Анна Залізовська. Метанойя, або крок до істини. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Анна ЗАЛІЗОВСЬКА

МЕТАНОЙЯ, АБО КРОК ДО ІСТИНИ
(поч. у №13,14)

233"\C
Час… Він є цінний, його ніколи не вистачає. Час означає щось, що створює незручності. По суті, являє собою постійний розпорядок, який управляє життям. Тобі знайоме відчуття, коли здається, що час ніби зупиняється, а день тягнеться безмежно довго? Насправді ж міняється не час, а те, як ти його відчуваєш.
Повсякденно людина знаходиться у бурхливому коловороті подій, ситуацій, людей, тощо. Говориш, що не маєш часу, щоб відвідати рідних, але маєш достатнього його для розваг. Говориш, що родина є для тебе найголовнішим пріоритетом, але на розмову з близькими не маєш часу. Говориш, що любиш, але, при цьому, не помічаєш потреб коханої людини. Найчастіша відмовка — не маю часу. Але коли його матимеш? Говорять, що час — то гроші. Але хіба гроші здатні задовольнити усі потреби? Грошей, аналогічно як і часу, ніколи не вистачає. Отже, до чого прийдеш у кінці свого життєвого шляху? Хіба ця логіка речей прийнятна для тебе?
Чи залежимо ми від часу? А може час залежить від нас? Чи можна управляти часом? Чим взагалі є час? А може його й немає? Думаю, що хоч одного разу, застановлювалися над цим питанням? Особисто я —  так.
Цікавий вираз — «жити в ногу з часом». Варто тільки вдуматися і скільки ж цікавого можна витягнути із себе… живе собі час, а ти біжиш за ним, наздоганяєш його, рівняєшся на нього, щоб тільки встигнути за ним. А що відбувається з тими, хто не біжить за часом? Як же живуть ті, для кого час — це ….
Існувала думка, що часу немає, є тільки необхідність людини в обмеженні, прагнення тримати себе в рамках, називати це можна по-різному, але зміст один. Згодна, неможливо було б жити без організації та дисципліни, якось потрібно було впорядкувати хаос, у результаті чого й зявилося поняття «час» поряд з іншими стримуючими факторами: «тисячоліття», «століття», «десятиліття», «рік», «місяць», «тиждень», «день», «година», «хвилина», «секунда» і більш філософське «мить». Неначебто все на своїх місцях. Усе красиво й, головне, «вчасно».
Тільки давить щось, сковує, правда? Ми часто говоримо: «часу мало», «часу не вистачає», або ще гірше «часу немає взагалі». Якщо придивитися до себе, заглянути в глибину себе, то можна помітити, що багато чого ми робимо не тому, що прагнемо, а тому, що настав час! Нехай то звучить досить банально, проте часто говоримо, що прийшов час їсти, спати, іти до школи, до університету, на роботу, прийшов час одружуватися, народжувати, ставати розсудливими, провадити здоровий спосіб життя, старіти, і врешті настав час помирати. Практично все робиться за часом. Безперечно, це то, що дійсно повинно бути «вчасно», але! Задумайся, коли приходить час, що-небудь робити, чи прагнеш того, що диктує тобі час? Чи це то, що тобі дійсно потрібно?
Так, хаос ми впорядкували, дисциплінувалися, але, забули про золоту середину, що й призвело до того, що час повністю управляє нами й нашими життями.
Безперечно, комусь так легше. Багато тих, хто дійсно «живе в ногу з часом» і все окей, ну хоча б тому, що вони й не думають про зазначене вище. Можливо, нехай вони й надалі продовжують жити в тому ж дусі, щоб смуток сумніву не пригнічував їхні душі… По суті все є відносним. І кожному особисто варто задуматися чи не задумуватися на тим, як сприймати чи не сприймати часові категорії та багато іншого, чим можна знехтувати або взяти до уваги.
Існують речі, які непідвладні людям. То є чимось, що більше за нас. Більше за звичайний впорядкований план на майбутнє. Те, що я бачу за вікном кожного ранку, в одну мить перетворюється в розуміння ілюзорності так знайомих краєвидів. Таким чином, починаю думати, де ж вона справжність? Чи взагалі існує хоча б приблизний її образ у тому виснаженому і кволому світі?
Простіше прокидатися з дня у день і виконувати звиклі речі. З часом життя перетворюється у механізовану реальність, а люди стають всього-на-всього привидами, які то зявляються, то йдуть десь у забуття, звідки власне і прийшли.
Мало господарювати над часом, варто розумно розпоряджатися ним. Ніколи не ціниш того, що маєш, лише, коли втрачаєш, починаєш задумуватися, але вже занадто пізно. Усе позаду.  Минуле тепер має повну владу винести тобі вирок на майбутнє. Боюся, що не буде це то, на що сподівався.
За часів, коли тільки започатковувалася комерція та розвивалися горшово-ринкові відносини існував банк, власником якого був підприємець, званий Креадор. Він був настільки могутнім, що весь світ був йому підвладний. Банк цей працював за незвичною схемою, яка полягала в тому, що кожного разу, коли на світ народжувалась людина, Креадор знаходив її у базі данних і відкривав рахунок на її імя. Кожного ранку на рахунок банкір нараховував 1440 банкнот, якими людина могла скористатися впродовж дня. Вночі ж уся сума згорала, зранку знову поновлювалася. В кінці життя, коли людина мала відійти з цього світу, Креадор роздруковував їй рахунок, у якому було чітко зазначено скільки людині було нараховано  банкнот, скільки вона витратила і на що була витрачена та чи інша сума.
Кожного ранку до відділень банку приходили люди, брали потрібну суму і йшли у власних справах. Одні знімали усі банкноти одрузу і впродовж дня займалися тим, що розкидали їх по вулицях, там, де проходили, витрачали на різний дрібний крам, який їм не так вже й був потрібен, на оплату рахунків у ресторанах, просиджували в казино, купували дорогі автомобілі, одним словом — усі витрати були здійснені заради власної втіхи та задоволення. Вони не цінували банкнот і сприймали їх як дане.
Інші ж вкладали банкноти у власний бізнес, у вигідні контракти, нерухомість, дорогоцінні метали, словом у все, що, як вони вважили, могло принести їм ще більшу вигоду. Також вони ніколи нікому не дарували зайвих банкнот, усі витрати завжди були розплановані. Кожна банкнота була підрахована та витрачена за планом.
Ще інші, знімаючи банкноти, витрачали їх на купівлю книжок, які допомагали розвиватися і пізнавати світ, на подорожі, які збагачували душу, на власну сімю, яку любили,  на здійснення своїх мрій, на підтримку здоровя тощо. Вони дарували банкноти потребуючим, друзям, сусідам. Кожна банкота для них була цінною і вони протягом дня витрачали їх з користю для себе, а головне для блага людей, які потребували їх.
Коли ж приходила хвилина залишати цей всіт, кожна людина прагнула подивитися на рахунок, який Креадор підготував заздалегідь. Люди, які все життя витрачали банкноти на розваги та розгульне життя відходили з відчуттям скорботи та душевного відчаю. Вони розуміли, що їм було багато дано, але користуватися цим вони так і не навчилися, бо, зрештою, і не прагнули навчитися жити повноцінним життям. Їхні душі були сірими та моторошними. Вони прожили своє життя дарма.
Люди, які впродовж життя те й робили, що вкладали банкноти у матеріальні речі, теж були сповнені смутком, тому що бачили, що нічого з того, що вони зуміли заощадити не забереш із собою, що скарби світу цього є тлінними, а душа тепер має відійти бідною та спотвореною дрібязковою поміркованістю. Вони так і не зуміли відрізнити справжності від омани, якій присвятили життя.
Люди ж, які витрачали банкноти з розумом, які цінували їх та прагнули використати якнайкраще, відходили з відчуттям радості та реалізованості. Їхня душа сіяла таємничим сріблястим блиском, якого не віднайдеш у цьому світі. Вони бачили, що майже всі банкноти, подаровані їм від початку життя, були витрачені на речі, які збагачували їхні душі та освітлювали їх кожного разу, коли ділилися ними з іншими людьми, які потребували уваги.
Креадор й надалі продовжував відкривати рахунки для людей, і тільки від кожного з них залежало чи буде радіти їхня душа, коли матиме покинути цей світ, чи дивитиметься, як при температурі 233 хвилини за Цельсієм згорає останнє — рахунок їхніх витрат дорогоцінного часу.
Час — безцінний, непомітний ресурс, який йде за найбільш жорсткою ціною — 60 хвилин за годину. Якщо не навчитися керувати ним, він просочиться, наче пісок кріць пальці. Час ні на кого не чекає! Вчора? То історія. Завтра? То таємниця…
Минуле й майбутнє існують тільки в наших думках. Минулого вже немає. Майбутнього ще немає. І не залежно від того, згадуєш ти про минуле або мрієш про майбутнє, живеш ти тільки в сьогоденні. Тільки в сьогоденні можна щось міняти  — ні минуле, ні майбутнє нам не підвладне, хоча власне наші вчинки і вибір визначають, яким буде завтра. Тільки в сьогоденні можна бути щасливим: спогади про минуле щастя — смутні, очікування майбутнього щастя — тривожно!
Міркувати можна нескінченно довго, думка буде породжувати іншу думку, яка у свою чергу знайде собі спростування і так далі. Поміть, нескінченно. Мені подобаєється це слово. Бажаю, щоб ти і тільки ти управляв своїм життям!

