***
Шалений біг крізь терня і вогонь,
І ось — стрибок через безодню... й знову
Нестримний біг до зоряних висот
І безліч спотикань від дикого здогону...
Кого? Чого? Яких примарних мрій?
Від кого? Від чого, закривши очі,
Душа все рветься уперед, в огні
Не бачачи шляхів своїх пророчих.
До зоряних висот! Вперед, вперед!
Очей не відкривай, душа бентежна,
Крізь біль і розпач виведе тебе
Єдине прагнення: високого безмежжя.
До зір все поривається душа.
Беззахисна у дикім дерновинні,
В утомі непритомніє вона
І бачить в лихоманці... небо синє.
Хто втишить біль в зацькованій душі?
Де той кінець прокляттям і спокутам?!
Доколи будуть вабить міражі
Зірвать з душі невидимії пута?
Чи знайду синє небо на землі,
Стоптавши в попіл дике терновиння?
Чи полечу на зламанім крилі
У вічність, до небесного зоріння?
***
Немов пилок медово-золотавий,
Від сонця сиплеться у небеса
Проміння, наче дощ, між білі хмари
І клаптиками крізь вікно звиса.
Чому на клаптях тих малюєш мрію?
Вона звідтіль, із дивних тих світів,
Що за блискучим світлом ледь жевріють
Але, як сонце, сяють у душі?
їх таємницю зрозуміть не може
Ніхто: вони в тобі, твої вони.
Вони — химери, кожна з дивом схожа,
Із недосяжним чимось, неземним.
І не торкнутись їх: вони — як злива,
Гриміло, блискало...аж ось — нема.
Що близьким було і таким можливим,
Вже ірреальність у собі хова.
Нема нічого...Як простягнеш руку,
То те ніщо зупинить дотик твій,
А після зливи накрапає смуток
На твій малюнок чудернацьких мрій
на клаптях сонячного
променя
ясного.
***
А на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То смуток мій і осінь так звінчались,
Волаючи в несказаних словах!
Неправди посмішка така лукава!
Такий бездушний погляд у Брехні!
І є лише одне-єдине право —
Волати німо їм у вічі: „НІ!"
Кричати в розпачі своє „не вірю!".
Мовчати, нити з болю в самоті.
А друзі-зрадники — такі велично-сірі,
Хоч і виносять вироки цноті.
Судить чуже жиия... Як темінь зрання...
Хто право дав?! Хто не боявсь гріха?
Невміло порпатись в чужих, болючих, ранах
Чия посміла рученька лиха?
Мовчиш у болі, у своїм „не вірю!",
Волаєш німо зрадникам увіч.
І тільки осінь листям поруділим
Услід киває, по дорозі в ніч.
Бо на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То осінь і мій смуток так звінчались,
Волаючи в несказаних словах.
***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає
Шепоче таємницю їй якусь.
Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову.
Коли уся природа спрагла злив.
Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє полетів.
Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.
***
Вечірня світлотінь приваблює і манить
Десь музика звучить, зліта над самі хмари,
Спадаючи луною звідти
Разом із променем у віти
Розлогих кленів і каштанів
Мойого міста; все спадає
Рожево-жовтим сяйвом із небес.
І ось, я згадую... тебе.
Десь поруч ти, і, може, як і я,
В неспокої душа твоя,
Самотній ти стоїш над літнім дивом
Цим тихим вечором, та чи щасливим?..
Він ластівковим співом відлетить
У день майбутній — і не зможеш ти
Його уже ніколи повернути.
Лиш спогади залишить він і... смуток.
Десь музика звучить, зліта — і тане
Разом із променем останнім.
Він найяскравіше у небі заяснить —
І зявиться вже серед рос рясних
У дні майбутнім, ніжний відблиск.
Я сподіваюсь...
А ти віриш?
***
Після дощу так легко стало дихать!
Так після сліз буває легко...
Після дощу почне все розквітати.
Так лід скресає на серцях холодних.
