Наталя Косинська. Волохатий сновида. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Наталя КОСИНСЬКА

Волохатий сновида
Десь опівночі старий пришелепкуватий годинник, наче невдаха хірург, пронизливим вереском, немов гострим скальпелем, розітнув брудне черево знемагаючої тиші. Скрипнув паркет. Щось полупотіло коридором. Маленьке. Паскудне. Волохато-розпатлане.
Тоненька, наче золота нитка, свічечка у волохатому рученяті випльовувала тьмяне полумя, вимальовуючи на облущеній стіні химерний силует. Мале і волохате прошмигнуло на кухню. Воно нишпорило, заглядало в усі закутки, щось шукало на плиті.
Важкі, товсті каструлі кректали, невдоволено ляпали кришками — сердились. Волохате залазило до їхнього черева і кривими пальцями перебирало нутрощі, а коли намацувало щось масивне, запихало його до рота і противно чавкало.
Кухонний годинник шепотів «тік-так». У розмірений шепіт механізму втискувалось голосне чавкання розпатланого сновиди. Годинникові стрілки тулились до цифр, мацали їх одну за одною, плазуючи по циферблату.
За вікном завивав вітер. Намагався силоміць вдертись до кімнати. Вищав, пищав, грюкав у вікна. Крізь усі шпаринки в кімнату просочувалась ніч. Тоненька свічечка закривавлювала її своїм полумям.
Від шуму прокинулась у спальні жінка. З переляку вона вмить схопилась з ліжка. Серце жіночки шалено забилось, гепаючись об стінки грудної клітки.
Сердитий вітер вищав, бахкав у вікно. Жінка напружено прислухалась. З кухні долинали дивні звуки. Щось чавкало, плямкало, шамкало, кректало і скреготало зубами. Жінка здригнулась. Пітьма схопила її сонне тіло і понесла бозна-куди. Здавалось, ніч впивалась в її товсті литки, чіплялась за поділ її білої, наче мертвече обличчя, нічної сорочки. Було темно, як у труні. На кухні щось рипіло, гупало, гарчало. Крізь шпаринку в дверях тонкою цівкою лилось криваве світло. Здавалось, воно обіймало жінку за шию, дедалі дужче затягуючись у тугий золочений вузол.
Спохватившись, жінка грубо шарпнула кухонні двері і клацнула вимикач. Блиснуло світло. Біля відчинених дверцят холодильника закляк товстий чоловічок. З величезним черевцем. У сімейних трусах. І хатніх стоптаних тапках, наспіх взутих на волохаті ноги. З масним верчем домашньої ковбаси в одній руці і солоним огірком в іншій волохатий чоловічок перелякано витріщився на свою дружину.
— Семене! Кабан ти жирний! — скрикнула жінка. — Просила ж тебе, не їж після дванадцятої — ожирієш!

Наталя Косинська. Волохатий сновида. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.66.

Наталя Косинська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Наталя КОСИНСЬКА

Вампіричне
Замовила б для тебе вбивцю:
Ти, любий, так мене дістав!
Ти — мій безжальний кровопивця,
Поставлений на пєдестал.
Давно знекровлена тобою.
Ти — анонімний вурдалак.
Здалась тобі отак без бою.
То як там кров моя на смак?!
То як там кров,то як там сльози?!
У мене, любий, третя плюс.
Які прогнози? Знов погрози?!
Та я тебе вже не боюсь!
І на прощання без прощення.
Від насолоди я за крок.
Для тебе, любий, у кишені
Лежить осиковий кілок.