СВОБОДА З ПРИСМАКОМ КАВИ
Студент прийшов до Професора й почав скаржитися. Зрозуміло, що на своє важке життя. Попросив у Професора  поради, що робити, коли і те й інше звалилось, і взагалі, просто руки опускаються!
Вчитель мовчачи піднявся й поставив перед собою чотири казанки з водою. В один він кинув деревяну скалку, в інший — морквину, у третій — яйце, у четвертий — розчавлені зерна кави. По якомусь часі він витягнув те, що кинув, із води.
«Що змінилося?» — запитав Професор. «Нічого… нічого» — відповів Студент.
Професор мовчки кивнув і поставив ці чотири казанки з водою на вогонь. Коли вода закипіла, він знову кинув в один деревяну скалку, в інший — морквину, у третій — яйце, у четвертий — розчавлені зерна кава. Через якийсь час він вийняв деревину, моркву, яйце й налив у чашку ароматної кави. Студент, звичайно, знову нічого не зрозумів.
«Що змінилося?» — знову запитав Професор. «Те, що повинно було трапитися: морква і яйце зварилися, деревина не змінилася, а зерна кави розчинилися в окропі», — відповів Студент.
«То лише поверхневий погляд на речі», — відповів Професор. «Подивися уважніше. Морквина розварилася у воді й із твердої стала мякою, що легко руйнується. Навіть зовні вона стала виглядати по-іншому. Деревина нітрохи не змінилася. Яйце, не змінилось зовні, але в середині стало твердим, і йому вже не страшні удари, від яких раніше воно… випливало зі своєї шкарлупи. Кава зафарбувала воду, додала їй новий смак і аромат».
«Вода — то наше життя. Вогонь — то зміни й несприятливі обставини. Морквина, дерево, яйце й кава — це типи людей. Вони всі у важкі моменти життя міняються по-різному».
1. Людина-Морква. Таких більшість. Ці люди тільки у звичайному житті здаватимуться твердими. У моменти життєвих колотнеч вони стають мякими й слизькими. Вони опускають руки, звинувачують у всьому або інших, або «непереборні зовнішні обставини». Ледве «придавило» і вони вже в паніці, психологічно роздавлені. Такі «морквини», як правило, легко стають «жертвам моди», прагнуть, щоб «усе було в них, як у людей», саме на них заробляють свої статки щасливі торговці, політики і ворожки.
2. Людина-Дерево. Таких мало. Ці люди не міняються, залишаються самими собою в будь-яких життєвих ситуаціях. Вони, як правило, холоднокровні, внутрішньо спокійні й цільні, чи що. Саме такі люди показують усім, що й важкі життєві обставини — усього лише життя, і за чорною смугою завжди наступає біла.
3. Людина-Яйце. Це ті, кого життєві негоди загартовують, роблять міцнішими! Таких людей дуже-дуже мало. Саме такі люди у звичайному житті — ніхто, а в години негоди вони раптом «твердіють» і завзято долають «зовнішні обставини».
4. «А як же кава?!» — вигукнув Студент. «О — то найцікавіше! Зерна кави під впливом несприятливих життєвих обставин розчиняються в навколишньому середовищі, перетворюючи несмачну воду в смачний, ароматний і бадьорий напій!» — відповів Професор, із задоволенням присьорбуючи ароматну каву із чашки.
Є особливі люди. Їх одиниці. Вони не стільки міняються під впливом несприятливих обставин, скільки трансформують самі життєві обставини, перетворюючи їх у щось прекрасне, отримуючи користь від кожної несприятливої ситуації, та змінюючи на краще життя всіх людей навколо.
Ось Ти і пройшов достатньо недалеку відстань, порівняно з тією, яка ще чекає на тебе далі. Ти зумів піднятись на твою особисту гору пізнання. Поборов свої страхи, відчув власну немічність, яка не є такою, але усвідомлення її, зробило Тебе сильнішим. Подивись навкруги. Здивований, чому тут нічого немає, окрім прекрасногокраєвиду? Де ж Храм? Хочу сказати, що Твій Храм у Тобі. Твій Храм — це місце твоїх переживань, емоцій, почуттів, протиріч, взлетів і падінь, врешті —  це твоя істинність. Істинність того, ким Ти є, і що для тебе дійсно важливо. Тут немає місця фальші, омані, підступності. Ти знаєш хто Ти, знаєш, що ніколи не будеш ніким іншим. Вибір лишається за Тобою: повноцінне життя чи повільна смерть. 
Те, що зараз бачиш, що відчуваєш, те, що переповнює Тебе та ясним полумям горить  у Тобі, відображаючись у Твоїх очах і є ІСТИНА.
У кожного вона своя, але шлях до її пізнання пролягає через усвідомлення того, ким Ти є, найпеше для самого себе, задля чого усе, що неустанно будуєш та розуміння того, чи варто втікати від чогось, що з дня у день не дає спокою, чого прагнеш позбутися, але що, зрештою, веде до одвічного бажання кожної людини — до СВОБОДИ.

Анна Залізовська. Метанойя, або крок до істини. Проза

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.113-117.

