Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне...", "Ці дні осиплються в душі..."

Валерія ДМИТРУК

Народилася 1978 року. Закінчила Високопічівську середню школу №2, зараз навчається в Житомирському училищі культури ім. Івана Огієнка на бібліотечному відділі. Життєвим орієнтиром для неї є слова Ф.М.Достоєвського про те, що "краса врятує світ". Тому й шукає краси в навколишньому світі, у стосунках з людьми, у мистецтві. Особливо надихає на творчість класична музика.


* * *

Вам все одно? Скінчилися казки,
Їх не покличеш знов у тихий вечір.
Холодний вітер наляга на плечі.
З його кишені випали зірки.
А ви байдуже дивитесь у даль.
Сухі слова беззвучно опадають...
У світі іншім, може, пригадають
Старої казки лагідну печаль.
Для нас усе згоріло, відійшло,
Це все уже - не музика для серця,
Воно, принишкле, ледве-ледве б'ється...
Вмирає казка... Так, вам все одно.


НОКТЮРН

Десь мріють квіти. І летить
Сумна мелодія Шопена, -
Мов тихий легіт, що на мить
Єднає вічність безіменну.
Букет конвалій на вікні,
Дивись у сутінки прозорі, -
Там за вікном туман принишк,
Він спочиває... Гасли зорі
І аромат конвалій тих,
Сплітав із нотами серпанок...
...і знов прийшов на землю ранок.


* * *

Старий ставок уже не кличе, -
Поснули квіти на воді,
Де відбивалися обличчя,
Колись такі ще молоді.
А може, образ залишився
В дрижанні тихому води...
Он клен, він спогадами впився,
І тихо кличе нас: "Ходіть!"
Я підійду, я все згадаю, -
Сумним свічадом спить ставок...
О, як далеко нам до раю!
Як жовкне пам'яті листок...


* * *

У нас і рай і пекло зібрані в одне,
Єдина суть змішала біле й чорне.
У дзеркало, неначе у вікно,
Подивишся - і темрява огорне.
І у тумані вже не відрізнить,
Чия рука торкається обличчя.
Яка крихка оця єдина мить, -
Ось знов її розбили протиріччя.
І тихо тінь відділиться твоя.
Й востаннє їй розбили протиріччя.
І тихо тінь відділиться твоя.
Й востаннє їй подивишся у очі.
"Я кров твоя, я маячня твоя", -
Прощаючись, крізь сутінки шепоче.
Розбите скло... Ці сльози крижані...
А тінь твоя пішла крізь ночі й дні,
Й роздвоєність оцю тобі лишила.


* * *

Ці дні осиплються в душі
І тихо згинуть самотою,
А може, десь в якімсь житті
Я розмовлятиму з тобою.
А може, десь покине ніч
І тінь байдужості розтане,
І знов, як завше, віч-на-віч,
Любов переді мною стане.
Легким видінням давніх літ,
Торканням теплим мрій далеких...
З криниці пам'яті привіт
На крилах принесуть лелеки.

Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне...", "Ці дні осиплються в душі..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Василь Черняк. Вірші: Україні, Зоря надії, "В кінці двадцятого століття...", "Жорстоких днів шалений безум..."

Василь ЧЕРНЯК

м. Олевськ.


Україні

Земля батьків... Я кланяюся низько
Голубизні твоїх небес і рік.
Я з пелюшок, з конової колиски
Тебе своєю матір'ю нарік.

Хто, як не ти, вела мене за руку
На лоно золоте багатих нив.
Я дякую тобі за щастя й муку,
І за любові відданий порив.

Хай простором твоїм пшенично-житнім
Ще мирний бій за тебе не ущух.
Не переможна ти й жовто-блакитна!
Не вмре в тобі козацький гордий дух!


Зоря надії

В державотворчому азарті
Що, друже, тут не говори
Передовсім не тільки варто
Змінити гроші й прапори.
Щоби зоря надій не згасла
На кращі праведні часи,
Як почитаєш горді гасла,
Захочеш, певне, дуже масла,
А може навіть й ковбаси.
То ж я свої думки лелію -
Дерзаймо, поки ще живі,
Щоб в нас була таки олія
І в магазині й в голові.


