з ним знову і хоча б запитати ім"я.Їй уже якось звично бачити його образ у своїх найкращих снах, чути його голос посеред вулиці і навіть відчувати його присутність десь зовсім поряд. Але це лише звичка або.. манія.Хто зна? Вона неодмінно написала б йому листа, якби знала адресу, або ж зателефонувала, коли б лишень знала, що та звичайна на перший погляд зустріч була невипадковістю у їхньому житті. Хоча, може й він і не місцевий або вона просто втрачає розум, сама не знаючи того.Але як інакше пояснити те, що за три місяці вони так і не побачились.
 Уже через годину, повертаючись додому, вона думала про щось своє, зовсім не про нього, бо чомусь відчула, що в якусь мить він став далеким, не реальним або просто видуманим, адже мріяти і вірити в мрію для неї було теж саме, що жити.
  І не так вже й важливо, що якусь частину свого життя чи мрій вона лишила на тій Зупинці Життя, де народжуються почуття і помирає віра...
  вересень 2007 р.

Сон Байдужості
  Байдужість вбиває людину.Звичайно, — не одразу. Поступово... "Виїдаючи" з душі найкращі почуття людяності.
 ...Вона ніколи не була байдужою, навпаки, завжди спішила всім на допомогу, бо розуміла, що це її покликання, для якого народжений кожен із нас.
  Однак це було лише до того як...
  Насправді нічого серйозного не сталося, але один єдиний поганий сон змінив її особистість.І вона перестала відчувати, вірити, думати, а невдовзі докорінно перемінилася.
  Сон був такий як зажди: їй знову снилися якісь омріяні країни, але чомусь пусті вулиці незнайомих міст та зловтішні обличчя, зиркаючих людей, снився самотній будиночок — її будиночок, в якому вона одна і про який ніхто й не знає. Всім чомусь водночас стало байдуже як їй живеться.
  А вона й не скаржиться, бо вже давно звикла, що в цьому світі допомоги і доброго слова ні від кого не слід чекати.З цими знаннями вона переживає свій сон, а разом з тим — більшу частину свого життя.
 ...Коли зійшло сонце, а за вікном почулися дитячі голоси, вона прокинулась і, підводячись, мимоволі заглянула в дзеркало, але не побачила там ніжного сонного обличчя, а лише заплакану гримасу навіженої: "Це не можу бути я, хоча б тому, що цей образ з мого сну — образ зневіреної одиначки яка викликає тільки відразу і співчуття...та...байдуже, всеодно час на навчання..." І вона вийшла з кімнати навіть не підозрюючи, що з цієї найпершої краплі байдужості усе почне змінюватися і "ламатися".
 Зазвичай, самотніми стають лихі і байдужі люди, але ж вона ніколи не була такою — все через той сон.Саме через ньго вона страждає і не знаходить собі місця уже двадцять років, бо всі поступово від неї відвернулися, тому що байдужість заволоділа її душею і тілом. Самотній будиночок, той самий, зі сну, вона полюбила і звикла переповідати йому свої переживання. В цьому помешканні вона побачить свій останній сон — Сон Байдужості, але цього разу байдужим для неї стане її жалюгідне існування — життя.І вона тихо залишить цю грішну землю, де ще тисячоліттями будуть народжуватися і помирати такі як вона — Байдужі.

  лютий 2008р.

Юлія Демусь. Проза та вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.19-23.

Юлія Демусь. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Юлія Демусь. Вірш / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.59.