А там...
Передсвітанкові тіні звисали з величезних гілляк, сіро-сивих, чорних... Вони то мерехтіли далекими силуетами, а то раптом ледве не лізли в очі своїми розкарякуватими руками, як химери застиглого у глухоті напівмороку. Вони то наближались, то віддалялись, наче втікаючи урізнобіч, і ця миганина перед очима була єдиним, що дозволяло згадати про час. Якщо зупинитись, ніщо не зміниться: все ніби скам’яніло в одвічній похмурості і мовчить.
Вона йшла крізь насичене вогкістю сплетіння дерев, повітря і землі. Вона намагалася не помічати жахаючих своїм виглядом мокрих дерев, обліплених мохом подекуди, і думала про те, що дивно освітленими барвам вабило її за цим, до дикості самотнім, лісом. Думки витягалися зі свідомості якось напружено і були, здавалось би, єдиним зв'язком між нею і тим Незвичайним...
Холод огорнув усе навколо. Вона пришвидшила ходу, щоб зігрітися, – і побігла, легко, наче полетіла.
”О!” – вихопилося в неї, коли не знати звідки виникли невимовної краси крила метелика, їх краєчком він торкнувся її чола, а потім відлетів і ще мить блимав на неї блакитно-фіолетовими „очима” своїх крил, рівних крилам чималої пташки. Стомлений від темних тонів погляд ніби оживав, вбираючи ті яскраві фарби. Метелик стулив крила і зник, залишаючи на мить в очах фіолетову пляму, що розпливлася і ніби поглинула сама себе. Потрібно було йти далі.
На гілках почала з'являтися роса, а її трусило від холоду. Впевнено йшла вперед, лишаючи позаду голе віття, й дрібні рівчаки накапаної води. Ті калюжі, – саме так могла визначити уява те, що невиразною формою розтікалося над землею, – їх чисті поверхні тяглися від одного трав’янистого горбочка до іншого, які іноді міг поєднати навіть один її крок, а точніше, – дитячий крок. Ці невиразні водяні форми цілком гармонійно вливалися в усю велику невиразність, якою був ліс, але їх поверхні...
Десь відгукнулася луна, та чия?
Крізь безладні ряди дерев проникало світло. А синьо-чорна атмосфера лісу, перемішана з голим віттям, була стійка у передсвітанковій синяві і скоріше нагадувала сутінки. У ній вгадувалися відтінки бузкового, ледь-ледь пробивався крізь сліпу тінь затуманений рожевий; на скручених листках подекуди виднівся темно-зелений (як мох), що ніби тонкою плівкою тягнувся над землею, лишаючи вільними від своїх обіймів лише сяючі невідомо звідки впалою блакиттю рівчаки.
Вона глянула на воду: у ній не було відображення лісу, лише... небо. Звідки? Чисте, як удень, яскраво-блакитне небо!
Раптом все те захиталося – і маленькі хвильки набігли до чітких країв „озерця". Вона зачерпнула ще раз і втамувала спрагу. Зачудовано дивиться на сяйво... Кінчики волосся безладно ковзаються по воді, а вона, охопивши однією рукою коліна, другою потягнулася до блакитного відблиску...
„Пора!” – і вмить схопилася. Узяла трохи води – і ось її силует все виразніше почав виднітися на горизонті, де сяяло сонце. Крізь білу завісу його променів проглядало барвисте безмежжя – то були квіти і до синього чисте небо. Там співали ранкові пташки. Вона йшла туди. Іще не чула у глухоті лісу того співу, але він уже бентежив її уяву, її хвилювало все, що вона бачила попереду. З кожним кроком у душі наростало разом із хвилюванням дивне почуття, що й покликало її туди. Десь там було те, що вабило її давно, що радувало, як сон наяву, і звало, звало...
Мов причеплені до замерзлих гілок, теліпалися всохлі листки. Вони навіть не шаруділи, бо висіли одиноко, а коли й торкалися до гілки чи до стовбура, то лише від струменю повітря, що линув за нею. Вона майже бігла, але й тоді жоден звук не зринав крізь глуху сірість.
Туман проліз крізь землю і повз попід деревами, ніби просочуючись крізь них. Вона тілом це відчувала: ногам стало ніби тепліше, але холодна сукня вбирала те тепло так ненаситно, хоч і була легка й напівпрозора, як те світло за горизонтом.
