Три успішні «романи-чернетки»
Передмова. Чотири крижки: 3+1
Праворуч мене – три книжки, точніше чотири: Альбера Камю, Карела Шульца, Богуміла Грабала і… Богуміла Грабала. Хоч начебто літературознавча компаративістика лояльна до будь-яких найнесподіваніших порівнянь, однак ці чотири, точніше, три книжки навіть важко поставити в один стосик, коли немає полички, тому я розставила їх, як картини в мистецькій галереї, і милуюся ними. Так я натякаю на їхню несподівану (для мене) своєрідність. І все ж якісь вектори можна розставити між цими творами: Карел Шульц і Богуміл Грабал – чехи, а всі три твори таки можна підвести під спільний дашок, тобто під широку, велику, глобальну філософську тему – тему пошуку чогось у цьому житті: у кожного героя свій об’єкт і свій шлях широкий, на якому часто б’ються, губляться розмагнічуються компаси. Коли Вам цікаво і Ви ще дочитали до цих слів, то навзамін Вашому терпінню признаюся, що читання цих творів співпало з таким моїм життєвим періодом, коли і я зависала, як часом герої, як собака в космосі, а мене підбадьорювали: «Нічо, собаки теж повертаються звідти!», словом, я чекала, поки життя мене викине на якийсь берег чи теплі острови. І якби я справді стала «Робінзоною Крузо» (ж.р.), то я знайшла собі заняття – дописати незакінчені романи і Шульца, і Камю, бо вони таки недописані і це їх несподівано об’єднує, однак оскільки я втрапила на людний берег, то залишається ніщо інше, як розповісти свої історії читання цих книг. Отож…
Роман Карела Шульца гідний-рівний зросту Давида
Шульц, Карел. Камінь і біль: Роман / З чес. Пер. Д. Андрухів. – К.: Юніверс, 2006. – 688 с.
18 вересня, полудень-обід
… Також ми обмінялися враженнями від прочитаного. Приятелька читає «Льох» В’ячеслава Медведя, вважає цей твір нецікавим і не збагне смислу епізоду, в якому герої справляють свою нужду в льосі. […] У свою чергу я розповідаю деякі епізоди із роману «Камінь і біль» К. Шульца, в який зараз «учиталася». Дивуюся, як дитина, тому, що людська фантазія може оживити стільки «замечательних» людей – Макіавеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Пікко делла Мірандола, Фічино, Медичі. Всі вони тут, у вигаданому просторі, думають, сумніваються, сперечаються: хто за Платона і Плотіна, хто за Аристотеля. Ще вчаться в Платоновій Академії, однак починається вік середньовічної схоластики. Завдяки цьому твору я наблизилася до розуміння величі генія Мікеланджело. Сучасні мистецькі справи у порівнянні з його монументальним мистецтвом видаються дріб’язковими і не професійними, як зараз кажуть. У цьому контексті правдивою видається концепція О. Шпенглера.
Читаю роман Карела Шульца з цікавістю, хоча загалом історичні твори не припадають мені до смаку, однак інтерес до «Каменю і болю» зумовлений іншим інтересом – до творчості і всіх її похідних.
1 – 2 жовтня, вечір, ніч
Спостерігаючи через вікно за роботою кількох господинь на городах, я міркувала і про композицію роману К. Шульца. Не скажу, що вона утворює хитре сплетіння у психологічному плані (хоча, якщо взятися за дослідження, то якусь психологічну основу можна і «нащупати»), натомість вона багата, умовно кажучи, на лінії: 1) лінія оповідача; 2) внутрішні монологи героїв; 3) історичні відступи (здебільшого ретроспективи); 4) сни; 5) міфи. Можливо, 3, 4, 5 лінії буде виправданим розглядати у контексті перших двох. Поки що туманним уявляється теорія, гіпотеза і методологія дослідження, однак інтуїтивно вловлюються підстави посортувати і вияснити значення чи ліній, чи поки що білих кубиків – «сни», «міфи», зрештою, «описи скульптур Мікеланджело». Одним словом, хочеться «придумати» їм свою історію, поставити їх на місце, чи що.