***
Краплі звуків спадали у тишу
своєю самотністю.
Намагалися злитись у щось більш
величне,
ніж просто музика.
Тяглися тонкою струною від моєї
Душі
до твоєї.
Тремтіли від прагнення, від жаги...
І лише твій дотик
міг спинити те марево,
та й тоді б воно не зникло,
продовжуючи бентежити дійсність.
Десь далеко відчув ти мелодію цю,
що лунала у просторі...
Ти знайшов низку перел, нанизаних
на золоту нитку спогадів і,
цілуючи кожну перлину,
подарував те намисто... мені.
І тепер, розсипаючи зорі у небі, ніч
збирає ті перли у скриню коштовну,
аби спокій дати моєму серцю змученому,
оповиває золотою ниткою діадему
на своєму чолі.
Владарка снів,
прекрасне лице своє
Ховаючи
під імлистим серпанком,
Зникне
в далечі,
дійшовши до межі,
за якою — сонце
і... реальність,
з моєю самотністю.
***
Чому так тихо плакав літній дощ?
І Що палко шепотів вечірній вітер,
Зібравши дрібні сльози у пригорщ
Й сипнувши ними на бузкові віти?
Кого поцілити чи освятить
Хотів він слізьми, їхнім чистим блиском?
Проте краса невидима для тих,
Хто підійшов до неї надто близько.
Лукавив ти, зміряючи серця.
Ти вирок виніс відданій любові —
І ось вона з подобою мерця
Приречено мовчить в патьоках крові.
Чому в очах твоїх не тане лід?
Хто зіштовхнув тепло твоє в зневіру?
Невже їдкий цинізм — твій досвід літ,
А все життя — лише уламок сірий?
З душі нелегко змити забуття
Й байдужості полуду розірвати.
Наївний вітер... Все злітав, жбурляв
І палко шепотів свої закляття.
Чому хлипав беззвучно дощ, чому?
І заходу заплаканії очі
Чому палали з болем у пітьму:
Заклять шукали аічи слів пророчих?..
***
Пливе серпневий човен, одплива
Од берегів у сонячнім тумані,
І теплі промені його весла
Повільно в небуття його штовхають.
Той човен не тривкий і зникне скоро,
Відлічуючи час за рухом хвилі:
Приплив, відплив... і лише легкий морок
Осіннього дощу його зупинить.
Останній раз він сонячним веслом
Збентежить гаряче небесну воду,
Щоб літо бабине його перенесло
Хоча б частинку у осінній холод.
Як осінь перекине із небес
Палкими пахощами повний келих,
Він, як міраж, розтане, лише десь
У серці смуток спогади простелить.
***
Летіли кадри модного кіно,
Десь вусебіч жбурляла листом осінь,
Кокетливо заглядала в вікно
І без запрошення заходила у гості.
У тишу звечорілих прохолод
Вона ступала легко, наче пані,
Гамуючи осіннім віялом
Гарячий дотик променів останніх.
Лукаво зазирала з темних крон
Її усмішка і злітала в небо,
А десь кричало-блискало кіно,
Де гроші — все і кожен сам за себе.
Кіно мигтіло: сотні звуків, слів...
А десь і вітер вмовк, зчаївши подих,
Безсило в затінку алей присів,
Побачивши вечірнє диво поруч.
На заході жовтогарячу шаль
Скидала осінь наче ненароком,
Та небосхилу синява бліда
Дивилась на кокетку сонним оком.
Кіно мигтіло: він, вона, вони...
Жорстокі жарти, привиди Любові...
А десь альтанка спить і бачить сни
Без підлості й переступу, без крові.
Мигтіли кадри модного кіно,
летіла осінь в сон пянкої ночі...
Хтось зачудовано дивився у вікно,
А хтось... не чув, як ніжно крапав дощик.
***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає,
Шепоче таємницю їй якусь.
Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову,
Коли уся природа спрагла злив.
Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє зазорів.
Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.
