Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ГУЗ

***
Криниця необачно напилася снігу,
Співає скрипом хворої гортані,
Відкривши рота, показавши світу:
Вона готова спитися до краю.
Тим часом з неба викотиться світло,
Зіллється з холодом криничної води.
Так мало треба, аби навічно видужать, —
Навчитись світло непомірно пить.

***
Вікна завмерли від передозу,
Суть притаїлась в малюнках морозних,
Поділена тріском у скалках іскристих,
Штовхає підтекст під колеса не лізти.
Вітер помножує зведені крила.
Зблідла свідомість сиділа, сивіла, злетіла.
Було б недоречно зараз на гальма —
Мені не виходити треба негайно.

***
Ми повітря
Ми голодні
Ми дві сповнені безодні
Ми орнаменти, кліпати
Ми серйозні дуже жарти.

***
Я вода,
Я тверда.
Ти пєш мене,
Ковтаєш, захлинаєшся,
Черпаєш без упину,
Береш силою.
Ти гладиш мене,
А часом плескаєш.
Топишся в мені,
Падаючи ницо аж на дно.
Знову пєш. І тобі мало!
А я рада старатися,
Я сповнююся тобою,
Виходжу з берегів,
Виходжу з себе!
Бо я тверда, а ти мякий.

***
Коли ти спиш,
Склавши руки, як до молитви,
Ти схожий на маленького принца,
Який заблукав у трояндовому саду.
А у самого вже колючки на підборідді
Тягнуться, колють мене в серце:
Ну ж бо! — поцілуй його!

Юлія Гуз. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.79.

Юлія Гуз. Козак Ямайка завернув до Житомира; Три стихії "Літературного листопаду"; Де зупинилося "Неабищо", там почалася "Маруся". Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія ГУЗ

КОЗАК ЯМАЙКА ЗАВЕРНУВ ДО ЖИТОМИРА
Житомиряни першими побачили новий роман Олександра Ірванця

Вріз: Напередодні Львівського форуму видавців до Житомира приїхав відомий сучасний український письменник, «бубабіст» Олександр Ірванець. Він мав інтервю на обласному радіо, а ввечері зустрівся з публікою у Житомирській науковій бібліотеці імені Олега Ольжича.
Надворі смеркало, а у темній залі бібліотеки зібрався люд, який чекав поки Ірванець допалить цигарку та врешті зявиться до розмови. За хвилин 15 він енергійно зайшов і скочив на сцену.
«Я люблю Житомир і, отримавши запрошення, одразу скористався можливістю ще раз відвідати це місто. Я приїхав представити свою нову книжку і пару старих книжок. Усі вони продаються на виході, і всі їх випустило у світ видавництво „Фоліо”, — тут письменник вперше закцентував увагу на продажі своїх книжок, а під час розмови повторився ще разів шість.
«У мене вийшов новий роман «„Хвороба Лібенкрафта”». З ним була повязана така історія, що його ніяк не могли довезти до Києва, тому я його, як готову продукцію, ще не бачив.» Олександр Ірванець дістав свій пакунок із авторськими екземплярами свіжого роману, вийняв книжку, подивився сам і показав усім присутнім.
«Цей роман я писав три роки, бо взагалі пишу повільно. У 2007-му році написав сторінок 20-25, а потім ще довго обдумував. Якщо чесно, роки благополучні погано впливають на митців. Пять років правління Ющенка я згаяв: писав вірші, дрібну прозу, колонки в журнали. А після останніх президентських виборів, коли я дізнався, що переміг не мій кандидат, я швидко закінчив перекладати польську пєсу, над якою працював у Кракові, і взявся писати розпочатий роман. І так писав із лютого до травня.»
«„Хвороба Лібенкрафта”, так само, як і мій перший роман «Рівне-Ровно» (2001-ий рік), — це альтернативна історія про те, як може бути або могло бути з нами. Цей роман має підзаголовок „Понурий роман” (перший роман Олександра Ірванця має підзаголовок „Нібито роман” — Авт.). Але він не такий вже й суворий, є в ньому й комедійні моменти. «„Хвороба Лібенкрафта” є четвертою моєю книжкою із серії «Графіті» видавництва «Фоліо». У цій серії попередньо вийшло три мої книжки: роман «Рівне-Ровно», мала проза під назвою „Загальний аналіз” і збірка віршів „Мій хрест”».
Із Києва разом із Ірванцем приїхала менеджер «Фоліо» Наталя Ковальчук, яка зазначила, що «Олександр Ірванець — це людина, яку хочеться читати, видавати і навіть продавати». Дівчина розповіла, що у маршрутному таксі дорогою до Житомира Ірванець при розмові згадав, що йому пропонували посаду викладача у Канадському університеті. На питання: чому Ви відмовилися, письменник відповів: «Можливо, це не модно, але я патріот».
Справді під час виступу було помітно, що Олександр Ірванець переймається політичними питаннями, які займають чільне місце в його творчості. Письменник ковтав воду з пляшки, нервово гортав сторінки своїх книжок, уривчасто читав, постійно рухався, був відвертим і гострим у відповідях на запитання публіки. А ми, у свою чергу, кидали з зали репліки, записки та побажання. Прохання прочитати щось із інтимної лірики Олександр Ірванець задовольнив, як міг, — прочитав поезію про те, як жінка пішла за потребою у кущі, а ліричний герой та ще один випадковий перехожий те споглядали і отримували задоволення.

ТРИ СТИХІЇ «ЛІТЕРАТУРНОГО ЛИСТОПАДУ»

В останній день осені 2010-го року, в день, сповнений навязливими і до непристойності відвертими натяками на завтрашню зиму, на університетське коло шанувальників українського живого слова налетів «Літературний листопад». У той вечір вперше обєдналися три стихії — чудернацьке тріо, в якому свою скрипку грали Вікторія Горбунова, Максим Кідрук та Сергій Пантюк.