Уже шістнадцять хвилин першого листопада
Звідкілясь дізналася, що Шульц не встиг закінчити роман: він помер. Тому читач має право поставити крапку, де сам забажає, а список недочитаних книг не поповниться ще однією. Однак, по-перше, натрапила я про історію написання «Каменя…» запізно, коли вже взялася із болем «різьбити» його разом із Шульцем і Мікеланджело, а по-друге, негідна то справа для випускника філфаку й аспіранта недочитувати книгу. Тоді він втрачає бали, щоби мати право на думку, тим паче, на письмову інтерпретацію. Але той день, коли я прочитаю Шульца, стане особистим святом і я ладна випити бокал червоного вина за обох – Мікеланджело і Шульца, прихильників великих слідів у власній творчості та історії культури загалом.
Дечим стиль Шульца нагадує Винниченків: багато (і багаті) дієслівні ряди у теперішньому часі з метою (у випадку зі Шульцем): 1) перенести події середньовіччя в епоху читача або читача в пору середньовіччя; 2) (у випадку обох письменників) надати оповіді руху, щоб надруковані рядки нагадували швидкісний поїзд, який несеться повз читача, викидаючи на його невидимі мішки повітря і видимого бруду. А от чого немає у Шульца, так це яскравої та незвичайної метафорики. Ні, звичайно, це є недоліком чи мінусом, до того ж у Шульца випрацювана своя, так би мовити, поетика, однак вона, як розум жінки, помітна не відразу. Зважаючи на репортажний стиль Шульца, йому, мабуть, швидко писалося і подорожував він багато у швидкісних поїздах, зважаючи на хорошу підготовку до написання роману…
Разом із тим є підстава вважати перше листопада святом: дочитала «Камінь і біль» Карела Шульца. Хоча роман і недописаний, однак має логічну крапку: «Всі з полегкістю відітхнули й гаряче підхопили. Нараду було закінчено» [1; 686]. Мабуть, у якийсь із вечорів автор вирішив дописати до крапки і продовжити наступного дня. Втім, не судилося… Та поки я не дійшла до цієї крапки, мені думалося, що папа Юлій ІІ помре, наскільки від «останніх» сторінок пахло старістю та передсмертною агонією церковних служителів, які сильно переймалися справою побудови надгробків собі, передчуваючи подих із потойбіччя. {Часто фантазія затуманює мої очі, відводить їх від реального і банального}.
Я уявляю собі книгу, обсяг якої рівний зросту Мікеланджелового Давида, якби Карелу Шульцу вдалося дописати роман! Майже сімсот сторінок твору розповідають тільки про 30 (ну, нехай 36, якщо накинути трохи часу на останні розділи, якщо моя голова таки запам’ятала цю цифру, а не вигалада і якщо я правильно порахувала() років життя італійського скульптура. Очевидно, Шульц вважав, що великі люди, та що там великі, генії, гідні великої панорамної біографії. Тому, думаю, що й жанр твору можна охарактеризувати широко: історичний, біографічний, можливо, навіть документальний, пригодницький.
Учора вже мовилося про стиль Шульца. Він тихий, плавний, буває непомітним, краще – ненав’язливий. Дуже часто Шульц вдається до ретроспекцій і повторів. Значення ретроспекцій ясне, зважаючи на обсяг твору (нагадати, хто є хто, наголосити на чомусь), повтори ж надають реченням динаміки, забезпечують «ефект швидкісного поїзду»: текст має «мчати» перед очима читача, словом, читання як подорож.
Чомусь мені щастить на недописані романи. Задумала взятися до «Першої людини» Альберта Камю: виявляється, вона теж «недосотворена».
Три крапки від Альбера Камю
Камю, Альбер. Перша людина: Роман / З фр пер. Г. Філіпчук та О. Жупанський. – К.: Юніверс, 2005. – С. 131 – 386. – (Лауреати Нобелівської премії).
Життя, в тому числі й читацьке, тішить своїми сюрпризними збігами: з інтерв’ю з Анатолієм Дімаровим дщізналася, як він вертить цей кубик-рубик – слово, допоки не вляжуться словесні кольори в гармонію і які з тої справи має творчі муки, і, може, в них є якась таємна одиниця письменницького щастя: автор живий, а значить може взятися за справу приборкання непокірного – уже, щойно написаного твору. А потім переглядала матеріал Майї Злобіної, в якому вона оповідає про інше життя, життя творів без автора і важке (у психологічному плані) опікунство родичів і близьких над ними. До такої категорії потрапив чернетковий і недописаний роман «Перша людина» Альбера Камю.