Вампіричне 2
Так хотілось ніжності й зефіру.
Але ж ти холодний, наче Кай.
З серця — із жорстокістю вампіра! —
Випиваєш кров. То й випивай!
Малокрівниця. Я — молоко без крові.
Третя група. Донорів катма.
По моїх вітрилах пурпурових
Свіжим снігом вдарила зима.
Знов інєкція — дві ампули прощання
І безсоння з кавових зернят.
Щоб не збожеволіть, пю востаннє
Шість пігулок спокою підряд.
Я таки надміру імпульсивна.
Тон різкий твій струмом в скроні бє.
Знаєш, так надривно-депресивно
Знати, що ти ще у мене є.
Знати, що прикута добровільно
Я до вбивці фібрами душі.
Так самовдоволено-повільно
Убиваєш. Краще б задушив
Зашморгом ненависті чи болю,
Стрічкою сліпих розчарувань,
Мотузком квартирної неволі,
Ланцюжками зради. Без вагань!
Ти — розрекламований наркотик,
Що повільно кров мені псує.
Знаєш, так нестерпно — до нудоти! —
Знати, що ти ще у мене є…

Руда відьма
Рудою відьмою опівночі зявлюсь
У дзеркалі свідомості твоєї.
Зліпив мене, подарував комусь —
Та у мені померла Галатея.
Страшна тобі? Для інших я фетиш.
Я — упириця! Чом ховаєш шию?
Час говорити, але ти мовчиш.
Дротами забуття тебе зашию.
Хай заповзає ніч у мозок твій.
Так боляче і лячно, коли темно.
Даруй, Адаме, я — спокусник-змій,
Пожертвував своїм ребром даремно.
Топтали б Єви мощі вас, святих,
Безреберних, та вам цілують ноги.
Підошв лизання — ось найтяжчий гріх.
Невже смирення — заповіт від Бога?!

Еротичне
А у тебе мигдалеві очі
І метелик на лівім плечі.
Ніжним шепотом вушко лоскочеш,
Далі знову лірично мовчиш.
Я тепер відчуваю, що квітну
Матіолою й літнім дощем.
У кохання тариф безлімітний.
Мов солодкий малиновий джем
Дотик вуст твоїх. Теплий наркотик.
Хвиля пристрасті кольору зір —
Небезпечна на смак і на дотик.
Ти — ласкаво-спокусливий звір.
Прямокутник спітнілого ліжка
Перетнуто тілами навпіл.
Я — приручена дика кішка.
Ти — ласкавий і хижий звір.
Доторк пальців  — здригнеться тіло.
Краплі поту мільйонами страз.
Я так палко тебе хотіла…
Он який ти, любовний екстаз!

Весільне
У скрині смутку струхла сукня щастя.
Весільна сукня. Чорна. Як земля.
В колоді карт тепер якої масті
Я наречена? Наречена я?!
   Наречена! Приречена! Як хочте.
Приручена?! Заручена?! Чи як?
Без сукні, без обручки і без почту…
Відштовхнута… Відречена… Чия?
   Чи я його своїм коханням вбила?
   Чи я була холодна, як змія?
   Чи в ніжності своїй його втопила?
   Чи я?... Чия я? Та вже нічия…
Розхристана. За містом. Без намиста.
Невиспана. Заплакана. Одна.
Не наречена я і не невістка.
Розчавлена і випита до дна.
   Невінчана. Розвінчана. Тобою
   Обдурена в прокуренім фойє.
   З дірявою дешевою фатою
   З весільного старого ательє.
В потоках сліз, як у брудній вуалі…
Набридливою мухою дзижчить,
Дратуючи, питання: що ж бо далі?!
А ти — свою задовольняєш хіть……….!
   Стривайте! Стоп! Давайте-но завісу!
   Кому потрібне це дурне ниття?!
   Пішло воно до біса. Я — актриса.
   Закохана у себе і в життя.
Отож, я без весілля і застілля.
Оце чаруюче врочиста мить!!!
Твоя любов — як затяжне похмілля.
Від неї нудить й голова болить.
   Твоя любов — червива синя слива.
   І їсти — зась, і кинути — ніяк.
   А я щаслива, хоч надворі й злива.
   Окрилена! Націлена! Чи як?
Знеболена. Оголена весною.
Розчервоніла від своїх принад.
Переболіла?! Буде час — загою
Всі вирви ран. Нема шляху назад.
      Цілована. Шокована собою.
   В нірвані. В океані ніжних слів.
   Психолог-час давно усе загоїв.
   Мій горе-наречений, чом скипів?!
Привабливозвабливоособлива,
Я скуштувала сонця теплоти.
Щаслива я. Ой! Що це? Знову злива?
Та ні. Невже?! Це, любий, плачеш Ти!