«Наш літературний листопад обіцяє бути по-мексиканському спекотним. Спробуємо здійснити подорож на пуп землі, збудувати храм характерників і прийти на перше причастя. А ще ми з вами сьогодні будемо мріяти, мріяти про маленьке і велике життя та будемо вірити, що наші мрії здійсняться» — так оптимістично інтригуюче розпочав модератор зустрічі Володимир Шинкарук. — На нашому „Літературному листопаді” короновані письменники України, ті, хто, незважаючи на молодий і не дуже вік, вписали не одну яскраву сторінку в історії сучасної української літератури».
Надалі Володимир Шинкарук по черзі представляв присутнім гостей — усі вони свого часу були відзначені на одному з найпотужніших, найпрестижніших і найпопулярніших конкурсів України «Коронація слова». Свою ж корону Володимир Федорович, напевне, залишив удома , скромно змовчав про свою торішню перемогу у номінації «Пісенна лірика про кохання», по-дружньому тепло згадував факти біографії і творчого шляху коронованих побратимів, радував влучністю коментарів і жартів.
Першим звернувся до публіки лауреат «Коронації слова — 2009», відомий в Україні та за її межами письменник-мандрівник, як виразився Володимир Шинкарук, послідовник справи ігумена Данила, Максим Кідрук. Цей молодий чоловік спортивної статури обїздив найекзотичніші місця у світі, серед них острів Пасхи, Мексика. Кідрук привіз із собою фото, на яких ми могли бачити його під час ловлі риби-піранії і під час загравання з алігаторами. Його неймовірні розповіді про екстремальні і водночас кумедні ситуації, що нерідко траплялися у подорожах, про спілкування з аборигенами захопили слухачів та викликали у багатьох бажання й самим долучитися до подорожі на пуп землі, придбавши однойменну книгу у двох випусках.
Вікторія Горбунова — прозаїк, авторка двох романів — «Записки шкільного психолога» і «Мрія про Маленьке життя», — виданих як кращі твори на думку видавців. Пані Вікторія викликала найгучніші овації присутніх, адже чималу частку присутніх становили студенти соціально-психологічного факультету, ті, хто були у числі перших читачів її романів, хто сприймають їх не тільки як художні книжки, а й такі, які стануть у нагоді під час практичної діяльності. Вікторія Горбунова зачитала уривок зі свого роману «Мрія про Маленьке життя», щиро і дещо зніяковіло відповідала на запитання аудиторії.
Наостанок випало виступати Сергію Пантюку. Цей письменник і громадський діяч втілив своє звернення до публіки саме у феєричному виступі. Ту феєрію створювали помахи рук, як ото у фізичній вправі з назвою «Млин», пришвидшене мовлення і шокування цнотливого світосприйняття наших студентів вільнодумними висловлюваннями, читанням власної і поезії молодих авторів з найрадикальнішими ознаками постмодерну, збірки яких видані у «Видавництві Сергія Пантюка». Бородань і патлай Пантюк показав і довів, що поезія, яка твориться сьогодні, не що інше як гра, і успішним сьогодні вважається той поет, хто не лише грається «тихо сам із собою», а й може захопити грою свого читача.
Після години спілкування усі бажаючі могли придбати книжки присутніх авторів із їхніми ж автографами, а також книжки, видані видавництвом Пантюка. Черга біля столу з книгами була великою, тому можна зробити висновок, що «Літературний листопад» сприяв нашому активнішому читанню взимку.

Юлія Гуз. Козак Ямайка завернув до Житомира; Три стихії "Літературного листопаду"; Де зупинилося "Неабищо", там почалася "Маруся". Статті

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.147-153.

Юлія Гуз. Двомова читача з текстами Євгена Концевича. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Юлія ГУЗ

Двомова читача з текстами Євгена Концевича

Чому вона мовчить?
Чому вона мовчить? Це питання, як і всі інші, може стояти різнобоко. Роздратований чоловік доводить свою правоту дружині, а та мовчить. Він, активно жестикулюючи руками, як веслами, вигукує кудись у бік меблів: «Чому вона мовчить? Чому?!». Закоханий хлопак телефонує дівчині, а вона не відповідає. Чому вона мовчить? Син повідомляє матері: «Мамо, я одружуюся!». А вона мовчить. Чому вона мовчить?
Коли хлопчик зрозуміє, чому мовчить його мама, він вперше побачить їх обох — життя і смерть. А вони завжди поруч. Від початку йому йти до кінця. Вони такі близькі, що сприймаються, як одне ціле. Перше зіткнення зі смертю — справжня подія. А смерть матері може змінити напрямок життєвого руху, загартувати або ослабити дух. Це подія-злам. Як воно зростеться?
Подібну розповідь я вже чула. Коли моя мати мала шість років, померла її бабуся. Цукерки, купа вражень, знайомі і нові люди, метушня — весело і цікаво. Хотілося розплющити бабі очі, смикнути за одіж, похвалитися, що принесли гості, — переказувала мені мама. Але бабуся не вставала. Та й без неї було весело.
Усвідомлення смерті тоді не відбулося. Може, тому, що не було зустрічі з ямою на цвинтарі. Може, все нове цілком захопило дитячу свідомість. Відбулося потім: відчуття втрати і порожнє бабине ліжко, відсутність людини, яка приготує обід, коли мати на роботі, тісно заплете волосся східного типу, перед тим змочивши його водою або змазавши жиром.
Діти однаково почуваються в одному віці. То вже потім визріває різниця. Малий Павлик поводиться звичайно: радіє увазі з боку гостей, принесеним гостинцям, робить те, що не дозволялося в інші дні, розглядає машину, що зранку стоїть у їхньому подвірї. Згодом навколишнє відкривається в іншому світлі, не одразу, а немов збираючись із деталей — так конструювалася смерть для Павлика. Такою моторошно-жахливою вона вперше підступила до дитини, постала дуже близько й у всій потворності. У «ту хвилину» Павлик подорослішав.