Хоч цей твір і незакінчений, однак він таки має подвійну, навіть потрійну крапку. Першу встиг поставити сам автор. У фінальній главі другої частини «Незрозумілий самому собі» Альбер Камю наче споглядає алжирський пейзаж і портрет малого Жака на його тлі, а потім на кілька кроків наближається до цієї картини і пильно вдивляється в її деталі і витягує з того печеного сонцем дитинства волокна, які протягнулися і в дорослість: «Отож, завдяки все тій же бідності, він став здатним отримувати гроші, ніколи їх не просячи і ніколи не стаючи їхнім рабом… » (С. 340). Для когось, наприклад, для мене, це вже вдача, пункт із стилю життя – мати гроші і панувати над ними, однак тільки не для Альбера Камю. На той час, коли йому писалася «Перша людина», а сам він склався як філософ, то ясно, що він вже не просто згадує і розповідає, а «філософствує» про минуле, певною мірою своє минуле, тому він і запитує так: «Але хіба тільки це було в його житті – ці вчинки, ці ігри, ця відвага, цей запал, родина, гасівниця і темні сходи, пальмові гілки на вітрі, народження і хрещення в морі, і нарешті, ці похмурі і важкі літні вакації? Все це було, о так, але було також і щось і незриме, що протягом усіх цих років потай ворушилось десь глибоко в його душі, як ті незглибимі підземні води […]. І цей сліпий рух, який ніколи не припинявся в ньому і відчувався ще й тепер, – цей чорний вогонь, що жеврів усередині нього, як торфяні (у романі пише без ’) вогні, що погасли на поверхні, але продовжували бурхати в глибинах…» (С. 341). Як на мене, Альбер Камю, називаючи другу частину «Незрозумілий самому собі», дає зрозуміти собі першочергово, що у справі саморозуміння чимало марноти і зусиль, і часу. Однак він таки береться за цей камінь, хоч і почуває себе тим же Сізіфом, і від того докладає ще більше праці і сили, від якої його слова – як гірське каміння, однак воно вже не скельне (від слова – «скеля») і не Сізіфове, а коштовне і тому насправді читати цю частину все одно, що простувати під гору стежкою з коштовного каміння: красиво, бо коштовно, і трохи боляче, бо атрибут «коштовний» не знімає відповідальності з каміння бути камінням, яке видавлює п’яти.
Власне, цими напівархетипними горами-стежками і словесними манівцями я прагну вийди на екзистенціальний настрій і книжки, і цієї частини зокрема, бо не вдається читати Камю, випадаючи з контексту доби, філософської доби, сам Камю – людина-доба. Найчастіше згадується екзистенціалізм із усіма його похідними, знову ж таки, у читанні «Незрозумілий самому собі». По-перше, спроба перегородити висновковою крапкою потік спогадів про певні, перші, етапи життя без батька прототипного до автора героя Жака, наперед відаючи, що нічого не додасться у розумінні не тільки самого себе, себе і світу, себе, світу та інших, що за цією крапкою не крикнеться «белі ссімо», а тихо змовчиться «безсмислово, безсенсово», – вже ця спроба натякає на уславлене Камю та компанією поняття «абсурд як певна універсальна дисгармонія». Самі ж дослідники філософсько-творчих думок Альбера Камю полюбляють пригадувати один із його пунктів про прірву між існуванням і тим змістом, яким прагнеться його, існування, заповнити, і оскільки ця прірва нездоланна, то – навіки незрозумілий, чужий сам собі. По-друге, екзистенціальний настрій бере і від того, що життя, хай із хандрою, нудьгою, меланхолією, ностальгією, минає. Та якщо з абсурдом свого життя ще можна якогось управитися і найкраща з того рекомендація прожити-вижити його, абсурд, наповнивши цього мішка (воза, форму хреста), подіями, діяльністю, творчістю, то стримувати руку, яка чи то в двадцять, чи то в дев’яносто має проставити хреста на твоєму житті, житті усякого і будь-кого – ось справді намарна справа. Та навіть не це печально. Свідомий конечності життя, буття чи існування, яка поширена на геть усе, в тому переліку – і любов, яка до того ж помирає раніше від тебе, від вас обох. І що ще печальніше, так те, що мало не на початку любовного цвітіння згадується ця неминуча навіть не доконаність, а конечність: «Їй (йдеться про велике кохання вже старшого Жака) було важко збагнути, змиритися з тим, що час минає, хоча вона знала, що він минає цеї миті, не хотіла, аби про неї колись говорили, що вона ще молода, а навпаки, вона хотіла залишитися молодою, завжди юною, і розплакалася одного разу, коли він, жартуючи, сказав їй, що молодість минає, а життя іде на спад: «О ні, ні, – перечила вона крізь сльози, я так люблю кохання», вона, така