А насправді все просто…
***
— Що ти робиш? — промовив він майже пошепки, посміхаючись якоюсь дивною посмішкою.
— Лежу, торкаючись носом твого плеча, — відповіла своїм смішним, дитячим голосом дівчина.
Повітря дихало теплою прохолодою весняного вечора. Двері на балкон були настіж відчинені. Звідти доносилися ледве чутні звуки вулиць. Вони лежали на ліжку зовсім поруч, як найрідніші люди на землі.
— І як воно тобі? — поцікавився юнак, намагаючись глянути на обличчя дівчини. Проте це було не так просто, а тому він зупинив свій погляд на її потилиці.
— Як мені твоє плече, чи що ти мав на увазі?
У відповідь хлопець просто мугикнув.
— Тепле та приємне. Я б могла лежати, торкаючись твоєї щоки чи шиї, але торкатись плеча мені подобається більш за все, — сказала дівчина тихо. Через цей напівшепіт її голос став якимось більш виразним і більш дорослим.
Кімнатою простяглася тиша. Вона перемішалася із ароматом весняного вечора і перетворилась на якийсь новий запах. Тихо збігали хвилини.
— Ну, що ти? Заспокоїлась? — запитав хлопець.
— Поки з тобою…
— Не говори дурниць. Я ж нічого навіть не зробив. Навіть не порадив тобі анічогісінько, — у його голосі промайнула якась напівроздратованість напіврозгубленість.
— Ти ніколи не зрозумієш… Мені пора. Батьки, мабуть, зачекалися, — відірвала свій ніс від його плеча і встала з ліжка.
Повіяло холодом.
— Я проведу, — піднявся він слідом за нею.
— Я сама. Бувай, — сказала дівчина і зникла у темряві коридору.
Двері зі скрипом зачинилися. У квартирі запанувала тиша. Проте не така, як тоді, із нею… якась чужа та порожня. Такої тиші ніколи не хотілося.
***
Спалахи стробоскопа вселяли в неї спокій. По стінкам її душі тихо спливала задуха безвиході. «Рівно місяць… і що тепер робити? Як жити далі?» — крутилося в голові, немов якесь закляття, без перестану. Дивилася вниз на танцюючих людей і згадувала його. Здавалося навіть бачила його очі, відчувала його подих, чула його голос. А в голові лиш те питання, що вже 31 день не дає їй спокою. Дуже важко, коли з твого життя йде щастя. Без нього ріже в душі, бо ти навідріз не памятаєш, як ти жила до нього. Це ніби заново вчитися ходити. А вона просто не бажала вчитися заново, вчитися жити далі. Не хотіла. Не любила слова «не могла». Якось воно аж занадто виправдовує. Та й усе можеш, коли дійсно хочеш…
— Ти бачив її до цього? — запитав один з хлопців, що сиділи за сусіднім столиком.
— Та ні, це вперше. Я б таку не пропустив, — відповів інший, гортаючи меню в пошуках чогось алкогольного.
— Не красуня.
— Не розумію тебе, друже. Чого тоді дивишся на неї чи не весь вечір?
— Просто таке відчуття, що… ех, я і пояснити не можу. Ну, типу, що щось значить у моєму житті. Та ні, навіть не так. Чорт, не можу це описати, — відповів хлопець, не зводячи очі з брюнетки, що мовчки торкалася великим пальцем правої руки каблучки.
— То підійди та познайомся. Чого гадати? Вона з тих, що запамятовуються.
— Та ні, не зараз… можливо потім.
— Ти дурень. Офіціанте! — закричав на весь голос хлопець, щоб той його почув крізь гучну музику нічного клубу.
Вона стояла на вулиці біля входу у клуб та курила. Ні разу до цього вона не тримала сигарети в руках. Випускаючи дим разом із подихом кудись у височінь, думала, що саме такі були на присмак його поцілунки.
— Вибачте, доброго вечора, — промовив до неї хлопець, підходячи ближче.
— Швидше ночі, — відповіла вона, а на обличчі зявилася посмішка, якась аж занадто щира та тепла, як для посмішки, дарованої незнайомцю.
— Я хотів би вас ще раз побачити. Можливо, ви дали б мені ваш номер.
Мозок гострим лезом порізала думка про те, що її Кирилу, мабуть, абсолютно вже байдуже, що якийсь незнайомець просить в неї номер телефону. А ще те, що тепер в неї немає ніякої реальної причини відмовити йому, окрім якихось вигадок.
— Лайф чи діджус?
— Краще лайф.