* * *

В кінці двадцятого століття,
На перепутті двох епох
Старенька жінка йде по світу.
Який створив з любов'ю Бог.

Ні не іде - бреде поволі.
Човпе в непевне майбуття.
Несе, як рудименти долі.
Своє згорьоване життя.

У шкарбунах, що корчать ноги,
Де вен покручені вужі,
Щоденно міряють дороги
На життєствердні рубежі.

Солому, гичку, в'язку хмизу
Несе не жінка - мій народ,
Через усі гіркі капризи
І бездоріжжя і незгод.

Безвихідь? Туга удовина?
В змарнілих вицвілих очах
Немов не жінка - Україна
З мішком на стомлених плечах.


* * *

Жорстоких днів шалений безум,
Де грошей культ і кулака,
Скупі ліміти соцзабезу -
Державна милість жебракам.

В базіканні стрімкого лету
Благополуччя і щедрот
Скажіть, панове, по секрету:
Хто підло обікрав народ?

Народ, який трудивсь на славу,
Заводи зводячи й міста,
Народ, що захистив державу,
Стиснувши боляче вуста.

Як живете ви - літні, кволі,
Забуті в селах і містах?
Хто кинув на узбіччя долі
Ваші згорьовані літа?

Одвічну істину забули
Себе ми дурим крадькома:
Хто забува своє минуле,
В того майбутнього нема.

Дійшли, панове, ми до ручки
З чиєїсь "доброї" руки?
Запрягшись дружно у "кравчучки"
Як чумаки ми - чумаки.

Василь Черняк. Вірші: Україні, Зоря надії, "В кінці двадцятого століття...", "Жорстоких днів шалений безум..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 87. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олександр Кулеш. Проза: Степан, Подушка, Загадка про...

Олександр КУЛЕШ

Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.


Подушка

Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.


Згадка про...

Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радости руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселости діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.

Олександр Кулеш. Проза: Степан + (Подушка, Загадка про...) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50-51. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Раїса Кириченко. Вірші: Сьогодні, Депресія, "Найвища в світі нагорода...", Цензору, Слова, Бабине літо, "Цілунки - як крильця метеликів...", Даоцизм, Врода

Раїса КИРИЧЕНКО

Народилась 27 листопада 1957 року в Житомирі. Працювала 20 років у відділі кадрів Житомирського державного технолоґічного університету. Друкувалась у періодиці, поетичній збірці молодих поетів "Первоцвіт".


Сьогодні

Сьогодні прийшло із учора
І в завтра воно піде.
Часу страшна потвора
Життя наше тихо краде.
Що вчора було, не вернеться,
Не знаєм, що завтра чекає.
Комусь, може, доля всміхнеться,
Кого на хресті розпинає.
Ми маємо лише сьогодні...


Депресія

Страшно не вмерти, страшно жити,
Коли не має радости в житті.
Коли не можеш більше ти творити
Заїржавіло серце в самоті.

Коли вуста усмішку загубили,
Забуло горло, як із нього рветься сміх.
Коли свій хрест нести уже не сила.
О, боже, як багато в світі нас таких!


* * *

Найвища в світі нагорода  -
Щаслива доля у дітей.
Здоров`я, розум, щастя, врода,
Любов і шана від людей.


Цензору

Зіткана із павутиння
Пісні моєї душі.
А ви вимагали вміння,
Кремсали мої вірші.

Ви душу їх убивали,
Вставляли слова свої.
Вірші були досконалі,
Ваші були, не  мої.


Слова

Слова, слова, слова...
Частокіл зі слів.
Паморочиться голова...
Горе, радість, гнів.
Минуле й майбуття
Віхола все підхопила.
Губить сенс життя
Слів непотрібних сила.
... ... ...
Та набагато страшніше
Одинокости тиша.