розумна і незвичайна, можливо, саме тому, що насправді була розумною і незвичайною, вона відмовлялася сприймати світ таким, який він є» (С. 344-345). На мою думку, цей абзац глибинно-печальний настільки, щоб податися у більші лабіринти у пошуках еліксиру вічної молодості і любові, тиняючись від одного авторитетного кутка, філософського, наприклад, Миколи Бердяєва, до другого, художнього, приміром, сучасного популярного польського письменника Януша Леона Вишнєвського: «Із того, що вічне, найкоротший термін у любові». Ці та схожі до них «різношерсті» твори (першочергово Камю, Бердяєва, яких у різних екзаменаційних списках філософських запитань «об’єднують» екзистенціалізмом) розбивають те казкове яйце водночас шлюбних і любовних стосунків «до могили і після могили», мовляв, він і вона померли щасливо в один день і воскресли для потойбіччя в одну ж мить…
Суму й ностальгії цьому роману Камю додає й мотив повернення. З кожним так траплялося: через якийсь час, місяць чи роки, повертаєшся в якусь місцину і не впізнаєш ті закутки, в яких оселив свої спогади, куди всадив свою пам’ять, як записку в Стіну плачу, або взагалі не знаходиш їх, ні спогадів, ні записок. Жак Кормері, герой твору, опиняється десь у такій ситуації, чи не помежівній: одні спогади тримаються в африканських пісках, інші – вимітаються в міражі. «Одні» – це спогади про бідне і щасливе дитинство, яке відбулося під знаком сонця і моря, таки сильніших від європейських, і від того враження – яскраві і чіткі спалахи. Не знаю, як Вас, але мене як представника народу, який живе на розпутті між славнозвісними Заходом і Сходом, хоч його і називають вигідним геополітичним становищем, завжди у літературі зацікавлювали більші і глибші крайнощі: якщо сонце, то щоб спопеляюче, якщо прянощі, то теж зібрані наче в самому пеклі: Жаків дядько, Ернест, мав саме такий кухарський хист: «Влітку на риболовлі він завжди варив рибну юшку з часником, додаючи стільки прянощів, що в роті аж горіло» (С. 215). Я взялася читати «Першу людину» не тільки тому, що мені однозначно подобається французький екзистенціалістський гурт – Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, а й тому, що там Африка (йдеться про Алжир), хай і не така далека від нас і від Європи загалом, як скажімо, Мозамбік чи Намібія. Звісно, інтерес до книги так пояснюють у першому класі, мовляв, забаглося в Африку, взяла книжку і «попливла» Середземним морем в Алжир. Однак первинне зацікавлення книжкою здебільшого так і звучить просто і невибагливо і, по-друге, Африка в романі Камю – це цілий комплект. Та ж Майя Злобіна нарахувала в записних книжках такі теми: мати, Алжир, дитинство, політична боротьба, Опір, «Комба» (підпільна газета, якою керував Камю), зрілість, любов, жінки, арабська проблема тощо. І з цим ширшим, материковим і міжматериковим контекстом ув’язується той, «інший», блок споминів, яких хтілося би мати, однак їх нема, вони десь таки справді як міражі. Це спогади про батька, якого Жак не встиг запам’ятати: він гине у війні: «…відтак він назавжди залишився незнайомцем для своїх близьких і для сина, пішовши у велике забуття […] Ні, він ніколи не знав свого батька, який спочиває десь далеко із назавжди втраченим зотлим обличчям. У цій людині була таємниця, і цю таємницю він хотів розгадати. Але кінець кінцем то була лише таємниця бідности, яка породжувала людей без імени і без минулого, що примусила їх увійти до цього безіменного незчисленного тлуму мерців, які створили цей світ, а самі зникли назавжди» (С. 279). Люди без спогадів про минуле, про яке залишається тільки здогадуватися біля могили та зі скупих розповідей старої матері, яка й сама не встигла скласти для себе образ свого чоловіка, асоціюються з Адамом, одна нога якого ще в раю, а друге вже готується переступити його поріг. «Перша людина», – стверджує Майя Злобіна, – звичайно ж, не що інше, як персональний варіант утраченого раю. Парадокс в тому, що Камю зберігає тверезий погляд на дійсність, із якої вибудовує свій Едем, а розрив між міфом і реальністю долає силою чуття, яке не потребує ніяких раціональних виправдань». Мирослав Попович вже проектує образ першої людини і на самого автора: «Альбер Камю і сам мав чимало причин ототожнювати себе з Адамом. Першими людьми в Африці почували себе його предки і рідні. Новим світом була для нього Франція, яку він відкрив і підкорив. Але головне, він почував себе першою людиною на Землі, тому що сам будував свій світ і все починав наново».
