Юлія Демусь. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Юлія ДЕМУСЬ

***
Прокинувся ранок на ліжку вночі,
Поправив сорочку, протер гарно очі,
Поглянув на стелю, вдягнув одежину
І швидко додому — стрічати дружину.

Зайшов через двері, взуття брудне скинув,
Нагладжену вчора — на стіл — скатертину,
Яєшню домашню підсмажив на сонці
І вранішній зірці підніс у долоньці.

Поїли смачненько, запили росою
І разом завзято пішли долиною,
Дібровою, лісом, полями густими,
Над річкою, в хату, із сходу до Криму.

На горах присіли, чекаючи  снігу,
Не втримались трохи — до  бару забігли.
Хмільного хильнули графин самогону
Із піснею  миру вертались додому.

Як зірка до хати, то ранок до ночі
До жінки, дивись, вже вертатись не хоче.
Блакиттю привязані ноги до ліжка,
Бо жити на двоє тепер в нього фішка.

Поганка
Бліда поганка зі смаком дорогого сиру
на пластиковому підвіконні четвертого поверху її замку
плює вниз
на них.
На всіх,
на кожного
перехожого.
Вона — королева.
Пурпурна сукня на вигляд наче бекон
остання модель телефону
звабливо моргає сонце
далеко,
а близько
сміються лисі й беззубі паркани...
Був ранок —
як тисячі з тих, що прожито
даремно…
І фарба вїдалася в очі
запахом хімії й отрути.
На підвіконні ловила свіже,
прокурене осінню повітря,
жалілась на все і плювала вниз.
Начхати…
Купатися хоче у славі,
а право на славу купити не в силі
щаслива у замку своєї юності
ховається від лицемірства, спокуси і грубості
ще поки бліда, до кінця не розкрита поганка
щоранку...

Кінець початку
Панацею від болю людського готували дві тисячі років
І від світла до темряви й раю залишилося рівно сім кроків.

Піднебесні морочаться, люди підривають блаженні закони
І ростуть неквапливо діти, захищаючи власні кордони.

Наповняли вином до останку тіло збуджене і покалічене,
Ланцюгами вязали, і з криками перемоги в боях перелічені
Йшли на гори, в лісах губилися, наїдалися свіжих трупів,
Громовицями нагрівалися, і гуділи в сталеві труби.

Вгору звук піднімали крилами дикі-дикі птахи-химери
Малювали на стінах графіті, і пейзажі на папері.
Вулканічно здригались із заходу, і підхоплював південь рев.
Стільки часу було для роздумів, а подумали лиш тепер.

Сьомий день починав заходити, трохи ляпнувши зайвих слів,
Нахилився над лівим берегом, так що й правий увесь затремтів.
Пригубив наостанок реготу, пяним поглядом світ спопелив,
І до ночі накрило полумям всіх, хто краще жити хотів.

А на ранок дві тисячі першого над загубленим вчора краєм
Народилося нове пришестя — рай ворота свої відчиняє.
Панацея від болю людського готувалась дві тисячі років,
Тільки шлях до отого  спасіння не покажуть нам більше  пророки.

Невидимки аморальної поведінки
Калічать ідеями світлими
Повії своїх клієнтів,
І мріями одноманітними
Курсують авто у підземках.

Бинтами і спиртом до рани
Хоч краплю людського болю.
Холодна вода з-під крану
Давно вже змішалася з кровю.

На тілі сліди від побоїв.
Ми різні, а що там далі?
В кишенях холодна зброя.
Чогось, все ж, не вистачає.

Коштовності, одяг, картинка —
Впадають у вічі  щоночі.
Такі собі невидимки
Ховають принади жіночі.

Псуються без пудри і пафосу,
Кусають за хвіст удачу,
Красиві «до бєзобразія»
Сидять на узбіччі й плачуть.

Сміються ретельно фарбовані,
І трохи гнилі зсередини —
Повії життям штамповані
У пошуках ложки меду.

НЕвиліковНЕ
Невиліковне бажання вмерти
потрапити під потяг лягти на рейки
убити струмом смагляве тіло
пострілом в голову відрубати крила
ковтнути снодійного трохи  більше
піти під воду або повіситись
стрибнути з даху високого дому
кинутись під авто людей незнайомих
зробити кілька інєкцій смерті
свідомо стати чиєюсь жертвою
мішок на спину камінь на плечі
готова до всього і навіть до втечі
зламатись зсередини й далі сміятись
радіти за інших, щоб не помилятись
різати вени стікати кровю
лишити записку «УСІМ З ЛЮБОВЮ»

Макдональдс
На дроті стара знайома
щебече щось про третю
[сусіди такі нестерпні
Спішу в бібліотеку]

Кажу  їй: «Ну,  це  я знаю».
Вона мені: «То не правда...
[у домі бомжі на сходах..
Іду, і сама не рада]..

Учора була на танцях
вона туди теж припхалась,
[Стою   на зупинці,
та краще б і не виривалась].

Вона мені ще написала,
що я її з ним посварила...
[В тролейбусі знову тісно
і їхати  вже не сила].

Ти  що там, мене не чуєш?
Кажу тобі, вона — стерво,
[Біжу у бібліотеку,
Заходжу — а там перерва]...

Ну, все. Ти мені набридла,
хоч слово б яке сказала...»
[Тепер вже по магазинах..
Жаль, книжку так і не дістала].