Бабине літо

Сонцем дихало бабине літо,
Тиху пісню співав падолист,
Золоту одягаючи свиту
На пронизаний променем лист.

Синім сяйвом світилося небо,
Павутиння блукало в волоссі.
Осінь зиму благала: "Не треба,
Не спіши, ще не все відбулося".

Осінь марила променем ясним,
Вік дівочий вернути хотіла.
Літом бабиним вбралося красно,
Та природу здолать не зуміла.


* * *

Цілунки - як крильця метеликів.
Важко таке і уявити.
Цілунки - як крильця метеликів,
Що можуть кригу розтопити.

Цілунки - як крильця метеликів,
А серце гупало у скронях.
Цілунки - як крильця метеликів,
А піт виступав на долонях.

Цілунки - як крильця метеликів,
І пестить милий, не кусає.
Цілунки - як крильця метеликів,
Хіба у світі так буває?


Даоцизм

Світла половина душі
Шептала: "Пиши вірші".
Чорна половина сичала:
"Невдах і без тебе чимало.
Світом правлять гроші,
Вони джерело утіхи".
"Вірші твої хороші", -
Світла шептала стиха.
А чорну гризла думка
Розпачливо-єхидна:
"Якщо ти розумна,
То чом ти бідна?"


Врода
(усмішка)

Чом ти, моя врода,
Не пишная квітка?
Горох при дорозі,
Бідная сирітка...
Подивлюсь у дзеркало
Та й скривлюсь нівроку.
Де те миле личко,
Що радує око?
Де ті чорні брови,
Що чоловіків чарують?
А де та фіґура,
Що нею торгують?
Розгніваю Бога я,
Все ж звернусь до неба:
"Думаєш, як розум дав,
то вроди й не треба?"

Раїса Кириченко. Вірші: Сьогодні, Депресія, "Найвища в світі нагорода...", Цензору, Слова, Бабине літо, "Цілунки - як крильця метеликів...", Даоцизм, Врода / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 42-43. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне..."

Валерія ДМИТРУК

Народилася 1978 року. Закінчила Високопіцьку середню школу №2, бібліотечне відділення Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, з відзнакою. Працює у обласній універсальній науковій бібліотеці. Автор поетичної збірки "Втеча Пегаса" (бібл. "Nеабищо", 2003р.).
Життєвим орієнтиром для Валерії є слова Ф.М.Достоєвського про те, що "краса врятує світ". Тому й шукає краси в навколишньому світі, у стосунках з людьми, у мистецтві.


* * *

Вам все одно? Скінчилися казки.
Їх не покличеш знов у тихий вечір.
Холодний вітер наляга на плечі,
З його кишені випали зірки.

А ви байдужо дивитесь у даль.
Сухі слова беззвучно опадають...
У світі іншім, може, пригадають
Старої казки лагідну печаль.

Для нас усе згоріло, відійшло,
Це все уже - не музика для серця, -
Воно, принишкле, ледве-ледве б'ється...
Вмирає казка... Так, вам все одно.


Ноктюрн

Десь мріють квіти, і летить
Сумна мелодія Шопена,  -
Мов тихий легіт, що на мить
Єднає вічність безіменну.

Букет конвалій на вікні
Дивись у сутінки прозорі,  -
Там за вікном туман принишк,
Він спочиває. Гасли зорі.

І аромат конвалій тих
Сплітав із нотами серпанок...
...Та ось ноктюрн повільно стих,
І знов прийшов на землю ранок.


* * *

Старий ставок уже не кличе,  -
Поснули квіти на воді,
Де відбивалися обличчя,
Колись такі ще молоді.

А може, образ залишився
В дрижанні тихому води...
Он клен, він спогадами впився,
І тихо кличе нас: - Ходіть!

Я підійду, я все згадаю;
Сумним свічадом спить ставок...
О як далеко нам до раю!..
Як жовкне пам'яти листок...


* * * 

У нас і рай і пекло зібрані в одне,
Єдина суть змішала біле й чорне.
У дзеркало, неначе у вікно,
Подивишся - і темрява огорне.