Мотив сумного (більше сумного) повернення провокує принаймні згадати стрічку «Мрія про Африку» німецької режисерки Лені Ріфеншталь, теж автобіографічного плану; вона розповідає про повернення Лені та її коханого приятеля до нубійців, африканського племені. Колись, кілька десятків років тому, вона, духовно змучена співпрацею з Гітлером і ІІІ Рейхом, їде саме до цих первинних людей, шукаючи серед них прототипів для свого фільму, а також душевного спокою і наснаги. Вона знаходить ліки – їхню любов до неї, любов, щиру, невимогливу, ні на чому не основану, як вона згадувала про неї, це любов не за те, що ти – режисер, а за те, що ти – просто Лені, просто є, навіть без «за те». Сама режисерка дивувалася: ці люди, такі далекі від цивілізації, спізнали повне щастя, повну радість на відміну від її співвітчизників, які мають усе для комфорту, однак ці блага не діють як стимули для щастя, і тут від мене, додають більше тривог і мук. Вона милується цими первинними людьми, вчить їхню мову, спостерігає за їхніми обрядами й ініціаціями, бавить (-ся) з їхніми дітьми. Ясно, що важко переконати глядача в тому, що Лені Ріфеншталь просто милувалася, споглядаючи за голісінькими і чорнющими нубійцями, грала роль такого собі відвідувача-естета в природному музеї чорної еротики у прямому значенні, чорний-чорний, навіть вугляний – такий колір шкіри нубійців. Видно, вона очікувала на такі потаємні запитання і здогадки від любителів фрейдизму, тому запевнила, що саме так вона і почувалася серед них – відвідувачем-естетом.
Минув час, багато часу, вона постаріла і обезсилила тілом, однак все ж хоче ще раз зустрітися зі своїми друзями-нубійцями і вирушає в Африку, але не знаходить там своєї мрії – тих первинних щасливих нубійців. Тепер вони або вбиті, або живі і цивілізовані і в тому її велика туга. До всього їхній вертоліт потрапляє в аварію, однак чудом усі пасажири залишилися живі і вона, столітня. Лені повертається в Німеччину, деякий час поновлює свої сили і збирається на Мальдіви зайнятися дайвінгом.
Сукупно ці два твори – «Перша людина» Альбера Камю і «Мрія про Африку» Лені Ріфеншталь – поміж приватних знайдених і ледве реконструйованих спогадів заторкують, а може, таки проговорють через свою творчість окремо й заодно тему африканського материка: є у ній якийсь світовий конфлікт між райською первинністю і цивілізаційним наступом збоку.
Отже, роман «Перша людина» Альбера Камю, хай і недописаний, має фінальну крапку, від якої і розпочався мій запис, і разом із тим він багатий на трикрапки і крапки для продовжуваного рядка букви «І» чи навіть «Ї», тобто я веду до того, що цю книгу мало поставити у стосик «творчо-філософська спадщина Альбера Камю» чи, коли такий відсутній, у стосик «Лауреати Нобелівської премії»; на той чи інший стосик належить прикріпити табличку «NB! Варто перечитати!». Якщо не перечитати, то взятися за інші, програмові, твори філософа-письменника. Особливо шанувальникам і прихильникам екзистенціалізму, особливо французького, а також усім тим, хто мріє побувати в екзотичній для українського ока Африці.
