Катя МАРЧУК
ДРУГЕ ДИХАННЯ
— Бабусю, швидше замкни двері! — до кімнати, наче торнадо, увірвалася заплакана шістнадцятирічна дівчина, — ой, пізно, він уже тут…Скажи, що мене немає! Хоча ні, він бачив, як я заходила…скажи, що я не хочу його бачити! І нізащо не пускай сюди! — вона бігла через усі кімнати, щільно зачиняючи за собою двері і зупинилася тільки у найвіддаленішому куточку помешкання, за пятьма стінами і старою радянською шафою. Тут вона перевела нарешті подих і спробувала взяти себе в руки. Виявилось, що зробити це ой як непросто. Однак замкнуте приміщення та холодна глиняна стіна поступово повернули їй здатність думати. І це було вчасно, адже потрібно було терміново вирішувати, що робити далі. Вона ж бо добре знала Олега: навіть якщо бабусі вдасться відіслати його сьогодні, завтра він усе одно шукатиме зустрічі з нею.
Євгенія Степанівна, господиня цього дому, зовсім не здивувалася побаченим і почутим,оскільки чудово знала запальний характер своєї онуки. Крім того, вони завжди були близькими, і якщо вже Даринка зверталася за порадою, то виключно до неї. Тому, не вважаючи за потрібне розпитувати онуку про причини розігрування такого спектаклю, швидко пішла до дверей. Молодий хлопець усе ще стояв надворі, не наважуючись увійти до оселі, він, здавалося, цілковито занурився у думки, бо зовсім не чув, що діється навколо. А лише за крок від нього повис на ланцюгові оскаженілий від люті Барбос , який не міг повірити, що ця чужа людина так далеко зайшла на його територію і навіть не злякалася, більше того, вперто його ігнорує. Тому не дивно, що хлопець не помітив, як у вхідних дверях зявилася літня жінка і лише її голос повернув його до реальності.
— Ти даремно тут стоїш, хлопче, — Євгенія Степанівна намагалася говорити якомога мякше, — вона не вийде до тебе, принаймні сьогодні.
— Але ж я хотів лише поговорити, пояснити їй…я не хочу її втрачати, — хлопець виглядав розчарованим, але у щирості його почуттів жінка не сумнівалася, оскільки уже давно спостерігала за розвитком цих стосунків.
— І не втратиш, якщо наберешся терпіння. Ти ж знаєш мою онуку — якщо вже вона розлютилася, то абсолютно даремно чекати від неї обєктивної думки. Їй потрібен час.
— Але ж вона потім звинуватить мене у бездіяльності, скаже,що я уникаю рішучих дій. Та й, якщо начистоту, я не можу просто чекати її рішення, потрібно переконати її ! — він підсвідомо чекав підказки від цієї жінки, бо відчайдушно боявся зробити помилку, зіпсувати те, до чого так довго йшов.
Євгенія Степанівна з усмішкою сприйняла цю гарячковість, так притаманну молодості:
— Тобі стане спокійніше, якщо я пообіцяю, що спробую переконати Даринку поговорити з тобою найближчим часом? Нехай вона охолоне, подумає, а ти підбереш потрібні слова, зробиш висновки, — жінка лагідно дивилася на розгубленого і спантеличеного її словами юнака, однак прекрасно розуміла, що не втручатиметься у ці стосунки і підтримає будь-яке рішення своєї онуки.
Хлопець, мабуть, таки погодився з її аргументами, бо мовчки рушив до воріт, усе ще не звертаючи уваги на рижого Барбоса, до відчайдушного соло якого приєднався собачий хор із усього кутка. Жінка провела його поглядом і усміхнулася: молоді вони ще, от і не розуміють свого щастя. Її увагу привернуло велике лелече гніздо, яке вже років зо три тулиться до старої розлогої липи і щороку дає прилисток пташиним сімям. От і тепер там відбувається традиційне родинне дійство: дорослі лелеки навчають літати пташат. Вони всіляко підтримували молоде покоління, власним прикладом показували потрібні рухи, аби захистити дітей від помилок, які можуть коштувати їм життя. Мудрі птахи щохвилини промовляли їм безцінні поради своєю цікавою лелечою мовою. Євгенія Вікторівна з радістю продовжила б своє споглядання за цією ідилією, але в будинку на неї чекала засмучена онука.