Анна Залізовська. Метанойя, або Крок до істини. Людська загадка. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Анна ЗАЛІЗОВСЬКА

Метанойя, 
або Крок до істини

Людська загадка
З усіх проблем, з якими зіштовхувалися люди в ході історії людства, ймовірно, найбільш заплутаною є загадка самої людської природи та місця людини у всесвіті. У яких тільки напрямках не велися пошуки, безліч різних концепцій було висунуто, але ясна та точна відповідь дотепер вислизає від дослідників. Одне відомо достовірно — усі люди є різними і за кожним криється своя особлива історія, яку творимо щодня.
Мудрість людька є досить субєктивною, бо часто побудована суто на власному досвіді чи надбаннях попередніх поколінь, що саме по собі становить ряд субєктивних поглядів. Проте мудрість не існує задля самої себе, але для того, щоб кожен, хто звертається до неї, мав можливість зробити правильний вибір.
Має рацію той, хто говорить: «У мене немає зброї — мій розум — моя зброї; у мене немає сили — ваш страх — ось моя сила; у мене немає друзві — істина — ось мій друг; у мене немає ворогів — ви самі собі вороги; у мене немає вчителя — тиша — ось мій учитель; у мене немає бажання чинити помсту — байдужість — ось моя помста; у мене немає бажання судити — ваші гріхи — ось ваші судді». Власне тому найголовніша мить — сьогодні, найбільш близька людина — та, яка є поруч у цю мить, а найголовніша справа — робити добро для того, хто є поряд, бо саме для цього ми народжені.
Людина підійшла до дерева, ввічливо штовхнула його ногою і попросила:
—  Дерево, позич мені сенс життя.
— Навіщо тобі сенс мого життя? — прокинулося Дерево.
— Я заплуталась... — сказала Людина. — Розумієш, не знаю, куди йти, не знаю навіщо. Час проходить, а я по суті не знаю, хто я... Я втомилася від невизначеності, втомилася боятися, що зроблю що-небудь не те, втомилася блукати навпомацки, втомилася здійснювати помилки...
— Розумію, — сказало Дерево. — Але чим можу допомогти тобі я?
— Позич мені свій сенс життя, — повторила Людина. — Може, допоможе...
— Добре, — погодилося Дерево. — Ось мій сенс життя: рости.
—  Рости? — перепитала Людини. — Просто рости? І все?
—  Так, —сказало Дерево, —просто рости — і все, —і воно замовкло.
— Дерево! Почекай, не засинай! —крикнула Людина. — Поясни, що означає «просто рости»? Адже я і так — просто росту! Точніше, — виправилась вона, — раніше росла, зараз вже виросла...
Але Дерево не відповідало, і Людина пішла до річки.
— Річко! — крикнула Людина.
— Що? — відгукнулася Ріка.
— Позич мені свій сенс життя! — попросила Людина.
— Навіщо? — запитала Ріка. — Що, свого не маєш?
— Не маю... — опустивши голову, сказала Людина.
— От як... — сказала Ріка. — Тоді гаразд, слухай. Мій сенс життя — текти.
— Текти... — повторила Людина.
— Так-так, текти, — і Ріка поклекотіла кудись по каменях.
Вирішивши почекати для достовірності, чи не розяснить Ріка свою позицію, Людина лягла на березі і стала грітися на сонці.
— Як справи, Людино? — запитало Сонце.
— Взагалі-то не дуже, — поскаржилася Людина. — Сенс життя не можу відшукати. Дерево говорить: «Рости», Ріка говорить: «Текти», але мені щось рости і текти не зовсім хочеться... Може ти щось порадиш? Який у тебе сенс життя?
— Із задоволенням, — сказало Сонце. — Мій сенс життя — дарувати світло.
— «Дарувати світло», неймовірно! — сплеснула руками Людина. — І це все?
— Все, — підморгнуло Сонце. — А! Ні, є ще.
— Що ж? — пожвавилася Людина.
— Тепло. Дарувати тепло. І світло! — нагадало Сонце і покотилося за горизонт. Стало темно.
— Дивні всі, куди діватися! — обурилася Людина. — А мені як бути? Зростати? Текти? Або, може, дарувати світло? Дарувати світло... Лампочку, чи що, на ніс повісити й базікати?
— Місяцю! Гей, Місяцю-у! — звернулася Людина.
— Так? — Місяць виглянув із-за гребеня гори і посвітив яскравіше, аби розгледіти, хто тут виє.
— Який у тебе сенс життя? — голосом, повним розчарування, запитала Людина.
Місяць помовчав і урочисто відповів:
— Відчувати порожнечу.
Аж луна горами прокотилася. Людина вже втомилася дивуватися відповідям, але тут не могла не здивуватися:
— Як можна відчувати порожнечу? Це ж коли нічого немає! — вигукнула вона.
— А як можна не відчувати порожнечу? Адже це те, звідки береться все, — мяко заперечив Місяць і поплив у піднебесся.
Людина закрила очі і спробувала осмислити все, що їй було сказано. Не вийшло. У голові все перемішалося. «Рости, текти, дарувати світло, відчувати порожнечу... Маячня якась...» — Людина трусонула головою і розплющила очі. Перед нею стояла дитина.
—  Вітаю! — сказала Дитина.
—  А ти як тут опинилась? — злякалася за Дитину Людина.
—  Ти чого сидиш? — спитала Дитина.
Людина поставилася до ораторського маневру маляти зухвало, але вирішила відповісти (все одно нічого не зрозуміє):
— Сенс життя шукаю...
— І що, знайшла? — поцікавилася Дитина.
— Ні... Не знайшла...
— А я знайшла! — радісно повідомила Дитина.
— І давно? — з насмішкою спитала Людина.
—  Не знаю, — відповіло Дитя.
Людина почала нервувати:
— Ну, і який у тебе, о наймудріший з малюків, які бігають вночі по лісу самі, сенс життя?
Але Дитяти вже і слід простиг. І лише з темноти донісся його переливчастий сміх:
— Гра-а-а-ти-ся!!!
— Ах, гратися! — сплеснула руками Людина. — От так порада! — розчарована, вона кинула услід глузливому Дитяті пучок трави. Не влучила.
Тим часом почало світати. Людині більше не хотілося ні в кого запитувати про сенс життя. Вона встала, обтрусила руки і пішла світ за очі. Незабаром в голові виникла якась мелодія, і вона заспівала. Спочатку тихенько, собі під ніс, а потім — дужче, на повний голос. І раптом відчула, як довкола все завмерло. Тоді Людина заспівала ще голосніше, ще впевненіше. У своєму несподіваному співі вона забула про все, і так їй стало хороше на душі, ясно і радісно, що вона навіть не здивувалася, коли помітила, що сам Час зупинився, дозволяючи звукам прекрасної мелодії текти, грайливо переливатися і розростатися, заповнюючи собою все довкола…
Шукаючи сенсу власного життя ми думаємо, що то має бути щось надзвичайне й особливе. Але досить часто сенс проявляється в малих речах, які згодом ведуть до великих.
З іншого ж боку, реально, багато для кого сенс життя не переходить за межі нічних клубів, компанії часто вдаваних друзів, алкоголю чи легких наркотиків. Радикальний максималізм і токсичний «отупізм» нікому ще не приносили щастя. Лише те світло, що є в кожній душі може стати дороговказом на шляху до реалізації себе як повноцінної та мислячої особистості.
Французька письменниця Симона де Бовуар говорила: «Життя людини має сенс доти, доки вона вносить сенс у життя інших людей за допомогою любові, дружби, співчуття і протесту проти несправедливості».