Залишилося сказати про авторство останньої крапки у трикрапці: одна – авторська, друга – читацька, третю поставило саме абсурдне життя. 1960 року Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі. Його рукопис «Першої людини» знайшли у дорожній сумці письменника. У нотатках і планах до роману є прозірливий запис: «Книжка мусить бути незавершена. Напр.: «І на кораблі, який доправляє його до Франції…» (С. 358). Роман опубліковано через 34 роки потому.
P. S. Зазвичай, навіть постійно, мій процес писання чогось або чого-небудь супроводжує музика. Цього разу ті дні, вечори і частини ночей, водночас витрачені, страчені і присвячені міркуванням про «Першу людину» Камю, «пролунали» спокійним, без особливих надривів, меланхолійним і навіть десь і приреченим голосом Шаде Аду, англійської співачки африканського походження. Про її африканське походження я дізналася кілька хвилин тому, як майже закінчила роботу над матеріалом. Воістину життя підсовує одноголосі збіги.
За чеським часом,
або
Готель імені Грабала
Грабал, Богуміл. Я обслуговував англійського короля: Роман / З чес. пер. Ю. Винничук; Авт. післямови Ю. Винничук – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2009. – 239 с.
Якщо про «Першу людину» Альбера Камю вдалося (чи далося) думати і писати на фоні сильного голосу Шаде, то баляндрасити про творчість Богуміла Грабала краще всього під супровід різних збірників чи то інструментальної, чи то джазової музики та навіть зійде щось простіше, бо настрій цієї книги, як температура ранньої, ще не зміцнілої, весни. Та про різні настрої – через абзац-два.
Книга Богуміла Грабала прийшла до мене із Заходу і то є річ логічна і незмінна, бо Чехія таки знаходиться у західно-європейському напрямку від України. Однак вісті про цього чи не одіозного письменника і його не менш незвичайну творчість дійшли до мене таки з українського Заходу – чи з творчості Тараса Прохаська, чи то з якихось інтерв’ю Юрія Винничука. Потім рекламно-інформаційний наступ відбувся з київської сторони: видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» взялося видавати «читанки» і для дорослих і однією з перших книг в «Дорослій серії» вийшов грабалівський роман «Я обслуговував англійського короля» у перекладі того ж таки Винничука. Словом, усі зірки – і небесні, і художньо-видавничі – станцювали свій парад і як же за нього не заплатити, щоб і самому десь тихо і збоку з ними не потанцювати під ритм швидкої, майже дискотечної балачки Богуміла Грабала? Згодом зовнішні рекламні маніпуляції і не менш маніпулятивний у доброму тоні цього слова текст чеського письменника таки проїлися в мою читацьку свідомість і я вже й сама почала «грабати», мовлячи приятелям, час від часу, тобто часто, «А от Грабал…», «Ой, я вже здається казала тобі про Грабала. – Так, я вже чув». А про постать і творчість цього чеського письменника «грабають» різне, любе та всяке:
Олена каже:
09.11.2009 о 16:04
Проза Грабала так само божевільна, як і сам Грабал. І це в даному випадку є позитив, адже відсутність тараканів у голові мистця робить його творчість прісною та бездушною.
Хведя каже:
Аж захотелось почитать, позор на мои седины, что до сих пор не читал Грабала.
Арчибальд Писюн каже:
09.11.2009 о 16:39
Конфлікт притчевої форми та профанної свідомості, співвідношення сакрального плану та плану авторських ідей творів Богуміла Грабала виступають яскравим свідченням того, що як екзистенціалізм, позитивізм, так і пантеїзм “уявних” творів псевдомитців “срібного віку” усього лише “бравада” та “об’єктивна візуалізація”. Вживання в роль, в обставини не прориває “об’єктивну вибимість” і тому в меншій мірі слугує реалістичності, аніж відчуженню. Грабал не погоджується з тим, що вживання та перевтілення – шлях правди. К.С. Станиславський, що ствержував це, був, на його думку, “нетерплячим”, оскільки вживання не стверджує відмінність між істиною та “об’єктивною видимістю”.