«А він попросив діджус. Тоді, близько двох місяців тому», — думала вона, промовляючи незнайомцю цифри її номеру.
***
— Чорт, в цій сукні я схожа на селючку… — з відвертим незадоволенням проричала крізь стиснуті зуби Інна, стоячи перед дзеркалом.
— Не муч ні мене ні себе. Ти красуня і сама це чудово знаєш, — сказала зеленоока висока дівчина у смарагдовій сукні.
І це була правда. Інна, завжди з коротким волоссям, що стирчало навколо її обличчя, зараз була схожа на героїню дитячих казок. У молочного кольору сукні саме такого фасону, про який вона мріяла чи не з пятнадцяти років, професійним макіяжем, гарною зачіскою і блиском в очах. Та вона нервувала. Руки тряслися, з очей мало не текли сльози, а в грудях калатало оскаженіле від приреченості серце.
— … найщасливіший день життя. Хай тобі грець. Який дебіл вигадав це словосполучення! — промовляла вона якимось напівістеричним тоном, намагаючись застібнути сукню.
— Що ти мелеш? Ти ж цього хотіла аж з того самого моменту, як його зустріла. Чи ти забула? Ти ж закохана до безтями. Сама говорила про це. Говорила, що навіть вмерти без нього не зможеш? Так що перестань негайно. Таке буває у день весілля з багатьма. Ти просто у передчутті якихось змін у житті… це нормально. Проте треба заспокоїтись, — говорила спокійним тоном подруга, тримаючи її за руку.
— Карино, я не можу. В мене таке відчуття, ніби я роблю щось не те, — сказала Інна і закрила обличчя руками.
Кімнатою лунав тихий присмак безнадії та страху. Карина обняла подругу та сказала:
— Інно, маленька моя. Все буде добре. Ти робиш саме те, що потрібно. Якби хоч половина людей у світі одружувались з такої любові, як ви з Кирилом, то щастя було б набагато більше… До того ж розлучення ніхто не відміняв. Відірвемось на весіллі, а як не сподобається у подружньому житті, то знайдеш собі іншого.
На обличчі нареченої зявилася посмішка. Вона витерла сльози та промовила:
— Вмієш же ти втішати. І щоб я без тебе робила?!
— Втекла б з весілля і не дала б людям погуляти. Егоїстка. Так що давай, приводь себе в порядок. Скоро почнеться. Я зараз повернуся.
Сказала Карина, поцілувала подругу та вийшла з кімнати. Наречена взяла мобільний, набрала знайомий номер, згадала по памяті, хоча ніколи не думала, що його знає. Декілька гудків, а далі його рідний голос.
— Привіт, чого тобі не йметься навіть у власне весілля?
— Привіт. Просто я страшна у сукні і макіяж в мене жахливий, а ще дурне передчуття.
— ООООО…. Починається. Ти ніколи красунею не була. А сукня і макіяж цього б не змінили.
— Як же я за тобою скучила, — промовила дівчина зовсім тихо і з очей потекли сльози, несвідомо, проте невпинно.
— Перестань, Інно. Все ж добре. Я через тиждень приїду. А зараз твоє весілля. І ти… найкрасивіша з усіх дівчат, яких я бачив у своєму житті.
— Як Лондон?
— Нудний. Але тобі сподобався б. Неодмінно приїдь сюди. Це місце просто-таки для тебе. А тепер годі говорити по мобільному. Скоро там викупати будуть наречену, а ти все пропустиш.
— Я хотіла б, щоб ти був тут.
— А я тебе люблю, — сказав він і натиснув на червону кнопку свого старого мобільного.
Інна підійшла до дзеркала та посміхнулася, у душі кричало щастя. «Таки не байдужа йому», — пробігло її думками, опустилося вниз та міцно засіло у серці.
… чи може бути щось краще за це…
Наближався час її весілля.
***
— Якого біса ти зі мною познайомився?
— Не знаю. Лихий поплутав, — мовив Максим із незмінно байдужою інтонацією.
Вона знала, що він несерйозно. Він любив говорити щось подібне таким голосом. А ще любив її вчити, вказувати на її помилки та мовчазно втішати. Знаєте, деякі люди впевнені, щоб вселити у людину спокій потрібно щось сказати чи зробити, а Інна ще з дитинства знала, що єдине, що показує твою небайдужість — це вміння залишитися поряд. А він завжди залишався. Міг мовчати, міг говорити якісь дурниці, проте залишався, коли був потрібен. Ніколи не телефонував першим, не запрошував. Проте ніколи не відмовляв.