***
Ти чуєш? Дощ… Шкода, що не весна, шкода, що він не весняний, а осінній. А вони ж такі схожі… Знаєш, весняний дощ, ніби провісник чогось нового, допомагає танути снігу, щоб у найближчому часі зявилися перші паростки. А осінній дощ — він… він ніби прощається. Якимось холодом віє від нього… неприємним.
Зима… Напевно, радіти їй можуть лише ті, хто вміє радіти життю. Так… Радіти життю — це талант, якому потрібно вчитися усе те саме життя, і добре, якщо ти встигнеш навчитися — залишиться час пожити.
Дим цигарки… Розвіюється по кімнаті, піднімається вгору, забираючи з собою думки… Пануючу тишу порушує ледь чутний тріск тліючої сигарети… Залежність? Не думаю… Залежність може бути від невпинних пошуків,  від безупинної гонки за бронзою, бо золото ніколи не посідає той, хто не гідний цього. Певно тобі складно зрозуміти мене, але просто не намагайся, і тоді зрозумієш.
Між нами ніби якась прірва. Ми ніби разом, і в той же час далекі одне від одного. Ми ніби поряд і тут же безмежно далекі. Ми близькі, але й чужі одне одному. Проблема, певно, в тому, що ми намагаємось оцінити почуття. Любов, щастя, добро, зло та інше —  то вигадані чуттєві капегорії, які ніяк не пояснюють наш стан. Намагатися оцінити те, що оцінити не можна — безглуздо, однак, ми раз за разом намагаємося зробити це — ускладнюємо собі життя і самі ж цьому не радіємо… Видихаючи останню порцію Диму і загашуючи недопалок, питаєш себе: чого насправді хочу? Саме тоді, коли не роздумуєш, не вагаєшся, встигаєш зробити те, що принесе насолоду. Але, зазвичай, у цій масі непотрібного, навязаного, кожного дня метушишся, шукаючи голку у скирті своїх бажань.
А який сенс? Дізнаєшся, чого хочеш, зрозумієш те, що є найбільш вагомим, досягнеш цього, але то вже не буде подобатись тобі… Адже відчути, що вода є теплою, можеш лише тоді, коли твоя рука була омита холодною. Так і тут — спочатку ти відчуваєш холод незнання, а пізніше насолоду від теплоти пізнання.
Та, певно, це не важливо… Розмова з дорогою серцю людиною... Ви чуєте одне одного, чуєте не слова, не інтонацію, а чуєте почуття одне одного, бачите одне одного, ваша мрія здається здійсненою, нехай і на мить, але реальну, живу, якщо хочеш, покірну, але справжню. Так часто не звертаєш на це уваги, як на картину, яка дуже подобається, ти купуєш її, але через декілька тижнів, перестаєш її помічати.
Тиша… Тиша, порушена тріском сигарети і заспокоєна, в той же час, ритмом осіннього дощу. Тиша, яка змушує шукати відповіді, блукати по моторошних лабіринтах власної душі… Тиша, крізь темінь якої пробивається крик почуттів, крик любові, який бореться з гордістю, гнівом і простою людською дурістю, —  тією, що здатна знищити найбільш чисте та сильне кохання у світі.
Наскільки розпачливо звучить її мовчання, проголошуючи зрадницький вирок — осінню самотність…

P.S. Без надії сподіваюся

 «Якою б жорстокою не була до людини 
доля, якою б покинутою і самотньою
вона не почувалася, завжди знайдеться   
серце, нехай невідоме для неї, але     
відкрите настільки, щоб відгукнутися
на заклик її серця».
Генрі Лонгфелло
       