Арчибальд Писюн, спеціально для радіо ВВС-Україна
Читач каже:
10.11.2009 о 12:33
Арчибальде, ви – зародок.
наталя каже:
10.11.2009 о 17:31
«Cтарий засцяний пияцюра» Богуміл Грабал, певно, страждав на роздвоєння, якщо не розтроєння, особистості)
Цікаво, що видавництво Івана Малковича, старанне в оформленні й архітектоніці своїх книг, й до роману Грабала пропонує й біографічну довідку, і цікаву післямову Юрія Винничука про нього та його творчість, а от такий звичний і невід’ємний атрибут видання, як анотація типу «цей твір про те й про се.., призначений для тих і цих…», ігнорує, бо навіщо вона, коли є такий чарівний і простий вступ від самого Грабала: «Слухайте, що я вам тепер скажу» і з цієї першої фрази можна вмоститися прямісінько на підлозі книгарні, оселитися на тій території на час читання п’ятьох розділів і хай весь світ заждеться з його претензіями до твого життя. А п’ять розділів – це п’ять щаблів кар’єри одного офіціанта (заодно й оповідача) різних готелів. А готель – то таке місце, що його тільки й описувати в романах та досліджувати в різних розвідках, бо в ньому завше збираються диваки, причому диваки різношерсті, ось, наприклад, пан Вальден мав не звичку, а ритуал обкладатися грошима, викладати з них «килим в узорі із стокронок, вистелений зеленими банкнотами» (С. 39). Та якщо літературознавча «компаративка» назбирає у творах й інших письменників когорту таких поклонителів крон, ґульденів, франків, марок, зрештою, євро, доларів і гривень, то Ґумовий Король – тільки грабалівський герой-король: «Той агент роздавав розмаїті презервативи, на всі кольори й форми, а я, хоч і був ще піколик, дивився на те все і відчував до наших завсідників огиду, бо на вулиці вони завжди такі поважні, а за столом, розіґзившись, скидалися на дуркуватих кошенят або й на мавп, непристойних і смішних, отож завжди, коли приїжджа Ґумовий Король, він обов’язково підкидав комусь у тарілку презерватив, кудись під кнедлик, і всі так уже регочуть, бо найпізніше за місяць таке може трапитися і їм, вони взагалі любили один з одного дерти лаха» (С. 30). Ось такі та багато інших тайн готельного життя і просто життя розкриває Грабал, серед них – і назву твору. Навсправжки головний герой обслуговував не англійського короля, але цей у романі теж грає. Здається, я почала видавати секрети(, а так вже не цікаво тому, хто терпить це читати. Зазначу лишень, композиція роману нагадує гардеробного, пробачте, готельного, вішака, до якого підходять різні-різні клієнти і тимчасові мешканці і начіплюють на нього свої історії, а офіціант-оповідач все те підслуховує та й переповідає: «Слухайте уважно, що я вам зараз скажу» (С. 81).
У «прескриптумі» цієї рубрики я навмисне повторилася: «Богуміл Грабал і Богуміл Грабал», один раз купивши його роман «Я обслуговував англійського короля», я придбала його ще раз у подарунок, а у вітальній листівці нашкребла десь так: «Прийми, будь ласка, не тільки новорічні вітання, але й вітання з Днем народження(. А також прийми у подарунок цю книжку. На жаль, я не знаю сподобається чи не сподобається ця книжка тобі. Зате мені відомо дві речі: 1) вона особлива, 2) вона створює різні настрої:
веселий,
сумний,
прикольний,
відразливий,
захопливий,
цікавий,
та інші відповідно до індивідуальних смаків(. Приємного читання у теплому ліжку з горнятком кави/чаю/вина/води/соку/бульйону… Щиро, Людмила Золотюк».