2.45 ночі
З горнятка кави наспіх сповідь ночі
У чашку з чаєм переллю, як мед.
Лукавий Квітень-пустосміх регоче,
Моргаючи до панночок комет.
Тріщать тини небесні: знов світила
На вечорниці збіглись. Ну й дива!
Девятій цифрі ляпаса вліпила
Довгуща стрілка, куца — цифрі два.
Впилась кліщем у телескоп зіниця
Вусатого, мов дідух, звіздаря.
А я читаю вголос — знов не спиться! —
Слова-ліхтарики з нічного букваря.
Чиясь рука недбало вяже банти.
Від їх невинності так тяжко голові.
Звіздар і я — ледь згорблені атланти —
Тримаєм повінь ночі на собі.

Хоку
Ти — аутсайдер
Душа-рапунцель тепер має
Стрижку під каре. Вежа — неприступна

Розсміялась в обличчя
Тебе побило градом мого сміху
Фінал? Справедливий.

Розгледіти твою душу?
Вона — мізерна.
Я не Циклоп. Світ існує і без тебе

Тоненька свічечка збирає
У долоньки жовті слізки.
Я хочу плакати. Запали й мене

Серед комарів теж є пияки
Це ті, любий, що пють твою кров
Прохання від грінпісівця: не псуй фауну.

Коктейль кохання з присмаком крові.
У тебе тепер анемія.
Домішався, бармене?!

÷ Звірі як звірі. Серце — не камінь. Кров на руках. Просто й непросто. Стука у двері вічності страх. Крила як в лебедя. Очі як в ворона. Ні, ти не та. Ходить лісами, стежками, долинами зла самота.
÷ Ворог знов плаче десь. Сльози — це біль. Ти знов оточена муками, злобою. Й так звідусіль. Хочеться вірити — щастя ще буде десь. Може, і так. Знову затемнення сонця і розуму. Може, це знак?..

Наталя Косинська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.51-55.

Наталя Косинська. Проза та вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #10 (2008)

