Показ дописів із міткою Олена Шегеда. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Олена Шегеда. Показати всі дописи

неділя, 18 серпня 2019 р.

Олена Шегеда. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Олена Шегеда

***
Шалений біг крізь терня і вогонь,
І ось — стрибок через безодню... й знову
Нестримний біг до зоряних висот
І безліч спотикань від дикого здогону...

Кого? Чого? Яких примарних мрій?
Від кого? Від чого, закривши очі,
Душа все рветься уперед, в огні
Не бачачи шляхів своїх пророчих.

До зоряних висот! Вперед, вперед!
Очей не відкривай, душа бентежна,
Крізь біль і розпач виведе тебе
Єдине прагнення: високого безмежжя.

До зір все поривається душа.
Беззахисна у дикім дерновинні,
В утомі непритомніє вона
І бачить в лихоманці... небо синє.

Хто втишить біль в зацькованій душі?
Де той кінець прокляттям і спокутам?!
Доколи будуть вабить міражі
Зірвать з душі невидимії пута?

Чи знайду синє небо на землі,
Стоптавши в попіл дике терновиння?
Чи полечу на зламанім крилі
У вічність, до небесного зоріння?

***
Немов пилок медово-золотавий,
Від сонця сиплеться у небеса
Проміння, наче дощ, між білі хмари
І клаптиками крізь вікно звиса.

Чому на клаптях тих малюєш мрію?
Вона звідтіль, із дивних тих світів,
Що за блискучим світлом ледь жевріють
Але, як сонце, сяють у душі?

їх таємницю зрозуміть не може
Ніхто: вони в тобі, твої вони.
Вони — химери, кожна з дивом схожа,
Із недосяжним чимось, неземним.

І не торкнутись їх: вони — як злива,
Гриміло, блискало...аж ось — нема.
Що близьким було і таким можливим,
Вже ірреальність у собі хова.

Нема нічого...Як простягнеш руку,
То те ніщо зупинить дотик твій,
А після зливи накрапає смуток
На твій малюнок чудернацьких мрій

на клаптях сонячного
променя
ясного.

***
А на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То смуток мій і осінь так звінчались,
Волаючи в несказаних словах!

Неправди посмішка така лукава!
Такий бездушний погляд у Брехні!
І є лише одне-єдине право —
Волати німо їм у вічі: „НІ!"

Кричати в розпачі своє „не вірю!".
Мовчати, нити з болю в самоті.
А друзі-зрадники — такі велично-сірі,
Хоч і виносять вироки цноті.

Судить чуже жиия... Як темінь зрання...
Хто право дав?! Хто не боявсь гріха?
Невміло порпатись в чужих, болючих, ранах
Чия посміла рученька лиха?

Мовчиш у болі, у своїм „не вірю!",
Волаєш німо зрадникам увіч.
І тільки осінь листям поруділим
Услід киває, по дорозі в ніч.

Бо на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То осінь і мій смуток так звінчались,
Волаючи в несказаних словах.

***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає
Шепоче таємницю їй якусь.

Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову.
Коли уся природа спрагла злив.

Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє полетів.

Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.

***
Вечірня світлотінь приваблює і манить
Десь музика звучить, зліта над самі хмари,
Спадаючи луною звідти
Разом із променем у віти
Розлогих кленів і каштанів
Мойого міста; все спадає
Рожево-жовтим сяйвом із небес.
І ось, я згадую... тебе.
Десь поруч ти, і, може, як і я,
В неспокої душа твоя,
Самотній ти стоїш над літнім дивом
Цим тихим вечором, та чи щасливим?..
Він ластівковим співом відлетить
У день майбутній — і не зможеш ти
Його уже ніколи повернути.
Лиш спогади залишить він і... смуток.
Десь музика звучить, зліта — і тане
Разом із променем останнім.
Він найяскравіше у небі заяснить —
І зявиться вже серед рос рясних
У дні майбутнім, ніжний відблиск.
Я сподіваюсь...
А ти віриш?

***
Після дощу так легко стало дихать!
Так після сліз буває легко...
Після дощу почне все розквітати.
Так лід скресає на серцях холодних.

***
Краплі звуків спадали у тишу
своєю самотністю.
Намагалися злитись у щось більш
величне,
ніж просто музика.
Тяглися тонкою струною від моєї 
Душі
до твоєї.
Тремтіли від прагнення, від жаги...
І лише твій дотик
міг спинити те марево,
та й тоді б воно не зникло,
продовжуючи бентежити дійсність.
Десь далеко відчув ти мелодію цю,
що лунала у просторі...
Ти знайшов низку перел, нанизаних
на золоту нитку спогадів і,
цілуючи кожну перлину,
подарував те намисто... мені.
І тепер, розсипаючи зорі у небі, ніч
збирає ті перли у скриню коштовну,
аби спокій дати моєму серцю змученому,
оповиває золотою ниткою діадему
на своєму чолі.
Владарка снів,
прекрасне лице своє
Ховаючи
під імлистим серпанком,
Зникне
в далечі,
дійшовши до межі,
за якою — сонце
і... реальність,
з моєю самотністю.

