Валерій Волковський. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Валерій ВОЛКОВСЬКИЙ

ЖИРАФИ
Посеред пустелі
Оазис створили наші життя

Смужки перистих хмар
Зливалися із смужками зебр

Наші сліди
Темні плями на піску
Ставали прикрасами жирафів
Що стояли у черзі
Та повертали голови на тонких шиях
Дивлячись крізь гаряче зімяте повітря нам вслід

Оазисе, шепотіла ти
Доки пустеля перетворювала твою шкіру на піщинки
Оазисе, шепотіла ти зітхаючи
Обіймала мене вбираючи усю вологу
Бо знала
Що надовго нас не вистачить

АВТОБУС
171-й автобус
Кольору та вигляду іржавої криги
Напевно номери дають залежно від віку
Викашлює останні мрії про айсберги
Або хоча б про прохолодний гараж
Захлинаючись гарячим машинним маслом
Входить в область нашого зору

Дверцята відчиняються
зсередини відштовхується та стрибає на свободу запах затхлості, пластику та поту

Пар його втоми ніжно потираючись об мої ноги розчиняється у повітрі

автобус
Захоплює тебе
мов безпорадну ляльку кидає у свій салон
Коли дверцята зачиняються
Вони відрізають від тебе шматки самовпевненості разом з краєчками одежи
мої безсилі паперові руки лише махають на прощання
Віддаючи останні подихи твого запаху, що встиг просякнути мене вночі

Колеса автобуса прибилися до паркану грайливими щенятами
В надії відпочити
Трава погладжує їх шерсть, що розвівається потріпаною гарячою гумою
Вони затримали своє дихання, від чого їх тіла стали твердими та пружними

171-й автобус
Повільно відїзджає
Ляльки не можуть втримати рівновагу
Та гублять погляди на підлозі разом з монетами
Їх привиди поглинаються ненажерливими вітринами магазинів
повз які проходить маршрут

Тіло автобуса насичене дзвінким хрускотом усіх суглобів, хрипом та болем
що відлунює навіть на обличчі водія, руки якого щомиті стискають кермо сильніше
Випромінювання фар — то залишки світла його святості на давно забутому маршруті
Світло дає змогу побачити часом дурне та лякливе обличчя інерції
Якби він міг — то їхав би не зупиняючись
По дорогам що завжди ведуть вниз

ЖЕБРАК
Повітря причаїлося жебраком
Який несе на собі запахи усіх вулиць разом

заглядає у всі вікна одночасно
виношує у собі
понад вежами дерев
цирозні печінки хмар
що здіймаються над колоссям будинків

якщо озирнутися
по дорозі додому
можна побачити як власні сліди перетворюються на кицьок
що через деякий час розливаються калюжами
і на їх вже ледь помітній
прозорій шерсті
спотворюється відображення дійсності
через жебрацьке дихання

машини схожі на ганчірки, що витирають дороги
а жебрак намагається бути пажем
загортаючи у свій теплий плащ
ту
що, відсторонено йде поруч

ЛІНІЯ ЖИТТЯ
Крапельниця водостоку наповнювала
підземні судини
здається так лікують важкохворих

Вітер висушував слова та погляди
витираючи моє обличчя
Серветками
на яких були записані телефонні номери твоїх коханців

Тріщини земної поверхні
Зливались шрамом
У спільну лінію життя наших долонь

ОРБІТАЛЬНА СТАНЦІЯ
Нитки та голки вишитого світла плавають
у супі варених шоломів астронавтів
що мов інєкції ростуть шипшиною на сирій спині орбітальної станції
сьогодні астронавти отрутою зелених чоловічків
стікаючи по яснам нескінченності
під скельцем палаючого сірника
прискіпливо розглядають умови дозрівання свіжого прапору
яким чистять зуби овочі та фрикадельки спокійної одноманітності
вичавлюють з тюбиків планети зірки та всесвіт
акуратно влаштовують їх у глядацьких рядах
поза межами сприйняття
з подивом дивиться алюмінієвий рот снігу
у люки щиро відкриті
падають орбітальні станції, літаючі тарілки, цілунки, виправдання та гойдалки
дозрівання свіжого прапору проходить нормально