***
Коли самотність
кігті запускає
у саме серце,
коли в душі
Зненацька
Задощить,
десь у безодні смутку
Боляче лунає
Печаль
Моя.
Над урвищем
Тяглась
Вузька доріжка
Кудись угору.
Може, до зірок?
Хтось нею йшов.
Комусь світили зорі
І падали
на шлях
до ніг,
як справжні діаманти.
Та щойно розвиднялося,
як вмить
Вони зникали,
Танули,
Мов лід, —
і вже не видно
ставало шляху.
Чомусь дощіло
У душі.
Чомусь
Печаль гукала
із безодні
Душі чиєїсь,
і зірки
Уже не падали
Під ноги,
І хтось не йшов,
Засліплений
жорстоким сяйвом дня.
Самотність
Дико увірвалася
у серце,
Зненацька
пазурі впустивши...
***
У вечірнього неба
Синім сяйві —
силуети дерев,
Будинків давніх...
За мережаним склом
Замерзлих вікон
вже не чути пісень
суворих віхол.
У повітрі мороз
і зимна свіжість,
Лише спогад про тебе
Тепло ніжить,
Коли йду крізь сніги
щораз самотньо
На промінчик ясний
десь там, в безодні
Суму і гіркоти
самотніх буднів.
Я не знаю, чи ще
Мене розбудять
від печалі-журби
весняні співи,
веселкові дощі,
грайливі зливи,
Чи зігріє мене твій погляд щирий...
Памятаю лише:
хто любить — вірить.
Звязок
— Все почалося з того, що...
Літній ранок, просинаючись у небі, широко відкривав свої блакитні очі; десь за блискучою смугою небокраю ось-ось мало виринути сонце; з якоюсь нестримною галасливою радістю ширяючи в просторі, ластівки наче нанизували повітря на золоте прядиво перших променів...
— Літо чомусь завжди приходило із пахощами моря. Це просто якесь диво, але запах морської вологи вчувався настільки чітко, що мимоволі усвідомлювалась реальність того, що здавалося неможливим. Розумієш, справжнє морське, насичене незвичними пахощами, повітря.
Вітер приносив ті пахощі солонувато-гіркої свіжості разом із золотавими променями ранку і криками ластівок (а може, чайок?). Було ніби й шумно, але водночас — ранок, і все майже ще спить...
— І коли йдеш по стежці, то здається, земля, як не дивно, теж пахне морем. Справді, морським чимось, як пісок, вмитий морськими хвилями...
І тоді спадало на думку, що все це не просто так, що, можливо, це диво має якесь реальне підґрунтя, що, може, є якийсь спосіб розгадати цю загадку невідомо звідки прийшлого морського аромату.
— Це якось приємно дивує і навіть вражає. Ти так дивишся на мене, наче... Я розумію, ці пахощі цілком могли б пояснитися тим, що наприкінці весни й на початку літа, коли все цвіте...
Морський аромат сміло проникав у все. Навіть у свідомості ставав незаперечним фактом.
— Якби це була лише фантазія, то рано чи пізно вона б розвіялася, але так буває щоразу, коли настає літо: воно починається з того, що наче з неба зринає легка хвиля морського вітру, що несе із собою...
З чим би можна було порівняти ці пахощі? В них — здивування, в них радість і, скоріш, якась відрада, щось достоту знайоме, своє, наче з дитинства, якась осонцена мрія, що от-от стане реальністю... Цей аромат чомусь тільки зранку давав себе відчути, бентежив, дивував, а потім — зникав так само дивно, як і зявлявся. Вечір і день пахнули по-своєму, по-своєму вражали, але в них було щось інше, що приводило в стан захоплення, а цього морського сяйва у небі й повітрі, цього вітру, насиченого морем, уже не було.
— І так тривало недовго: кілька днів, на початку літа.
— В цей час у нас, зазвичай, починаються затяжні дощі?
— Так, і саме тоді, коли стає холодно, сиро, якось по-особливому свіжо, той дивний морський вітер кудись несподівано зникає, уже до наступного літа.