І у тумані вже не відрізнить,
Чия рука торкається обличчя.
Яка крихка оця єдина мить,  -
Ось знов її розбили протиріччя.

І тихо тінь відділиться твоя.
Востаннє їй подивишся у очі.
"Я кров твоя, я маячня твоя",  -
Прощаючись, крізь сутінки шепоче.

Розбите скло... Ці сльози крижані...
Тут плакала душа закам'яніла.
А тінь твоя пішла крізь ночі й дні,
Й роздвоєність оцю тобі лишила.

Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 34-35. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Оксана Демінцева. Прозова мініатюра: З листа... Вірш: Реквієм (Світлій пам'яті В'ячеслава Чорновола присвячується)

Оксана ДЕМІНЦЕВА 

Закінчила Житомирський державний педуніверситет ім. Івана Франка. Працює вчителем української мови та літератури.


З листа...
...Хотілося б розпочати цей лист у радісному світлі, у світлих тонах, уплести поміж його рядків білосніжний цвіт садів, духмяні пахощі квітів, солодкий солов'їний спів, адже навколо весна, і все буяє, цвіте, розливає тонкий і п'янкий аромат. Та чорною стрічкою трауру оповила душу звістка про смерть Чорновола. Незабаром мине два місяці, як не стало одного з найкращих синів України. Кажуть, час заліковує рани. Та це не так, коли йдеться про таку людину, як пан В'ячеслав. З часом біль від втрати такого ґеніальго політика ще більше загострюється, а незагоєна рана кров'ю дзюркоче по стінках душі, залишаючи на них страшний напис:
"Немає... немає... немає..."
Гіркота, біль, сум сплелися у тісний клубок і вирвалися назовні ліричним сплеском під назвою "Реквієм". Цей вірш, народжений у горнилі пекучого болю, - моя данина пам'яті В'ячеславу Чорноволу. Нехай і він скромною квіткою зблисне у вінку слави дорогої всьому українському народові людини. На жаль, вінок слави став для пана В'ячеслава траурним. На жаль... Чомусь уже так повелося, що часто лаври переможця оповиті чорною стрічкою. Закономірність історичного розвитку? Коли ж людство отямиться і перстане розпинати своїх героїв? Історія суспільства упродовжтисячоліть проходить під знаком ротонди, і впродовж усього часу лунає сумний реквієм.
Сумно і страшно, коли з-під пера з'являються не легкі пасторалі, а випинається чорний і важкий оксамит реквіємів.


Реквієм

Світлій пам'яті 

В'ячеслава Чорновола 

присвячується

Зупинились віки.
Зупинились роки,
Помережані снігом білим.
І впилися в вінки
Чорним гаддям стрічки.
І лягли на холодне тіло.

Обірвалось життя...
Мов сирітське дитя,
Бродять світом засмучені цілі.
Хто убив? Не питай,
Бо нема вороття
Із розбитого автомобіля.

Будь проклятий повік
Цей ХХ-й вік,
Що купався в озерах кривавих,
Люто голови сік,
Закидав ними тік -
Тік людський (?!) для людської ж (?!) слави!

Цвіт нещадно топтав,
Убивав - не питав,
Хто згасав в задубілому тілі:
Чи то майстри октав,
Чи герої держав, -
Смерть скрадалася в автомобілі.

Плаче траурний дзвін,
Сльози струшує він
І низає на нитку печалі.
Обмине того тлін,
Хто Вкраїну з колін
Піднімав словом гострим - без сталі.

Він не вмер, він не згас,
Він живе серед нас!..
Безкінечне життєве коло...
Знаю: прийде ще час,
І з безликости мас
Зрине усмішка Чорновола.

Оксана Демінцева. Прозова мініатюра: З листа... Вірш: Реквієм (Світлій пам'яті В'ячеслава Чорновола присвячується) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 32. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Любов Годлевська. Вірші: Пісня кохання, Самопізнання, Відлуння паралельних думок, Міс осінь, "Поволі просуваю..."