Уривками
Автокатастрофа. Ампутація мозку. І замість думок — липучка.
Канікули у розуму і лікарняний лист у серця.
Накрапай мені трохи чогось заспокійливого.
Мертві мухи всередину лізуть.
Це така дурниця — повірити у власні сили і сісти за кермо своєї мрії,
І на автотрасі — десь між реальністю і дійсністю —
Злетіти в кювет твоєї амбіціозності.
Зробити вимушену зупинку,
Щоб купити кілька подарунків у придорожньому кафе
І захопити бинт, щоб перемотати хвору голову..
Хвору плітками і недовірою... до всіх.. до кожного окремо...
І за кермо... щоб знов на черговому повороті долі
На скаженій швидкості пульсу і серцебиття ввірватись у твій двір..
Ввірватись.. але вже пізно.. ти замурувався від мене і від шумного світу....
Вмикаю дальнє світло і в зворотньому напрямку
До відправної точки — з перемотаною головою,
Подарунками на задньому сидінні і каністрою бензину в багажнику....
Зустрічай мене, літо, — я приїхала на узбіччя твого існування,
Щоб спалити себе чи людину у собі, яка повірила,
Що зможе тебе наздогнати на своєму рожевому авто...
Я не маю водійських прав і не маю моральних,
Але донедавна мала дещо більше — віру у бардачку,
Довіру замість ременів безпеки і тебе замість аптечки…
А тепер тільки наклейку з пошматованим серцем
Поряд із талоном про технічний огляд мого тіла....
Ти, мабуть, не зрозумів, що я не таксі,
Яким користуються  лише у найнеобхідніших випадках
І, можливо, лише раз у житті...
Але я й не машина, хоча, хтозна, може,
В твоєму гаражі, туди ближче до весни — знайдеться місце і для мене —
Обпаленої, вже не рожевої, із ярликом «На металобрухт».

Юлія Демусь. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.30-34.

Ольга Расовська. Проза та вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Ольга РАСОВСЬКА

Осіння мініатюра
Ідеш, а небесна гармонія лоскоче твоє серце і у пелену любові загортає твою душу. Осінь… Ця вже без нього. Від неї солодкаво віє самотою, лірикою без дна. Вона прагматична до сліз. Але іноді, коли дощові хмари очистять своїми вологими перлами небо і ледь помітний промінчик сонця опуститься на чиєсь цнотливе молоде лице, вона раптом потайки пронесе кронами дерев вересневий усміх і зникне, кружляючи в танку небесних чародійок.
А ти йтимеш далі. Київська метушня щомиті бентежитиме тебе, змушуючи твоє тіло битися в нестерпних конвульсіях. Ти ненавидітимеш чорний дух міста і одночасно кохатимеш його до нестями; місто, де живе твоя екс-любов, місто — привид твого колишнього життя, місто, чий погляд завжди нагадує тобі прірву його очей, місто, яке князеві хотілося завоювати попри все, місто, яке тепер поїдало його ізсередини... Місто... А все-таки… Диво... Глобальне потепління спричинило цвіт каштанів.
Природо, великий Майстре довершеності! Спричини у наших душах глобальне потепління.

***
Витвори у своїй свідомості для мене казковий світ. Адже насправді обєктивного світу не існує, він може бути лише створений нами, хоча неглибокими людьми й сприймається як даність, готове. Я ж не хочу тліти у байдужості дійсного світу, волочитися за ним, плестися, попадаючи раз у раз у такт бездарній музиці для загалу. Гратиму краще першу скрипку, принаймні у пєсі своєї долі.

Філософія чи...?
Філософе, прекрасний, незрівнянний,
Лишіть матерію сувору хоч на мить.
Легка незграбність, молодість духмяна
Ще грають в вас, хвилину зупиніть,
В моїй уяві, збудженій до краю,
Субстанціально виражена тінь.
Думок химерних матові примари
Штовхають розум в ординату змін.
Прозорих суджень товпище за муром
Мого єства. Лиш матрицю пізнать.
Ідеї світ статичність нівелює,
І 2x2 ще може бути пять.

***
Бліда змія впилася в очі хижо,
Направду жало тягне до руки.
На чоловіка хлинули думки
Гіркі, звабливі, радісно-нервозні...
Давай станцюєм твіст на струнах ночі,
Крізь вогкі пальці, змочені в вині.
Пізнай мене. Ми в темряві одні.
Сумні, дурні. Живемо час від часу...
Він пє, ковтає жадібно, нестримно,
Мільйони шпильок в горло упялись.
Солодка трута тягне тіло вниз.
Він хоче жити зараз, тут, тепер...
Готовий трунок. Зирить в очі смерті.
Цілюще шитво випє без терзань.
У світі забагато зайвих знань.
Дивак сьогодні не на жарт відвертий…
Зведи у небо очі, милий друже,
Ти сам спаситель власного життя.
Іде-простує стомлений кістяк.
Поглянь... навколо... й не чини гріха.

Ольга Расовська. Проза та вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.42-43.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Юлія Гуз

***
Я питаю в долі : „Де моя сопілка?”,
Бо ношу лиш торбу, а в ній — любов,
Як тягар найтяжчий. Хоч би мені дірку,
Щоб хоч по краплинці вилилось воно.

Босими ногами топтати свою стежку,
Мріями-казками звеселяти світ.
Хочу безнастанно сльози пити з глека
І більше ніколи не губити їх.

Де моя сопілка? Чом мовчить небога?
Чи прийде для неї променевий час?
Знаю, любов в торбі не тяжка то ноша,
Це моя сопілка, моя благодать.