***
Чому так тихо плакав літній дощ? 
І Що палко шепотів вечірній вітер, 
Зібравши дрібні сльози у пригорщ 
Й сипнувши ними на бузкові віти?

Кого поцілити чи освятить
Хотів він слізьми, їхнім чистим блиском?
Проте краса невидима для тих,
Хто підійшов до неї надто близько.

Лукавив ти, зміряючи серця.
Ти вирок виніс відданій любові —
І ось вона з подобою мерця
Приречено мовчить в патьоках крові.

Чому в очах твоїх не тане лід?
Хто зіштовхнув тепло твоє в зневіру?
Невже їдкий цинізм — твій досвід літ,
А все життя — лише уламок сірий?

З душі нелегко змити забуття
Й байдужості полуду розірвати.
Наївний вітер... Все злітав, жбурляв
І палко шепотів свої закляття.

Чому хлипав беззвучно дощ, чому?
І заходу заплаканії очі
Чому палали з болем у пітьму:
Заклять шукали аічи слів пророчих?..

***
Пливе серпневий човен, одплива
Од берегів у сонячнім тумані,
І теплі промені його весла
Повільно в небуття його штовхають.

Той човен не тривкий і зникне скоро,
Відлічуючи час за рухом хвилі:
Приплив, відплив... і лише легкий морок
Осіннього дощу його зупинить.

Останній раз він сонячним веслом
Збентежить гаряче небесну воду,
Щоб літо бабине його перенесло
Хоча б частинку у осінній холод.

Як осінь перекине із небес
Палкими пахощами повний келих,
Він, як міраж, розтане, лише десь
У серці смуток спогади простелить.

***
Летіли кадри модного кіно,
Десь вусебіч жбурляла листом осінь,
Кокетливо заглядала в вікно
І без запрошення заходила у гості.

У тишу звечорілих прохолод
Вона ступала легко, наче пані,
Гамуючи осіннім віялом
Гарячий дотик променів останніх.

Лукаво зазирала з темних крон
Її усмішка і злітала в небо,
А десь кричало-блискало кіно,
Де гроші — все і кожен сам за себе.

Кіно мигтіло: сотні звуків, слів...
А десь і вітер вмовк, зчаївши подих,
Безсило в затінку алей присів,
Побачивши вечірнє диво поруч.

На заході жовтогарячу шаль
Скидала осінь наче ненароком,
Та небосхилу синява бліда
Дивилась на кокетку сонним оком.

Кіно мигтіло: він, вона, вони...
Жорстокі жарти, привиди Любові...
А десь альтанка спить і бачить сни
Без підлості й переступу, без крові.

Мигтіли кадри модного кіно,
летіла осінь в сон пянкої ночі...
Хтось зачудовано дивився у вікно,
А хтось... не чув, як ніжно крапав дощик.

***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає,
Шепоче таємницю їй якусь.

Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову,
Коли уся природа спрагла злив.

Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє зазорів.

Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.

***
Коли самотність
кігті запускає
у саме серце,
коли в душі
Зненацька
Задощить,
десь у безодні смутку
Боляче лунає
Печаль
Моя.
Над урвищем
Тяглась
Вузька доріжка
Кудись угору.
Може, до зірок?
Хтось нею йшов.
Комусь світили зорі
І падали
на шлях
до ніг,
як справжні діаманти.
Та щойно розвиднялося,
як вмить
Вони зникали,
Танули,
Мов лід, —
і вже не видно
ставало шляху.
Чомусь дощіло
У душі.
Чомусь
Печаль гукала
із безодні
Душі чиєїсь,
і зірки
Уже не падали
Під ноги,
І хтось не йшов,
Засліплений
жорстоким сяйвом дня.
Самотність
Дико увірвалася
у серце,
Зненацька
пазурі впустивши...

***
У вечірнього неба
Синім сяйві —
силуети дерев,
Будинків давніх...
За мережаним склом
Замерзлих вікон
вже не чути пісень
суворих віхол.
У повітрі мороз
і зимна свіжість,
Лише спогад про тебе
Тепло ніжить,
Коли йду крізь сніги
щораз самотньо
На промінчик ясний
десь там, в безодні
Суму і гіркоти
самотніх буднів.
Я не знаю, чи ще
Мене розбудять
від печалі-журби
весняні співи,
веселкові дощі,
грайливі зливи,
Чи зігріє мене твій погляд щирий...
Памятаю лише:
хто любить — вірить.