— Чого ми сидимо біля входу у клуб, якщо тут ллє як із відра? — запитав він, ніби у самого себе.
— Бо ми любимо дощ… а може ми ідіоти, — відповіла Інна і зайшлася сміхом.
Максим лише посміхнувся і глянув на неї. Він любив слухати, як вона сміється. Так сміються лише люди зі справжньою душею. І він це знав. Знав, що вона завжди говорить правду, знав, що дивна і занадто наївна, щоб бути щасливою. Знав, що одна з тих, з ким можна прожити вічність, проте не та, з якою можна виховувати дітей… його дітей. Може, тому, що він не хотів дітей, а вона мріяла про сина. Може, тому, що вони вдвох хотіли від життя аж занадто багато. І тому, що вона була щаслива, навіть не отримуючи цього, а він отримував завжди… щоб він не побажав. Може, тому, що вона занадто красиво сміється, а він занадто розпланував своє життя.
— Та пішли вже всередину. Тобі холодно.
— Звідки така впевненість?
— Бо ти майже гола. Ти взагалі бачила себе у дзеркало?
— Що? Схожа на повію? — сказала Інна і саркастично посміхнулася.
— Пішли, — не відповів Максим та встав з лавки.
Дівчина пішла за ним. Завжди йшла за ним. І робила те, що він казав. Хоча ніколи нікого не слухала.
***
— Я тебе люблю, — промовив він і торкнувся рукою її щоки.
А вона це знала. Знала так само добре, як своє імя. І ще знала, що він її доля, що вони будуть щасливими і що все насправді добре.
— Я теж тебе люблю…
А все врешті-решт так просто виходить… як у казках. Любов, весілля, щастя.
— Давай поїдемо у Лондон, — промовила Інна та лягла на його плече.
— Хм… Лондон? Чому саме Лондон?
— Передчуття, що то місце саме для мене.
Вона ніколи не лежала, торкаючись носом його плеча, не мокла з ним під дощем, не дзвонила перша і не запрошувала… Та вона любила свого Кирила. Мабуть, тому, що поряд завжди був Максим. Він давав їй сили… сили, щоб кохати, жити, щоб бути щасливою.
— Ну, от ми і подружжя…
— А я тоді думала, що ти не повернешся.
— … ну, не вгадала.
ЗАПАХ ЩАСТЯ
Коли день підходив до свого завершення, вона виймала з закуточків своєї душі печаль і розливала її на моторошно порожні вулиці рідного міста краплями дощу. Печаль осені завжди важко збагнути. Вона якось сама по собі виринає звідусіль і нагадує про те, що не збулося, про те, що могло бути. А це найболючіше… згадувати те, що не стало реальністю.
Хтось повертався з роботи, хтось з навчання, а хтось просто йшов, куди дивляться очі, щоб якось поділитися своєю печаллю з іншими чужими мешканцями рідного міста. Восени це завжди виходить.
У тролейбусі майже не було людей. Він їхав у депо, а вона, як часто бувало, не почула, як кондуктор про це говорив. Проїде декілька зупинок і піде додому пішки, бо грошей на маршрутку не вистачало, а останні заплатила за проїзд на тролейбусі, який йшов не в той бік. Мабуть, буде грубо сваритися на водія, а потім на саму себе, та врешті мовчки піде додому порожніми та темними вулицями коханого Житомира, занурившись в його осінню печаль. Та поки цього не сталося і думки її були огорнуті солодким присмаком теплого чаю, який вона неодмінно випє, як тільки дістанеться дому, дівчина з таємничою посмішкою дивилася у вікно. Біля нього, тримаючись за поручень стояв якийсь хлопець і малював пальцем на запітнілому склі смайлики. Він ніколи не дивився навкруги. Заходив, направляв погляд у вікно і мовчки малював якісь небачені прозорі візерунки своїм подихом. Вона любила за ним спостерігати та думати про те, що він відчуває. Кондуктор голосно повідомив про кінцеву зупинку. Дівчина скривила губи та мовчки прокляла своє безглузде життя. Встала, вийшла з тролейбуса. Вечірня напівтемрява зустріла її прохолодою осінньої печалі. Хлопець вийшов слідом за нею. Йшов мовчки неподалік від неї та курив. Це виходило в нього якось аж занадто на показ і неабияк дратувало… Ненароком вона вступила в калюжу і голосно залаялася. Він глянув на неї та посміхнувся. Вона завжди потрапляла у такі безглузді ситуації. Подруга одного разу назвала її «ходячим нещастям» і це не ображало, а було якось навіть мило… От і цього разу все сталося дуже для неї типово.