***
Море квітів усипає горе.
Різнобарвя, грають кольори.
Мажорне затуля мінорне,
Мов у дитинстві, кольорові сни.

Матіола виконала соло.
Голос пристрасті блукає по землі.
По бороді тече і мед, і солод.
Картина радості на неясному тлі.

Чую звуки. Розпростерті руки.
Море квітів, упади сюди!
Я сюди впаду і буду слухать,
Як на тлі неяснім можна розцвісти.

***
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволиш очима.
Мені здається, що то я
За щось жорстоке зачепилась.
Лукаво місяць усміхнеться.
Всі наші погляди увись.
Зірка затруситься, зірветься
Та й визволителю до ніг.
Тече енергія нестримно
У темних товстих проводах,
Те саме, що і в наших жилах,
Може і зорі визволять.
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволив очима.
Тобі сіяти у ночах
Буде вона, як і хотіла.

Ромашки
Зівялі ромашки схилились, мов ми.
Були ми ромашки, а стали людьми.
Нас небо очистить скупою сльозою
І, може, поверне надію на долю.

Вечором раннім закриється небо,
А вітер пелюсточки рватиме легко.
Заморені вітром ромашки зівялі,
Схилилися разом, але ж не упали.

Ми не впадемо, ромашечко моя,
Бо виживуть завжди, коли разом двоє.
Дивись в мої очі, вглядайся в лице,
Схились, якщо треба на моє плече.

Під нами тікає крихка опора.
Ромашки ми стали тепер із тобою.
Зівялі ромашки під грізним дощем
До пізньої ночі шепталися ще.

***
Маленький космосик мовчить і схлипухає,
Шле мені невичерпне натхнення.
Я неначе вода — холодна й невидима.
Ледь токаюсь до тебе. Це — Всесвіт.

Розминулись комети, сліди залишилися.
Кличе туди розтривожене сяйво.
У цю мить так здається, неначе я —
Кожна піщинка на березі. Радість.

Підступило до горла, а може, прилинуло.
Я жахаюсь таких фарб барвистих,
Бо сама, іще поки холодна й невидима,
Незворушно милуюсь. Подих.

***
Сонячний зайчик
Присів на хвильку
Мені на зошит,
Мабуть, спочити.
Залишу писання,
Закрию — піймався!
Всередині зошит
Буде сіяти.
Сів хитрющий
На зошит зверху.
Склала я руки,
Поглянула в дзеркало.

***
Слідом за твоєю тінню
Світло моєї душі
Простує собі відкрито
І сяє ясніш від свічі.
Живе одним дотиком дива,
Говорить у сні, кричить,
Якась невловима сила
Полумям ясним горить.
Видно здалека блаженство.
Хтось стукає в серце мені.
І я відчуваю відверто
Прохання твоє: впусти.

***
Піщаний годинник ти ніс у руках,
Щоб дати мені нове бачення,
А я нерозумна гадала дістать
І нести твій час до призначення.

Сліпну, втрачаю реальності.
Крізь щілини вийти нестримно
Я хочу, не бути зайвою,
Я хочу нести твій годинник.

Ізвідси туди пісок сиплеться.
Жагуче болить мені спина :
Привязана тугими нитками
Я сонце несу за плечима.

І так, я ні в чому не каюся,
Реальність замінюють сни.
Живу, вірую, сподіваюся
І часу не прагну знайти.

Піщаний годинник ти ніс у руках
І дав мені нове бачення.
Я з легкістю сонце своє понесла —
Ти виконав своє призначення.

Жегліовати
Дай мені спокою, мамо,
Бо ніхто більш не може дати.
Трутизна прокидається рано
І мене покликає не спати.

Довгий погляд на дні озветься.
Тиха пристань колише очі.
Жегліовати невпинно рветься
Серед дня і глухої ночі.

Дай мені доторків пальців
І тепла гарячого миру,
Бо думки повстають, як повстанці,
Обіймають твою дитину.

Поїть трунком убога божниця,
Таже кличе знову до себе.
Там стоїть невичерпна криниця,
Там я гірко ковтаю небо.

Прошу спокою, як жебрачка,
Та златищу соромно брати.
Я засну, як колись було наче,
З ще не висохлим словом «мати».

Жегліовати із словом мати,
Щоб не втонути невинно.
Що вона може шептати —
В неспокійнім сні не дитина.

***
Сміх і втома,
Береги і дно.
Я неначе вдома
Бачу вічний сон.
Де лише надія
Споглядає час,
В те, що бачу вірю,
Думаю про нас.
Днями і ночами
Дотик, потім звук.
Вічними ділами
Власних грішних рук.
Лясне по обличчю
І кудись втече,
Бо тобі те звичне,
Що мені пече.
Грішно і безкарно
Твій знайомий сміх
Вічними снігами,
Холодом обпік.
Нерви й ейфорія,
Безлічі питань,
Кліпаючи вії,
А очі без дна.
Я не маю часу,
Я не маю слів,
Я удома наче
На оцій Землі.
Знову сміх, зітхання,
Береги і дно.
Не мої чекання,
Сам сюди прийшов.
Розсіяна память,
Синхронність подій,
Бо я тільки наче
Вдома на Землі.
Не дивися гірко,
Смійся, як сміявсь,
Бо тобі те дивне,
Бо твій дім Земля.
Хочу попрощатись.
Йди і відпусти.
Страждати, сміятись —
Вічні мої сни.