Наталя Косинська 

Правда про голу Правду
Якось незграбно того дня викочувалось з-за пухких, мов домашні вареники, хмар розпашіле, пристиджене сонне. На березі річки (широкої, наче сусідчині панталони, що вже третю середу теліпаються на старій мотузці, роздуваючись, як вітрила фрегату) сидів старий рибалка. Закинувши вудку з надією, що, може, яке рахіття річкове захоче проковтнути потріпаного черв’яка, старий спокійненько собі куняв. Подеколи дід здригався: чи то ноги заклякали, чи то у сні щось привиджувалося: то баба його Мотрина з кочергою, то якась молодиця з сусіднього двору, як-от Галька Степуриха, на яку дід не раз поглядав хижим «молодецьким» оком, чи то Маруська Баняківна, що її цей куфайчаний, валянковий мачо щоразу обдаровував беззубою посмішкою. Вудка в дідових руках сіпалась так, неначе у неї був черговий напад епілепсії. А дід мирненько собі хропів, – аж вода з берегів виплескувалась! Раптом старий стрепенувся. «Клює», — подумав дід і щосили потягнув да себе вудку. На гачку теліпався той самий потріпаний черв’як. Діду здалося, що нещасний хробачок висолопив великого, як лопата, язика і хекав, наче собака.
– Тьху на тебе, чортяко! – сердито буркнув дід черв’якові. – Хоч би стегнами повиляв, чи що, то, може б, клюнула яка. Дід вилаявся, відкашлявся, і, відклавши вудку вбік, встав.
– І де я , в біса, запихнув те черв’яччя? – закректав дід, переходячи з місця на місце в пошуках літрової банки, в якій мирно спочивали приречені на смерть хробаки.
– Нарешті, ось де ти заховалась, проклятуща, – буркнув дід, нагинаючись за банкою. Ледь розігнувшись, – ох вже цей ревматизм, – дід знову відкашлявся, і раптом... Дід ледь не вдавився: отак, біля самої річки стояла дівчина. Гола– голісінька! Старий пень як уздрів її, ледь сам того потріпаного, стегнистого та язикатого черв’яка разом з гачком не проковтнув. Хробак побачив витрішкуваті дідові ачі, та так дух і випустив. Прийми його, Боже, на небеса за такі страждання.
– І де вона взялася, ота Єва? Може, де з неба впала? – подумав дід, закопиливши губу.
Дівчина мала довгу, сплетену із пшеничного колосся косу. А що стрункою була, ну просто тобі соломиночка. Тендітна, худорлява, правда, трохи. Років їй було з дев’ятнадцять. Але діду чомусь здавалось, що вона стара як світ. І ніби нічого дивного у ній не було, хіба що синці, які чорнильними плямами поприліплювались до тендітних дівочих рученят та шиї.
– А-а т-тебе я-як, д-дівчино, звуть? – промимрив дід і аж привстав.
– Правда, – відповіла дівчина.
– Як-як, Параска? – перепитав дід, вдоволено прицмокнувши губами (певно, згадав ще якусь сільську молодицю).
– Ні, діду! Правда я! Такою вже вродилась.
– Та воно, дочко, і я голим родився. І онучі нап’ять не встиг.
– Та я завжди так ходила.
– Дід ще більше очі вирячив на таку оказію. Дивиться на дівку, як баран скажений. Вже й риби з води повисовувались: чи то на дідову вилупкувату мармизу, чи то на дівку незвичайну повитріщатись.
– А що ти тут, дочко, робиш такою ранньою порою? Спала б ще. Щойно треті півні заспівали. Це мені старому вже не спиться, а вночі і поготів, – тут дід як розійшовся, як розбалакався, як розкукурікався, то й забув, про що ж дівку ще з початку запитував.
– То чого ж ти, Параско, чи як тебе там, сюди так рано пришпандьохала?– дід кахикнув.
– Топитися прийшла, – спокійно відповіла дівчина.
– Ти дурна чи з воза впала?! Ти ж он яка гол..., гарна дівчина, – виправився дід. Дівчина тяжко зітхнула. – Ти ж молоде ще, зелене. А замуж? А діти? В тебе, дочко, суджений (на голову контужений, – тихо додав дід) – є?
– Був, – байдуже відповіла гола дівчина й сіла на мокру від роси траву.
– Що, може, по бабам ходив, тьху, трясця його матері! – тихенько вилаявся дід, та так, що почуло півсела. – Ну, теє, по дівчатах?
– Не знаю, може. Він учора іншу посватав.
– А звати те стерво як?
– Зрадою!
– Аж із радою приходив свататись? – перепитав дід хриплим голосом, дивуючись своїй глухості, і замислено додав. – Мабуть, і сам голова сільради у сватах був. І треба ж такеє!
– Ні, Зрада! Зрада її звати! – трохи роздратовано відповіла дівчина.
– Ну їх к бісу, ці імена. Ну ще б Комунізмою якою назвали, то я второпав би! – розсердився дід. – А щоб йому, отому паскуднику, та повідсихали... ноги, дочко, ноги! – з дипломатичною точністю зауважив куфайчаний мачо. Забув, бачиш-но, як через самого сусідські тини тріщали!..
– То ти через нього топитись прийшла?! – здогадався дід і аж випростався. Здавалось йому, що навіть витрішкуваті риби дивуються його інтелекту. Що ж поробиш, інтелектуал у валянках – результат освітнього прогресу.
– Ні, не через це! – відказала гола дівчина. Гордість, від якої діда аж розпирало, як крізь землю провалилась.
– То який же тебе дідько попхав сюди?
Дівчина, ніби не чуючи дідового запитання, пробурмотіла:
– Мати не люблять, коли я гола ходжу. А я інакше не можу. Та й в селі мене ненавидять.
– І хлопці? – злякано перепитав дід, ще більше втрячивши свої бельма.
– О, хлопці найбільше ненавидять мене. Де не зустрінуть, кажуть, що я їм очі ріжу.
– Ех, перевелись хлопці, – тяжко зітхнув дід. – От у наші часи... ого-го, – старий помахав кулаком і замовк.
– Мати мене в льосі закривали, батько били мене та все кричали, щоб я гола не ходила, – продовжувала дівчина, голосно схлипуючи й сяк-так прикриваючи руками синці. – А сьогодні так і сказали: піди та втопися, аби нам позору від тебе не було. Люблю я їх, то й пішла.
Тоді дід якось по-доброму, по-батьківськи поглянув на Правду. Відкашлявся, зняв з себе куфайчину та й укрив нею голу дівчину.
– Отакий він, світ, дочко, трясця його матері! Як не можеш ти голою по ньому ходити, то ходи хоч в куфайці! А топитися і думать забудь. Оте кодло за тобою плакати не буде, бо сліпе, як кріт, а люди добрі тужитимуть. Не топись, дочко, Христом– богом молю, не топись...