— Між іншим, не бачу нічого в цьому смішного, — сердито промовила дівчина до незнайомця, що не зводив з неї погляд, спостерігаючи за тим, як вона струшує зі штанів краплини калюжної води.
— Ти дуже красива, коли сердишся. В тебе якось по-дитячому це виходить, — відповів він.
— А в тебе голос, як у гомосексуаліста, — її завжди ображало порівняння з дитиною.
У відповідь хлопець засміявся і простягнув їй руку.
— Юра.
— Віра, — потиснула його теплу руку та посміхнулася дівчина.
У ті моменти, коли на твоєму життєвому шляху раптово зявляється нова постать, дуже рідко розмірковуєш над тим, чим це все врешті закінчиться і що станеться з вами. Просто подальша доля якось абсолютно не хвилює тебе, коли ти щасливий. Щастя взагалі дивна річ. Воно викликає в тебе якесь дивне небажання щось бажати. Коли в тебе є все, то нічого більше не треба, і це дарує спокій. Людям потрібен спокій, особливо восени.
— Я помітив ти часто так їдеш тролейбусом, — сказав якось насмішкувато хлопець.
— А як так я їду? Не розумію, — Віра завжди охоче ділилася з навколишніми людьми своїми дивацтвами і недоліками. Їй здавалося, що саме в них і є вся її чарівність. Але тепер якось не хотілося їй з посмішкою говорити про те, що вона у свої неповні двадцять два абсолютно не знає міста, у якому прожила усе своє свідоме життя, що майже кожного ранку забуває гаманець вдома і ніколи не чує, як кондуктор оголошує, що тролейбус їде в депо.
Хлопець нічого не відповів, а просто посміхнувся і глянув у її прозорі очі незрозумілого кольору.
— Я не люблю людей, які не відповідають на мої питання, — зробила спробу обуритися Віра, та це дійсно виходило в неї якось по-дитячому наївно.
— Сьогодні красивий вечір, — ніби й не почув її Юра.
— Так, красивий. Я взагалі люблю осінь. Вона якось по-особливому закохує у свою відчуженість.
— Твоя правда.
У вічність збігали хвилини. Юрій провів її до будинку та пішов, нічого не сказавши. Віра декілька секунд постояла біля підїзду, чекаючи доки його силует зникне у темряві осіннього вечора.
Її квартира завжди пахла теплою кавою. Можливо, й не пахла, проте для Віри цей аромат завжди був присутній у рідному просторі її помешкання. Вона любила асоціювати все із запахом. Навіть почуття мали для неї всій аромат. Щастя пахло тими парфумами, що подарували їй на вісімнадцятиріччя, від суму віяло запахом осінньої прохолоди, а самотність не пахла зовсім…
Віра кинула своє пальто на канапу… вона не любила порядку. І пішла на кухню. Нагодувала свого рудого кота та зробила собі чаю. Сіла на підвіконня та просто дивилася на поступово порожніючі вулицю. Близько двох ночі лягла спати. Все було типово. Так робила вона чи не щоночі. А ще у ці вечірні години вона любила думати. Якось трагічно, безвихідно та надзвичайно по-філософському.
Зранку все починалося дуже для неї звично. Гаряча кава, бутерброд, розмова з мамою і дорога на роботу. А працювала Віра в одній місцевій газеті. Усі її мрії про журналістську карєру закінчилися саме тут… проте дівчина ніколи не вважала це провалом. Їй подобалася її робота і подобалося її життя. Не таке правда і визначне, як мріяла вона, будучи підлітком, але досить таки спокійне і типове для неї. Віра точно знала, що саме тут і зараз вона на своєму місці. А самотність… вона не вічна, вона обовязково скоро мине, як і все минає.
І знову дорога додому. Цього разу з гаманцем. Сіла на тролейбус, дивлячись у вікно і посміхаючись. Дівчина любила посміхатися просто так, без причини. Тоді люди, що проходили повз неї, дивилися у її світле усміхнене обличчя і відчували крихту щастя. Віра сіла на передостаннє сидіння і дістала з сумочки флакончик парфумів з ароматом щастя. На секунду зняла кришечку та піднесла їх до носа. Солодко-терпкий аромат пробіг куточками її душі і викликав у мозку невеликі шматочки спогадів, які завжди були для неї приємними. Бо ніколи не розуміла, як спогади про щастя можуть приносити біль. Нехай навіть воно скінчилося. Адже, так мало людей взагалі його відчувають протягом свого життя… Через це і, мабуть, ще через свою безмірну віру у добрих людей її вважали іноді дивною.