Лише те, що веде нас до світла, приносить радість. Перебуваючи у світлі, ми почуваємося захищеними, повними оптимізму та позитивних емоцій. Світло розсвітлює темінь, допомагає долати страх, безпорадність, морок. Саме воно дарує життя. Воно потрібне нам, як повітря.
Коли бачу все чітко і ясно, можу творити. Натомість, коли мої очі огортає темінь — втрачаю впевненість, відчуваю безпорадність. Те, що здавалося сенсом усього життя, зникає в одну мить.
Що сьогодні діється з тобою? Що домінує у твоєму житті? Світло чи пітьма? Чи впевнений ти, що наступний твій крок буде таким же твердим та непохитним, як попередній? Як ти почуваєш себе у цей момент? Чим для тебе є світло, а чим темрява?
Я знаю, ти втомився. Можливо для тебе то лише безглузда балаканина, проте, можливо, ти бачиш у тому сенс. Якщо це дійсно так, то я недарма існую в тому всіті. Позаду наші кроки роздумів. Скільки пар тих слідів є не знаю. То залежить від тебе. До мети лишилися лічені слова, які можуть так і залишитися словами, а можуть потрапити до твого серця.
Подумай, чи підсилу тобі буде вийти на свою гору, коли твій ліхтар вимкнеться, а запасних батарейок не матимеш при собі, коли цілковита темрява огорне тебе, забє у кайдани й виїдатиме тобі очі? Ти спраглий, а запас води вже майже вичерпаний.
Щоб вижити, потрібно знайти джерело, з якого можна було б напитися удосталь, відновити сили та зробити останній ривок. Але де шукати? Можу сказати одне: струмок цей знаходиться  тільки в одному місці, яке так часто є забутим тобою… Десь там, глибоко у твоєму серці, він прагне вибитися і потекти стімким потоком переміюючи тебе.
Відчуй як життя пульсує у твоїх венах. Задумайся, що ж насправді здатне освітити твою душу, що змушує серце битися з неймовірною силою, часто незалежно від твого бажання стримати чи заглушити цей шалений ритм? То є щось, що лунає з глибини твого єства. Дозволь собі хоча б раз заглянути глибше, ніж у життя твого сусіда, відчути щось, що здатне зробити твоє життя більш світлим та щасливим. Тільки там зможеш знайти те, чого потребуєш. Не бійся вийти на двобій зі своїми страхами. Я розумію як буває важко повернутися туди, куди назавжди закриваєш собі дорогу, але кожна перемога над собою робить нас сильнішими. Ти мусиш запалити світло, яке освітить тобі шлях. Інакше відійдеш, так і не дізнавшись, наскільки величною є Святиня, задля якої ми вирушили у це паломництво.
Довірся мені, я прагну показати тобі прекрасний світ, який так часто знищує у собі. Я супроводжуватиму тебе до вогнища, яке сповнить тебе енергією, за допомогою якої зможеш зарядити ліхтар та освітити шлях. Навіть, коли все, що окриляло тебе зникає в одну мить, не жалкуй ні про що пройшло, але усміхнись, бо це було. Спогади зігріватимуть холодними ночами, а память назавжди збереже відбиток твоїх почуттів.
У моєму житті було багато суєти, невизначеності, заклопотаності, але усе враз міняється, коли відчуваєш її лагідний подих. Вона приходить тихо, зовсім несподівано, повністю змінюючи тебе. Вона, як вітер, якого не бачиш, але відчуваєш. Коли ти довіряєш їй та покладаєшся на неї, твоє життя перемінюється, наливається барвами та невичерпною енергією. Ти бачиш її, та розумієш, що задля неї варто жити. Але не раз вона змушує тебе страждати. Вона здатна завдавати болю. Це буває настільки нестерпно, що на мить втрачаєш відчуття реальності. Вона зводить тебе з розуму, але ти не можеш нічого вдіяти, бо знаходишся в цілковитому її полоні. Хто вона? Така прекрасна, з одного боку, але настільки жорстока, з іншого. Її імя золотими літерами викарбуване на серцях людей. Вона залишає свій автограф на кожному полотні так, що ти ніколи більше не можеш стерти його, намагаючись її забути. Називають її по-різному: одні найбільшим дивом з усіх див, інші — страшним прокляттям. Проте для неї не важливо, що ти про неї думаєш, бо вона має повну владу над тобою: приходить, бере в полон, а як тільки ти відповідаєш їй взаємністю, скидає тебе в безодню. Але так буває не завжди. Вона може лишитися з тобою, якщо берегтимеш її, захищатимеш, піклуватимешся про неї та дозволиш просто бути в тобі, змінювати тебе та творити величні дива. Існує безліч суперечностей і тільки одна вона.
Дивно, живеш ти, здавалося б, нормальним і цілком звичайним життям, але одного прекрасного дня, ніби громом з неба, вона поселяється у тобі. Найбільш дивним є те, що як би ти не старався відкараскатися від неї, нічого не вийде, бо вона набагато більша за тебе. І що ж тобі лишається? Втекти від неї — неможливо; вирвати зі свого життя — нереально, прийняти — ризиковано. Знаєш, колись певна людина сказала мені одну річ, яка полягала в тому, що в житті варто ризикувати. Тоді в моїй свідомості повстало безліч аргументів щодо нераціональності такого підходу. Проте згодом я цілком погодилася з нею, бо не можна прорахувати всього. Ми живемо лише один раз і, подібно скульпторові, виліплюємо власне сьогодення, власне майбутнє. Ми можемо ризикнути та залишитися в дурнях, але також можемо ризикнути та отримати те, про що так довго мріяли. Страх робить нас слабкими та безпомічними, наші комплекси не дають нам повноцінно жити, а бажання іноді призводять до розпачу. Але завжди існує «але»…
Кожного разу ми летимо в своєму новенькому (чи не дуже новенькому) авто по швидкісній трасі життя, на нашому шляху час від часу зустрічаються роздоріжжя. Існує тільки поворот на право чи на ліво. Зі швидкістю 150 кілометрів на годину ми робимо свій вибір, бо інакше неможливо. Якщо не зробимо його вчасно —  розібємося, і єдине, що залишиться — два зрадницькі дороговкази і нічого більше. Кожен наш вибір безпосередньо впливає на наше життя, а отже, і на те, яким буде майбутнє.   
Так що ж робити? Як не дивно, кожен з нас рано чи пізно постає перед цим питанням. Відповідь є очевидною — ризикувати, не дивлячись ні на що. Тим самим, цілковито довіряючи себе долі, яка керує нами, хоча ми того і не помічаємо. Вона дає нам кермо, але увесь час знаходиться на задньому сидінні, спостерігаючи за нами. При цьому варто розуміти, що ризик сам по собі не є складовою азарту чи драйву, лише осмисленним і добровільним вибором, який завжди залишає по собі слід.
Долю, фатум, рок, чи, якщо хочете, карму так само як і любов у людському житті не можемо відкинути. Парадокс у тому, що не ти вибираєш її, але вона обирає тебе. І тоді… безпорадність перед її величчю — очевидна.
Як не дивно, і моє серце вона прибрала до своїх рук. Я ніколи не сприймала її серйозно, завжди уникала, але, врешті, вона знайшла роками споруджувані катакомби моєї душі і не питаючи дозволу, просто поселилася в мені. Ніколи не думала, що є речі, яких не можна позбутися. Здавалося, усе мені під силу, але саме вона здатна подарувати крила. При цьому ти отримуєш лише одне крило, а інше належить людині, з якою вона прагне тебе поєднати, і тільки разом ви зможете спробувани навчитися літати. Тільки справжня взаємна довіра є тим невідємним складовим елементом, який потрібен вам, щоб злетіти над обрієм, тримаючи одне одного за руки, дивлячись одне одному в очі та усвідомлюючи наскільки безцінним даром є життя. Наскільки  величною є краса почуттів, краса цього світу, зрештою, виключна краса понад усе коханої людини.
Але як бути, якщо, вибрана людина, не має також прагнення поєднати ваші крила? Хіба то є вироком на самотність? Хіба маю прожити все життя так і не дізнавшися чим є отой оспіваний в віках політ до омріяного острова кохання? Мені пригадуються слова одного мислителя, який говорив: «Найбільша біда в людському житті — бути поряд з коханою людиною, але усвідомлювати, що вона ніколи не буде твоєю».
Насправді, коли вперше відчуваєш її ніжний погляд на собі, серце просто вилітає з грудей. Бо в її погляді є стільки тепла та якоїсь чарівної невідомості, яка просто манить та обеззброює, притягуючи до себе, мов до магніта. Коли ти насмілишся подивитися їй в очі, і в них побачити щось, чого негідні жодні слова світу цього, ти одразу зрозумієш усе. Вона знає, що тобі потрібно, та випробовує тебе, таким чином, зміцнюючи твої наміри.
Завжди боляче відпускати людину, яку любиш понад усе, яка для тебе є важливішою за будь-що, що колись мало якусь цінність. Існують речі, яких ніколи не забути. Навіть, якщо промине вічність, тепло коханих назавжди залишається і допомагає боротися з безвихіддю. Кожного дня ти втрачаєш і віднаходиш. Іноді може здатися, що втрачаєш набагато більше, ніж віднаходиш. Проте хоча б одна хвилина справжнього щастя в житті варта всього.