— А може, то все-таки просто весняне цвітіння? Або... у вас же неподалік озеро?
— Смієшся?
— Ні, чому. Просто, все має якусь реальну основу.
Озеро?.. Заросле очеретом озеро? Така собі калюжка, оточена зеленню... і раптом — вражаюча свіжість?
— Не дивись на мене з такою посмішкою, я знаю, що вона означає.
Морський аромат зникав у нікуди, так само, як і зявлявся — нізвідки. Чи був він справді, чи то так лише здавалося, хто знає.
— А потім, коли почалися дощі, бувало, що на цілий день небо розчинялося в якійсь сіро-білій напівпрозорості й сіяло дощові бризки скрізь. Час від часу вони перетворювалися на дощовий, мокрий і холодний пил. А ще було, що зникали, — і залишалася лише ця напівпрозорість і мокре листя на деревах. Тоді де-не-де зявлялись перехожі на тротуарах, у дворах чулися розмови знайомих...
Після дощу завжди хочеться вдихнути свіжість, якою насичене повітря. Тоді, здається, проймаєшся нею наскрізь. Стоїш на балконі, над мокрим садом, у свіжості дощу, спостерігаєш за тим, що відбувається довкола і раптом...
Помічаєш на одному з балконів будинку дитину: маленьке хлопченя, в холодному просторі яскраво одягнене, по-дитячому. І тебе вражає в цей момент не те, що серед сіро-біло-зеленого холодного простору цього міста бачиш яскраві кольори на його тоненькій футболці, і не його посмішка, яка чомусь зовсім не вписувалася в цю біло-сіру (ледве не вимовилося: мряку) напівпрозорість, і навіть не його веселі веснянки й до мідного руде волосся — атрибут тільки дитинства (мине скількись часу — й дитинство забере цей дар, якого, можливо, хлопченя позбудеться з радістю, а може й ні...) — вражає те, що це хлопя в сірості, насиченій вологою і холодом, пускало з тоненького кільця яскраво-райдужні блискучі в безбарвному просторі кульки: великі, тремтливі і впевнені, й маленькі, прудкі й зовсім не горді.
Вони, як метелики, розліталися врізнобіч — і годі було їх комусь наздогнати. Знесилений дощами і зливами вітер кволо дихав на них, і вони, раді, летіли ген за очі й зникали десь за листям каштанів чи липи або ховалися в затінку зірчастих кленових листків...
— А деякі кульки лопалися. Уявляєш, летить така яскрава округла райдужна блискуча кулька і раз — лопає, і нема.
Хлопчик дмухав — і знов безліч яскравих гігантських кулястих крапель злітали вгору й летіли врізнобіч. Крізь них здавався більш чіткішим світ — і хотілося залізти у кульку і полетіти далеко-далеко, й побачити багато усяких чудес...
— Не знаю, чому саме ці два випадки сплелись у памяті, але... Мені весь час, коли я про це згадую, здається, що між цими двома явищами є якийсь звязок, що саме це щось, що їх повязує, і є розгадкою. Розумієш?
Можливо, і був якийсь звязок між тим, що початок літа зринав із блакиті неба морем пахощів і тим, що у память чомусь запало те усміхнене руде хлопченя з райдужними кульками, хоча...
— Можливо.
— Ти знову не віриш? Може, мені, просто, не вдалося це передати словами, й через те ти не можеш збагнути...
— Я розумію, просто...
Просто, було вже зовсім холодно, не по-літньому холодно, й вечір непомітно закрався у міські двори, оповиваючи млявістю й тишею вулиці. Самотньо десь падали краплі, розбиваючись об асфальт безліччю бризок; десь на вітах стомлено зітхав вечірній вітер, лягаючи спати, і сонний захід заплющував свої рожево-бузкові вії, ховаючи яскраво-червону зіницю сонця за синій небокрай.
— Може, хто знає, хоча...