Голубиний батько
Безмежним обивателям люди, які мають справу свого життя, любов свого життя, якою живуть, дихають, впиваються і знову й знов спраглі її, здаються божевільними. Але я вкладаю в божевілля не те, теперішнє, якесь нещадно деформоване, значення. Божа воля. А вона (хоч я ще й досі далека від Бога, проте стрічаю його, де б то не було) лихою не буває. Може, тому й не буває, що Божа.
Ще тоді, коли людина відділилася від природи, так би мовити, стала вибудовувати навколо цивілізацію, Бог залишив їй одну можливість спілкування з ним і досягнення умиротворення — творення доброго. Кажу так і не навмисне суперечу Едгару Лоуренсу Доктороу, який написав у своєму «Житті поетів»: «Бог перестав мовити людям, коли вони Його слова записали до Біблії». І все ж знаю лиш одне, чи говорить Він, чи то мовчить, на те воля Його. Божа воля.
У новелі «Голубиний батько» Євгена Концевича читаємо репліку, безсумнівно, обивательську: «…А голубівники, ще до того коша і рибалки, і мисливці причисляються, — усі, як із-за рогу мішком прихвачені, усі несповна розуму…».
Рибалки та мисливці — поняття одного ряду. Як перші, так і другі, хто статично, хто динамічно отримують у жертву щось живе і слабше, і менш хитре та кмітливе. Тут роль відіграє не бажання поживи чи голод невсипущий, а бажання вияву сили, утвердження своєї першості у світі природи, інстинктивне прагнення завойовувати і перемагати.
Знаю, є рибалки, які знявши рибину з гачка і потримавши її в руках, незабаром повертають її у потрібне середовище існування. Людина грається протягом всього життя. І згадується поведінка сільських домашніх котів: побіжить десь, притягне якусь мишу нещасну та й грається, аж поки не набридне.
Голубівники — інша справа. Мають захоплення і творять добре. «А, з боку дивлячись, витлумачити це кожний може так, як подужає, на що спроможеться…»
Данило Степанович, Голубиний батько, займається вирощуванням та плеканням голубів — любою-милою справою. І справі цій не тільки вся душа, а й память про сина Григорія, який загинув під час Великої Вітчизняної і залишив батькові свою голубину пристрасть.
Певно, воля Божа така: згладжувати рани власним добром. Проте краще було би, якби в житті було більше щасливих випадків і щоб всі вони несли за собою наші бажання божевільного добротворення.

Дивна пристрасть
У голубятнику живе багато птахів, але лише один голуб має дивну пристрасть. «Щодня, тільки-но в небі зачинають плавитися перші промені і більшість мешканців голубника потягуючись квапляться до годівниць, він же поспішає до виходу і летить в манливу височину тих перших променів дня…»
Із височини птах повертався стрілою, яка не завжди могла втримати обраний напрям руху у своєму неймовірному піднесенні. Електричні дроти, гілля дерев і кущів, твердь землі або дах, а потім феєрверки піря та пуху, кров — ось чим часто завершувалися голубині польоти. Але вони не завершувалися ніколи. Навіть після чергового падіння, знесилений голуб, нездатний навіть підняти крило, поглядав у височіть. «Він не каявся…»
Такі, як той голуб, є й серед нас. Це ті, хто бачить перед собою вищу мету, та не знають, як її досягти. Незнання, переплітаючись із дивною пристрастю, стає небезпечним. Якби ж то могти спинитися самотужки чи з поміччю, прислухатися до чиїхось розважливих слів чи свого розуму. Може, тоді б стало зрозуміло, що на все свій час і Його воля. А якщо немає волі? Що тоді? Стати ожирілим дутишем і загинути, не відриваючись від землі? Ніколи! Що ж! Тоді злітай вище, незмиренний, неспинний Ікаре!

Кришталевий вечір
Такі вечори зявляються неочікувано, але ти завжди радієш кожному їхньому зблиску. Хочеш ввібрати вечорову барвистість, променистість, кожен порух і мимовільний звук. Тоді буває так спокійно і затишно, ніби ти всім тілом занурився у мяку і теплу кожушинку муркотливого кота. Тоді хочеться усміхатися просто так. І це виходить просто так, що й сам того не помічаєш. Здається, кіт усміхається тобі? Але придивись: навіть неуважному і незацікавленому відомо, що котячий усміх, як посміх, насміхання, оскал маленьких і гострих зубів.
У цей кришталевий вечір Юлія пригадала його улесливі слова. І почалося приземлення. Погляд полетів донизу, на тротуар біля овочевої крамниці. Черга, метушня, сварка…
Люди вміють зявлятися неочікувано. Але ж як рідко можеш порадіти їхній появі, як появі смиренного вечора! Люди втискуються у твоє, твоє відокремлене життя, як у чергу за кавунами. Ти не хочеш ні черги, ні кавунів, а тим паче людей, які так безцеремонно можуть взяти і посягнути на ідилію твого спілкування з собою. Так, двірничиха Домна увірвалася і немов вимела з душі Юлії конвалійну музику вечора.
«Сумно одній без людей?» — питає Домна. «Сумно з людьми» — мала б відповісти Юлія. Сумно, коли з подряпиною на долоні оживає спогад про нього і його улесливі слова, коли чиєсь прохання дратує до сліз. Сумно, коли хтось відбирає твій вечір.

Юлія Гуз. Двомова читача з текстами Євгена Концевича. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.137-139.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Юлія ГУЗ

***
Дерево гостро впилося у хмари,
хмари пробиті зітхнули дощем,
по колу і вгору побігли примарами
спалах і сутінь, темінь і день.

У лабіринті обламаних вигинів
погляд, метнувшись туди і сюди,
ускочив у дзеркала тріснуті хвилі
і човником мрії на хвилю застиг.

***
у цей день люди зачиняються
у власному соку,
приймають червоне вино
на підборах
і підбадьорюються
масажними порухами душ.

Венера
зірка-блудниця звільниться,
кинеться на смітник,
займе позу
та почне гратися
бацилами поношених любощів,
тавруючи звалище
коренем свого імені.

***
місто гріха і корупції,
зосереджене у продажних
виходцях із глибин,
за 23 секунди покаже кіно
про життя і доживання,
бідність і жебрацтво,
про нерухоме майно
і рухливий візок
на три колеса,
замість трьох кімнат.

***
вчорашні коханці
витають у повітрі
подертою білизною
у пориві
найчистіших сподівань
на чистоту.

***
Дівчинка ловить щасливі білетики,
руки запхавши у барабани,
мотузки, що пальцями можна прогледіти,
ритміку ляскають ніжно й зухвало.
Промінь єдиний у стелю впирається,
вуса з вікон стирчать із криком.
Та, щоб вберегтися залюблених крайнощів,
дівчинка стихне — і вже велика!

***
Калюжа-бублик і цілий світ,
вміщений в одну фразу.
Батьки,
Друзі,
Знайомі,
Родичі,
Колеги,
Підлеглі і підлягаючі!
Дайте мені гідного ворога!