Дівчина приміряла маску холодної гордині, навіть у дзеркало подивилася, аби переконатися у власній незворушності. Раніше це завжди спрацьовувало, та сьогодні все пішло шкереберть, та й цікавість, врешті, взяла гору і вже за мить вона стояла біля вікна і нишком спостерігала за «діалогом поколінь». Шкода, що звідси не чути слів, хотілося б знати, які пояснення цей бовдур приготував для її бабусі. А от зовнішня картинка як на долоні. І як тільки вона не помічала раніше, що в нього ніс горбатий? Та й сутулиться…от Квазімодо…і ноги, здається, трохи колесом. І ця дурнувата звичка загортати шапку догори…наче котілок на голову натягнув… Добре, що бабуня уже відправила його, а то б іще з десяток вад нарахувала б. Та тихо скрипнули двері і ще тихіше гукнули:
— Виходь уже, партизанко, територія чиста.
Дівчина позирала на жінку очима невинного цуценяти, її злість миттєво минула:
— Бабуню, пробач мені…я не навмисне. Ми були неподалік, а тут таке…і я чкурнула сюди, бо знала, що ти допоможеш…і не помилилася.
— Ой, Даринко, не знаю, що там у вас сталося, але хлопець мені здався досить приємним, і він уже готовий подати тобі руку для примирення…— жінка наливала воду в електрочайник, та краєм ока спостерігала за онукою.
— Ага, розігналася! Досить уже з мене! Ця історія повторюється сотий раз, а я маю прощати? — Дарина сердито смикала багатостраждальну блискавку своєї спортивки (улюблений спосіб заспокоєння нервів).
Бабуся готувала чай з малиною. Вона надто добре знала свою дівчинку, тому мовчки чекала, доки та впорається з емоціями, і чекати довелося недовго:
— Розумієш, мені уже набридло терпіти його нестерпний характер! Кожного разу, коли ми зустрічаємося з друзями, плануємо приємно провести час, поспілкуватися, відсвяткувати щось, він неодмінно все псує! Одного разу напився і відлупцював власного брата. Уявляєш? Як я повинна була це сприйняти? Іншого дня він звинуватив мене у тому, що я подругам приділяю більше часу, ніж йому! А сьогодні він перевершив самого себе — приревнував мене до найкращого друга, бо той розповів, що я подобалась йому у четвертому класі. Це ж маячня! Хай би ще Ваньці Стасюку морду начистив! Памятаєш, був у мене такий залицяльник у дитсадку…А тепер я вирішила — потрібно негайно розірвати ці стосунки, поки не пізно.
Дарина сьорбала уже холодний чай, кров у венах теж потроху переставала кипіти, і рішучість її поступово притуплювалась. Але це тепер справа принципу — вона не може продовжувати зустрічатися з людиною, якій щойно ясно дала зрозуміти, що не хоче її бачити. Іти на примирення після такого — це вже слабкість. А вона аж ніяк не слабка. ЇЇ самогіпноз перервала бабуся:
— Якщо ти все вирішила, значить так тому і бути. Людина сама будує своє життя, але будівництво — штука складна, всіляке трапляється. Покладеш неправильно одну цеглинку, подумаєш: «ет, це ж усього одна», а через кілька років будинок хилиться….а то і зовсім падає.
— Ні, я все вирішила правильно. Бо отак тягтиму-тягтиму ці стосунки, а потім таки вийду за нього заміж, змирюся з його нестерпним характером. А він і далі буянитиме, ревнуватиме, а, може, ще й руку на мене підніме! — Дарина була сповнена рішучості.