ТРИКУТНИК
Бермудський трикутник ліктів
Для пальців тоненьких як голки
Оскалені ребра відкриті
І хмари всміхаються вовком

На темній станції двоє
Й сніжинки липнуть як каша
До губ до одежі і сором
Ти лізеш в Бермуди мов в пащу

В горнятку ліжка згорнешся
І скиснеш ворушачи часом
Загостриш нігті і дещо
Усміхнено спатимеш й ласо

ВЕЧІР
Вечір сплюснутий горизонтом
Розлігся дохлим щуром
під кігтями якого слизько догнивав туман
Викрутки протягів вселяли свої слова
у зволожені барвниками автомобільних фар людські жести та куртки

Ліхтарі то подорожні, що втомились
одне до одного схиляються
ніби герої чорно-білих гангстерських стрічок
Підкурюючи з долонь цигарку свого обличчя
Доки птахи — здиблена зачіска ліхтарів
Наводять лад своїми дзьобами-розчісками у власному оперенні

дорога, що веде до відчинених люків та стічних ям —
яблуко вкушене грайливими зубами тіні та світла
з якого стікають соком автомобілі
і в монастирях цілодобових аптек, магазинів та ліфтів
відчиняють обійми збентежені привиди

твої сльози, що переливаються презирством
мов парти пятикласників до суворого вчителя
презирством до всієї святості цього потойбіччя
зупиняються біля пісочної млявості чобіт
з останніми дзвінками рейсових автобусів

Валерій Волковський. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.51-54.

Оксана Гаджій. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Оксанка ГАДЖІЙ

Z-Z-Z-ИМА
Зубними звуками пронизливо сповзає
зимовий шепіт — шершавіє шкіра
Забудь застуду, сніг позлизуєм незайманий,
І припорошимо ажурними сніжинками
про нас підказки. Знову з завірюхою
бурульки талі пєм на брудершафт ми…
Ти не замерзнеш! Вітер ззаду рухами
зігріє нас шипшиновими жахами.
Сліди позначені занозами на паузах
потрощених калюжових мереж
Зиг-загом зимно загоряє жалюзі,
Шосе — машинно-жолудевий фреш.

СОННЕ СОНЦЕ
Бє байдики взимку знов сонце,
химерно похропує в хмарах
Пташки вирушаючи в сон цей
обідньо мурашками марять.
На бік бува неба ліхтарик
стривожено перевернеться
Позбувшись від русел вже старих
річки повернуть до Венеції.
І ковдру відкине — спекотно
небесного ангелу німб, що
сніжинок полине потоком…
Так сонце бє байдики взимку.

ПЛЯМКАЮТЬ СНІГОМ ЧОБОТІ…
Коли плямкають снігом чоботі
слід відкушують зубом підошви,
я вдивляюсь в хмаринковий потяг,
пасажирів-сніжинок що зрошує.

В нас зима у малярстві без досвіду
скло тролейбусне лиш авангардне.
Стрази сніжні засліплюють вдосвіта,
на щоках вже від вітру орнамент.

Подих шалик цілує туманом.
Сніг гарчить відриванням паперу.
Вій бурульки так прагнуть до мами
доверху…

ХОЛОДНА ЧОРНО-БІЛА ПРОГУЛЯНКА
Я
дамою треф ступаю
у чиїсь залишені у снігу відбитки

Мороз робить своєю королевою
пристрасно відкушуючи мої пальці на кінцівках
і вставляючи на зміну сніжинки
Волосся
нагадує про себе
вростаючи під шкіру

Думки примерзли до стінок черепу —
вимерли
Лише творчі ганяються одна за одною
безпритульними собаками чи бомжами —
найживучішими істотами

Серед них і цитата із мистецького довідника
«білий — це не колір, це його відсутність»

З цим погоджуються і мої чоботи
що хрумкають снігом
немов капустою

Білий — це відсутність кольору
Зима — це відсутність кольору
тобто емоцій
тепла
тебе


ІЗ ЦИКЛУ ПРО-ЧАС
Проходжу повз автобусну зупинку
що завмерла точкою відліку часу
чи придорожнім зливом
буденного і від того по-гидкому-теплого негативу
який скупчується калюжами
під ногами маленької дівчинки
у жовтих чоботях

Ляля у зовтому
у руцях копатку
і мявку тіглу тримаючи
просить у дідуся соломинку
щоб сонцем цукеркову липкість запити

Дід же
із бровами
що налізли на самі очі
— калюжі на зморщеному тротуарі
не в змозі втихомирити малечу
Було б не дивно
якби очі його
дивились кудись всередину
туди де стрілка
починає рухатись
за парами у віденському вальсі

Проходжу повз не розуміючи
що страшніше
постаріти
чи
загубити безвуху іграшку

Проходжу повз
повз людей
що з двох кінців
розкручують час

Оксана Гаджій. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.48-50.