***
Процес і я
просуваємося по кілька сторінок
стрикозиними зупинами
на стеблах і завязях
спадкових ляків,
які я й собі засію,
перескочивши бажання усічення
в ніч перед обранням себе
малим сховком
величного прокляття
свого роду.

***
При твоїй сутності,
при моїй мужності
ніч зблідне у сутінки.
Чого супишся?
В мерехтінні зрошенім
час піде пошепки,
і на троні божому
сонце-бог зійде.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.35-36.

Юлія Гуз. Ярослав Поліщук - гравець на полі науковім. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Ярослав Поліщук — гравець на полі науковім

Біографічна довідка
Поліщук Ярослав Олексійович — літературознавець, культуролог, краєзнавець. Народився 1960 року в учительській сімї в селі Самостріли на Волині. Навчався на українській філології в Рівненському педагогічному інституті, учителював у місті Рівному. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова (1987—1990). Вчене звання професора отримав у 2001 році. Відтоді працює професором на кафедрі україністики Ягеллонського університету у Кракові (Польща). Викладає також у Національному університеті «Острозька академія».

Науковій грі, зрештою, немає кінця. Той, хто певного дня вирішив, що наукові твердження не потребують подальшого звіряння і що можна визнати їх остаточно зверифікованими, вибуває з гри.

Карл Поппер

Наприкінці березня університетське літературне коло сколихнулося подією — зустріччю-презентацією нової монографії Ярослава Поліщука «І ката, і героя він любив..». Книга, присвячена Михайлові Коцюбинському, вийшла у ВЦ «Академія» і стала ще одним підтвердженням хисту літературознавця до спростування стереотипів, до свіжого погляду навіть на ті сторони літератури, на яких виїжджало у світ широкий не одне покоління науковців.
Літературний портрет Михайла Коцюбинського мав являти собою один із розділів 12-томної «Історії української літератури» — проекту Інституту літератури АН України. Причому завданням автора було поєднати академічний стиль і нове бачення постаті Коцюбинського. І виконувати це не вельми легке завдання випало саме Ярославові Поліщуку, який із розділу зумів виростити самодостатню книжку.
«З цим автором стільки просто, скільки й складно… — зауважив Ярослав Олексійович. — …Я у цій своїй праці простежив, зокрема, історію нашої рецепції Коцюбинського. За радянської доби Коцюбинський був реалістом, а ще атеїстом, революційним демократом і, очевидна річ, передвісником соцреалізму. Лише у 60-х роках зявилася тріщина в цій інтерпретаційній схемі, бо молоді дослідники, зокрема шістдесятники, почали утверджувати тезу: Коцюбинський — імпресіоніст. У 60-80-х роках намагалися поєднати обидва твердження.» За наших часів, коли панує канон модернізму в українській літературі, і творчість Коцюбинського намагаються «втиснути» у його рамки. Ярослав Поліщук еволюцію творчості Михайла Коцюбинського означує як єдність трьох чинників, які, за словами літературознавця, почергово ставали домінантними: натуралізм — імпресіонізм — символізм.
Ще на початку зустрічі її модератор, доцент кафедри українського літературознавства та компаративістики Галина Левченко зазначала, що Ярослав Поліщук із тих титулованих авторів, які не полюбляють епітетів на свою користь та понад усе бояться «забронзовіти» в очах студентів. Тому, відкинувши епітети, маємо сказати, що незважаючи на всю серйозність та вагомість авторських напрацювань пана Ярослава, нашій авдиторії вдалося заохотити його до активної бесіди, розгледіти в ньому звичайну людину і живого науковця у всіх значеннях цього слова. (

Юлія ГУЗ

Юлія Гуз. Ярослав Поліщук - гравець на полі науковім / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.79-80.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Юлія ГУЗ

**
Кордон між заходом і сходом
ми пересидимо, як миші.
Маленька спрага, вдих і видих
по колу і по тиші.
По слову, як по коридору,
невлучно гучно.
На дні ми мріємо про гори,
папір і авторучку.
Всеохопні рекомендації пеньків деревам
щодо деяких божевільних рис,
що проявляються подекуди даремно
на ввесь корчавий зріст.
Нема й насправді не було ніколи
чогось, що варте каяття.
Геть кору! Вільними і голими
ніхто в нікуди і ніяк!

**
Продегустуймо рівень насиченості
кривавих сплесків на заході,
ввімкнувши дихання стишене
і все сприймаючи фарбово.
У тілі вертикально змонтованому
відносно земного опору
погляд, наситившись досита,
спочине на клапті пломеню.

**
Бідний, ниций і нагий
знов ховається за віти
вгорі місяць молодий
ще Старого Заповіту.
Може, там і є земля,
а тут ми посеред неба
опір чинимо і крах,
землю кличучи на себе.

**
Метелики перед грозою
крильцями розганяли хмари
з виглядом святості і покори,
якої ми не пізнали.
Раз у раз нові зойки і стогони,
від яких не втекти, не зректися.
Блискавично, громовим голосом
впало з неба: і ти борися!

**
Руками, схожими на клешні,
чимдуж міситиму мозок,
бо палкий до серця,
а потім ночами стогне.
Руками закрию пельку
і змовчу, що мене мучить,
і зрозумію врешті,
що слухати треба душу.

**
В цьому небес печеному світі
плоть пахне заходом і
хрумтить на зубах
забезпечених та небезпечних.

**
Уривчастими клаптями
нагадуються вирвані літа
і здаються пасинками
у старомодних штанях.
Долілиць лягає Доля
і рахує, що носить за пазухою,
неначе лепече спросоння
про те, що можливо й справді.

**
Пульсування струсо-подібних секунд
струсо-здібними борідками дерев
у той час, як перелаштований пульс
кожного разу зітхне, мов помре.
Але наприкінці всіх останніх кінців
кинулись каплі струменем,
як сльози чисті і сльози прості,
якими очищення буде вам.

**
Рак-самітник щипає себе за вуса
від нервового збудження
через вибухи бого-мильних ульбашок,
викликаних дивними зустрічами
з страшенно нечистими потоками
богомольного світу
і молитвами засохлими
в очах дохлої риби.

**
Вмить змивається злість
радісним вітанням через край,
де не живе, бо не їсть і не пє,
бо не ковтається щось
схоже на гігантську горлицю,
заплутану зеленим хмелем,
яка відчайдушно проситься,
щоб хтось зняв з очей пелену.