— Може, ти й права, я не буду переконувати тебе у зворотньому. Змінюються часи, тож мусять мінятися й люди. Хтозна, може, ти у свої шістнадцять знаєш сучасних чоловіків краще, ніж я. Але послухай одну історію. Я бачила її на власні очі, тому можу запевнити, що вона цілком правдива.
Дарина з радістю вслухалася в рідний голос, який завжди її заспокоював і додавав упевненості у власних силах. Крім того, розповідь про далеке минуле обовязково відволіче її від думок про день сьогоднішній. Бабуся зручніше влаштувалася у мякому кріслі і продовжила:
— У нашому селі тоді було багато молоді, але найбільше я памятаю одного хлопця — високий, чорнявий, широкоплечий, — від нього неможливо було відвести погляд. Усі наші дівчата тільки про нього і говорили, тільки про нього і мріяли. Крім того, він нещодавно повернувся з армії, де шість років плавав по морях, тож його вважали справжнім героєм. Та й характер у нього був геройський — жодна бійка не обходилась без його участі, та що там, саме він ті бійки, зазвичай, і починав. Він та його компанія прославились на всю округу, хоча слава ця була далеко не благородна. Скільки разів, напившись попередньо у когось «на хаті», вони ввалювались на танці і влаштовували «концерти» — розганяли бійками «чужаків» — хлопців із сусідніх сіл, які мали необережність саме сьогодні тут зявитися. Але, не зважаючи на це, дівчата готові були віддати все, аби цей чорноокий красень звернув на них увагу. А він був зовсім не проти такого розкладу речей: одній усміхався, з іншою танцював, третю вів додому, потім знову повертався на танці… І хто знає, скільки б іще дівочих сердець було розбито, якби не одна чутка. У селі стали говорити, що хлопець от-от має одружитися.
Дарина аж в долоні сплеснула:
— От-от, і на такого знайшлася управа! Мабуть, завагітніла одна з його пасій, а її батьки примусили їх одружитися! .
— Якраз навпаки. Його обраницею стала непримітна тиха дівчина, маленького зросту, без якоїсь особливої краси. Вона жила з матірю практично у землянці — їх будинок був зруйнований під час війни, а коштів на відбудову вони не мали. Коли хлопець заходив до їхньої оселі, то мусив нагинатися в дверях, а потім одразу сідати, бо стеля виявилась занизькою для нього. Втім, бідність нареченої його не хвилювала, бо незабаром було домовлено про день сватання.
— Бабусю, а ти так і не сказала, як звали того хлопця, — дівчина і сама здивувалася, адже уважно слухала історію, а про імя подумала тільки тепер.
Жінка, здавалося, розгубилася, а може, просто захопилася розповіддю і не чекала на питання:
— Я уже й не памятаю імен…давай назвемо його Павлом, а її Олею, адже суть не в іменах. Отож Павло зібрався свататись до Олі. Усі знайомі навперебій кинулись відмовляти дівчину і її матір від цієї «помилки, яка зруйнує їхнє життя». Звідусіль чулося, що цей розбійник і пяниця зруйнує долю бідній сирітці, занапастить і без того бідове життя. Однак, не зважаючи на всі перестороги, у визначений день Оля з мамою чекали дорогих гостей. Вони зібрали, як могли, скромний обід і з хвилюванням готувалися до важливої події. Однак час ішов, а нареченого зі сватами все не було. Оля заспокоювала маму, адже всіляке буває: десь затримались, дороги погані, розмиті, щось забули і повернулися. Уже надвечір дівчина втратила усіляку надію, надворі сутеніло, а з дороги не чутно було жодного звуку. Оля почала прибирати зі столу, коли почула тріск і жахливу лайку надворі. Вибігла на поріг і вклякла: у подвіря, поваливши і без того хисткий пліт, вїхала підвода із схарапудженими кіньми. З неї зіскочила пяна процесія на чолі з її майбутнім чоловіком.