Звязок
— Все почалося з того, що...
Літній ранок, просинаючись у небі, широко відкривав свої блакитні очі; десь за блискучою смугою небокраю ось-ось мало виринути сонце; з якоюсь нестримною галасливою радістю ширяючи в просторі, ластівки наче нанизували повітря на золоте прядиво перших променів...
— Літо чомусь завжди приходило із пахощами моря. Це просто якесь диво, але запах морської вологи вчувався настільки чітко, що мимоволі усвідомлювалась реальність того, що здавалося неможливим. Розумієш, справжнє морське, насичене незвичними пахощами, повітря.
Вітер приносив ті пахощі солонувато-гіркої свіжості разом із золотавими променями ранку і криками ластівок (а може, чайок?). Було ніби й шумно, але водночас — ранок, і все майже ще спить...
— І коли йдеш по стежці, то здається, земля, як не дивно, теж пахне морем. Справді, морським чимось, як пісок, вмитий морськими хвилями...
І тоді спадало на думку, що все це не просто так, що, можливо, це диво має якесь реальне підґрунтя, що, може, є якийсь спосіб розгадати цю загадку невідомо звідки прийшлого морського аромату.
— Це якось приємно дивує і навіть вражає. Ти так дивишся на мене, наче... Я розумію, ці пахощі цілком могли б пояснитися тим, що наприкінці весни й на початку літа, коли все цвіте...
Морський аромат сміло проникав у все. Навіть у свідомості ставав незаперечним фактом.
— Якби це була лише фантазія, то рано чи пізно вона б розвіялася, але так буває щоразу, коли настає літо: воно починається з того, що наче з неба зринає легка хвиля морського вітру, що несе із собою...
З чим би можна було порівняти ці пахощі? В них — здивування, в них радість і, скоріш, якась відрада, щось достоту знайоме, своє, наче з дитинства, якась осонцена мрія, що от-от стане реальністю... Цей аромат чомусь тільки зранку давав себе відчути, бентежив, дивував, а потім — зникав так само дивно, як і зявлявся. Вечір і день пахнули по-своєму, по-своєму вражали, але в них було щось інше, що приводило в стан захоплення, а цього морського сяйва у небі й повітрі, цього вітру, насиченого морем, уже не було.
— І так тривало недовго: кілька днів, на початку літа.
— В цей час у нас, зазвичай, починаються затяжні дощі?
— Так, і саме тоді, коли стає холодно, сиро, якось по-особливому свіжо, той дивний морський вітер кудись несподівано зникає, уже до наступного літа.
— А може, то все-таки просто весняне цвітіння? Або... у вас же неподалік озеро?
— Смієшся?
— Ні, чому. Просто, все має якусь реальну основу.
Озеро?.. Заросле очеретом озеро? Така собі калюжка, оточена зеленню... і раптом — вражаюча свіжість?
— Не дивись на мене з такою посмішкою, я знаю, що вона означає.
Морський аромат зникав у нікуди, так само, як і зявлявся — нізвідки. Чи був він справді, чи то так лише здавалося, хто знає.
— А потім, коли почалися дощі, бувало, що на цілий день небо розчинялося в якійсь сіро-білій напівпрозорості й сіяло дощові бризки скрізь. Час від часу вони перетворювалися на дощовий, мокрий і холодний пил. А ще було, що зникали, — і залишалася лише ця напівпрозорість і мокре листя на деревах. Тоді де-не-де зявлялись перехожі на тротуарах, у дворах чулися розмови знайомих...
Після дощу завжди хочеться вдихнути свіжість, якою насичене повітря. Тоді, здається, проймаєшся нею наскрізь. Стоїш на балконі, над мокрим садом, у свіжості дощу, спостерігаєш за тим, що відбувається довкола і раптом...
Помічаєш на одному з балконів будинку дитину: маленьке хлопченя, в холодному просторі яскраво одягнене, по-дитячому. І тебе вражає в цей момент не те, що серед сіро-біло-зеленого холодного простору цього міста бачиш яскраві кольори на його тоненькій футболці, і не його посмішка, яка чомусь зовсім не вписувалася в цю біло-сіру (ледве не вимовилося: мряку) напівпрозорість, і навіть не його веселі веснянки й до мідного руде волосся — атрибут тільки дитинства (мине скількись часу — й дитинство забере цей дар, якого, можливо, хлопченя позбудеться з радістю, а може й ні...) — вражає те, що це хлопя в сірості, насиченій вологою і холодом, пускало з тоненького кільця яскраво-райдужні блискучі в безбарвному просторі кульки: великі, тремтливі і впевнені, й маленькі, прудкі й зовсім не горді.
Вони, як метелики, розліталися врізнобіч — і годі було їх комусь наздогнати. Знесилений дощами і зливами вітер кволо дихав на них, і вони, раді, летіли ген за очі й зникали десь за листям каштанів чи липи або ховалися в затінку зірчастих кленових листків...
— А деякі кульки лопалися. Уявляєш, летить така яскрава округла райдужна блискуча кулька і раз — лопає, і нема.
Хлопчик дмухав — і знов безліч яскравих гігантських кулястих крапель злітали вгору й летіли врізнобіч. Крізь них здавався більш чіткішим світ — і хотілося залізти у кульку і полетіти далеко-далеко, й побачити багато усяких чудес...
— Не знаю, чому саме ці два випадки сплелись у памяті, але... Мені весь час, коли я про це згадую, здається, що між цими двома явищами є якийсь звязок, що саме це щось, що їх повязує, і є розгадкою. Розумієш?
Можливо, і був якийсь звязок між тим, що початок літа зринав із блакиті неба морем пахощів і тим, що у память чомусь запало те усміхнене руде хлопченя з райдужними кульками, хоча...
— Можливо.
— Ти знову не віриш? Може, мені, просто, не вдалося це передати словами, й через те ти не можеш збагнути...
— Я розумію, просто...
Просто, було вже зовсім холодно, не по-літньому холодно, й вечір непомітно закрався у міські двори, оповиваючи млявістю й тишею вулиці. Самотньо десь падали краплі, розбиваючись об асфальт безліччю бризок; десь на вітах стомлено зітхав вечірній вітер, лягаючи спати, і сонний захід заплющував свої рожево-бузкові вії, ховаючи яскраво-червону зіницю сонця за синій небокрай.
— Може, хто знає, хоча...