Перед очима знов ковзнуло барвисте крило метелика, мов би віяло яке, і зникло. Вода час від часу вихлюпувалася, краплі падали їй на ноги, обпікаючи холодом. „Дивно, – думала вона, – одної миті вистачило, щоб зігріта теплом її тіла вода стала холодною.
Сонце підіймалося вище й вище... Вона бігла. Опівдні сяйво зникне – й вона не знатиме, де шукати шлях до свого дива. „Швидше! Швидше!” – наказувала вона собі, плигаючи, наче пташка, з горбочка на горбочок, пурхаючи від одного сухого місця до іншого і бігом долаючи відстань між водяними „озерцями”. Дихати стало важче, вона уповільнила ходу, спроквола ступаючи вперед. Обличчя горіло, а руки від втоми тремтіли й, здавалось, покинуть зараз свою ношу, хоч посудина з водою була не більша за її, складені ковшиком, долоні. І раптом вона помітила тонкий, сліпучо яскравий промінь, що пронизав горішнє плетиво гілок. Вона зупинилась і зосередила погляд на блискучому, чітко окресленому, жмутку ясніючого повітря. Контраст між ним і сивою синявою простору вражав. Промінь не розсіювався, його світло було сконцентроване між видимими його краями, – і це здавалося незакономірним. Врешті вона, не маючи сил виразити свій подив, опустила очі. „Що це? Ха-ха-ха!” - розсипався її сміх. Вона тішилась, дивлячись на своє зображення у воді: ніжний вираз усміхненого обличчя і сині очі... Як небо! Вони наче говорили якоюсь дивною мовою, і мова їх була багата різними відтінками: від темно-сірого смутку до ясно-блакитної іскорки щирого захоплення... Але... Промінь ніби повужчав і почав зникати, а разом з ним – і відображення. Вона подивилася у барвисту далечінь і, зірвавшись різко, бігла знову.
Аж ось... Її зупинило світло і вгадуване крізь нього пишнобарв’я. Межа...
Пухкі пасма волосся легко здіймалися від свіжого подиху вітру... Сонячна завіса зникла. В очі вдарила яскравість барв, слух збудили переливи пташиного співу. Пахощі квітів ніби просочилися крізь її усю... Стояла, вся осяяна світлом.
Вона простягла руку перед себе, бажаючи торкнутись неба, відчути на дотик прохолоду повітря... Теплі промені над землею... Потяглася вперед і... спираючись обома руками на мокру землю, порослу мохом, вона лежала серед туманної сіряви. Повільно звелася... Вогка й холодна сукня огорнула її, створюючи жалюгідний захисток, а в душі – така сама вогкість і... Таке відчуття, наче тебе викинуло могутньою хвилею шторму чи буревію на самотній клаптик землі. Тіло ще ніби стримить услід за вітром, що несе тебе високо над землею, доки якась незнана сила не вихопила тебе з того дужого потоку й не жбурнула ось сюди, в цю заховану від сонця й небесної синяви місцину.
Щось ніби тягло її вгору, ще мов підіймало, але той порух розпливався у знемозі серед розрідженого єства. Вона прагнула відпочинку й водночас відчувала, що мусить зібрати розкидані у шаленому леті почуття і дати лад їм у власній свідомості. І ось з’являлися сили. З болем і гнітючим сумом вияснювалася дійсність, торкаючи холодно її думки. Десь у їх глибині ще мигтів неясний промінець, як відгук чогось далекого і прекрасного...
Вона стояла рівно, підвівши голову і дивлячись довкола.
Легка сукня збігала напівпрозоро донизу, не затуляючи кінчики білих пальців на ногах, відливаючи світлом, тим дивним світлом, що так вабило її туди. Мокрі від роси ноги ступали по мокрій землі, впираючись іноді у гладке каміння. Переборюючи страх і огиду, вона торкнулася до кори, яка грубезно обліпила дерево. Мікроскопічні кульки моху і якогось мокрого дерев’яного пилу відчули її пальці. Запах сирого дерева чимось нагадував післягрозову свіжість.
Звідки вона це знала?
Десь відгукнулася луна. Чия?
Долоня занурилася злегка у воду, потім вдруге збентежила її – і кола хвиль припливали до своїх чітко окреслених „берегів”.
Вона сиділа, схилившись над водою, і не намагалась віднайти там щось інше, крім чистоти, і прозорості, і блакитних відблисків невідомо звідки впалого відображення неба.
Немає коментарів:
Дописати коментар