Лесик Панасюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Лесик ПАНАСЮК

ДЗЕРКАЛУ
Заклеювала зморшки дитячими фотографіями
роздягалася дзеркалу
і була голою
або радісною була мов без одягу
або була у кріслі мов гола
або у півоберта

Торкалась великим пальцем
потім вказівним
середнім
безіменним
і мізинцем торкалась

А квітка у горщику все розцвітала
і навіть не збиралась
наче зовсім штучна

КОЛИХАЛА
Вітер вискочив із колиски дитиною
Порозбивав увесь посуд і кожне вікно

А вона все уявну дитину колихала

ХОВАНКИ
У хованки гратимуть
один велике дерево знайде
із випаленими нутрощами
залізе в нього
серцем йому стане

Тоді вийме корені дерево
і знайде печінку собі за явором
і знайде собі шлунок у ямці
і знайде собі легені у високій траві
і знайде і знайде
стане посеред поля
голосами дітей шумітиме

ЦВІТ ЯБЛУНІ
                   М. Коцюбинському
Якщо ти посадиш яблуньку
і навесні бруньки вибухнуть
і пелюстками дітей поранять

То чи пороздаєш влітку сусідам
ті яблучка довкола дерева
і чи знайдеш таке що схоже
на твою пропалу дівчинку

РОДОВЕ ДЕРЕВО
Тріщинами місяця поросло гілля
у руки темні зєдналось
пальці у землю занурило

У кожен місячний кратер
по мертвій дитині
покласти

ХТОСЬ ГРАВСЯ
Хтось грався моїми кубиками
і не правильно їх порозкладав

Тепер верхівки сосен
чешуть мені голову
а небо під моїми ногами

Ти тільки подивись
небо під моїми ногами
і дощ пробивається
крізь пальці
таким приємним лоскотом

А он дівчатка
вибігли на вулицю
і вибігли без трусиків
дівчатка завжди
передчувають зливу

ТВОЇМ ІМ'ЯМ
      Свята дівчинка з сірниками
      хорони нас від стариганів
          Ян Твардовський
Дівчинко з сірниками тримай за бороди
і нехай займуться їхні тростини
нехай не згоратимуть
нехай дорогами стануть палаючими

Хлопчика в зеленому зроби хлопчиком у жовтому
дівчинку з відрами не зачепи
коли старців до блакиті палитимеш
бо у них на колінах сидять хлопчик в зеленому і дівчинка з відрами
тріскотітиме волосся сиве а діти сміхом дзвенітимуть

Дівчинко сірників з сірника з сірників
дівчинко з сірниками ти на поле схожа
птаха зернинами дразниш і він летить до тебе щоб згоріти у ниві
ти бджоли жовті смужки
бо чорні то соняшникове насіння
ти вікна влітку і плоди з правого боку
ти сніданок інколи але не тебе зїдають
ти засинаєш в одному місці а прокидаєшся в іншому
зустрічають півні тебе як тільки зявляєшся
а ми відкриваємо очі щоби примружити
і називати коханих зранку твоїм імям

ОБЛІПИХА
Насправді сонця гаснуть і на жуків перетворюються

Лис крадеться і дитина крадеться
хутро руде і руде волосся
часом жуки ховаються в ньому
тоді лис курочку в зуби й у ліс
тоді всміхається дитина і засинає

Лис у ліс дитина в сон
а жуки злітаються до гілок і пахнуть обліпихою

Лесик Панасюк. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.45-47.

Марина Декіна. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Марінка ДЕКІНА

***
Вмиюсь чорнилом луснутої зіниці,
А ти, розтанувши в душі,
залишишся калюжею
Повіками бігатимеш.
Тепер в моєму організмі ще більше залізного купоросу.
І от
Немов черепаха,
Що помирає заради майбутнього,
Я помираю —
Заради минулого.