**
Мудрий будівельник заглибився
у тривку основу старої надії,
вигнану денним світлом
за те, що ясніє,
видаючи себе за іскру
для загублених і заглиблених,
мудрих і муштрованих
будівельників не без хисту
зведення надій до промислів.

**
Замість кинути монету
невправна, бо не виправлена
чекає, що десь ізверху
за неї кинуть
і серед глухої ночі
сказано буде відповідь,
про яку не просять,
а лиш надіються.

**
Знеболюючі обійми втрачають ефективність,
коли вживати безпричинно
наприкінці невдалого літа,
досить гарячого, як для холодного розуму,
що плавиться на ґанку
ванільним морозивом,
коли хочеться взяти в обійми
шершаві стовбури ясенів,
щоб знеболитись ефективно,
будучи заново переплавленим.

**
Якщо знаходиш те, що давно загублено,
під товстим шаром пилу
десь за шафою грубою
і вважаєш це милістю,
то пізнаєш згодом справді милу,
милу ностальгію за забуттям,
під яким, як під пилом,
зотлілий час.

**
Бігун із напруженим відчуттям
року 7517-го від спотворення світу
пробує перебігти вітром на ту сторону дня,
де вічно повішений цвіт
дерев, одночасно обтяжених плодами,
лічить життя не за роками,
бо так не личить, і взагалі
там не намагаються і не пробують
шукати вітру в полі,
позбувшись найменшої гордості
та памяті за собою.

**
Цвірінькання запізнілих пташенят
хором ставить на коліна
думки під назвою розмазня,
вміла та запізніла.
Те, що бачиш, коли відходиш,
варте було б гільйотини.
І мені навіть трохи шкода,
що спиш, мов мала дитина.

**
Зійшлися злісні язики,
роздвоєні від природи,
щоб проказати зникнення
після підлоти,
навченої і за цитованої
колись подвійноязиким
для пізнання сорому
та обмеження відліком.

**
Полудень, опущений до низу,
шелесне і запахне
без зайвого виразу
затриманого в тайні
слуху в морі трав,
наповненого життям і тремтінням,
що не назвеш гамірним та приниженим.

**
Псалмисте, чи ймеш ти віру,
коли з пристрастю сиплеш слова
і стоїш, ніби стовп, непохитно,
та зриваєш раптовий плач?
Чи притисне тебе облуда
як випробування для обраних?
Хто, псалмисте, тебе осудить,
так, як хоче того Жених?
Можеш захист гукати в горах,
непорушних подібно Істині.
Ти, псалмисте, багато говориш,
та пильнуй, аби вірити встиг.

**
Розбиваючи ноги проїздом
і торкаючись злегка, як віями,
все надарма, і навіть, що тисне,
омине. Інше самонадіяне.
Біль — спасіння моє.
Бачу, чую і самобичую.
Хто повірить мені, коли сам (так і є)
набиває даремні гулі?

**
По дорозі у вчора
на задньому місці
дріма задоволення
розпусними більмами.
Як підсунешся близько
до спітнілого й доброго,
з ним захочеш залишитись
на дорогу.

**
Залиті пластівці
обструганих образ
не тонуть в молоці,
а набухають — факт.

**
Люди з пяти елементів
на металевих пластинах
чорні від низу й до верху,
а кругом них — біле.
На біса на білому
чорні стають указами?
Ось така сподівана
сила контрасту.

**
Зняти штани з двома ер
під занедбаним кущем —
так чоловіки тримають слово.
Сховати суть у бюстгальтері,
раптом підвищивши вартість -
так жінки стають нудними.

**
Деревяна карта
із запахом сосни і фіміаму
служить підставкою
на столі з обдертою фарбою,
коли ставлять окріп
у чашці або гранчастому стакані,
на карті стрибають літери,
оновлені, щойно з бані.

**
Підвечіркове поцілуйко
і нічний жах часу
до полоси звужений
тягнеться.
Хвости відпадають
у ящірок-наступниць
на полі без урожаю
на відпущення.

**
На іншому боці медалі
волхви посхиляли голови,
відмовившись слухати далі
чистосердечну промову.
Не важко вмерти за слово,
бо з словом легше ожити
на вищому серед престолів
на цілому білому світі.

**
Якби оцінити послане світло,
щоб благовінням світити,
людські перекази зникнуть
так само, як лжепроповідники.
А нині, хто проти світу,
про того не скажуть добре.
Тож маю з чого радіти:
я ворогом є для ворога.

**
Не знаю, що передує світанку,
та бачу, що йде за успіхом —
гордість та вихваляння,
що й найчистіше бруднять.
Успіх має постукати тихо,
повен перших привітних променів,
дарувати світанок та йти собі
в нову і тяжку дорогу.

**
Страх розбудить навіть тих,
хто досяг вершин самоконтролю
дум своїх не святих
в оселі перед іконою.
А станеться, як і треба:
яма ковтне глибока
того, хто, жадавши полегшення,
багатство заслужить спокою.

**
Співати сороміцькі пісні уві сні,
танцювати пальцями лівої ноги,
де стіни щільні, кімнати тісні,
бо виросли вже мужичі сини.
Кинь око своє у бездонну глибінь
і в тому, що є, подолай межі стін.

**
Тицькуваті пальці, помічені зухвалістю,
відбиваються від рук заради поранення
і великих плям крові на аркушах совісті
не для задоволення, а для роздумів.

**
Бути покараним
на шляху до Венеції
охоронною грамотою
від доброго герцога
з клеймом підлабузника
та списком чеснот,
щоб стати собі відступником
від слова свого.

**
Ангели, спустившись з небес,
розпустили волосся до поясів
як символ волі, яка прийде,
як і вони, босою.
Справи великі чекають малих
з опорою, що не хитнеться,
з сльозами схожими на сміх
буде все, як благало серце.

**
Діва дивиться у воду
і бачить, яка вона стримана.
Це ще один раз доводить:
пориви — примха.
Пригадавши обличчя мучениць,
відбирає повітря носом.
Дивитись в майбутнє з гумором —
дуже просто.

**
Сіріє вокзал без цензури
в устах водіїв.
Те, що здається похмурим,
покриє дим,
що стане недовго позаду
брудного авто,
доки втікатимуть парою
сум і втома.