Все цього разу сталося не так, як завжди. Юрій зайшов на одній із зупинок і з посмішкою підсів до Віри. Не привітавшись, він глянув на флакончик, що стискала дівчина у руках та спитав:
Що це?
Це — щастя, — відповіла Віра. — Хочеш відчути?
Ну, мабуть, — ані краплі не здивувався хлопець.
Дівчина дала йому флакончик. Він підніс його до носа і вдихнув його аромат. На обличчі зявилася посмішка.
Моє щастя пахне цигарками, — віддаючи їй флакончик. — Та твоє, безсумнівно, приємніше.
Невже, ти так любиш курити?
Та ні, почав тільки для того, щоб відчувати крихти свого щастя хоча б час від часу.
Любиш дівчат, що курять?
Ненавиджу з тих самих пір, як сам почав…
Вона, мабуть, красива була, — сказала задумливо Віра.
Та не сказав би… ти красивіша.
Дуже дивно було для неї чути ці слова. Віра завжди вважала себе більш розумною, ніж красивою. А компліменти змушували її відчувати якусь неприязнь до людини, що їх говорить. Проте цього разу все було інакше. У голосі Юри відчувалася якась проста щирість і навіть грубість. Тому йому аж занадто хотілося вірити…
Ви, жінки, занадто багато уваги приділяєте красі. Почуття не від цього залежать.
Хіба краса не має ніякого значення?
Та ні, має… проте не для кохання. Воно завжди за якісь дурниці.
Типу просто так…
Не згоден. Кохання завжди за щось. Просто за що, ти розумієш тільки тоді, коли воно проходить, або коли порівнюєш і знаходиш ці дрібнички, від яких волосся стають дибки.
І за що ти її кохав? Знаєш тепер?
Її капці ніколи не стояли поряд. Вона завжди дівала кудись один і злилася, коли вранці не могла знайти. А ще за її повідомлення, за слова, що вона сама вигадувала, за сміх і за те, як вона тримала сигарету… якось по-особливому. Не так, як інші.
Договоривши Юрій опустив очі і посміхнувся, ніби і зараз згадував її. А потім глянув на руки Віри і спитав дуже тихо:
Ти б змогла мене покохати?
По-моєму, покохати можна кого завгодно.
Що, навіть злих, цинічних, підлих і брехунів?
А чому б і ні? Хоча я не вірю, що такі люди існують. Вони просто самотні або заплуталася. А що? Ти такий?
Ні. Але ти занадто добра до людей.
Не можна бути занадто доброю. Можна просто нею бути.
Тут моя зупинка, — відповів раптово Юрій та вийшов з тролейбуса, так само мовчки, як і зайшов.
Була в цій його відлюдькуватій манері спілкуватися якийсь свій шарм. Він не просив номер телефону, не розглядав її губи та не дивився в очі під час того, як щось говорив… Та в той самий час чув усе, що вона говорила і сприймав це всерйоз, а не як якусь дурницю дівчини, що нічого не тямить у цьому житті. Проте в той самий час була у його голосі, у його манері говорити якась байдужість… байдужість не до тебе особисто, а просто до світу загалом і це заворожувало. Він був як осінь, неминучий, похмурий, самотній, сповнений дикої печалі. Від цього хотілося бути з ним якомога довше, говорити, слухати і зрозуміти-таки його. Та він виходив з тролейбусу, щоразу не прощаючись, не обертаючись, залишаючи по собі лише жагуче відчуття, що щось недоговорено, недослухано між ними. Так минав час. Близько трьох місяців щодня по буднях вони проїжджали поруч декілька зупинок, говорили, сміялися, сперечалися. Віра ніколи не зустрічала його по вихідних, не бачила ніде у місті, яке здавалося їй іноді таким маленьким та незначним, проте тепер перетворилося раптово на величезний мегаполіс, у якому мешкає мільйони людей, але жодного Юрія тут немає. Бували моменти, коли Віра, сидячи на підвіконні в один з типових для неї вечорів і дивлячись у вікно на спляче місто, думала, що Юрій ні хто інший, як просто витвір її уяви. Хлопець, що мешкає десь у світі її мрій та лише іноді виринає у реальності, проте насправді його не існує.