Насправді перелік настроїв від цієї книги укладається пізніше, чи не від середини, якщо не наприкінці, бо хіба встигаєш скласти враження, коли повз тебе, за метр чи два, мчиться поїзд «Київ – Прага» і від його попутного вітру кошлатиться волосся, ніс забивається різними запахами, а в очі нагрібається пил, притчеві галузки і колоди? Єдине, на що ти ще спроможний, так це вчепитися за якесь поруччя кінцевого вагону, як в американському фільмі про героїв і героїн, і мчати далі: волосся якщо не злетить, то триматиме курс за вітром, який водночас прочистить і очі, і дихальні шляхи і просто захопить, перехопить, а то й затамує подих. Власне, ця романтична й не дуже поетика присвячена стилю Грабала, бо передусім він зацікавлює, ці по-розмовному оповідні плетива, які зазвичай і плетуться в тих же поїздах, коли за кілька хвилин твоя станція і від того чиясь житейська історія ризикує бути недоказаною, недоконаного виду. «Тю! – хтось із Вас може збунтуватися, –Знаємо ми про цей напівпритомний стан художнього письма!..» І звідсіля почнеться «література», «список використаних джерел» тощо, таких природних і невідривних від інтелектуально-ерудовано-елітарних бесід. Однак маю Вас запевнити без особливих покликань, що стиль Грабала видається мені більш «первозданнішим» і той ефект мало не райської первозданності забезпечено тим, що Грабал все поспішає, а часу все меншає, а ще ж треба сказати й те, й те, й ось це: «Ця книга написана під яскравим літнім сонцем, яке розжарювало друкарську машинку так, що по кілька разів на хвилину щось заїдало, ніби вона загикувалася. Неможливо було дивитися на сліпучо-білі чвертки паперу, отже я не міг контролювати написане, а писав я, сп’янілий світлом, не дивлячись, як автомат...» (С. 228), – пише сам автор в післямові. Ось чому влучніше і певніше буде сказати, що Грабал не написав і навіть не створив свій роман, а «настрочив», але «настрочив», як вправний модельєр слова, бо, схоже, твір від того поспіху тільки виграв, як запевняє Юрій Винничук (а за ним повторюється і Мирослава Сапко): «1971 року Грабал написав найзнаменитіший свій роман «Я обслуговував англійського короля». Упродовж 70-х років цей твір активно тиражувався у чеському самвидаві і лише 1980 року вийшов друком окремою книжкою, що відразу викликало репресії проти видавництва. Масовим накладом у 190 000 примірників роман вийшов аж у 1989 році» (С. 238). Та мало писати швидко і поспіхом, щоб бути опублікованим і схвально прийнятим, захопленим і схопленим читацьким колом, а з усіма трьома романами (К. Шульца, Камю, Грабала) так і сталося. «Швидко, але й смачно» – такий девіз на кухні цих трьох творців. Наприкінці роману Грабала головний герой-оповідач, а за професією прислужник (офіціант) різних готелів, цитує одного професора естетики і французької літератури, теж героя: «Найкраща людина та, котра вміє найкраще висловитися» (С. 223) і ця думка наштовхує на Мартіна Хайдеггера, який – «за» чисту мову, бо вона – візитівка буття. Однак коли думку професора французької літератури у контексті Хайдеггера прикласти до стилю самого Грабала, то виявиться, що для нього, очевидно, найкраще висловитися значить висловитися так, як є, коли зі словесними прикрасами, а коли й поздирати їх. Кажу це й на основі спостережень за грабалівським словом і власних, і, більш авторитетних, перекладача Винничука: «На відміну від Шульца (йдеться про Бруно Шульца, хоча я додала би для контексту й контрасту й стиль Карела Шульца – прим. Л. З.), котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Грабал писав, як дихав, перевтілюючись у своїх героїв. […] Одначе нелітературні слова – це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису, виробляючи з розділовими знаками незвичні для ока речі» (С. 237).
О, тут стається компаративне диво, наперед не зауважене мною! Усі три твори – і Карела Шульца, і Альбера Камю, і Богуміла Грабала – романи чернеткові, хай і різного ступеню тої чернетковості, бо ж не можуть ще такі письменницькі величини підпадати ще й під геть спільну психологію творчості. Здається мені, що з тої кількості саме таких чернеткових творів, яких сьогодні наважуються видавати все більше, протискаються якісь ширші дослідницькі обрії (зараз байдуже, наукового чи есеїстичного плану) для означення таких романів, припустимо, не так опису якихось їхніх спільних особливостей, хоча й такі можуть виявитися, як просто описати-розказати їхні творчі та видавничі історії.
Людмила Золотюк. Три успішні "романи-чернетки" / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.104-116.