Любов ГОДЛЕВСЬКА 

Народилася 21 січня 1978 року. Закінчила Житомирський державний педаґоґічний університет ім. Івана Франка. Працювала у обласному літературному музеї. Нині готує до друку власну збірку поезій "Гармонія болю".


Пісня кохання
Легкою тінню, німою ходою
Слідом в молитвах іду за тобою.
Сизим крилом до плеча ледь торкнуся -
Й спокоєм білим на серце спущуся.

Ти не відчуєш, не озирнешся,
Ко?ли біду я спалю своїм серцем.
Лиш від вогню, що гризе мене болем,
Ніжним теплом розіллюсь за тобою.

Раптом долине до слуху тонкого
Дикий крик чайки чи лебедя стогін,
Долею встеленого на світанні...
Ти не лякайся - то пісня кохання.


Самопізнання

Надто вже тихо у Лаврі душі.
В тьмі сьогодення минулим зорять
Поодинокі скелети святих...
Жаль, що минуле лише експонат.

Впевнено йду, хоча й на манівці,
Вільним маршрутом в пізнанні себе.
Творчу свободу стискаю в руці:
Нею мій дух двері в рай відімкне.

Усюди шукаю сократівський смисл.
У нім, тільки в нім суть мого майбуття,
Де страхом обмежений дух не проліз,
Я жваво проскочу... Фатальна ж ця гра!


Відлуння паралельних думок

          "Какая есть - на горнем небосклоне
           Украина на Божеских руках."
                                                  В.Галузинская

Яка вже є -
отруєна брехнею,
Яка вже є -
стверділі небеса.
Фальшивий дзвін
у ситих шлунках "ґеніїв",
Й на битім склі знов контури хреста.

Яка вже є -
з чинопоклонством в генах,
Яка вже є -
у срібних ланцюгах,
яка вже є -
в короні з секонд хенду,
Вкраїна у Божественних руках.

Якою буть? -
їй вільно обирати.
Ведуть до храму істині шляхи.
Я тут коліна й серденько схиляю -
Куди від неї, рідної, іти?

Незнана та непізнана...
та не німая!
В забутій, занехаяній юрбі
Я тут свій дух утомлений схиляю -
Тут перемога, на моїй землі!

Там десь течуть брудні валюдні ріки,
Й мед демократії по горлу шкряботить.
Звичайно, там не падають лелеки,
Там хмарочоси боїнг решетить.

Там різне кажуть... Що нам з того взяти?
Як в нашім домі оргії брудні.
І я, і Ви покликані прибрати
Цей дикий безлад з рідної землі.


Міс осінь

Її посмішка,
напомаджена bordo,
залишила іронію Джоконди
в осиковім листочку.
Лісова рапсодія Oriflaim
зазвучала в глибокому погляді...

Лиш торкнися її інтересів -
облітатиме бронзою слів.
Жоден фраєр із вічности буднів
шал дівоцтва її не спинив.

Паморочаться барвами пера
в капелюшку примхливої дами.
Вслід за модою мчиться скажено,
оповита шифону туманом.
Яка стильна!
Чарівна!
Шикарна!
Визнаю перевагу твою! -
Так скажу -
і гіркими дощами
Меланхолії в ноги впаду.


* * *

Поволі просуваю
переспілі прагнення
між шпаринками
впертого "Дай!"
Їх плоть спотворюється
спресовуючи порох думок
для вибуху...
Та піт і сльози
псують паливо мрій.
Попри все спопелила
ще перше
посмертний свій посаг...
Приймеш?..
У час посту
душа не попросить
нічого,
крім відповідей...
Не соромся,
що гола і боса,
брудна...
Приходь, поговоримо.
Господи.

Любов Годлевська. Вірші: Пісня кохання, Самопізнання, Відлуння паралельних думок, Міс осінь, "Поволі просуваю..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 26-27. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Юлія Борисова. Вірші: Подібність, "Синій світ очима дитячої юности..."

Юлія Борисова. Вірші: Подібність, "Синій світ очима дитячої юности..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 23. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)