Звiздар, або 2.45 ночi
Із філіжанки кави сповідь ночі
У чашку з чаєм переллю, як мед.
Лукавий Квітень-пустосміх регоче,
Моргаючи до панночок Комет.
Тріщать тини небесні: знов світила
На вечорниці збіглись. Ну й дива!
Дев’ятій цифрі ляпаса вліпила
Довгуща стрілка, куца – цифрі два.
Впилася кліщем у телескоп зіниця
Вусатого, мов дідух звіздаря.
А я читаю вголос – знов не спиться
Слова-ліхтарики з нічного букваря.
Чиясь рука незграбно в’яже банти.
Від їх невинності так тяжко голові...
Звіздар і я – ледь згорблені атланти –
Тримаєм повінь ночі на собі...
“Маленька краля”

Блукаючiй Музi 
Самотня, роздратовано-космічна
Отак собі дорогою плетусь.
Вже в’їлись зморшки плетивом мімічним
В сухі обличчя пліткарок-бабусь.
А я, мов лящ, пірнаю в задзеркалля, –
І часу меч вдаряється об скло.
У мене Муза є – маленька краля.
Не будь її – дивацтва не було б.
Я, мов павук, що тче нитки прозорі,
Схвильовано фантазії сную:
Крізь сито просіва медові зорі
На невагомість крил із кришталю.
Магнолії з небес – дощу краплини –
Нанизую на вістря почуттів.
Не будь тебе, я б виліпила з глини
Твою статуру, душу – з віщих снів...

   

Наталя Косинська. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #10. - 72 с. - С.40-43.

Наталя Косинська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Наталя Косинська

Київ. Осінь. Філософія.
Зоряних снів ембріони
Вигріб хтось з органів ночі.
Дух невагомості мосту Патона
Знічевя зубами скрегоче.
А Київ вливається лоєм
У хмарочос мого Его.
І вибудовує Осінь
Рими з конструктора лего.
Мазь із плодів дивочасу
Серця зализує рани.
Гірко померти невчасно
Чи народитися рано.
Пю філософію з кварти.
Він нишпорить в череві світу,
В екстазі бючись від азарту,
Напхати шльондр динамітом.

Мініода коханню
Візерунками килимовими
Зазираю коханню в душу.
І краваткою пурпуровою
Пристрасть нитку аорти душить.
Змій шипінням, ричанням тигра
Ранок ситий дратує тишу.
Полуницею ніжність стигла
У щоденнику серця пише.

***
Ти, мов іржавий кран,
Водою бєш по нервах.
Мобільного екран
Говорить, що „Я — стерво!”.
Годинника списи
Занурюються в шкіру.
Отак скажені пси
Оббріхують кумирів?!
Патронами ідей
Стріля рушниця-мозок.
Розплавлює людей
Обожнювання доза.
Так ідол-наркоман
Псує Любовю вени:
Брудним струмком обман
Перетікає в гени.
Трояндовим дощем
Зіяє слави рана.
Месію під кущем
Знов зваблює омана.