***
Малиновий жар серед зелені.
Неподалік неприродний намет,
І в неприродному клекоті
Відчути хочеться все.
Хочеться зняти весь одяг,
Змити облуду сірого міста.
Бачу стежину, отож ще можна
Піти і назавжди втекти звідси.
Розпашілі обличчя і голови
Стишує запах хмизу,
І одразу стає дуже соромно:
Як я тебе тут залишу?
Довгождано хруснула гілка,
Обірвалися вниз останні страхи.
У наметі життя прожити
І стежиною в вічність піти.
Зрідка втрапляє зуб на зуба.
Благословенні, а не приречені
Плечем до плеча люди.
Цілий день, сонцем бавлячись,
Ми не вірили слову „люблю”.
Ким ми завтра з тобою станемо?
...Ходімо ближче до вогню.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.50-55.

Лев Правиця. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Лев Правиця

***
Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на безвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботності.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих зхибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагдувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.

Течії
Мовчи колотнечо!
Сичать течії над втечею подій —
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови — холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тімям припнуті до дерева гріха —
вони хиляться на плаху
і плачуть від голоду,
тому що наділені вродою холоду...
А зойкнуть серця?..

...зойкнуть серця...
Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
         (Пауза)
Мовчи колотнечо!

Лев Правиця. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 31-32.

Олександр Трохимчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Олександр Трохимчук 

Помаранчеві вогні
Світить помаранчем стомлена блакить —
Настає відваги історична мить.
Годі нам коритись, встаньмо із колін!
Ми сьогодні разом, ми — народ один.

Вороже наш лютий, бійся: ми ідем,
Нас не подолати, ми тебе знайдем —
Ти тоді відчуєш мозолі долонь,
І підеш горіти у палкий вогонь!

Знай же, нас багато, разом більше нас,
Радо зустрічаєм перемоги час,
Впевнено крокуєм, щоб усім сказать:
“Разом нас багато — нас не подолать!”

***
Я відчуваю порожнечу
В душі, у погляді, в словах, —
І знову думаю про втечу
Від болю. Нескінченний жах,
Тремтінням охопивши тіло,
Мене проймає до кісток:
Умить руйнуються надії,
Відлунням падають в пісок...
Й мене гнітить чужая втіха:
З очей не перли, а вода.
А на душі чомусь так тихо.
Та знов прозорості нема
В моїх думках. Я помираю?
Напевно ні — бо знову йду
Шукать того, чого немає,
Чого ніколи не знайду!

***
Коли сльоза врятує серце,
Тоді не буде більше сліз,
Тоді навіки обірветься
Надії промінь, що колись
Вертав із темної безодні
Розбите серце на шмаття
У тихий спомин безтурботний,
Де починалося життя;
Де тиха музика лунала,
Торкаючись до струн душі,
Що так жорстоко повстромляла
У серце гострії ножі...
Воно болить, воно ще плаче,
Тривожно згадуючи мить,
Та все надіється терпляче
На те, що знову буде жить.

Олександр Трохимчук . Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 22-23.

Світлана Єфимець. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Світлана Єфимець

Душа...
Поранена, немов та птиця,
В клітку потрапила —
Звільниться ніяк не може.
То душа...
Із світом цим їй не змириться,
Законів цих не зрозуміть,
Але й не можна їх змінить!
Вона ж жива...
Обмани, злість і сердець холод.
Людська байдужість до усього
Її оточують навколо —
Замкнуте коло...
Як босі янголи по склу —
Болить...
Як шум води по всій землі —
Кричить...
І хоче вона щось сказати,
Але примушують мовчати —
Так було б легше існувати!
Але не їй...
У мертвім світі цих подій,
Коли не вірять більше в диво,
Коли не вміють жить правдиво,
Не бачать справжньої краси...
Де ж можна щастя їй знайти?
І, взагалі, чи це можливо,
Зважаючи на всі події?
Душа нічого вже не має...
Лиш десь у ній, на глибині,
Засіялось зерно надії,
Істину й правду віднайти...
І ця надія буде жити,
І не покине ні на мить,
І душу буде веселити —
Надію мати — значить жить!

Маски
Мало ходить по світу людей —
Лише маски — усюди й ніде.
Вони непомітно блукають
І справжні обличчя ховають.
Ось маска, ніжна й красива,
Ховає душу зрадливу,
Інша маска радість несе,
А справжнє обличчя — сумне.
А ось маска настільки бідна.
Що й не має на кусень хліба,
А насправді — тисячі має,
Їх тихенько збирає й ховає.
Бачим маску спокійну і тиху.
Що не зможе зробить комусь лиха.
А насправді ще й як добре зробить —
Недогледиш — ножа в спину встромить.
А ось маска — сама добродушність —
Усіх любить і про всіх дбає,
Та ховає частенько ту душу,
Що за спиною всіх обмовляє.
А ось дуже чесна маска —
Сама чесність лише, як у казці,
А душа себе лиш кохає,
Через інших переступає.
Маска — щедрість і доброта —
Ділиться з усіма і всіх любить,
А насправді душа — скупа,
Задля вигоди всіх загубить...
Мало ходить по світу людей —
Лише маски — усюди й ніде.
Вони непомітно блукають
І справжні обличчя ховають.

Світлана Єфимець. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 19-21.

Тетяна Денисевич. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Тетяна Денисевич

***
Намагаєшся зупинити час,
І мета твоя дуже близько.
Намагаєшся здивувати світ,
Щоб памятали довго.
Та світ — це лише клаптикова ковдра,
Яку кожен намагається загарбати собі.