Олена Шегеда. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.3-13.

вівторок, 13 серпня 2019 р.

Олена Шегеда. Поезія та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Олена Шегеда

Химери дощу
або
Пора року — дощ

***
Зітертий часом запис,
старий, напівзотлілий лист...
Коли його читаєш,
жаль стає,
безмежно жаль тих слів,
що вже назавжди втрачені,
і їх не розібрати:
щось витерлося зовсім —
і не відновить рядків,
не відгадати загадку думок
чи почуттів,
що стали словом,
щось ти бачиш чітко,
та час
своєю невгамовною ходою
назавжди віддалив
їх справжній зміст,
повязаних у слово літер.
І ти мовчиш,
і пилом припадають
чиїсь слова,
уплетені в рядки, —
мереживо думок
напівзотлілого
листа
чийогось серця...

Падали сльози дощу
у свіжість ранкового саду,
листя зелене розлого лежало
на мармурі білих перил
старої альтанки.
Хтось тихо читав,
шепочучи слово за словом,
щось дуже таємне,
мабуть сокровенне,
щось дуже незвичне,
величне,
щось ніжне,
щось тепле,
щось...
Тихше!
Ще тихше звучали слова,
зникали у шумі дощу.
Хтось швидко читав
досхочу,
до нестями...
Дощ плакав,
краплини спадали від неба додолу,
де трави і листя.
Крізь квітів бузкові вінки
звисали блискучі, прозорі і
чисті
ранкової зливи
разки.
Звучали слова у зволоженій тиші,
зникали, зринали із безвісті літ,
в сьогодні гукали,
відлуння торкалось
до спогадів давніх,
ще поки живих,
із памяті стертих,
але не із серця,
і ніжних,
і теплих...
Дощ
стих.
Десь вітер шумів,
пливли невиразно
і гірко читались рядки.
Папір був шершавий,
старий, поруділдий,
а спогад —
іще живий.

Ще падали краплі і листя лежало
розлоге, зелене й густе...
На білому мармурі
в свіжому саду
лежав білий лист...
Не про те,
що може сьогодні
минулим ще марить,
що хтось гіркоту каяття розбавляє
в солоному трунку сліз.
Що в серці тепер,
як у сповненім кубку:
ще крапля — і терпке вино
проллється на душу
Іі може, очистить,
а може, — і зцілить
від дикого смутку,
що в серце упявся
давно.
Цей лист не про те.

Нахилялися віти,
налиті сльозами дощу.
Хтось швидко писав,
шепотів тихо-тихо...
Губились слова,
виринали —
і знову
казав хтось молитвенно
слово за словом,
немов у нестямі,
так пристрасно, палко,
і щиро,
і досхочу.
Вітер тихо зітхнув.
Вниз посипались краплі
на холодні розлогі листки
мармурових перил
вже старої альтанки...
Час назавжди сховає
слова, що сплелись у рядки,
мов разки,
і почерк чиєїсь руки,
що пише схвильовано
відповідь щиру,
як лист у минуле,
як крик... Але
зупиниться мить,
коли хтось прочитає
колись,
через сотню літ,
вже зовсім старий,
поруділий,
шершавий
зотлілого серця
листопад на білому мармурі
в тихому саді,
де вічне
й миттєве
сплелись.

***
Мокра сірість,
чуєш,
прилипа до тіла,
холодний щупалець
залазить в душу,
там нишпорить
нудотно довго.
Терпиш...
До нервів тягнеться
ти хочеш вирвати
його
хоч по-живому,
не крикнеш навіть,
аби назавжди!
Мо чистим бути
лиш мрія?
Де твої висоти?
Ваблять ще до себе?
Чи відшукати їх?
А мо не варто
калічить крил
безглуздим летом?
А хтось
премудро так учив
високим істинам
а сам
покликав в небо,
щоб звідти скинути?
Вабив, як сяйво, —
і раптом зблід
у фальші,
ляпнувши у душу
краплями зневіри.
Гидка молекула
блука душею,
нудьгу і сум
думкам лишає,
Та ні!
Коли вершин сягнув,
з вершин пізнаєш все
життя!
Воно прекрасне.
не вір бездушним
і слабкодухим,
хоч в ранах крила, —
лети!

***
А дощ
вривається
в вікно,
на склі
дрижать холодні бризки,
їх вітер
впевнено і різко
розчахне
на прозорі риски,
тире
і сотні тисяч ком.
А дощ
вривається в вікно.
Жене його
холодний вітер
крізь плетиво
прозорих літер.
Прийме кімнат самотність тиха
останнє
осені тепло.
А дощ
вривається в вікно.
Крізь мряку
ніч тривожно дише.
Хоч злива
смуток в серці лишить,
ти на
сторінках вогнищ пишеш,
що віриш
в осені тепло.
Хай дощ вривається
в вікно,
забувши
про затишне літо.
Проте
снується сповідь літер,
що всупереч
усьому
ти ще віриш
в ласкаве
осені
тепло.