— Привіт, зайченя, — пролунав якось знайомий голос зі слухавки. — Як ти? Сотні років тебе не бачила…
То була Кіра, її найліпша подруга, що після закінчення вишу переїхала до Праги, де жили її родичі. Завжди чомусь Віра була впевнена в тому, що в її житті існують речі, які ніколи не зміняться. Наприклад, що вона завжди ненавидітиме «блакитні» вогники та віритиме у дива. Але найдужче дівчина вірила, що її подруги завжди залишаться із нею. Бо друзі — то назавжди. Та все у цьому світі має шкідливу звичку змінюватись. Друзі поїхали. А Віра й досі ненавидить «блакитні» вогники та вірить у дива, проте вже зовсім сама.
Кіро, як же я за тобою скучила! Як ти? Що нового?
Ну, як скучила, то готуйся зустрічати на Новий рік.
Ти приїздиш? Коли?
Та вже геть і білети взяли. 30 грудня будемо у вас.
І, дійсно, зовсім скоро мав бути Новий рік. А вона і забула про це.
— Ну, добре, мала, ти там звикай з думкою, що скоро зі мною побачишся, готуй червону доріжку і таке всяке… Давай, цілую тебе. Ще наберу, бо дорого гребе.
Телефонна розмова з подругою навіяло на Віру якусь дивну світлу печаль. Вона подивилася на припорошене снігом місто і почала один за одним витягати із скриньки своїх почуттів колишні спогади. Добре, мабуть, що люди мають здатність памятати.
— Тобі не набридло сидіти постійно на одному й тому самому сидінні? — спитав одного разу Юрій.
А тобі не набридло постійно чіплятися до дурниць? — з посмішкою відповіла Віра.
Та ні, мені наче і подобається. Що нового трапилося за вихідні?
Та наче і нічого. Все так, як і має бути.
А ти впевнена, що так має бути.
Хтозна. Це дуже спірне питання.
Ага, — відповів Юра. Він часто відповідав такими якимись безглуздими мугиканнями, ніби не хотів більше говорити, але Віра не звертала на те уваги.
Декілька хвилин вони сиділи, мовчки слухаючи голос напівпорожнього старого тролейбуса. Віра тим часом розглядала його вузькі пальці та вкриті веснянками вуха. Вона любила усі ті дрібнички, що помічала у його зовнішності. Здавалося, що знати людину до найменшої родимки за лівим вухом — це не абищо, це дійсно щось значить. І саме цього дивного знайомого хотілося Вірі знати. А йому, мабуть, нічого і не хотілося. Так принаймні здавалося тоді, коли вони сиділи мовчки у напівпорожньому тролейбусі. Час спливав повільно. І найдужче зараз їй хотілося, щоб Юрій не виходив з тролейбусу, а їхав… довго-предовго, трильйони вічностей, переживаючи сотні апокаліпсисів. Та цього не сталося. Юрій, як завжди оголосив, що це його зупинка та направився до виходу.
Можливо, випємо десь чаю? — мовила йому вслід Віра.
Я… не знаю… не думаю, — відповів їй хлопець якось знервовано, ніби боячись образити своєю відмовою.
Чому? Ти зрозумій я не хочу нічого ускладнювати чи робити якісь спроби затягти тебе у своє життя. Я просто дуже хочу поговорити з тобою більше, ніж декілька зупинок у тролейбусі, — сказала Віра.
Юрій опустив погляд і тихо промовив, мнучи руками шарф:
Я люблю чай, особливо з лимоном.
В мене якраз є лимон. Ходімо до мене, — сказала Віра, і голос її затремтів від теплого відчуття радості.
Якось приречено скрипнули Вірині двері. З квартири повіяло запахом гарячої кави.
Ласкаво просимо до мого світу, — тихо мовила дівчина, пропускаючи Юрія першого до помешкання.
В тебе затишно.
Хвилина за хвилиною рухалися стрілки годинника, що висів на стіні у кухні. Вони сиділи навпроти один одного на підвіконні та спостерігали, як поступово порожніли вулиці рідного міста.
Як ти думаєш у світі існують люди, які просто не вміють бути щасливими? — спитала Віра, спостерігаючи, як повільно здіймається з її чашки пара.
Та ні. Я думаю всі можуть бути щасливими.
Та я не про «можуть», я про таке вміння. Ну, як, наприклад, вміння «малювати». Всі можуть малювати, але вміти далеко не всі.
А ти думаєш, що не вмієш бути щасливою?
Іноді мені так здається.
Я вважаю, що це все дурниці. Ти просто ще не знайшла свого щастя. Та колись воно обовязково знайдеться.
Занадто часто потрібно чекати.
Ми все життя чекаємо. Це правильно. Чекати і вірити, що дочекаєшся.