***
Ти — аутсайдер.
Душа-рапунцель
Тепер має стрижку під каре.
Вежа — неприступна.

***
Розгледіти твою душу?
Вона мізерна! Я не Циклоп!
Світ існує і без тебе.

***
Поміж комарів теж є пияки.
Це ті, Любий, що пють твою кров.
Прохання від грінпісівця:
Не псуй фауну.

***
Тоненька свічечка
Збирає у жовті долоньки
Воскові слізки.
Я хочу плакати. Запали й мене.

Черевички
Вона сиділа на кухні і пила апельсиновий сік. Хтось подзвонив у двері. Легенько. Весело. Вона підхопилась і вже за мить була в коридорі. Щаслива. По-своєму гарна. Відчинивши двері, не зронивши ні слова, вона кинулась у його обійми. А потім чомусь розридалась: „Нарешті, нарешті, ти повернувсь. Я стільки чекала. День за днем. Господи, тиждень за тижнем. Три місяці, як довго...”
Він палко поцілував її, а тоді стрепенувся і глянув наче на щось чуже. Вона ж раділа: „Коханий, ти не повіриш, я скоро стану...” Дурна й наївна. Він не повірив. Він просто побачив. Його сильна рука вмить спинилась на її обличчі. Удар! Як це по-чоловічому!
Можливо, він занадто любив її. Обожнював. Не хотів ділити з кимось іншим. Йому було глибоко наплювати, що те інше — творіння його власних... — ні, не рук! — хоч це не так вже й важливо. Він любив її! Вона ж пробачила йому, бо любила ще більше. Того дня вони помирились. Йому було 23. Їй ще менше. Вона навчалась в університеті. Життя текло розмірено.
Одного вечора вони знову посварились. Просто так, через дрібниці. Вона всього лише показала йому маленькі дитячі черевички. Потягнула його за руку до прилавка й ткнула пальцем: „Дивись, які гарненькі!”. Він сказав, що його дістали ці витребеньки, і пішов. Вона знову йому пробачила. А ввечері їй просто захотілось прогулятись осінньою вулицею. Вона одягнула пальто, щільно обмотала горло шарфом, щоб не застудитись. Тепер їй було затишно й тепло. Хоч чорні плями розбитих ліхтарів трохи лякали. Вона йшла дорогою, вдивляючись у нічне небо. При світлі змарнілого місяця хмари здавалися химерними потворами. Товсті, незграбні, схожі на вовчі пащі, вони пожирали місячне сяйво. Стало страшно. Вона відігнала від себе злі думки, подумала про хороше — про нього. Вона йшла дорогою. Сірі калюжі тоненько пищали під підошвами її черевиків. Було тепло. Було спокійно. І раптом!.. Авто загальмувало тільки тоді, коли відчуло під колесами щось тверде. На асфальті лишились широкі смуги від шин. Чорні. Переплетені з лініями чужої долі. Червоної. Липкої.
Водій вийшов. Жах! За що?! Як безглуздо! Як все безглуздо! То був він. Розбитий. Розкришений. З маленькими дитячими черевичками в руці.
Він убив їх обох: її і те, що було у неї всередині. За що?! Поранений, підстрелений звір.
Все те, що лишилось від неї, можна зібрати в пакет і відправити її мамі. Хай плаче! Хай плаче, бо він не хоче робити цього сам. Якого біса! Він же просто їхав їй назустріч, їхав — вибачитись...