***
Стрілки-вусики прямують
До своєї мети в тиші ночі.
“Ку-ку” — дванадцять пробило,
і маятник враз зупинився.
Закрий в морок серце і очі,
Щоб сон з реальністю не зустрівся.

***
Між заплутаних
Трамвайних ліній
Іде чоловік в капелюсі:
В кишені “Rondo” відпочиває,
Що ніби зі світом зближує —
Весняний вітер в обличчя
І перший у сльози дощ,
І парасолька вже закрита.
Зупинити на льоту трамвай,
Чи йти у вчора пішки?

Балада про день і ніч
Я сиділа одна на пероні,
Чекаючи на Потяг Життя.
Підходить до мене старий у короні,
Показує Книгу Буття:
“Чи знаєш, де сонце сідає, —
Запитує він мене. —
Чому весь наш світ не минає,
Чому аж ніяк не мине?
Місяць чом сходить ночами,
Розсіявши блідість навколо?
Чому він танцює з зірками,
Створивши у танці коло?”
“Не знаю, де сонце сідає...
І танців не бачила тих,
Де місяць мрійливо вітає
Мільйони зірок золотих...”
“А все починалося з того,
Що жив у палаці граф День.
Любили співці молодого,
Співали чарівних пісень.
От якось в палац завітала
Красуня Ранкова Зоря,
І Дню вона ніжно співала
Про гори й безмежні моря,
Про гарні незвідані далі.
Про вітер легкий, про струмки,
Про світ, де немає печалі,
Й цвітуть ароматні квітки...
І день загорівся бажанням
Заполонити цей світ,
Що сповнений вічним коханням,
Вдихнути трояндовий цвіт”.

“І що ж? Добився День слави?” —
Запитую я в дідуся.
“А що, тобі стало цікаво?
Історія далі уся!..
У другій частині світу
Жила королева Ніч.
Ніде не вдавалось зустріти
Прекрасніших чорних віч!
От Ніч захотіла почути
Співачку Ранкову Зорю
І теж поспішила збагнути
Все те, що заспівано Дню:
“Як же так? Ця краса без владарки?!
От цього я ніяк не збагну!
Усіх поберу я за барки,
Хто з вас не піде на війну!”
І Ніч вояків поскликала
У армію сильну одну.
Вона навіть гадки не мала,
Що День іде теж на війну.
По тому граф День зупинився
На лоні квітучих полів.
А табір Нічний опинився
На хвилях бурхливих морів...
Дві армії в горах зустрілись.
Вершини торкалися хмар...
І воїни довго дивились,
Підступних чекаючи чар...
І лиш прапори колихались:
Із сонцем, прозорий — один,
На іншому — зорі купались
Із місяцем ясним, тонким.
“Чи далеко прямуєш й куди? —
День у Ночі сердито питає. —
Зі шляху мого краще зійди,
Адже іншої стежки немає!
Я ж іду підкорити весь світ.
Щоб у ньому собі панувати,
Де прекрасний трояндовий цвіт
І дерев зачаровані шати,
Мирне небо і білі хмаринки,
І ласкавий, легкий вітерець,
У птахів — кольорові перинки,
І милуючий око чебрець”.
“Тоді нам по дорозі з тобою, —
Дала графові відповідь Ніч. —
Може, правити будем обоє?” —
Загорілися вогники віч.
“Цю красу я ділити не хочу!
Сам я випю ранкову росу.
А з тобою собі я морочу
Свою голову. Мало часу!”
“Тоді теж поступатись не стану,
Я хотіла все мирно зробить.
У війні ти зустрінеш останок!
Пожалкуєш за втрачену мить!”
Бій страшний розпочався у горах.
І дзвін шабель пригнічував спів.
Ох, не мало зазнає світ горя
У запеклій війні королів!”
Кров червона по небу лилася,
Пломенів помаранчевий стяг.
Ніч зі світу крізь гори неслася
Від сліпучого прапора Дня.
Ясне сонце яскраво засяло
У безмежній блакиті небес.
Уся армія дружно співала:
“Славим, мужній наш День, ми тебе!”
Ніч тим часом спокою не мала:
“Як же так? Я цього не збагну!
Я так довго на мить цю чекала
І не можу програти війну!”
І веліла всю зброю зібрати,
Підготовити коней в похід:
“Адже мушу я День покарати
За його необдуманий хід!”
Знову кров розлилася по небу
Від нежданого нападу Ночі.
І великих зусиль їй не треба...
День від жаху на мить прикрив очі...
Лава в небі рікою лилася,
Проганяючи сонце за море.
Ніч велично по світу неслася,
Залишаючи графові горе.
Прапор Ночі відразу ж піднявся —
Тихі зорі із місяцем повним.
Ну а День без упину старався
Розробити план нападу новий”.
“Але хто ж у війні переможе?” —
Мої губи спитали холодні.
“Угадати ніхто з нас не може,
Бо триває війна до сьогодні.
Сили рівні у Дня і у Ночі.
Хочуть влади над світом обоє,
Поступатись ніхто з них не хоче.
Ніхто першим не викине зброї.”

... Раптом стишився голос старого.
Тиша вкрила віддалений крок.
Я прокинулась: кликав в дорогу
Мого потяга довгий гудок...