**
Злість вбивається при ста градусах
і робить посуд щасливим
любовю, вірою, правдою,
які закипіли.
Хоч обпийсь чи втопись,
або будь, або зникни,
успадкований максималізм,
злий і дикий.

**
Вигляд збоку — три в одному:
ситий, скромний, діловий,
сьорбає вампірчик Рома
щось гаряче в одному три.
Пара з вуст — відлуння брехонь,
кимось спущених у маси
у формі численних версій,
тричі мелених язиками.

**
Одинокий одноокий
бачив себе на краю прірви,
переступивши потай
ще один день покинутий.
Як свиня, навмання вирив для себе яму.
Яка чорна і тепла земля,
в яку так не хочеться падати!

**
Алергічні реакції на метушню,
обсипані слідами здорового глузду,
на межі двостороннього руху
в дводенну відпустку
з обнадійливими натяками
на можливість зупинки
посеред степу засланого
у глибинку.

**
Поки дістався стола
у неспокійну ніч,
кілька разів упав,
завдавши собі утіх.
Та вибилось з голови
якесь помарніле щось.
То я і собі змарнів,
сплюнувши у вікно.

**
Дерево з обрубаними руками
висмоктує останні соки
надміру жадібними ковтками
коріння свого глибокого,
що обросло легендами,
завжди чомусь трагедійними,
а хочеться, аби весело
живилося дуже коріння.

**
А ви шастаєте
летючими мишами
над глиняними будиночками,
обсадженими квітами
з пахощами свіжої сирості
і давнини?

**
Розпусне волосся потрібної жінки
так легко вбирає вологість сніжинки,
ледве помітну, ледве відчутну
між диханням ніжним сутінок.
Чому я боюся все це наполохати —
кинувши поглядом, вбити поглядом?
Скільки генія, стільки й розпусти
у тих вологих звабливих кучерях.

**
Алякнути на Алясці
прямісінько у вухо істерії,
почорнілій від заздрості
на снігу білому.
Аля, улю, алі та баба
з гримасою Гуда Робіна,
недотепкувато завзятого,
як усі істеричні нероби.

**
Добробородий сірий вовче,
моє полювання завершує оду
про ваш скелет,
збережений мною з метою
досліджень голості далінемакуди
і глибокої прихильності беринехочу.

**
На порожньому місці топчуться духи,
споєні нами не в тямі
на синьо-вибляклій кухні
з натяком перегару.
Щось варто було б узяти
для пошуків орієнтації
у синьо-побляклому космосі
у ритмі тутешнього танцю.

**
Пройдисвіт із батогом
паплюжить залізничну колію
позаду корови,
вільної полем.
Поїзди насуваються
зі злісним гуркотом.
Корова вагається:
бути чи не бути?

**
У морозильній камері мізки зберігаються до завтра,
яке прийде голодним і виснаженим
із непомірними скаргами
на життя, по-вовчому хиже.
Завтра лежатиме в одній із чаш,
сповнених брудом буденності,
щоби нарешті зважитись
на терезах збавлення темпу.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.29-38.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Юлія ГУЗ

***
Білий тролейбус, червоний тролейбус, синя маршрутка.
Йдучи легенько, не треба нічого чути.
Якщо той оркестр тобі заважає,
Присядь і побачиш, як райдуг немає.
У тридцять восьмому асфальтному сліду
Побачиш обличчя юного діда.
Якщо тобі важко, легко, байдуже,
Спробуй ловити кита у калюжі.
Є ще й пеньок — добрий хоробрий пень,
Пошрамований, опльований і вже вмер.
Знаю, ти знаєш, він міг би ще жити,
Якби не це зло — довкола чорніючі джипи.

***
Вечір приходить
і мавпячим ротом
смокче відходи
народні.
Вухо велике,
всесвітнє око.
Руки помити
в потоці.
Землю нудить,
землі ікається.
Червоні будні,
зелена паніка.

***
Слива щаслива,
бо забіліла,
як вже сто років
не вміла.
І хочеться сливі
аж капає слина,
щоб хтось подивився,
яка вона мила.
Прийде нещасливий
із слізьми і слиною,
а слива подумає:
дивно.

***
Молоко з медом.
Тіло голе і босе
Лягає на плесо
Солодко-вологе.
Врятуй моє горло,
Воно палає,
Мовчить гордо.
Тебе це лякає?
Спий все до останку,
Злижи оті губи,
Бо вже на світанку
Меду не буде.

**
Лелека снує, мов сновида,
Зрідка клацає дзьобом,
Як черв, виповзає провина,
Віриш у неї — і тонеш.

Коли потік нестримний
Розвітреного волосся
Лякає лелечі крила,
Мати надію хочеш.

Чого ти снуєш, мов сновида?
Як зветься твоя жура?
Провина твоя журавлина
Схоплена дзьобом була.

***
Свято, яке пропахло алкоголем,
Побої, які не сходять з розуму.
Річка думок нечиста
Підстрибує на вибоїнах.

Поклавши руку на серце,
Скажи, що воно безчуттєве,
Бо як відчує усе це,
Скорботою виповнить вени.

***
Чайне сонце розлилося,
Недоречність в ньому — скрепка.
На столі проміння всмокче
Вже забруднена серветка.

Ти сидиш від мене зліва,
Я боюсь тебе, як Сфінкса,
Вся така невинна діва,
Хоч візьми і долі кинься.

Сонця рукавом не витру —
Хай тече його проміння,
І хай намертво прилипне
До солодкого глумління.

***
Мокра шкарпетка
Висить на спинці.
Дівка хропе,
Бо солодко спиться.
Ніч замовкає,
Губу закусивши.
Смерть косу шукає
Людей покосити.
Ніхто не співає,
Шкарпетка висить,
Час протікає:
Тік, тік, тік…

***
Я шепчу тобі на вухо:
Памятай, що б не було,
Буде сонячно і сухо,
Якщо враз не піде дощ.

Прийду у футболці жовтій
У годин десь девятнадцять
І ногами буду човгать,
Якщо не злечу зненацька.

А якщо мене не буде,
Не стій довго у чеканні,
Знай — десь град нещадно лупить
І щось сталось геніальне.

***
Іду на клич вітру,
Ще мить — і зникну,
Полечу понад світом
Все вище.
Мої крила дедалі
Нагадують Дедалові,
Коли віск розтане,
Мене не стане.
Мене породило сонце,
Жовтороте і босе,
Воно і знищить,
Але вище.