Бог для Ме-не-ї
Ми ліпимо богів із неякісної глини...
Метушливий Київський вокзал. Тривожний гул пасажирських потягів. Довкола нахабні залізничні голуби. Перон. Він і вона. Розмовляють про кохання:
А я люблю тебе.
Ні, Кохана, я люблю тебе більше!
Чим доведеш?
Та так, нічим. Дрібниці — стрибну під потяг.
Стрибай!
І стрибну! Ти дійсно цього хочеш?!
Так, стрибай! Ти все одно воскреснеш.
Люба, Я — не бог.
Ні, ти — Бог! Я бачу в тобі Бога.
Тебе замало! Більше ніхто не бачить. Отже, я не бог!
Бог, Любий, Бог! Якщо цього не бачить ніхто, окрім мене, це не означає, що ти не Бог. Це лише свідчення того, що навколо сліпці.
Маєш рацію. Я таки Бог!
Обережно, Коханий, послизнешся — і поранишся.
Рани затягуються: я ж Бог!
Ні, не затягнуться!
Затягнуться, тобі кажу. Сама ж бачиш мою могутність і велич.
Любий, лише я залікую твої рани, і біль зупинити теж зможу.
Богинею себе уявила?! Двох богів не буває! Припини це безглузде мріяння. Теж мені, богиня.
Ні, Любий, я не богиня. Просто сила мого кохання настільки велика, що залікувала б усі твої рани, зацілувала б усі твої синці, з того світу витягнула б якби довелось.
Не вважай себе всесильною! Такій дурепі, як ти, не ввести мене в оману. Чого ревеш? Припини ці сльози! Вони мене дратують! (По хвилині мовчання) То чому плачеш? Бо не богиня?! Ілюзія, як дим?! Мить — і розвіялась?!
Ні! Плачу, бо ти — Бог...
Це ж чудово мати за приятеля Бога.
Вона знічено:
За приятеля?.. За приятеля, кажеш... Але ж, Коханий! Як же це? (Заламує руки) Як же це? Ти ж казав! (Крізь ридання) Так... Ти ж казав, що любиш мене... Казав більше! (Бючись в істериці) Ти! Казав же! Казав... Життя моє, кохання, ну згадай, згадай... Молю тебе, скажи ще хоч раз...
Та пішла ти! Я — Бог!
Здичавілий перон стрічав ранок шматками чогось схожого на тіло, змішаними з розірваним одягом. На рейсах багряніли липкі плями. Подеколи тендітні жовтогарячі зайчики мочили у кривавих калюжах свої сонячні лапки, мяко ступали по кровянистих шматках — залишках тендітного дівочого тіла.

Наталя Косинська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.11-15.

Наталя Косинська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Наталя Косинська

9 рота
Війна світів!
До біса пересуди!
Гіркіш полину
Віра і закон.
Вже всоте підірвалося на міні
Чиєсь життя,
Поставлене на кін.
Ще свіжий лист —
Від дівчини чи з дому —
Заляпав кровю
Рядовий солдат.
Він вже засвоїв
Істину відому:
Вперед йде рота —
Тільки не назад!
Чатує смерть
Зі скальпелем в кишені, —
Фальшивий лікар,
Пяниця-маньяк
Хрести малює
На роздертій рані,
Спихає трупи в бойовий літак.
Там буде пекло...
Мабуть, — цього! — мало.
В обличчя кровю!
Краще б плюнув хтось.
Він без ноги! —
Йому вже перепало.
Чого кричить?!
Нехай візьме в когось!
Лежить рука.
Самотня і кривава.
Хай забере!
Вона вже нічия!
Він думав, що війна —
Це лиш забава.
Який дурний!
Це наволоч, змія!
Іще живий! Ну, що ж,
Давай до бою!
Це є війна! Тут
Не без кулаків!
Їх ще лишилось
Семеро з тобою,
Таких же
Недоростків-юнаків.
У жменю сльози!
Чоловік, чи хто ти?
Убили друга...
Це для них не гріх!
Смерть ходить поруч,
Та вона й не проти
Цієї ночі зжерти вас усіх!
А дома мати,
Дома наречена
Іще чекає, а можливо, й ні.
А тут війна.
Мов яблука печені
Людські серця згорають у вогні!
Уліво. Вправо.
Крок. Іще півкроку.
І постріл в спини!
Він утратив всіх...
До раю
Залишалося півкроку.
Хто він тепер?
Та так, безногий псих...

Життя моє — розрадніша з розрад
Розплавлена, мов лава із вулкану,
Гаряча і терпка, як чорний чай.
Отак собі, заплакана й неждана,
Я завітаю в гості: зустрічай!
Душа в бинтах — приймеш її такою? —
Стомилася блукати навмання.
Як циркачі, не знаючи спокою,
Жонглюєм часом, порожнеча й я.
Хотіла б відігрітися потроху,
Аби дістав із сейфу співчуття.
Веди мене, неначе на голгофу,
Якщо не наплювати на життя!
Що в мене є? Лиш повні жмені світла...
Стомилася, та й нікуди іти.
То я колись була незграбно-світла,
Допоки щастя випив з мене ти.
Та я, повір, на те не нарікаю:
Твої гріхи — провина лиш моя.
Ідуть сніги — їм ні кінця, ні краю —
Ідуть в душі, де яблуня цвіла.
В твій дім похмурий увійду з прозрінням.
Я — миротворець, місія проста.
Та не за грішми я — за воскресінням
Прийшла до тебе, знята із хреста.
Давай з тобою назбираєм хмизу
З як світ старих дискусій і порад,
Підпалим зраду ізгори донизу,
Життя моє, розрадніша з розрад!