***
Котячою чутливістю
Схлипує березень.
Анатомію
моїх фалангових куточків
ти вирішив порушити.
Всю заштампував
своїм темпераментом,
щоб мою бліду
пустотілість приховати.
Похвала тобі
за мою багатогранність.
Іноді мрієш прикрасити рельєфами
творіння.
Але ненавистю до ідеального
продовжуєш виводити
нечіткість контурів.
Робота тривала
всю холодність місяців.
Тепер, я
вірністю буду мерзнути в тубусі,
мій інфантильний художник.

***
Луною засудження
Тиша зиркне.
Посмішкою роси
опіки запамятають дотик.
Розмов отруйних
шум
рецептори полоскоче.
Ох, вже ці бабки-повитухи,
може вони зовсім не бабки?
А
он та з насінням
на жабу схожа
в руках з зіницями,
ненароджених діток.
Ось і подруга її, ліпша,
з лави
хамелеоном посміхається.
Вороном,
ящірка в капелюшку
віталася і по-тихому
плітки сплітала в клубок,
щоб не забути чого.
Ось і правителька підповзла,
на своїх трьох,
книжечку за пазухою притягла
доноси на нас
«світському суспільству»
доповідати буде.
А, ми з тобою — головоногі
і ваші забобони
на смак як ноги нам.

***
Плавання в мармеладі
віщувала ця сама,
глуха темна,
яка приходить кожну добу
немов для того
щоб стерегти моральних пройдисвітів.
Твої панди відлетіли
мої бджоли втекли,
а може, вони зїхали?
Ми залишилися до дурості рожевими
в наших вбраннях для спектаклю ночі.
Вхід вільний
за умови,
якщо думки
боягузливими мальками
сховаються за корали мозку.
Нинішню премєру
не покуштуємо
від попередньої ще,
долоні піт видихають.
Ми краще
повіки зображеннями потримаємо,
а тишу
отруємо покусуваннями совісті.
Почувши запах світанку,
підемо йому назустріч,
щоб не заблукав.

Марина Декіна. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.43-44.

Лесик Панасюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Лесик ПАНАСЮК

На твоєму плечі 
Довга дорога старий автобус
львівського виробництва
який за роки своїх подорожей
ще не розучився наганяти сон

І ось коли красива незнайомка
солодко спить на твоєму плечі
так уже вас розфасовано
ти намагаєшся не робити зайвих рухів
щоб ненароком її не розбудити
бо чорт забирай приємно
коли таке миле створіння
з волоссям що пахне літом
хоч і у сні але тулиться до тебе
наче ти найрідніша людина у цілому світі
і тобі починає здаватись
що так воно насправді і є

Але поранена часом дорога
все ж таки порушить сон
вона відкриє очі
вибачиться не зрозуміло за що
і знову стане
чужою

Світло і поцілунок 
Світло падало не променями
а наче сніг у безвітряну погоду
здавалося що птах згори піря сипле

Вона підставляла долоні
щоб світло впало на них і його можна було роздивитись
але на плечі на очі на губи падало
тому розглядала на ньому пірїни а він на ній розглядав
і один одному про світло розповідали

А потім змовкла горіхом шкаралупа
і тінь у тінь заховалась

Ми були там 
Так небо здається ближчим
за кожну гілку наче за руку мою тримайся
і не читай цього листя у нього є звичка опадати

Вивчай крапочки на спинках сонечок
крапочки до яких тільки лінії домалювати
і дізнаєшся що вони тобі принесли

Я всі трави квіти вирву
тільки не дивись униз
усі трави-квіти і доки гойдалку із них робитиму
не пропусти як літати вчитимуться пташата
як набиратимуть сили їхні крильця
як складатимуться в ключі що небо відкривають
не пропусти

Розгойдаємось і як тільки сонце у небо дзеркальце своє впустить
стрибай скажу тобі і боятись не треба
ти ж памятаєш ми вже були там

У човні 
Вовки прокушують горло-гирло
і кров пють досить холодну
що є нормальним для жертви
а ми в човні котрий медальйоном на її грудях
на диво спокійних тепер
і нам спокійно з тобою і ця чиста навіть прозора кров не бентежить