Дарина не змогла стримати емоцій:
— От негідник! Навіть у такий день напився, ще й зявився аж увечері. Усі чоловіки однакові, їм не можна довіряти! Сподіваюся, вона вигнала його геть?
— Ні, вона й словом йому про це не обмовилась. Сватання таки відбулося, і вже зранку Павло лагодив зламаний напередодні пліт. Оля ні в чому його не звинувачувала. А вже за місяць зіграли скромне весілля. Гроші на святкування довелося позичати, оскільки ні в Олиної мами, ні в Павлової багатодітної родини не було змоги допомогти молодятам. Тому усі подаровані кошти розійшлися на віддавання боргів, а новоспечена сімя залишилася ні з чим. Павло прекрасно розумів, що й надалі жити у землянці вони не можуть, потрібно зводити будинок. Залишків весільних грошей вистачило лише на каміння під фундамент. Але це вже був початок, і Оля пишалася своїм молодим чоловіком. Однак інші люди ставились до цього скептично. Як тільки Павло привіз матеріал до двору, на вулиці зібралися сусіди. Чоловіки попихкували цигарками і з іронією спостерігали за його роботою. Але хлопець цього не помічав, думав, скільки всього ще треба, аби побудувати сяку-таку хатку, і де підзаробити додаткову копійчину. Один із сусідів нарешті вирішив почути інформацію з перших уст:
— Агов, Павло, нащо тобі стільки каміння?— він удав, ніби щойно побачив привезений матеріал.
Хлопець зовсім не приховував своїх намірів, швидше навпаки, сподівався на пораду від старшого і досвідченого чоловіка:
— Хочу будинок ставити, не все ж життя нам у землянці жити, от на фундамент поки що буде, а там ще підвезу.
Павло очікував, що зараз чоловіки розпитуватимуть далі, порадять, де вигідніше узяти дошки, цемент, пісок, може, навіть, запропонують свою допомогу. Та вони пішли геть, ледь дослухавши його слова, і вже віддалік він почув їхню розмову:
— Та не привезе він більше нічого, запамятаєте мої слова, — сусід навіть не стишував голосу, — пропє ще й це каміння.
Другий сусід теж не мовчав:
— Шкода дівку, не буде їй із ним життя, проплаче свою молодість, бо такі як він не змінюються. Ха, будуватися він буде! Цей ледар уміє тільки кулаками махати та за спідницями увиватися, а те каміння мохом поросте.
Першим пориванням Павла було догнати чоловіків та відгамселити так, щоб дружини з дітьми не впізнали, але щось його зупинило. У цей момент до нього підійшла Оля і тихо обійняла своїми теплими руками. Він кілька секунд уважно її розглядав, а потім пообіцяв:
— Ти ніколи не будеш плакати через мене…ніколи. Віриш мені?
— Вірю, — Оля сказала це тихо, але справді повірила тому, кого любила понад усе.
Надія Вікторівна замовкла. Вона все ще була у минулому і Даринка довго дивилася на неї, чекаючи продовження:
— То що далі, бабусю, він дотримав своєї обіцянки?
— Дотримав. Оля ні разу не пошкодувала, що вийшла заміж за Павла. Більш ніжного, вірного та надійного чоловіка годі було й шукати. Він працював одночасно на лісопильні і в кузні, аби мати змогу забезпечити сімю і підкупити необхідні для будівництва матеріали, практично сам зводив будинок — вечорами, у такі рідкі при його зайнятості вихідні. Оля з матірю чим могли допомагали, і попри всі труднощі не порушили його наказ: ні в якому разі не просити допомоги в чужих людей. Однак, попри всі труднощі, Павло встиг закінчити будівництво до народження першого сина. До народження другого він був уже шанованою людиною в селі, майстром на всі руки. Його кликали на різні кутки села, просили допомогти з будівництвом, копанням криниці, обробітком землі. Це приносило додаткові кошти, тому Павло дозволив собі покинути кузню і лісопилку, та влаштувався лісником. Він завжди мріяв приносити користь не лише людям, а й природі.