Кажуть, що колись, дуже давно, в одному з кутків землі жив великий білий дракон на імя Амару. Він був господарем величного замка, у якому мешкали сім поколінь його предків. Амару не був схожий на інших драконів. Його вирізняв білий колір щільно скріплених між собою лузок, які створювали міцний, надійний панцир. Він мав очі кольору неба, а серце гаряче та щире. Коли він змахував крилами, здавалося, що сам вітер корився йому.
Одного разу, коли Амару був ще малим, батьки були змушені відлетіти із замку і більше не поверталися. Молодий дракон кожного дня сидів біля свого вікна і чекав на них, але їх усе не було й не було. Місячними ночами він дивився на зоряне небо і кожного разу, коли бачив падаючу зірку, загадував одне й те саме бажання: зустріти когось, хто б заповнив пустоту його душі, хто б залишився з ним та освітив своєю присутністю морок його існування. Проходив час, Амару ріс у самоті. Не знав він ні любові, ні піклування, ні тепла.
Часто до палацу приходили подорожні, які просили у дракона притулку. Спершу він приймав мандрівників, але з часом зрозумів, що всі вони прагнуть лише власної вигоди. Розчарування огорнуло його серце. Проходили дні, до замку знову й знову навідувалися нові мандрівники, але він більше нікому не відчиняв брами своєї фортеці. Довгими ночами, ніби примара, блукав він великими просторими кімнатами палацу, який поступово перетворювався на сіру, занедбану вязницю, з якої, здавалося, не було виходу.
Єдиним, що хоч трохи тішило Амару, був його розкішний, великий та завжди квітучий сад на задньому подвірї. Зеленими хмарами й неправильними широкими кронами лежали на небесному обрії зєднані вершини багатолітніх дубів, які безмежно розрослися за сотні років. Вишукану мозаїку творили екзотичні декоративні дерева, завезені сюди багато років назад. Вони були старанно доглянуті та гармонійно доповнювали собою ландшафтну композицію. Невгамовні плющі плелися химерними стінами замку, ніби підтримуючи собою величаві мури. Кущі пурпурових троянд стелилися багряним килимом  вздовж саду. А в центрі розташований був мармуровий фонтан, за рухом води в якому любив спостерігати Амару. Лише тут дракон мав можливість подумати і відчути себе не таким спустошеним.
Одного вечора, коли дракон в черговий раз прийшов до саду, він побачив біля фонтуну невеличку сіру Пташку надзвичайної краси. Вона пила воду. Амару тихо підійшов до неї, щоб не сполохати і придивитися ближче. Побачивши велитенську незнайому істоту Пташка змахнула ніжними крилами та й полетіла геть. Амару страшенно засмутився. Наступного дня дракон знову зустрів у своєму саду цю надзвичайну Пташку. Цього разу, коли вона вже збиралась відлітати, дракон зупинив її:
Зачекай, не лети звідси, буль ласка! Залишся зі мною!
Хто ти?  — поцікавилась Пташка.
Я Амару, — відповів дракон, — господар цього саду. Я прошу тебе не залишай мене, побудь зі мною хоч кілька хвидин… — Голосом, повним смутку, промовив дракон. 
Добре, я залишуся, — прощебетала Пташка, — але не на довго.
Дякую… — Прошепотів тихо дракон, щоб не сполохати чарівну гостю.
Як ти потрапила сюди? — спитав Амару.
Я чула, про твій чудовий сад і вирішила подивитися на нього. Ти ж не проти? — зніяковіла Пташка.
Та ні, я навпаки дуже радий, що маю можливість поспілкуватися з тобою! Знаєш, довгий час живу я тут сам один і вже навіть забув що таке повноцінне спілкування, емоції, якісь почуття… — тяжко здихнув Амару. — Розкажи мені щось про світ, у якому ти живеш. — ввічливо попросив дракон.
І Пташка почала розповідати про ті дивовижні речі, які їй довелося бачити, літаючи світом. Її оповіді були перважно про далекі країни, прекрасні краєвиди, про різних людей та пригоди. Дракону подобалося слухати її, спостерігати за нею, просто бути поруч. Йому здавалося, що Пташка розуміла його краще, ніж хто-небудь інший. Кожного вечора вони сиділи біля фонтану і розмовляли. Пташина розповідала про все, що з нею трапилося впродовж дня, а дракон захоплено слухав. З часом він почав розуміти, що полюбив цю маленьку істоту. Спочатку він злякався того, що народилося ньому, що робило кожен його день більш радісним, а серце переповнювало невимовним щастям, якого він ніколи раніше не відчував. Амару з нетерпінням чекав на кожну зустріч зі своєю загадковою гастею. Він готовий був віддати для неї усе, що було в його владі і навіть більше. Нарешті комусь він був небайдужим.
В черговий раз, коли Птаха прилетіла до саду, Амару сказав:
— Залишся зі мною… Я щасливий, коли ти є поруч. Ніколи ще я не почував себе так добре спілкуючись з кимось, просто перебуваючи поряд.
Натомість Пташка опустила очі і промовила:
Вибач, але я не можу лишитися тут. Ти маєш надзвичайний сад і сам є досить веселим та милим, несхожим на багатьох інших, проте я звикла до свободи. Моє місце там, де широкі простори, там, де буйні вітри, там, де  кожного ранку сходить сонце. Я звикла до незалежності, а якщо залишуся з тобою, боюсь, що не зможу жити повноцінно. Я звикла мандрувати, а осілий спосіб життя не для мене.
Я не претендую на твою свободу, — сказав дракон, — лише хочу, щоб ти хоч зрідка навідувалась до мене.
Вибач, але вже осінь і я маю відлітати на схід. Я розумію твою печаль, проте, на жаль, нічим не можу тобі допомогти.
Серце Амару стиснулося від відчаю, але він ще на крок наблизився до Пташки і прошепотів:
Лети! Хоча мені і важко то прийняти, але я зможу подолати себе. Зрештою ти і так багато всього зробила для мене. Ти перемінила моє існування і подарувала безцінні миті щастя, за що буду вдячний тобі до кінця життя. Проте, якщо колись ти передумаєш, знай, моє серце завжди відкрите для тебе. Я завжди памятатиму про тебе. Ти назавжди залишися у моїй душі, і щоб так не трапилося я не перестану чекати на тебе.
Пташка нічого не відповіла. Вона лише востаннє подивилася в очі дракону — вони нагадали їй безмежність неба, яке вона так любить. Їй так само не хотілося полишати Амару, бо він став для неї близким другом. Її погляд був наповнений смутком, але вона розуміла, що не може інакше. Опісля легко і величаво змахнула крилами та й полетіла в далечінь, за обрій.
 Ще довго Амару стояв непорушно дивлячись їй у слід, проводжаючи її поглядом. Його серце розривалося, але розум як завжди залишася холодним. Він розумів, що більше ніколи не побачить її, але всупереч усьому сподівався.
Кожної погідної ночі він, як і колись, сидів у саду поряд з фонтаном, дивився на зоряне небо, і кожного разу, коли падала зірка він загадував одне й те саме бажання, проте зараз воно звучало інакше: «Хочу, щоб Вона була щасливою!»
Часто буває, що ти ніби і наздоганяєш своє щастя, але в один момент усвідомлюєш, що то лише спотворена ілюзія. Цього ніколи й не існувало. Багато що кардинально міняється назавжди і того, що було ніколи не повернеш. Залишаються тільки спогади, сни, мрії… Залишається тепло, яке здатне зігрівати навіть тоді, коли здається усе скінчено і нічого більше не залишилося. Відбитки наших пальців назавжди залишаються на людських життях, яких ми торкалися.
В житті бувають моменти, коли доводиться жертвувати собою заради добробуту іншої людини. Власне, коли не вимагаєш нічого взамін за своє почуття, а прагнеш лише добра для коханої людини, навіть якщо це добро коштуватиме власного щастя. Ти відкриваєш долоні вибраної людини, кладеш в них частинку своєї душі, востаннє міцно стискаєш руки і просто йдеш геть. Якщо почуєш навздогін «Постій, залишися!» — залишайся і невідпускай більше свого щастя, якщо ж німа тиша супроводить тебе до дверей, повертайся до свого дому і постарайся жити далі. Одне бо знатимеш напевно — частинка тебе знаходиться з тією людиною, яка була гідна твого подарунка, яка збереже цей подарунок і цінуватиме його, дарма, що все обернулося банальною мелодрамою, а не романтичною «love story». Кожне пережиття є безцінним досвідом, який навчає та попереджує. 
У нашому спотвореному стереотипами, ницо-меркантильному та занадто прагматичному світі рідко хто здатний віддати частинку своєї душі для іншої людини просто так, задарма. Проте власне така жертовна любов є справжньою і безсмертною. То є любов, яку оспівували великі світу цього, яка житиме доти, доки існують віра та надія.
Йдучи дорогою свого буття, сповненого морем переживань, прагнень, переконань чи почуттів, хвилі яких чато розбиваються об скелі відчаю, марних сподівань, занепаду чи болю — не опускай очей, бо можеш не помітити чогось або когось, хто або що може змінити твоє бачення усього, що раніше здавалося не так і важливим.
Темінь, морок, скрип гілля, тіні високих дерев, поодинокі зойки хижаків, які щоденно чатують на тебе — усе це може лякати. Але ти вищий страху, який існує для того, щоб зробити тебе немічним. Нехай кожен твій крок буде сповненим непохитності, нехай кожен твій вчинок керується голосом серця, нехай кожне твоє зусилля приведе тебе до перемоги.  Не поспішай, бо маєш цілу вічність.