... Захід сонця червоним палає,
Мов насправді проллялася кров.
Переможниця — Ніч? Я не знаю...
Але впевнена: прийде День знов.
А що завтра? Що далі? Чи зможе
Наступити кінець тій війні?
Хто із них у борні переможе,
От цього не дізнатись мені...
Я пройшла у вагон, тихо сіла,
Застелила знов очі мана...
Щось сорока вгорі стрекотіла,
І голубка знялася з вікна...

“То чи вільне тут місце, питаю?” —
Срібний голос згори долинав.
“Так, звичайно... напевно... не знаю...”
(... Мабуть, дід вже не раз запитав...)
“Про що так задумалась, доню?
Що аж змарніла уся!”
... І у мене спітніли долоні:
Я впізнала цього дідуся!..

Тетяна Денисевич. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 13-18.

Дія Оксамитова. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Дія Оксамитова

***
Температура кохання
запалила свічку
кольору осені.
Вона пече наші серця.
Душа палає.
Втікати від власного “Его” —
не для мене,
бо воно, однаково, наздожене,
ще й дасть ляпаса.
А от куди?
Це вже залежить від того,
у якій позі ми будемо
тримати свічки кольору весни…
Не будемо чинити опір
нашим бажанням.
Ховатися за широкі плечі —
Не для мене.
Йой!
Температура кохання — зашкалює.
P.S. Фінал відношень —
Прикритий прозорою фіранкою.
Заходь!
Сьогодні день відкритої душі
у кімнаті із запахом магнолії.
Ні, це не аромотератія,
це — там,
де роблять амнезію минулого.

***
Брак часу боронить кроки.
Брак слів гальмує мову.
Брак довіри тупить кохання,
А брак погляду губить подих.
… Поступово божеволію. Від ТЕБЕ.

***
Погляд.
Подих.
Мажор емоцій.
Дотик.
Пристрасті.
Подих дотику
пристрасних поглядів,
що блукають
в емоціях часу.
Мінор — відсутній.

***
Живіший за всіх живих.
Індивідуальність
втрачає свою природність.
Штучність
набирає обертів за 380.
Дихання заблоковане брехнею
і поступово призводить
до нестабільності думок.
Вражає схильність до
брутальних вчинків оточуючих,
що викликає обурення
в дамочки на імя Етика.
Більшість вірять, що
благими намірами вимощена дорога.
Принаймні ця більшість
просто пакує валізи. До Раю.
Починають звикати,
але не погоджуватись.
Недарма, надмірна увага
пристосувалась обабіч подій.
Не хочу ставити крапку
Самій цікаво про…
перемогу регресу чи прогресу
Тому — кома,
P.S. Життя триває!

***
Крутило. Ламало.
Рвало. Вертіло.
Сильно боліло.
На поміч прийшов укол.
І зовсім не дивно —
Ти лежав у нірвані.
Дивився на мене,
А кликав маму.
Неадекватність дала зрозуміти,
Що ти у кавярні.
Усе — в порядку.
Доза — нормальна.
Тепер ти вже кажеш:
“Життя — чудове”!
Ага,
Та годинник сповістив
Про наближення смерті
У твою душу. У твоє серце.
Ага,
Наркотик допомагає
Тобі вмерти уже сьогодні.
Амінь.

***
Рахувати до зустрічі кроки.
Нанизати хвилини в години.
Будувати питання в розмову,
Дочекавшись моменту щастя.

Зупинити стоп-краном плин часу.
Залишитись в обіймах мрії.
Скерувати рухами тіла,
Щоб відчути ауру миру.

***
Одягаєте німб на голову.
Прилаштовуєте крила.
Хочете летіти — безсилі.
Не можна жити без віри.
Не варто й кохати навпомацки.

***
Брикнутись через стільчик, і
Натрапити на сліди
Власних уподобань.
Прямувати у напрямку
Лівої-правої ноги до
Самовдосконалення.
Не боятися смикнути за
Нитку Аріадни, і
Потрапити у країну Чудес.
Терміново взяти у руки лупу, і
Манівцями насолоджуватися
Подарунками буденності.
Робити короткі висновки.
Зустріти в альтанці Авеля, і
Лишитись слухати
Його розповіді про те, що
Життя — прекрасне!

Дія Оксамитова. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 8-12.

Катя Бистрицька. Поезія та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Катя Бистрицька

***
Замовлю чашечку кави,
Щоб не було самотньо,
А щоб не було нудотно,
Що треба у тебе замовить?
Замовлю нічного снігу,
Сріблястого, з краплями зір,
А ще, щоб було прикольно,
Замовлю вершечки гір…
І буду радіти тихо,
Бо голосно не вдається…
А ти — замовляй самотність,
Я буду з тобою пити.

***
Молилась. На зливу.
Просила і собі дощу.
Такого, щоб можна змити
Зраду. Твою. Не одну…

***
Та люблю ж я так само, як інші,
Романтично і трохи тужливо.
І кохання у мене простеньке,
Воно пахне для мене сиром…
А у вас?
В мене — кольору редьки,
І на смак воно трохи терпке.
Ні, не так, як “вино Соломона”…
А як сливка зелена гірке.
Ось таке воно в мене, звичайне…
А у вас?
І у вас таке?
І так само носика морщить?
І так само казки вам плете?..