Даринка витирала сльози зворушення, її недавні переживання відійшли на другий план:
— Бувають же і в житті такі історії, а я думала, що лише в кіно.
— А кіно черпає матеріали із життя, — знизала плечима бабуся, — а я, схоже, заговорилася, от як стемніло уже надворі. Доведеться тобі лишитися на ніч, бо я переживатиму, та й дідусь от-от повернеться, будемо вечеряти.
— Та я з радістю, — тихо сказала дівчина, після твоєї розповіді хочеться тільки лягти в ліжко, заплющити очі і мріяти…
Даринка завжди затишно почувалася в цьому домі, у дитинстві ніяк не хотіла переїздити з батьками у новий просторий будинок, боялася тієї будівлі, просила, аби її залишили тут, з дідусем та бабусею. Тоді улюблений дідусь, Василь Савелійович, повів її до нової оселі, яку він сам побудував, і пояснив, що вклав туди частину своєї душі, велику кількість турботи та любові, тож їй нічого боятися. І вона йому повірила. Тепер, лягаючи спати після розмови з такими близькими їй людьми, Дарина була впевнена, що все буде добре.
Ранок зустрів дівчину теплими обіймами. Вона виглянула у вікно і усміхнулася — дідусь майструє одне зі своїх безкінечних замовлень. То, певно, віконна рама для дядька Романа, принаймні вчора вона щось таке чула. Ось дідусь чомусь кидає усе і швидко йде до літньої кухні, на ходу щось вигукуючи…Ага, то він запримітив, як бабуся несе від криниці повне відро води і свариться на неї, що не покликала його на допомогу. Дарина може згадати безліч подібних ситуацій: бабуся доїть корову, а дідусь свіжою кленовою гілкою відганяє набридливих мух, потім бере повну дійничку і стільчик для доїння, і повільно рушає до літньої кухні; ось вони удвох ідуть із лісу: дідусь із двома повними корзинами грибів та бабуся з торбинкою з-під обіду. Дівчина гортала приємні спогади і раптом спохватилася:
— Ну звичайно, як же я одразу не здогадалася! — вона поспіхом накинула на себе халат і помчала до літньої кухні.
Надія Вікторівна готувала сніданок і не одразу помітила схвильовану внучку. Дарина з усмішкою дивилася на бабусю:
— А того хлопця насправді Василем звуть, правда?
Бабуся підморгнула онуці:
— Таки розсекретила мене?
— Я так і знала, відчувала, що в тій історії було щось знайоме, — Дарина рушила до дідуся через двір, і подумки картала себе за нездогадливість. Адже майже все співпадало, не зважаючи на вигадані імена. Дідусь із багатодітної родини, шість років служив у морфлоті, працював у кузні, був лісником, сам побудував будинок — усе це вона знала з дитинства. Крім того, він безмежно любить бабусю, навіть возив її дивитися на північне сяйво після весілля, ніколи її не ображав, завжди беріг, і зараз береже. Їй стільки всього хотілося від нього дізнатися, але запитала лише одне:
— Дідусю, за що ти полюбив бабусю?
Василь Савелійович задумався лише на мить:
— Вона єдина, хто в мене вірила…і єдина побачила мене справжнього…
Дідусь завжди був небагатослівний, та й навіщо говорити більше? Дарині й так усе було зрозуміло, як божий день: сьогодні ввечері вона помириться з Олегом. Відтепер спробує більше уваги звертати на його чесноти, менше — на вади, сприймати його таким, який він є насправді. І, можливо, спробує зовсім трішечки його перевиховати, але не вичитуванням моралі, а любовю та підтримкою.
Катерина Марчук. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.83-89.