Ні вовка не помічаємо ні гарчання їхнього не чуємо
і повітря вдихаєм чисте навіть солодке
і повітря чисте але не прозоре бо тільки тебе вдається розгледіти
не прозоре ба навіть густе бо чую тільки твоє дихання

Тільки дихання твоє чую і як змерзли крихітно
пальчики на твоїй ніжці
і запах твій так близько ба навіть на моїх руках коли повернусь додому
і тобі вже час вовки розбіглись
напевно боялися зникнути
у нашому з тобою повітрі

Відчуваю ліс
Відчуваю вовка що за зайцем ганяється десь у скронях
відчуваю цей ліс в голові
його непролазні хащі галявини і кожного звіра

Яке ж міцне коріння того дерева на якому писав колись
напис пазурами зіпсовано тільки дерево памятає
бо чомусь так важко зізнатись що я також не забув

Ходи кротами риються і постійно щось зачіпають ці незрячі створіння
і якісь дурниці роблю і говорю зовсім не те

Ліс в голові гілками листям перегукується і кожною пташкою
галас такий що й просто заснути проблема
а голос оленятка почути ще важче
воно лежить біля того дерева благає повернути його ратичку
але у відповідь лише горіхи боляче падають
з воронячих дзьобів падають і ховаються
зовсім близько
у брунатній траві

Повільно
Коли на тебе накочується небо
починаєш ковтати спогади
обережно-обережно наче гарячий чай
обережно-обережно наче ловиш комах
по її тілу

Але спогади розмотуються
впущеними тобою клубочками

Але спогади ламаються
голосами у підлітковому віці

Але спогади затираються
дисками з улюбленою музикою
і хочеш вірити
що її диски не затерлись так само

Ваш абонент знаходиться
поза зоною досяжності
і тобі лишається лише одне
спостерігати як хмари повільно
просуваються небесним стравоходом

Ван Гог
Тобі зненацька захотілось
і чого б це раптом

Тобі зненацька захотілось
малювати нігтиками візерунки
і моя спина без всіляких питань
стала твоїм полотном
бо це все що було під руками

Карлючки впевнено зявлялись
вимальовувались на моїй спині
але ти заперечила мовляв
ніякі це не карлючки
це мої враження

То оте все на моїй спині
можна вважати імпресіонізмом
кице якщо ти хочеш
бути Ван Гогом
з твоїм вушком
потрібно щось робити

Лесик Панасюк. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.39-42.

Оксана Гаджій. Житомирська міська молодіжна громадська організація "Оксія". Літературна довідка з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Житомирська міська молодіжна громадська організація "Оксія"

Раніше я дуже часто чула фрази типу «культура в Україні не розвивається», «поезія померла» та ін. Іноді такі «перли» видавали і мої власні знайомі, що приводило мене у справжній ступор. Та зараз я впевнено можу казати про те, що культура розвивається, і розвивається досить стрімко. У Житомирі підтвердженням цього є організація «Оксія», що офіційно існує з 2004 року. Її члени проводять активну творчу політику у житті міста і країни. Вони є лауреатами багатьох конкурсів та фестивалів серед яких: конкурс «Смолоскип», фестиваль «Молоде вино», музичний фестиваль «Мі-сі-соль», фестиваль «Лісова фієста», всеукраїнський конкурс-огляд «Нові імена України» та ін.
«Оксія» і сама проводить велику кількість фестивалів. Наприклад, 30 листопада 2009 відбувся вже четвертий фестиваль «Поетичний марафон «Оксія». Цей фестиваль є традиційним результатом багатомісячної роботи. За цей час члени організації і особисто її керівник — Костянтин Куліков, шукають молоді таланти по школах та університетах Житомира — проводячи відбіркові тури. Переможці відбіркових мають можливість прочитати свої вірші на заключному концерті (фестивалі) і стати його дипломантами або лауреатами. Щорічно (з 2006 року) організація випускає свій альманах, куди входять вірші членів організації, а також членів журі, лауреатів та гостей «Поетичного марафону». Це видання традиційно поділяється на дві частини — українською і російською мовою. Така деталь спростовує поширену у мистецьких колах думку, що організація займається лише російськомовною поезією (я особисто потрапивши на «Оксію» навпаки перейшла на українську мову). Взагалі, організація займається не тільки поезією та прозою, а й музикою, фотографією, образотворчим мистецтвом та й іншими видами мистецтв. Цікаво, що «Оксія» є толерантною (інше слово просто не підходить), в тому плані, що не існує ніяких обмежень щодо віку (звісно і статі, мови, національності) для вступу у організацію. Наймолодшим членам організації на сьогоднішній день тринадцять-чотирнадцять років, а найстаршим… ну не будемо про сумне (.
«Оксія» сповнена талантами (це якийсь час навіть тривожило відвідувачів поетичного Інтернет-порталу «Рожевий слоник» - де більшість «оксіян» публікують свої вірші). При чому дуже добре, що організація допомагає своїм членам розвиватись. У мякій атмосфері члени організації проводять свої «читання», що часто більше схожі на зібрання друзів, де кожному вказується на його недоліки у творі, на певні технічні помилки, але й, звісно, вказується на чудові образи та просто на моменти, що сподобались. Висловитись може кожен, тому більш досвідчені поети дуже часто вислухують критику (при чому конструктивну) від своїх «менших братів» по творчості. Творчий ріст наших поетів досить добре прослідковується. Наприклад один із молодих учасників «Оксії» - Володимир Ковальчук, за рік свого перебування в організації з готично-тінейджерської творчості перейшов на модерну поезію.
Окрім творчого, організація веде і звичайне «сімейне» життя. Тобто усі свята члени святкують разом, звісно додаючи до звичних «бенкетів» творчі виступи членів організації (музичні виступи, пародії тощо).