А ти віриш?
Я вже не чекаю… Мабуть, мені вже час йти, — вимовив якось тяжко та неспокійно Юрій та піднявся з підвіконня. — Дякую за смачний чай. І взагалі дякую.
Та то таке… тобі дякую. За все, — після цих слів у повітрі стомленої старої квартири виникла пауза.
До мене завтра подруга приїздить. Дуже давно її не бачила. Хочемо разом святкувати Новий рік, — врешті сказала Віра.
Друзі — це дуже добре, — відповів Юрій, виходячи з квартири.
Побачимося завтра, — крикнула йому вслід дівчина.
Можливо, — озвався він, збігаючи сходинками вниз.
Юрій ніколи не прощався. Ніколи не говорив компліментів. Часто критикував та не стомлювався говорити, що вони занадто різні. І це звучало не як просте ствердження факту, а ніби як вирок. «Різні»… і цим все було сказано. Одного разу Віра сказала йому, що живе на своїй планеті. А той у відповідь посміхнувся і сказав, що на її планеті занадто багато добра. «А це погано?» — спитала здивована Віра. «Це просто не так, як на моїй планеті», — відповів Юрій.
У вечір перед Новим роком Вірі завжди вірилося у дива. Особливо, коли за вікном пролітають останні сніжинки цього року.
— Мала, щось я тебе не впізнаю. Ти мені чогось не договорюєш, — промовила Кіра, випускаючи з легенів дим від цигарки.
— Та що я можу тобі не договорювати? Все зі мною добре, — сказала Віра і навіть здивувалася, як фальшиво це прозвучало з її уст.
Вона так багато хотіла їй ще розповісти. Сказати, що найбільше у світі мріє бути поряд з тим дивним Юрієм. Розказати, як шалено калатає її серце щоразу, коли він сідає біля неї у тролейбусі. Та чомусь не могла. Може, тому що правду казала колись її мама, що друзі — то не назавжди. Вони йдуть, частіше за все вони просто зникають. Тоді Вірі не хотілося це слухати, а тепер вона стояла біля Кіри, що курила на балконі квартири, і думала, що її проблеми, її дивна історія з Юрієм, що не питав навіть її номер телефону, якісь сміховинні та безглузді для Кіри. Віра чомусь саме зараз зрозуміла, що її колись найліпша подруга не зрозуміє, не підкаже нічого. А скаже щось типу: «Він не для тебе». Та хто ж тоді для неї… коли тільки один він здається їй саме тим.
До Нового року лишалося близько години. У Віриній квартирі повним ходом йшло гуляння. Прийшли її друзі, знайомі. Було весело та здавалося, що саме у цей момент Віра відчувала своє дике невміння бути щасливою найдужче. Вони повільно вийшла на кухню та сіла на своє підвіконня. Подзвонила мамі та привітала з наступаючим. Глянула у вікно. У повітрі кружляли передсвяткові сніжинки. А там, біля підїзду стояв Юрій. Вона добре впізнала його дивну шапку. За декілька хвилин Віра збігала вниз сходами.
— Привіт, — промовила вона дуже тихо, коли підійшла до нього впритул.
— Я хочу тобі дещо сказати… — відповів хлопець, дивлячись у її маленькі очі незрозумілого кольору.
— Кажи…
— З Новим роком… і ще я подумав, що насправді дуже добре, що ти в мене є. Дякую тобі за це, — після цих слів Юрій наблизився до Віри та торкнувся холодними потрісканими губами її щоки.
А потім пішов. Мовчки, як завжди. А Віра навіть не змогла нічого сказати. Вона просто відчувала як рухається її тілом якесь незрозуміле почуття. «…добре, що ти в мене є», — а хіба це не щастя? Можливо, пройде рік чи півтора, коли він зрозуміє, що насправді живуть вони на одній планеті і вже давно один одному не просто знайомі, можливо, він ніколи більше не сяде на цей тролейбус, можливо, переїде в інше місто, а, може, вони одружаться та матимуть дітей з тонкими пальцями та веснянками на вухах, як у нього. Та це все не мало значення, бо вона таки йому потрібна.
Віра повернулася до компанії своїх друзів. Свято закінчилося. Кіра поїхала назад до Праги. А Юрій зник з її життя. Просто розтанув, як сніг. Швидко промайнула зима. У повітрі запахло цвітом дерев.
Вона ніколи не любила весну. Вона якимось чином асоціювалась для всіх з відчуттям безмежного щастя. Та для Віри весна була знаком того, що життя змінюється, дерева розквітають, птахи повертаються з вирію, сонце починає гріти, а її власне життя лишається тим самим.