***
Кури мені сигарету,
І трішки небесного лою…
У мене, кажись, параноя.
Але… Я не вмію курити…
Для чого мені сигарети?
Я хочу твого розуміння…
…Купи мені краплю свинцю,
Щоб в серце всадити кулю.
Для чого?
Я ж не стріляю,
Та й зброю тримати не вмію…
Втім… Хай буде… Якось відчую,
Що стало нудотно жити,
Що сонце не світить в очі,
Що світ все стоїть на місці,
Що ти став сухим та байдужим, —
Всаджу тоді в серце кулю…
Кому? Я іще не рішилась…

***
Я покидаю місто.
Плачу? Та де там!
Радію!!!
Просто я ще не знаю
Що таке ностальгія…

***
Я  часто заходжу у вічність,
Сиджу там, читаю газети,
Пю каву…
І граю в карти…
А ще — я чекаю на тебе.
А ти не приходиш у вічність,
Ти мовчки їдеш в маршрутці,
Читаєш дурні свої книжки,
У тонкій такій палітурці…
А може, я помилилась?
Не треба на тебе чекати,
Колись,
Як прокинеться небо,
Заквітчане сонними хмарами,
Із запахом ефіопської зливи…
Ти сам станеш правду шукати…
Заглянеш тоді у вічність?


Проза (маленька)
***
Коли падає дощ, небо за ним сумує: був на небі дощ — і немає на небі дощу. Дощ опинився в людському світі. Незграбному… Банальному… Безжалісному… Але людському! І небу його не вистачає!
25.07.06

***
Різнокольорові люди. Всі!!! Чесно! Я не брешу!!! Не вигадую, тобто… Сама ж колись не вірила. Але ти глянь на мою жовту маму і коричневого татка, на Юльку — червону-червону, і на веселкового Петруся… Люди різнокольорові! Я хочу бути кольору ранкового неба, що прокинулось високо в хмарах…
25.07.06

***
В мене гримить за вікном. Це не грім? А що це? А! Зараз скажеш, що це Ангели гніваються на людей і гримлять на них з-за хмар… Не правда!!! То маленький Ангел соває по своїй кімнаті ліжко, бо не може ніяк заснути. О! Поставив біля вікна! Що, вже не гримить? :)
25.07.06

***
Мої іграшкові ведмеді полягли спати. Як? От так! Вкрилися ковдрою затишку, підклали під голову мрії, вмостились прямо на реальності, і хроплять! От такі в мене ведмеді! Піду попрошусь влягтися біля них…
25.07.06

***
В мене погані справи. Лікар сказав, що я нормальна!!! Уявляєте, яке це лихо! Я не хочу бути нормальною, тобто такою, як всі. Я хочу залишатись собою, говорити з червонобокими бедриками і залазити з ногами на хмаринку… А ви так не хочете? Зараз почну плакати… Яке лихо — я нормальна!!! Може, лікар помилився…
9.08.06

***
Всю дорогу за мною бігло маленьке куце цуценятко. Воно зупинялось, коли зупинялась я. Воно перебігало мені дорогу й намагалось зазирнути прямо в очі. Воно крутило хвостиком і просило, аби я пригріла його в своїй житомирській квартирці. Бідне… Воно не знало, що я також, як те цуценя, шукаю прихистку в чиємусь серці. Може, хтось візьме мене до себе? Я ж бо взяла тоді того цуцика в хату…
9.08.06

***
Цікаве мовознавство: червоніти — значить ставати червоною, зеленіти — це значить ставати зеленою, а чого кохати не значить ставати коханою? Це не мовознавство, це життя таке несправедливе…
27.11.06

***
Все, що я люблю, поламане або надщерблене. Люблю іграшкового ведмедика — але в нього відірване вухо… Люблю гіпсового зайця — але в нього немає носа… Я люблю Янгола, що стоїть на моєму компютері — але в нього відбита рука… І у моєї улюбленої вази відщерблений край… Це якась закономірність? А ти? Думаю, в тебе також чогось не вистачає… Може, в тебе хтось вкрав совість?..
27.11.06

Катя Бистрицька. Поезія та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 3-7.

Галина Нікітчина. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #5 (2003)

Галина НІКІТЧИНА

***
Весною бувають дні,
коли небо заростає корінням дерев.
Деревцята тягнуться вітами до землі,
ніжно лоскочучи тім’ячка перехожих.

***
Колись давно
наївна молода верба
поцупила у мене корону
своєю кроною.
Тепер –
заплуталася у вигинах її тіла
старого, плакучого.
Обросла мої груди
тисячним гіллям
і кожним листочком,
пагінчиком,
гіллячкою,
закорючкою,
корінчиком,
липкою брунечкою,
кожною кори зморщечкою
благає повернутися
до ірію...

***
Розбухле пухирями сочистими,
гематомами вкрите
зеленавими, жовтими, синіми,
вигниваюче ран печерами
чорними, криваво-запеченими,
на дні озера
піщаному, байдужно-чистому –
тіло молодої утопленої –
холодними рибами осміяне,
мудрими крабами розкраяне,
збитошними личинками перенаселене.
А як на дно опускалася,
довге волосся
промінням густим
вгору здіймалося,
лататтям розросталося,
квітами білими сміялося
до дна того –
відразного,
темного...

***
У божевілля є крила,
чорні, розмашисті,
із ніжно-рожевими, фосфоризуючими краями.
Вони обіймають
бліде спопеліле небо
і сон-дрімоту наводять
на здитинілого білоголового дідуся
біля немеркнучого багаття.
Чиясь рука
намагається всадовити
на старі, обгорілі рогачі 
сонце.
Та ручка розсохлася,
ламається,
а світило –
птахом пораненим –
сповзає за ліс.
До ранку.