***
Дощі, дощі...
Немовби сльози,
на склі мого вікна краплини,
холодні й чисті.
Граціозно
кружля метелик
з тополиним
прозорим пухом у повітрі.
У синю далечінь, над хмари
злітають мрії,
і не мало
ще треба встигнути...
Дощі...
Вони на мить принесли холод:
ще сонячний гарячий цвіт
барвисто заяснить довкола,
я вірю.
Дощі, дощі...
Ідуть невпинно.
Їх сум душі торкнеться
злегка,
їх тиша — лиш
перепочинок
перед новим
бурхливим злетом.
Якщо тебе зіштовхують...
Це було відчуття, наче тебе штовхають із краю прірви у якусь жахаючу холодну бездну, і ти хапаєшся за будь-що, аби втриматися на цій межі, між...
За сухий байдужий пісок: він вислизав крізь пальці й безжально зменшувався під твоїми долонями. За тонкі блискучі травинки... І чомусь думалося, що то твоя душа, розятрена, зацькована... В напівмороці іще вгадувалися силуети височезних гір, грубого сивого каміння, яке теж ладне було от-от впасти на тебе. І чому ти тримаєшся за край прірви? Все одно тебе...
Були якісь сподівання, що це — просто сон, але руки слабли, зрадливий пісок посувався вниз разом із тобою... Блискучі травинки... Вони виявилися ще більш підступними. Стиснувши в руці жмуток шовковистих стеблин, сподіваєшся на порятунок і тягнешся вгору, але вони... з тріском рвуться у твоїх руках, обриваючись коло самої землі або виймаючись із корінням так різко, що пилюка з-під кореневищ враз запорошує очі й ти ще в більшій безпорадності, бо тепер ще й нічого не бачиш.
Очі пекли від болю, від, здавалось, гігантських крихт піщаного пилу. В руки блискучими лезами врізалася трава... Ні, ти мусиш це витримати, інакше...
Невідступне відчуття безодні під собою й усвідомлення того, що ти — на межі, кидало в розпач і могло б позбавити глузду, якби не... Час від часу зриваючись на якийсь міліметр вниз, тягнучись угору й знову зриваючись, ти... дивишся вгору на різнобарвне сяяння неба в час заходу. Падаючи вниз у холодну безвість, ти все-одно дивитимешся туди, у височінь, де...
Раптовий поштовх вирваної живцем трави відкинув тебе ближче до урвища, ближче до холодної невідомості, якої ти, ще не встигнувши усвідомити, жахаєшся. Ти не хочеш піти в холод, в... Але тебе про це ніхто не питає. Тебе навіть скоріше підштовхують, ніж простягають руку. Невже тобі й досі це ще не зрозуміло? І не питай, як ти зможеш там жити: це дурне запитання, на яке тобі дадуть таку ж відповідь. Не тримайся так завзято: все одно впадеш.
Величезна тінь гори накрила тебе ще більше й тепер тебе уже ніхто не побачить. Нікчемна людинка, ти теліпаєшся над прірвою, хапаючись за будь-що, аби не зірватись і не полетіти в холодну безвість, де тільки ніч і... забуття.
І тебе... зіштовхнули. Лети. Там, внизу, тебе не мучитиме спека, матимеш змогу насолоджуватися прохолодою. Хтось звисока гукав іронічно вниз: не засмучуйся, через це всі проходять!.. І ти усвідомлюєш, нарешті, що трапилось.
Падаючи вниз, ти здійняла очі до палаючого різнобарвям неба і, вже відчуваючи холод і мряку і те, як боляче тебе торкається забуття, чиєсь... Усвідомлюючи, що тебе відштовхнули (чи зіштовхнули?), не просто забули чи пішли, залишивши одну, а відштовхнули, спокійно, байдуже, з посмішкою чимось виправданої іронії на світлому, здавалось би, обличчі, — усвідомлюючи це все, ти... благословила. Ти благословила вечірню яскравість неба. За те, що вона барвисто ясніла високо вгорі, була привітна, лагідна і... щира. І ти могла бачити її, коли захочеш. І ви навіть уміли одне з одним розмовляти. Навіть пісок, що різко пурхав з-під вирваного коріння не міг запорошити її краси.
Ця барвиста височінь не замінить його тепла, але... Падаючи вниз, щораз віддаляючись від тієї межі між можливим і неможливим, між теплом і самотністю, між щирістю і обманом, — падаючи вниз, ти все одно сподіватимешся, що, можливо, там, за цією жахаючою глибиною (а може, — висотою?) теж світло, барвисте, яскраве, як у вечірнім небі? І можливо, ти відчуєш тверду землю під ногами — і тоді зникне ця гігантська тінь і цей холод, і не стане бездни... А якщо цього не станеться, якщо... То в останню мить свого існування ти бачитимеш це пишне небо, його щирі барви і захоплення цією красою позбавить тебе від болісного усвідомлення...