Як то було вже десятки разів, Віра додому пішки, лаючись на водія тролейбуса, що незрозуміло повідомив про те, що він направляється в депо, а ще згадувала свою безглузду звичку забувати вдома гаманець. Поступово дівчина наблизилася до будинку. Зайшла у квартиру, вдихаючи аромат гарячої кави. День закінчувався. Як і сотні разів до цього Віра зробила собі чаю та сіла на підвіконня, спостерігаючи за тим, як порожніють вулиці її рідного міста. В очах якась світла, досі осіння печаль, а в серці віра, що таки дочекається...
Те, про що ніколи не говорять
«Коли щось тремтить в середині твого живота, так ніби там літають тисячі метеликів, які все хочуть вирватися назовні, але сковані у твоєму череві назавжди… коли тремтять руки і пришвидшується дихання, а ще, коли між ногами стає мокро і коли у горлі немов комом застрягло твоє почуття… це НЕ кохання. Це не має нічого спільного з ним… це бажання, це пристрасть, це щось сильне, але це НЕ кохання. Бо кохання ніяк не стосується органів твого чуття, його не можна описати і пояснити. Кохання трохи схоже на злість, коли ти сидиш над книжками, готуючись до чергової модульної, і зупиняєшся після кожного прочитаного речення, дивишся по різних сторонах і врешті починаєш сердитися на саму себе, бо не можеш нічого робити, окрім як думати про нього. А ще кохання трохи схоже на страх і занепокоєння, коли ти не можеш сидіти на місці, коли ходиш по кімнаті, а в душі просто хочеш кричати. А ще воно схоже на страх, тупість, гордість, ненависть, депресію, анорексію, та найбільше схоже воно на печаль. Не ту банальщину, коли просто немає що робити, або псуються твої плани на вечір, а на ту печаль, через яку не віриш у краще майбутнє, в те, що все налагодиться, на печаль, яка зїдає…»
Обновила сторінку… прочитала відповідь:
«Ти занадто багато думаєш))»
Це злило, нервувало, змушувало хотіти придушити того гада своїми власними руками, але було б брехнею сказати, що це їй не подобалося…
Коли йшла додому, коли їхала в транспорті, навіть тоді, коли просто думала, то згадувала про нього. Бо хотілося йому розповісти про все, що трапляється у її житті, про все, що у ньому не трапляється і про все, що вона знає взагалі. Розписати кожну хвилину життя і показати йому ці записи, щоб він все-все знав… А він просто питав, НАВІЩО??? Вона мовчала і далі говорила якісь дурниці, бо, мабуть, просто було страшно, а, може, і не страшно, а, може, кохання, на те й кохання, щоб про нього нікому ніколи не казати. Це як таємниця, яку ні в якому разі не можна говорити… навіть самій собі.
«Одного разу я просто зникну» — говорила її свідомість у темряві бездонних і вічних ночей. Просто зникну… і це буде просто…
І вона дотримала слова… зникла… бо кохання, мабуть, на те і кохання, щоб воно було якимось незавершеним… десь у сфері людських почуттів, без права існування у безглуздій матерії. Щоб під навалою непотрібних нікому питань та рішень, не перетворитися на любов… про яку говорять на кожному кроці.
Потім ще бачила його, не раз проходила повз. Але мовчки кивала головою, немов чужому… а хіба кохання має щось спільне з категорією близькості людей. То любов до рідних, а кохання — тільки до одного НЬОГО… який стоїть над світом речей, почуттів… вищий за універсум, значніший за абсолютну істину.
«Я завжди плачу, коли знайомлюся з іншими людьми… Скажеш, що дурна… не зрозумієш… я скажу, що сльози розчарування мають право на існування», — рука зупинилася та стиснула олівець. Вона закрила блокнот і відклала його у бік. Вона часто писала йому у цьому блокноті. Писала все, про що не могла сказати… писала про свої сльози, писала про свою посмішку, про свої думки… лише про кохання не писала ні слова. Бо про нього ніколи не пишуть. Про нього не можна знати. Бо це таємниця…
«Світ без тебе здається темним… та він таким для мене і є. Бо тебе ніколи в ньому не буде… в моєму світі»…
Коли з неба падали краплі осіннього дощу, вона завжди уявляла його… він також любить дощ, а ще любить красиву музику і якісні фільми. Він любить усі якісні речі. Тільки її він не любить… а вона його кохає… але про це не можна нікому говорити… навіть йому…