***
Той цілунок — лише пародія
на цнотливі цілунки метеликів.
Хоч втечемо, а будемо, хоч і будем, а згодні,
що ми низько, як вище повелено.

Крильця бються, тріпочуть і прагнуть,
легковірно погрузли у сутичку.
Не втекти, не піти, не пропасти,
обпекти тебе сонцем і дмухати.

***
На потрісканому асфальті
чиєсь посмутніле обличчя
погляд ховає.
Чи ти це?

Ти питаєш, я відповідаю.
Чотири якось виросло дерев.
В траві густій
розгадки я збираю.

Дивне дерево цей клен —
аж надто багато кучерів.
Приходитиму у вересні
на жовто-палкі зустрічі.

Коли б прокинутись раніше,
як бувало,
спила б як не роси,
то свіжості туману.

Небо посмутніло,
швидко сховалось за хмарами.
Якщо понеділок,
бути старості.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.11-14.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Юлія ГУЗ

***
Снігу випало мало
В цьому провінційному місті.
Тупцюють ногами вокзали:
І тепло, і холодно, й смішно.

Там, де немає вокзалів,
Снігу завжди чомусь більше,
І бігають курячі лапки,
І щось нерозбірливо пишуть.

***
Небо не розпахнулося,
І голуб не знявся вгору,
То просто почулося,
Ніби звернувся голос.

Свята вода ворушилася,
Стікаючи мирно за комір.
Як прикро я помилилася,
Не вперше, не вдруге, а вкотре.

***
Лінії імені.
Ви винні мені
Лише один дзвінок крізь тишу,
Крізь дні.
Шерехатим шепотом
Метіль мете.
Ви забули про борг свій –
Пусте...

***
Споглядати чужий сон – це, все одно,
що користуватися чужими речами
без чужого на те дозволу,
а просто так, тваринно і нестямно.
Входиш до незнайомого будинку
і, як казкова Маша, мацаєш руками
кожен стілець, ложку, пилинку,
так просто, тваринно і нестямно.
Потім намагаєшся отямитись,
замести за собою необачно розкидані сліди,
мовби закидати камінням дорогу між світами,
щоб більше ніколи не ввійти в чужий сон.
Адже це, все одно,
Що користуватися чужими речами…

***
У небі морозному сніг
Ішов, прийшов і зник.
Сніжинки – такі жартівниці (!) –
Падали на сідниці.

Піднятися знову несила.
І де ж вас всю ніч носило?
Крила згубив Пегас.
Місяць сяяв, світив, погас.

***
Вночі потяг прибув до Харкова.
Ти цілував доню в чоло.
Дружина твоя, мабуть, ахкала,
Коли ти ступив на перон.

Я пилюку віконну пестила.
Вікна пріли, стікали з горя.
Невідь-звідки пішов безвісти
Цілувати доні долоні.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.26-27.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #10 (2008)

Юлiя Гуз

###
Здається, внизу провалля,
Безодня, яка хоче жерти.
Боюся вголос кричати,
Боюся голосно вмерти.

Мене не лякає темінь,
Мене не лякає тиша.
Я хочу спитати: де ми?
Й почути у відповідь: вище.

Ставлю ще одну крапку –
Виходить зоряне небо.
І тут вже не можна вгадати:
Сьогодні чи завтра впадете.

Беру й підставляю долоню,
В напруженні все чекаю.
Якщо не впадеш сьогодні,
Я тебе й завтра спіймаю.

###
Скільки життів я згубила з тобою?
Скільки себе я тобі віддала?
Ти прийняв моє жало з болем,
І померла навік бджола.

Я згорнула свої малі крильця
І безжальна заснула у квітці.
Мені спокій ще тільки сниться,
Бо я не болю тобі більше.

Підслухана мною розмова —
Це щось перекреслене тінями,
Які гомонять по-німому,
Коли гілля колишеться вітром.

Тепер мені відомо дещо,
Я знаю дещо підслухане.
І, може, колись в час прийдешній,
Як вітер, я те розбурхаю.

Язик прикусила – боляче.
Душе, світись при місяці!
Душе моя, мною ж змовчена,
Тінями перехрестися.

Сонцю
Ти вкусило за ліве плече –
Пече.
Ти любило мене уже,
Коли нічим було все.
І коли зародився світ
На Землі,
Ти постійно дивилось й слід,
Навіть крізь тьму вночі.
Ти любило мене із жалості –
непривабливість.
Я все стерплю, аби бачити
Твою вічність над нами.
Чавкає вовтузіння чиєсь
Хтось іде.
Хто і де?
Просто дощ-мрія.
Мрія-дощ чомусь
Приходить.
Усі шляхи ведуть
Додому.
Крапля об дно
Розбивається –
Побиваюся,
Як в кіно,
Чавкаю голосом
Про мене.
Промине,
Пройде –
Не пройде дощ,
Дощ-мрія,
І не тільки,
Бо ще хтось іде.
Хто і де?
Крапля у Тартар –
Лети.
Я біснувата –
Йдеш ти.

###
Навіщо така тривога
Закралася в моє серце?
Я їду, але не надовго,
І мій босоногий вечір
Втішає останнім блиском
Червоногарячого заходу.
Завтра моє вже близько,
Не маю від нього захисту.

Мій босоногий вечір
Приніс букети черемхові.
Не важко, вже стало легше
Сидіти на цьому березі,
Дивитись на інший берег
Без гніву і пристрасті,
І без тривоги в серці,
Тільки з вечірнім блиском.

###
Якщо не з твоїх рук,
То пити з калюжі,
Або померти спраглою
Твоєї присутності.
У мене дурне серце –
Неосвічене,
Глухе, сліпе –
Забери собі,
Поки віддаю задарма,
Поки щедра, як весна,
Бо, порозумнішавши,
Моє серце забуде про свою спрагу.

###
У передчутті зеленого свята
Люблю малювати
По воді
Великими і малими колами,
Які розходяться
І лопаються,
Зачепившись за гачок
безнадійного рибалки.

###
Люблю місячними ночами,
Особливо посередині літа,
Впиватися губами
В латаття і листя,
Пити жаб’ячі коктейлі
І співати про те, як
Іноді чудово втопитись
У цьому болоті-світі,
Хоч і брудному,
І досить холодному,
І досить ворожому,
Ще й досі чужому мені.