Олена Шегеда. Поезія та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.42-49.

субота, 6 липня 2019 р.

Олена Шегеда. Відблиски синіх очей. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Олена ШЕГЕДА

Відблиски синіх очей
В її очах віддзеркалювались блискучі від дощу квіти, блискуче смарагдове листя каштанів і якась барвиста водяна гладь між сіро-зеленими стовбурами одвічних дубів... А ще - за синіми планетами її райдужок тремтіла палаюча яскраво-рожевим смуга заходу. Ні, вона не плакала, просто, якось само собою так виходило, що очі її були настільки блискучими й чистими, що в них можна було побачити все те... літнє диво.
Пахли липи, свіжістю літнього дощу, теплом цього вечора і ще... (Чим?) Може, її мріями. Щось незвично запаморочливе було в тому ароматі. Липовому? Ні, справжньому, літньому.
Краплі дощу спадали час від часу то там, то тут. їх не струшував вітер: вони самі скочувались на край зеленого листя і, узявши собі на згадку блискітку сонця, безтямно падали у траву.
Вітер був напрочуд легким. Він лагідно дмухав на її золотаве, напівпрозоре пасмо, як та розшурхана у височіні хмарка, і блискуче, як промені цього звабливого заходу. Золотаве волосся, вибившись, витало в повітрі ,й тремтіло біля скронь, і лащилося до щоки.
Стояла на мосту і дивилася в далечінь: круті зелені пагорби темніли під тінню вечірньої синяви, і лише небокрай ще яскраво палав золотаво-червоно-рожевим сяйвом у бузковому вінку надвечір'я.
Ставало прохолодно, але додому не хотілося йти: в такі миті особливо чіткими стають контрасти: бузкове межує з блакитним і сталево-білим, та їх межу чітко видно; червоне переходить у жовтогаряче, і це так помітно...
Щось блиснуло в її очах. Сльоза? Ні, то промінь заходу відбився від дзеркальної гладі води - і його відблиск ненароком потрапив у синяву її очей. Ні, то не сльоза. То сонце так грається своїми променями, цікаво заглядаючи в душу. Стоп: не в душу, у вічі. Звичайно ж, у вічі.
Стара альтанка вирядилася в рожеве, рожевими стали доріжки в алеях парку, і набережна теж зашарілася рожевим: захід... Ще мить - і все почервоніло, потемніло... І ось, спокійний бузковий поглинає парк, наче хвиля з небесного моря.
Якась тінь набігла на щойно ясний її погляд, чи, може, то лише здалося?
Вечірні тіні розсипалися-поспадали з неба нечутно хто куди, й, спочивши мить, порозповзалися-розпливлися по всьому парку - і навіть сюди, до мосту, сягали.
Вітер ніжно торкався її чола, губ, шиї, оголених літом пліч, рук... Огортав її всю приємною прохолодою і теплим ароматом квітучої липи. Чудовий запах. Насичений, свіжий... (Бо після дощу?)
Щось солоне відчулося на губах.
То... ти все-таки плачеш?
Ні, не плачу: то... так, очі вразливі, не витримали яскравості вечірніх кольорів, захід сонця.
Пора.
Ні, ти плачеш!
Тобі здалося. (Вона посміхнулася.)
Стривай!
Самотньо простягався великий міст, вигнувшись дугою високо-високо над тихоплинною рікою. Самотньо зникала її тендітна постать у бузковому світлі літнього вечора.
Але ж ти... справді, плачеш.
Вітер злегка торкався золотавого пасма - і воно злітало й тремтіло в повітрі, напівпрозоре, легке... Він кружляв навколо неї, злітав до каштанових смарагдових віт і, жартома, струшував холодні бризки їй на шию і плечі... Вона сміялася. Озираючись шукала його; зазирала високо крізь гілля алей у синяву неба: де той бешкетник і пустун? Прислухалась... Він зринав - наче нізвідки, зникав - наче назавжди, і знову з'являвся... Він щось тихо-тихо шепотів їй... І раптом... Зазирнувши ненароком в її очі, побачив...
Себе!
Ні, цього не може бути! Невже?.. Так не буває! Ні! „Це неможливо!" - вигукнув він і, розсміявшись наче з дитячої витівки, полетів геть. Легкий, літній вітер...
Якби він придивився до тих очей, якби глибше зазирнув у їх синяву, скільки б іще „неможливого", несподіваного, незвичайного зміг би побачити! Та він... не схотів. Він не повірив у те, що побачив сам. Чому?
А їй завжди подобався легкий вечірній літній вітер, теплий і ніжний... Вона завжди зачудовано на нього дивилася, і їй здавалося, що вся ця краса літнього вечора, якою вона милувалася, неможлива була б без нього. Чому він зник? Дивак. (І хто тепер розноситиме ці чудодійні пахощі липового цвіту і дощу? Вони так запаморочливо діють на всіх, хто їх відчуває.) Ніжний, теплий, перейнятий свіжістю дощу, легкий вечірній літній вітер...
Він винувато визирнув з-поміж смарагдово-блискучого листя каштанів і сумно й... зачудовано (а може, здалося?) подивився їй у слід.
Наздогнати? Ні, вона ж не плаче! - і він лукаво всміхнувся. Чи все-таки... Ні.
Але чому?
Я не можу.
Як це, не можеш? Чому не можеш?
Я не можу тобі цього сказати...
Але чому? Чому?!
Він роздратовано рвонув саму високу гілку, де вже не було блискучих крапель, - листя сухо зашаруділо.
Не можу...
Він злетів у яскравість вечірнього неба, застиг на мить, дивлячись, як вона зникає в бузковому світлі літнього вечора, - і зник у височіні, безслідно.
Синьо-бузкові барви розпливалися, розчиняючись одна в одній, зникаючи й знову з'являючись у нових відтінках синяви...її очей. Ні, вона не плаче. Вам здалося.. Вона йде алеєю парку й чітко бачить кожну рисочку, кожну цяточку, кожен відтінок... Якби вона плакала, хіба ж змогла б усе це побачити?
Чийсь сумний запізнілий погляд розбавив синяву неба блискучою прозорістю...
Ні, вона не плаче. Вам все-таки здалося. Вона просто йде...