Анна Залізовська. Метанойя,
або Крок до істини. Людська загадка. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.67-77.

Анна Залізовська. Метанойя. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Анна ЗАЛІЗОВСЬКА

Метанойя Крок до істини
Зміст
1. Хто ти?
Людська загадка
Р.8. Без надії сподіваюся
233"\С
Свобода з присмаком кави

Передмова
Істина здатна визволити. Але в той самий час вона здатна породжувати сумніви. Зрештою, перекреслити все, що раніше здавалося правильним. Кожен з нас шукає істини. Іншими словами - правди. Правди про те, ким я є і де моє місце. Проживши життя і не віднайшовши того, чого шукала, людина відходить. Відходить із відчуттям нереалізованості. Але часом буває, що відповідь була зовсім поруч. Інша справа, що шукаємо ми її десь занадто далеко. Усе геніальне - просто. Людина, яка з простотою серця ставиться до всього, що спіткає її впродовж земного паломництва, є генієм. Бо не женеться за тінню, але здатна творити світ, у якому прагне жити. Це не є відстороненість від реальності, лише свідомість своєї важливості у цьому світі. Кумири, ідеали, божки - поводирі особистісної смерті. Тож, маємо зробити бодай щось, щоб не відійти в історію людства як скороминучий звук нікому незнаної мелодії, але як особистість, здатна, через свою непересічність, змінити своє життя на краще, вміло скористатися усім, що дано та віднайти своє місце у світі.
Метанойя* - (Метанойя (грец. ????????????, букв, «після розуму», «переосмислення») — термін, що позначає жаль про щось, що відбулося, розкаяння (особливо в психології і психотерапії). У релігійній (особливо ранньохристиянською) традиції часто несе смислове значення покаяння.