***
Бабця місить тісто
кисло-запашне і пружне,
руками ніжними і теплими,
зшерхлими,
згрубілими,
від праці зчорнілими,
з нігтями
темними,
повищерблюваними,
хліб місить.
І дим із печі
по хаті чадно розходиться,
зміями розповзається
і...
вогнем займається?
зголодніло стіни облизує?!
виривається?!!
Ні.
Клубочиться... клекоче... зм’якає... розходиться... розсіюється...
Отака дисперсія
Диму душі чадного.
Бо без вогню.
Бо стіни лишаються.
Стіни
Завжди
лишаються.
А на них – чадний дим душі
укладається.
Без вогню...

***
Яка різниця?
Якщо хтось
якоюсь старою пощербленою лопатою
якусь яму копає у мене за спиною...
Яка різниця?
Якось отой хтось сам у ту яму якусь
якимсь дивом для себе несподіваним
ясно подивиться і злякається...
Яка різниця?
Якщо хтось до мене ніколи не повернеться
у якесь інше небо задивиться,
залюбиться,
загубиться,
забудеться
якийсь хтось...
Яка різниця?
Якщо всі різниці розчиняються у баговинні буднів,
які, все одно, ніколи не пробудяться,
хоч і будні,
і трудні...
Яка різниця?
Ковзаючи ледовими скісними дорогами,
збиваючи коліна і обдряпуючи долоні
до крові,
яскравої,
буйно-червоної,
невгамовної,
йдуть під гору жінки
трудні
і несуть...
Яка різниця?

***
Диво-птиці
засіяли небо зорями,
блискавицями
побудили мерців
там, на місяці,
де, за роги вчепившись, їхні душі гойдалися,
і до сонця,
приспаного ніччю, підморгували;
а по вулицях
міста, сном мертвим упоєного,
їхні лиця
зотлілі, голою кістю світилися,
і в криницях,
водою цілющою сповнених,
їхні пальці
танули, в срібло переливалися.
Завтра вранці
дівка з очима бездонними
та по вінця
дощем і туманом засланими,
скаже сонцю,
водиці тієї напившися,
що у серці
вогненна ріка розливається.
У тій річці
мерці виростають у красенів.
У тій річці
на лататті калинові кетяги.
У тій річці
русалки навік вірно закохуються.
У тій річці
відерця іржаві в срібло-злото
переливаються...

***
Чотири сонця
народили воронів
з очима сяючими.
Мале дівчатко
знайшло метелика
у коробці сірниковій.
Барвна мушка
упивається сечовиною,
крильцями променіючи.
Білим криком
пекло кличе
у світло святості.

***
Це ж зовсім не дивно –
Наснитися собі святим,
Зі світляним колом довкола голови,
звільна
ступаючим
водяною
поверхнею.
Це ж зовсім не складно –
Розсіятися на виднокрузі квіткою лотосу
гойною,
гармонійною.
Це ж зовсім не страшно –
Лезом тонким, блискучим,
Щоранку вирізати із грудей серце –
все одно, відновиться
до вечора.

***
Свіжозеленою лукою
промінь сонячний
висипав стежечку.
Осяйне немовля
зморшкуватими ніжками
ступає там злісно, упевнено.
Його шати лляні
від кольчуги міцніш
найгустішої.
У очах – блискавиці,
в устах – слова
гострі, невимовлені.
Стежкою за дитиною
чорна змійка
в’ється улесливо.
На плечах сидять
птиці, метелики,
мушки і коники.
Рученята –
у німби закуті,
беззахисні й кволенькі.
У руках несе
диво-яєчко,
золотом сліпляче.
Та чомусь за дитиною
стежка кров’ю підходить
злотно-багряною.

***
Чорна земляна жаба,
злякавшись підземної безвиході,
вигреблася у самий сонячний, весняний день.
Раптом зрозуміла:
лише у безвиході всі ходи – відкриті.
Проте йти нікуди не хочеться.

***
У підземеллі вічності
розцвітає квітка червона,
викрадена із темряви
променем болю пронизливим.
Потвори печерні
гублять шкіру звірину,
спиваючи у танці шаленім
тепло аромату вогнистого.   
Лапаті тіні на стінах
хитаються п’яно,
тупочуть беззвучно, ненависно,
кроки пришвидшуючи...
Стікають водою талою
по пелюстках червоногарячих,
рожевим серпанком туману
кутають цвіт новонароджений.

***
Клубок гадюк
непримиренних, сикучих, знавіснілих,
котиться небом.
Люди дивляться,
думають: сонце!..

***
Із дорослої безпорадності часто проглядає непорядність.
Із дитячої беззахисності сокотить хист сили непереможної.
Усі справжні Люди є справжньою карою.
Вони оголюють несправжність у всьому, до чого дотикаються.
Закон кругової поруки із найжахливішою силою діє у коханні,
Щохвилини поповнюючи віковічний ланцюг новими жертвами.
Співчуття завжди принижує.
Може, через те, що його завжди пів?

***
Поезія зіяє порожнечею жнив
душі, здушеної світлом тління.
Нявки вкусили силу любові
і звідали глибини серця
несходимого.
Тепер на сході сонця вмиваються
піском гарячим, шепочучи молитви
до всевишнього.
Він їм у високостях найчорніших
мариться дивом
ненародженим.
Бо люди – лиш свічада чадні,
хоч і мисляться чадами Божими.

Галина Нікітчина. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2003 - #5. - 40 с. - С.17-24.