Олена Шегеда. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.45-47.

неділя, 16 червня 2019 р.

Олена Шегеда. А там... Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #5 (2003)

Олена ШЕГЕДА

А там...
Передсвітанкові тіні звисали з величезних гілляк, сіро-сивих, чорних... Вони то мерехтіли далекими силуетами, а то раптом ледве не лізли в очі своїми розкарякуватими руками, як химери застиглого у глухоті напівмороку. Вони то наближались, то віддалялись, наче втікаючи урізнобіч, і ця миганина перед очима була єдиним, що дозволяло згадати про час. Якщо зупинитись, ніщо не зміниться: все ніби скам’яніло в одвічній  похмурості і мовчить.
Вона йшла крізь насичене вогкістю сплетіння дерев, повітря і землі. Вона намагалася не помічати жахаючих своїм виглядом мокрих дерев, обліплених мохом подекуди, і думала про те, що дивно освітленими барвам вабило її за цим, до дикості самотнім, лісом. Думки витягалися зі свідомості якось напружено і були, здавалось би, єдиним зв'язком між нею і тим Незвичайним...
Холод огорнув усе навколо. Вона пришвидшила ходу, щоб зігрітися, – і побігла, легко, наче полетіла.
”О!” – вихопилося в неї, коли не знати звідки виникли невимовної краси крила метелика, їх краєчком він торкнувся її чола, а потім відлетів і ще мить блимав на неї блакитно-фіолетовими „очима” своїх крил, рівних крилам чималої пташки. Стомлений від темних тонів погляд ніби оживав, вбираючи ті яскраві фарби. Метелик стулив крила і зник, залишаючи на мить в очах фіолетову пляму, що розпливлася і ніби поглинула сама себе. Потрібно було йти далі.
На гілках почала з'являтися роса, а її трусило від холоду. Впевнено йшла вперед, лишаючи позаду голе віття, й дрібні рівчаки накапаної води. Ті калюжі, – саме так могла визначити уява те, що невиразною формою розтікалося над землею, – їх чисті поверхні тяглися від одного трав’янистого горбочка до іншого, які іноді міг поєднати навіть один її крок, а точніше, – дитячий крок. Ці невиразні водяні форми цілком гармонійно вливалися в усю велику невиразність, якою був ліс, але їх поверхні...
Десь відгукнулася луна, та чия?
Крізь безладні ряди дерев проникало світло. А синьо-чорна атмосфера лісу, перемішана з голим віттям, була стійка у передсвітанковій синяві і скоріше нагадувала сутінки. У ній вгадувалися відтінки бузкового, ледь-ледь пробивався крізь сліпу тінь затуманений рожевий; на скручених листках подекуди виднівся темно-зелений (як мох), що ніби тонкою плівкою тягнувся над землею, лишаючи вільними від своїх обіймів лише сяючі невідомо звідки впалою блакиттю рівчаки.
Вона глянула на воду: у ній не було відображення лісу, лише... небо. Звідки? Чисте, як удень, яскраво-блакитне небо!
Раптом все те захиталося – і маленькі хвильки набігли до чітких країв „озерця". Вона зачерпнула ще раз і втамувала спрагу. Зачудовано дивиться на сяйво... Кінчики волосся безладно ковзаються по воді, а вона, охопивши однією рукою коліна, другою потягнулася до блакитного відблиску...
„Пора!” – і вмить схопилася. Узяла трохи води – і ось її силует все виразніше почав виднітися на горизонті, де сяяло сонце. Крізь білу завісу його променів проглядало барвисте безмежжя – то були квіти і до синього чисте небо. Там співали ранкові пташки. Вона йшла туди. Іще не чула у глухоті лісу того співу, але він уже бентежив її уяву, її хвилювало все, що вона бачила попереду. З кожним кроком у душі наростало разом із хвилюванням дивне почуття, що й покликало її туди. Десь там було те, що вабило її давно, що радувало, як сон наяву, і звало, звало...
Мов причеплені до замерзлих гілок, теліпалися всохлі листки. Вони навіть не шаруділи, бо висіли одиноко, а коли й торкалися до гілки чи до стовбура, то лише від струменю повітря, що линув за нею. Вона майже бігла, але й тоді жоден звук не зринав крізь глуху сірість.
Туман проліз крізь землю і повз попід деревами, ніби просочуючись крізь них. Вона тілом це відчувала: ногам стало ніби тепліше, але холодна сукня вбирала те тепло так ненаситно, хоч і була легка й напівпрозора, як те світло за горизонтом.