###
Приємно бути пирогом
з вишнями
без кісточок,
щоб тебе могли їсти,
заплющивши очі,
забувши, що таке рот.
А коли ти з кісточками
Треба, щоб бог
Попередив богів,
Щоб боги не зламали зубів об тебе.

###
Чарівне освітлене коло.
Навколо – чужий світ.
Ані кроку, ані руш в сторону –
То все хіть.
Ти – воскова фігура.
Фігура – чужий світ.
Тіло твоє надломлене,
Ти – інвалід.
Губиш останні краплі –
Свої воскові сльози.
Досить, не плач, не варто.
Досить, кажу, досить!
Догора каганець терпіння,
Розпливається коло,
Твоє розімліле тіло
Поспішає втекти на холод.

###
Страх попереджає нещастя,
І це добре, що тобі не чужі фобії.
Коли ми йшли на прощання,
Ти тримав своє серце обіруч,
Бо так боїшся його втратити,
Тим паче, що поруч іду я,
Така ненаситна, така жадібна,
Таке нещастя!
Ворони прилітають завтра,
Тобто на другий день,
І починають каркати
О десятій годині і кілька хвилин.
Зір псують чорні плями,
Змушують нудити світом,
Безупинно каркають
До обіду.

###
Нам не вдасться заснути,
Бо хмари втікають.
Розкриті, оголені
Лежимо
Просто неба.
Ой, як русалки співають!
А ти просиш співати мене.
Співаю
Весаmе mucho,
А ти не в той степ.
Ходімо в ліс,
Де папороть цвіте.
Папороть не цвіте!
І вхопи хмару одну на двох,
Бо в нашім едемі холодно.
Твій батько програв тебе в карти,
І ти ніколи йому не пробачиш.
Я не знаю, чи досить мені азарту,
Щоб роками тебе чекати.
Я можу довго не спати
І їсти дуже не часто.
Я не мама тобі і не тато,
Щоб знайти тебе і карати.
І програна твоя вдача,
І ти ходиш з ярмом на серці,
Не кохаєш мене, бо ледачий.
Це ж так важко, страждати легше.

###
Ця пагубна ніч,
Ці зорі смаглявого личка.
Летять комарі,
Щоб крові твоєї напитись
Ще поки не спиш,
Ще поки ковтаєш пиво
Кругом в темній млі
Блим-блим і якось криво
Зорі – твої очиці –
Регочуться до упаду,
Не боячись помилитись
І назавжди втратити.

###
Шукаючи для себе пояснень,
Чому від мене знову
Відвернувся Бог,
Намагаюся впасти
У мокрий морок,
Де під наглядом темного неба
Злизуватиму язиком власні гріхи
І ковтатиму той бруд так легко,
Немов то і не бруд зовсім,
А найсолодша у світі втіха,
Адже гріх не в тому, що
входить в уста,
А в тому, що з них виходить,
І саме тому не питайте, чому я
так дивно мовчу при розмові.

###
Безсилля не лікується
І не минає з часом.
Я безсила, як устриця,
Щоби врятувати.
Посилаючи бісики своїми очицями,
Роблюся безсиліша
Без тебе жити.
Ти – майже смерть,
Ти майже вмер,
Ти надто багато п’єш,
Ти – вчорашній день.

###
Як не дивно,
Дев’ятнадцять років.
Це вже не дитина,
Але така морока,
Що хочу каштанів.
Звари мені їх на сніданок.
Саме пора осіння,
Ворони кричать бентежно,
І присмак каштанів стиглих
Я згадую обережно,
Такий гіркувато-терпкий.
Лишаюся без сніданку
В кімнаті,
Де хмарне небо,
Де обід перейшов у ранок –
Без каштанів і ще гірш –
без тебе.

###
Залетів вітер в одне вухо,
В інше – вилетів.
Теліпається одна буква,
Одна літера.
Я – літера,
Кажуть, остання.
У погоду безвітряну
Задихаюсь.
Я – слово.
В англійській мові з великої.
Залетів в одне око промінь,
В інше – вилетів.
Я сприймає і забуває,
Теліпається і стоїть рівно,
Часом вагається,
Бо я – людина.

###
У великому казані
закипає кров –
то паруються наші еритроцити,
і якщо запитають, скажи
хай мовчать про любов:
не їм вголос таке говорити.
А у нас під ногами
кублиться дим,
прілий запах старого зілля.
Такі молоді і такі не святі,
такі щирі й такі ненадійні.
Обвінчаємось завтра
у місячну ніч,
щоби бути разом до ранку,
бо потім Лукашик
знов полізе на піч,
і вербою обернеться Мавка.

###
Серед ночі запахло цукерками,
А я не змогла прокинутись,
Я пішла понад селами,
Втішаючись сонною слиною.
А з неба падали пригорщі.
Я їх позбирала в пелену,
Бо не змогла утриматись,
Так пахло мені цукерками.

###
Біла стіна,
Сірий день.
Якби знать
Де.
Рудий шарф
На столі,
Ніби жарт
В сірі дні.
Очі сплять,
Рукавом сховані.
Квіти политі,
Всі задоволені.

###
Двері, скрикнувши, зупинились.
Я бентежно палю твої пальці,
Такі солодкі, але шкідливі,
Гіркі від поту і праці.

Мій голос постійно хрипне,
Захлинаюсь твоїм нікотином.
Очі запали ще глибше.
Я так глибоко ще не ходила.

###
Пірнути в осінь –
холодно, але приємно на дотик.
Вдихнути щастя – наче пірнути в осінь:
холодно, страшно, спробуй!

###
Музика пружинистого ліжка –
Нігтями перебираю.
Тишком-нишком
Долі – Таю.
Пам’ять гордо зневажена –
Повсякчас забуваю
Намацати важелі,
За – Сина – Ю.
Мрію перебирати струни
І твоє волосся,
Сняться готи і гуни
Чорно-босі.

###
Зіниці дихають.
При згоранні сірника
це помітно здалеку.
Підходиш ближче,
протираєш рукавом темінь,
дивишся даремно.
Перестань дихати,
спинися і послухай.
Стільки давності,
Що не влазить у вуха.

   

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #10. - 72 с. - С.3-12.