Оксана Гаджій

Оксана Гаджій. Житомирська міська молодіжна громадська організація "Оксія" / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.37-38.

Олексій Хабаров. Складень [Б.н.] (2004)

Олексій Хабаров. [Б.н.] : вірші / Житомир: Вагітні кроти; ЖММГО "Оксія". - Складень, 2004.

Вас також можуть зацікавити:
》Олег Левченко. Складень: історія виникнення і друку (стаття) / Режим доступу: https://zlitera.blogspot.com/2018/10/blog-post_4.html?m=1
》Хто я такий? ~ Складень [Текст: Галина Малин, Наталя Васькавська, Стронґовський, Олег Левченко] / Житомир: Мистецька ґільдія «Neaбищо» ЖОО СТМУ «Liga ArtiS», вересень 2004 / Режим доступу: http://neabyshcho.blogspot.com/2018/03/2004_29.html?m=1 або https://zlitera.blogspot.com/2019/01/blog-post.html?m=1

Олексій Хабаров. Складень "Різдвяна казка" (2004)

Олексій Хабаров. Різдвяна казка : вірші / Житомир: Вагітні кроти; ЖММГО "Оксія". - Складень, 2004.

Вас також можуть зацікавити:
》Олег Левченко. Складень: історія виникнення і друку (стаття) / Режим доступу: https://zlitera.blogspot.com/2018/10/blog-post_4.html?m=1
》Хто я такий? ~ Складень [Текст: Галина Малин, Наталя Васькавська, Стронґовський, Олег Левченко] / Житомир: Мистецька ґільдія «Neaбищо» ЖОО СТМУ «Liga ArtiS», вересень 2004 / Режим доступу: http://neabyshcho.blogspot.com/2018/03/2004_29.html?m=1 або https://zlitera.blogspot.com/2019/01/blog-post.html?m=1

Катерина Радушинська. Складень [Б.н.] (2004)

Катерина Радушинська. [Б.н] : вірші / Житомир: ЖММГО "Оксія". - Складень, 2004.

Вас також можуть зацікавити:
》Олег Левченко. Складень: історія виникнення і друку (стаття) / Режим доступу: https://zlitera.blogspot.com/2018/10/blog-post_4.html?m=1
》Хто я такий? ~ Складень [Текст: Галина Малин, Наталя Васькавська, Стронґовський, Олег Левченко] / Житомир: Мистецька ґільдія «Neaбищо» ЖОО СТМУ «Liga ArtiS», вересень 2004 / Режим доступу: http://neabyshcho.blogspot.com/2018/03/2004_29.html?m=1 або https://zlitera.blogspot.com/2019/01/blog-post.html?m=1