Перед очима знов ковзнуло барвисте крило метелика, мов би віяло яке, і зникло. Вода час від часу вихлюпувалася, краплі падали їй на ноги, обпікаючи холодом. „Дивно, – думала вона, – одної миті вистачило, щоб зігріта теплом її тіла вода стала холодною.
Сонце підіймалося вище й вище... Вона бігла. Опівдні сяйво зникне – й вона не знатиме, де шукати шлях до свого дива. „Швидше! Швидше!” – наказувала вона собі, плигаючи, наче пташка, з горбочка на горбочок, пурхаючи від одного сухого місця до іншого і бігом долаючи відстань між водяними „озерцями”. Дихати стало важче, вона уповільнила ходу, спроквола ступаючи вперед. Обличчя горіло, а руки від втоми тремтіли й, здавалось, покинуть зараз свою ношу, хоч посудина з водою була не більша за її, складені ковшиком, долоні. І раптом вона помітила тонкий, сліпучо яскравий промінь, що пронизав горішнє плетиво гілок. Вона зупинилась і зосередила погляд на блискучому, чітко окресленому, жмутку ясніючого повітря. Контраст між ним і сивою синявою простору вражав. Промінь не розсіювався, його світло було сконцентроване між видимими його краями, – і це здавалося незакономірним. Врешті вона, не маючи сил виразити свій подив, опустила очі. „Що це? Ха-ха-ха!” - розсипався її сміх. Вона тішилась, дивлячись на своє зображення у воді: ніжний вираз усміхненого обличчя і сині очі... Як небо! Вони наче говорили якоюсь дивною мовою, і мова їх була багата різними відтінками: від темно-сірого смутку до ясно-блакитної іскорки щирого захоплення... Але... Промінь ніби повужчав і почав зникати, а разом з ним – і відображення. Вона подивилася у барвисту далечінь і, зірвавшись різко, бігла знову.
Аж ось... Її зупинило світло і вгадуване крізь нього пишнобарв’я. Межа...
Пухкі пасма волосся легко здіймалися від свіжого подиху вітру... Сонячна завіса зникла. В очі вдарила яскравість барв, слух збудили переливи пташиного співу. Пахощі квітів ніби просочилися крізь її усю... Стояла, вся осяяна світлом.
Вона простягла руку перед себе, бажаючи торкнутись неба, відчути на дотик прохолоду повітря... Теплі промені над землею... Потяглася вперед і... спираючись обома руками на мокру землю, порослу мохом, вона лежала серед туманної сіряви. Повільно звелася... Вогка й холодна сукня огорнула її, створюючи жалюгідний захисток, а в душі – така сама вогкість і... Таке відчуття, наче тебе викинуло могутньою хвилею шторму чи буревію на самотній клаптик землі. Тіло ще ніби стримить услід за вітром, що несе тебе високо над землею, доки якась незнана сила не вихопила тебе з того дужого потоку й не жбурнула ось сюди, в цю заховану від сонця й небесної синяви місцину.
Щось ніби тягло її вгору, ще мов підіймало, але той порух розпливався у знемозі серед розрідженого єства. Вона прагнула відпочинку й водночас відчувала, що мусить зібрати розкидані у шаленому леті почуття і дати лад їм у власній свідомості. І ось з’являлися сили. З болем і гнітючим сумом вияснювалася дійсність, торкаючи холодно її думки. Десь у їх глибині ще мигтів неясний промінець, як відгук чогось далекого і прекрасного...
Вона стояла рівно, підвівши голову і дивлячись довкола.
Легка сукня збігала напівпрозоро донизу, не затуляючи кінчики білих пальців на ногах, відливаючи світлом, тим дивним світлом, що так вабило її туди. Мокрі від роси ноги ступали по мокрій землі, впираючись іноді у гладке каміння. Переборюючи страх і огиду, вона торкнулася до кори, яка грубезно обліпила дерево. Мікроскопічні кульки моху і якогось мокрого дерев’яного пилу відчули її пальці. Запах сирого дерева чимось нагадував післягрозову свіжість.
Звідки вона це знала?
Десь відгукнулася луна. Чия?
Долоня занурилася злегка у воду, потім вдруге збентежила її – і кола хвиль припливали до своїх чітко окреслених „берегів”.
Вона сиділа, схилившись над водою, і не намагалась віднайти там щось інше, крім чистоти, і прозорості, і блакитних відблисків невідомо звідки впалого відображення неба.




Олена Шегеда. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2003 - #5. - 40 с. - С.11-14.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...