Хто ти?
Ти... Який ходиш чужими шляхами, видаючи їх за свої. Ти, який наслідуєш лже-кумирів та створюєш ілюзію свого дуже умовного щастя. Ти, який повсякчасно шукаєш «чогось», падаєш з ніг у гонитві за «чимось», що, в принципі, виявляється не так уже й важливим.
Суєта, влада, ненависть, гордість, хіть, страх, лицемірство... Що ж насправді керує тобою?.. Любов, самопожертва, турбота, вдячність, щирість, гідність, благородство... Хто ти? У чому твоя справжність?
Я... Тобі цікаво, хто я? Чому я тут? Відповідь є надзвичайно простою, як, зрештою, і моя сутність. Ми багато в чому схожі, але в мене є реальна перевага - я є собою. Я є справжньою! Сьогодні я запрошую тебе в паломництво... Так, саме паломництво. Повільним, спокійним кроком. Розумію, Ти не звик до цього, але спробуй. Крок за кроком ми наближатимемося до храму Твоєї душі. Як давно ти там був? У якому вигляді зараз Твоя Святиня?
Вони... Ті, які є нашими спільними знайомими. Ті, які постійно йдуть за нами, як тінь. Вони змушують нас обирати. І саме від цього вибору залежить те, ким ми є. Дуже часто Ти підпорядковуєшся їм. Якщо погоджуєшся, Вони замикають тебе в маленькому просторі, визначають кордони твого життя. У цьому випадку не маєш права їх порушувати, бо почуватимешся непотрібним, відкинутим, розбитим. Ти боїшся цього, тим самим позбавляючи себе можливості побачити щось більше. Вони наказують Тобі, яким має бути твоє життя, чим маєш керуватися, що для тебе буде краще. Ти віриш їм, а Вони часто говорять неправду. Чому ти боїшся відкинути ці умовні межі? Чому боїшся бути самим собою?
Я знаю, про що Ти думаєш. Ти вважаєш, що у всьому цьому немає сенсу. Тоді у чому він? Впевнена, Ти неодноразово шукав його. Протягом багатьох років Ти зайнятий пошуком. Шукаєш те, чого тобі не вистачає. Те, що зможе зробити тебе щасливим. Чи не так? Але, зрештою, подумай, чим закінчуються усі ці пошуки? Чи знаходиш Ти те, що окрилює тебе, дозволяє відчувати себе вільним і незалежним? Так багато питань, але мало відповідей... Може, не там шукаєш?.. А може, це взагалі не так уже й важливо. У такому випадку що ж є важливим? Самообман. От у що виливаються твої багатолітні пошуки. Знаю, Ти зі мною не згодний. Але якщо наважився пройти разом зі мною цей шлях, то, зрештою, зможу довести тобі це . Ця розмова не схожа на ті, яким віддаєш перевагу. Розмови про буденні клопоти, стосунки, досягнення і падіння, соціальні, економічні чи політичні проблеми тощо. Усе це зараз не має жодного значення! Бо сьогодні ти можеш бути вільним від усього цього. Якщо тобі цікаво - залитись. Якщо ж ні - можеш відійти. Бачиш, перед тобою знову вибір. Два шляхи. Третього просто не існує. І так кожного разу. Саме таким чином влаштований цей світ. Альтернативні варіанти, яким часто віддаєш перевагу, рано чи пізно приводять тебе знову ж таки до того самого роздоріжжя, яке не раз хочеш обминути.
Тож рушаймо. На початку нашої подорожі я розповім тобі одну цікаву притчу.
Вона зможе дати чіткіше уявлення про менег і те, для чому Ти тут. Отже, мова йтиме про те, як
будучи ще зовсім молодим, Скорпіон зустрів на своєму шляху Пустельника. На вигляд чоловік
був абсолютно звичайним, ніщо не вказувало на те, що у майбутньому саме йому вдасться
кардинально змінити життя цієї маленької істоти.
Був звичайний літній день. Йдучи безлюдною пустелею до свого скромного помешкання, монах побачив маленького Скорпіона, який лежав обабіч дороги майже непритомний. Сонце нещадно палило, ледь відчутний вітер піднімав піщинки, гойдаючи їх у повітрі. Жодної надії хоч на малесенький дощ. Пустельник наблизився, а Скорпіон жалісливо промовив: «Допоможи мені... Я ніколи ні в кого не просив допомоги, але зараз я відчуваю потребу у цьому». Пустельник нахилився, підняв його, поклав собі на долоню. Опісля спитав: «Ти що тут робиш?» У відповідь почув: «Я поранений». Тоді Пустельник промовив: «Ходімо до мого помешкання, я нагодую і підлікую тебе, а пізніше зможеш вирушити у свою дальшу подорож». Скорпіон підвів очі і сказав: «Забудь... Залиш мене, я сам винен у тому, що зі мною сталося. Це кара за мою необачність». Після цих слів втратив свідомість. Тоді Пустельник обережно поклав його у невеличку торбинку і відніс додому. Коли Скорпіон отямився -побачив, що його рани були оброблені, а поруч лежала їжа. У помешканні нікого не було. По якомусь часі до кімнати зайшов старець і промовив: «Ну що, прокинувся, мій любий друже?» У відповідь почув: «Чому?.. Чому ти не залишив мене у пустелі?» Монах усміхнувся і сказав: «Ти ще замолодий, щоб помирати. Твоє життя є безцінним даром. Хіба ти не боїшся втратити його, померши?» - «Смерть... Я не боюсь її! Я сильний і мужній, тому ніхто і ніщо не здатну мене злякати». Ці слова, сповнені зухвалості та гордості, тільки насмішили пустельника. Він промовив: «Знаєш, малий, а ти кумедний! Але проблема твоя в тому, що не вмієш визнати своєї слабкості. Сильним є не той, хто не боїться, але той, хто вміє подолати страх. Знаєш, я живу в цій місцевості вже дуже давно. Тобі цікаво, що мене сюди привело? Я скажу тобі.
Колись, я так само був молодим і сповненим амбіцій хлопчиною, але життя щоразу дуже боляче ранило мене. Кожне випробування, яке мені доводилось долати, ніби знищувало мене. Я був певний у тому, що ніхто не допоможе мені, окрім мене самого. Як не дивно, моя слабкість була в моїй силі. Кожного разу я приходив додому і питав себе: у чому сенс усього цього? Чим я заслужив на подібні муки? Я ніколи не контактував з батьками. Наші стосунки були далекі від ідеальних. Я почувався самотнім. Мені здавалося, що ніхто не в силах мене зрозуміти. Я пережив зраду найкращого друга, нещасливе кохання, матеріальні нестатки, а найстрашніше - духовний занепад. Але, як борець, я шукав вихід. На жаль, ці пошуки чим далі, тим глибше заводили мене в глухий кут. Серце розривалося на шматки від нестерпного болю, відчаю. Я шукав відповіді повсюди, але тільки не в собі. Я боявся помилитися. Зробити неправильний вибір. Втратити своє щастя, так і не знайшовши його. Я був спустошений, розбитий, голова була забита думками. Але приходить час, коли ти розумієш, що так далі тривати не може. Ти стоїш ніби над прірвою. Ще крок - і безодня проковтне тебе. Я стояв перед вибором: кардинально інше життя чи духовна смерть. Мій вибір був життя. Невдовзі я поїхав сюди, у місце, де ти не залежиш від інших, де можеш бути наодинці з самим собою стільки часу, скільки тобі буде потрібно. Я збудував собі оселю і почав жити по-новому. Саме тут, у тиші, я почав пізнавати свою сутність. На початку дуже боляче було усвідомлювати, що стільки часу згаяно дарма. Але зараз те, що так довго пригнічувало й не давало спокою, просто зникло. Я зрозумів те, що подолав самого себе, відкинувши усі ті кордони, у які я не вміщався, які заважали мені бути собою».
Скорпіон підвівся і промовив: «Я ще ніколи не чув подібного. Багато що з твоєї оповіді мені є незрозумілим, але у деякі моменти я відчув, що і сам є близьким до цього. Знаєш, я надзвичайно вдячний тобі за порятунок. Усе моє життя я був переможцем. Багато хто боїться навіть наблизитися до мене. Щодня я мандрую пустелею. День... Ніч.... Я полюю, відпочиваю, роблю усе, що звик робити змалку, але в усьому цьому я є самотнім. Маю усе, що мені необхідне, але моє життя позбавлене сенсу. Як часто мені хотілося поділитися моїми надбаннями ще з кимось, але я приречений на самотність». Скорпіон опустив очі і заплакав.
«Самотність не є вироком, - сказав старець. - Самотність є шансом віднайти себе справжнього. Бо, навіть маючи велику кількість друзів, ти можеш бути самотнім. Кожен з нас прагне бути потрібним комусь. Ця потреба є надзвичайно великою. Є люди, які говорять, що їм подобається самотність. Але, говорячи подібні речі, вони часто лукавлять. Бо десь там, у глибині свого серця, вони знають, що це неправда. Я дуже радий, що ти відкрив мені частинку своєї душі. Запамятай: ти не самотній! Твоя самотність закінчилася там, де почалася наша зустріч». Скорпіон подивився на Пустельника і посміхнувся. У його очах майнула іскра радості та надії. Ніколи ще раніше скорпіон не посміхався, але саме тепер він відчував себе щасливим. У житті немає нічого неможливого. Питання тільки в тому, наскільки ти прагнеш отримати бажане. Важливо також знати, чого ти насправді хочеш. Чи той стиль життя, який провадиш, є насправді тим, чого прагне, насамперед, твоє серце? Кажеш, ми не завжди отримуємо те, чого бажаємо. Так, бо не все одразу. Щоб досягти бажаного успіху, мало тільки хотіти. Потрібно також щось для цього робити. Важливо почати. Закласти фундамент, на якому зможеш побудувати своє щастя. Чому ти не віриш у себе? Чому так часто кажеш, що не здатний досягти успіху, що не маєш відповідних здібностей? Усе це маячня, у яку ти віриш, бо є обмежений їхніми кордонами, їхніми правилами гри, які Вони визначили за тебе. Вони лякають тебе тим, що відкинувши їх, ти не зможеш досягнути жодного успіху. Твоє життя перетвориться на кошмар. Але це усього-на-всього аматорська прелюдія, не варта уваги.
Історія, яку розповідала, дуже чітко відображає мій намір показати Тобі те, про шо так часто забуваєш. Ти ладен бути тим, ким хочеш бути. Твоя внутрішня сила настільки велика, що можеш досягнути будь-чого.
Натомість, щодня ти граєш мільйон ролей, вдягаєш тисячі різних масок, аби тільки не показувати свою справжність. Ти боїшся своєї неідеальності, своїх недоліків? А ^У варто? ^Гвеликому рахунку, те, що подумають про тебе інші,- це лише тимчасове явище. Завтра про це усі забудуть, бо, зрештою, їм байдуже. Ти живеш у системі, де все чітко сплановано. Люди роблять те, що, як їм здається, мають робити. Ті ж, хто не вміщається у межі цієї системи, хто бажає виразити свою індивідуальність, ліквідуються, бо ніколи нікому не потрібна була конкуренція. Що ж робити? Це питання вже стало досить буденним. Боротися з системою? Замкнутися у власноруч побудованому світі й таким чином відгородитися від зовнішніх факторів? Чи просто пливти за течією, будучи байдужим до всього? Байдужість... Чума нашого часу. Нищівна сила, яка, на кшталт бомби з уповільненою дією, уражає все і всіх, коли детонує. Хтось із великих казав: «Не бійся друзів, бо найбільше, що вони можуть зробити, це зрадити тебе; не бійся ворогів, бо найбільше, що вони можуть зробити, це вбити твоє тіло, але бійся байдужих, бо саме за їх мовчазної згоди щохвилини у світі здійснюються найбільші зради та вбивства».
Зрада, вбивство, ненависть... Наскільки ж звичними вони стали для нас. Як часто ми не помічаємо того, що завдаємо болю оточуючим, вважаючи це за норму? Нас щоразу переконують у тому, що так, то є погано, проте то сталося не з тобою, тому можиш зітхнути з полегшенням. І чи не з нашої саме мовчазної згоди щоразу здійснюються зради, вбивства, самосуди?.. Глибше придивившись зможемо помітити, що й ми самі над собою здійснюємо ці речі. Ми зраджуємо самих себе тоді, коли порушуємо дане слово; ми вбиваємо себе неправдою, самообманом, який перекриває нам «повітря»; врешті ми чинимо самосуд кожного разу, коли власноруч позбавляємо себе права бути щасливими, бути дійсно живими та справжніми.
Можна вирвати цю сторінку, зімяти і прицілившись прямим кидком влучити прямо у смітник. Саме там місце тестові з розділу графоманства. Саме там місце для неприємних думок чи заїжджених мотивів. А ось що з цим усім робити пізніше - справа кожного особисто. Кожен сприймає світ по-своєму. І власне тому, комусь подобаються подобаються горді троянди, а хтось віддає перевагу невибагливим польовим квітам, хтось любить круті схали гір, а когось більше приваблює таємничість теплого моря, комусь подобається схід сонця, а комусь довподоби його захід. Але власне усі ми прагнемо до чогось, світлого, гарного, неземного.
Що є прекраснішим за первозданність природи? її довершеність, краса, самобутність захоплює. Вона дає відчуття свободи, легкості, наповнює своєю силою. Ти ніколи не задумувався, чому так є? Вона може бути німим свідком твоїх сліз чи твоєї радості. Чому, зайшовши, наприклад, до лісу, людина глибоко вдихає та видихає повітря, при цьому ніби позбувається усіх негативних емоцій, які так часто ховає у собі, а роблячи новий вдих, отримує легкість і насолоду? Чому, притулившись до дерева, часом відчуває фізичне полегшення? Споглядаючи на захід сонця, чи зустрічаючи його схід, рясно устелене зірками небо чи рух хмар погідного дня, повсякчасно її огортає якась таємнича чарівність? Тоді її душа наче розкривається, освітлюється та здатна породжувати вихор яскравих мрій, глибоких роздумів, солодких переживань. Безмежна радість охоплює кожну клітину, пронизує до самої суті та творить свою виняткову палітру, змішуючи барви, які не доступні для людського ока. Це є так прекрасно, з одного боку, і водночас, так незрозуміло з іншого... Свідомість усього цього з часом розвіюється. А що ж діється поза цією миттю? Ми створюємо світ, у якому живемо. Нам відведена виняткова роль господаря, але наскільки ж часто важко стати господарем власного життя, уже не говорячи про господарювання над чимось більшим. Для людини природа - це чи не єдине середовище, де вона може бути справжньою. Природа зберігає у собі тишу, а тиша має ключ до кожного прибіжища, яке лаштуємо, прагнучи сховати істинність переживань .
Перебуваючи у зосередженому спогляданні й осмисленні власного життя, Ти віднаходиш розуміння того, ким Ти є.

Анна Залізовська. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.46-51.