Полонянка
Так сталось: опинилась я в полоні.
Сидять стереотипи на плечах.
Щось хіромант читає по долоні.
А я віщую долю по очах.
Вода і хліб, нічого, якось буде:
Я в серці маю те, що не вмира!
Я лише хочу вибитись у люди
Із чорних шахт піднятись на-гора.
Щоб не втекла я — біль тепер на варті,
Та попрошу — і завихриться світ!
Хай стереже, та я уже на старті,
У емпіреї він мені не гід.
Кометою лечу в небесні сфери.
Безкрилий, безтілесний мій політ.
Так хижо троглодити-людожери
Вовками злими дивляться услід.
А може, попрохати в бога долі?
Ні! Я не хочу щастя без проблем!
Я не із тих, хто скорчившись від болю,
Міняє хрест розпяття на тотем.
Мабуть, вже час боротись за свободу
І вигребти з усіх кишень сміття.
Душа не хоче більше в переходах
Каліцтвом заробляти на життя.

Скрипаль
То ти скрипаль, дипломний віртуоз,
Бо так майстерно виграєш на нервах!
Овацій шквал і знов апофеоз!
Мені ж як завжди — місія Мінерви.
Ну і нехай надщерблені краї
У чаші мудрості моєї — це не вада.
Іще складає мозок рубаї,
Й складатиме, аби хто не завадив.
Хай мойри тчуть безжальне полотно.
Я бачу дірочок багато в ньому.
За дивний килим видатись рядно
Душі пустої може лиш сліпому...

Тобі не личить ця вуаль мінорна
Земля вся синя, ніби апельсин.
Оман уже нема, слова правдиві...
Поль Елюар

Заколисала совість — спи, дитино! —
Поки розхристана з гулянки віра йде.
Зачахла помста мітить ніж у спину —
Кортить їй крові випити з людей.
Розлускані плітки, мов чорне зерня,
Події, перетерті в жорнах снів.
Хтось буде ще, а хтось уже не верне,
Бо долю в жмені втримать не зумів.
Ще чаша слів наполовину повна
(Її Іуда випив не до дна!).
Тобі не личить ця вуаль мінорна
І під пахвою зімята весна.
Легку туніку скинула — і в рясу
Вдягнула душу, зболену до сліз.
Не грає ролі вік, ні навіть раса:
Її коса страшніш дівочих кіс.
Ти праведна чи відьма?! Чуєш, хто ти?!
Не стало сили: руки німб обпік.
Вищав годиник криком віщим доти,
Поки не втратила катам-секундам лік.
Ти зрозумій: не винен він, що стало
Його життя трофеєм смертних жнив.
Ненависті для воскресінь замало —
Люби його хоча б за те, що жив!

***
Життя стомилось від тортур і спраги,
За круглий стіл із болем тет-а-тет
Присіло, щоб розважитись, зіграти:
У них давно сформований дует.

***
Перевіяна попелом мудрості,
Розмальована квітами спогадів,
Візерунками натяків, здогадів
Память вдалеч вдивлялась, мов Сфінкс...

***
Тихенько спить минуле у труні
Із чорно-біло-сивих ниток звитій.
Сльоза віків застигла на струні
Старої кобзи на виду у світу.

***
Цвіла душа акацієвим цвітом,
Летіла, як метелик, на вогонь,
Прощалась на пероні з теплим літом,
Не випускаючи його руки з долонь.

***
Корисливість і зиск планету руха,
Ту, що з орбіти совісті сповзла.
В цей світ ніхто запрошувать не стане
Священних янголів боротись проти зла.

Наталя Косинська. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 24-30.