БожеВiльна
Вона лежала на ліжку і мовчала. З її грудей тихо шепотіло ледве відчутне дихання. Воно промовляло до стін кімнати, до мерехтіння лампи на столі і до всього світу, боязко нагадуючи про своє існування. Важкою здалася їй у цю хвилину вічна гра в мовчанку, але дівчина не промовила й слова, хоча її ослабле від п’янкого аромату щастя серце так і хотіло вигукнути, що, все ж таки, воно ще живе. Всюдисуща тиша не мала змоги покинути життя цієї людини. Вона навіки оселилася тут: у безкрайому світі її німого розуму. І це вперше за майже двадцять п’ять років життя проникло до її серця таке дивне і сильне почуття.
З темряви тихо і невиразно промовляло до неї місто, що через шибку здавалося майже казковим і несправжнім.
Раптом довгоочікуваний дзвінок, і ось воно – щастя. Таке дивне і гомінке. Воно увірвалося до її життя коротким дзвінком і, ріжучи слух, пролунало квартирою. Дівчина схопилася з ліжка і підбігла до дверей. Зі скрипом відчинила. На порозі стояв він. «Нарешті», – застогнало її стомлене серце, і вона схопила в цупкі обійми єдину людину, що не давала їй спокою вже так багато часу. Від нього віяло осіннім холодом.
– Ну, що ти! Ще, гляди, задушиш! – промовив хлопець.
Їй так хотілося щось відповісти, крикнути що є сили. Але замість цього тиша почула лиш звичне дихання.
– Пригостиш чимось, Іванко! Я так стомився та зголоднів, що жах, – промовив хлопець й увійшов до квартири.
Дівчина метнулась на кухню та взялася виконувати бажання єдиного та найкращого. Він сів на стілець і не зводив погляду з господарки, яка поралася біля плити. На її ще дитячому тілі була вдягнута біла напівпрозора сукня. Руді кучері до пояся закривали її плечі та спину. На обличчі, обсипаному веснянками, майоріла тиха, спокійна маска простого дівочого щастя. Після вечері хлопець притулився до закоханої і промовив таким солодким голосом, ніби просив чогось надзвичайного:
– Іванко, зіграй мені! Ту, що я так люблю…
Очі дівчини промовили більше за усілякі слова. Вони пішли до кімнати. Хлопець сів на канапу. Іванна взяла до рук скрипку. Вона не розуміла всіх звуків цього дивовижного інструменту, але знала точно, що грає незрівнянно – тремтіння скрипки ніколи не бреше. Воно ще ні разу не підводило її. Не вміючи говорити, лише ледве чути, ця дівчина давно вже навчилася читати по губах людську мову, тому легко розуміла слова інших. Часто Іванна думала, що Бог не покарав її, не давши вміння говорити, а навпаки. Вмій вона балакати, мабуть, багатьом людям зробила б боляче, а так живе собі та лиха від своїх слів не знає… Єдиний недолік цього свого «дару» вона відчула лише тепер. Бо не під силу їй вимовити це невиразне, але таке промовисте для неї ім’я: Євген.
Хлопець сидів навпроти і слухав чистий та прекрасний спів скрипки у тонких руках Іванни. Навіщо тепер всі ці філармонії та професори, коли він сидить і так слухає, так дивиться. Євген підійшов до неї зовсім близько. Рука дівчини раптом затремтіла, смичок грубо шарпнув струни. Скрипка застогнала від болю й упала на підлогу.
– Моя Іванко! – прошепотів їй Євген.
Чи буває більше щастя, аніж читати по його устах своє ім’я. Його руки були так поруч, уста немов вимальовували на її самотньому тілі якийсь незрозумілий нікому, окрім них, малюнок… малюнок їхнього щастя. Ніч непомітно підкрадалася до вікон. Все навколо спало. І лише німий танок двох сердець переривав спокій, що панував усюди. Їй так хотілося у цей момент прошепотіти його ім’я, розповісти, як сильно вона кохає. Але тиша не відпускала її горло зі своїх міцних пазурів.
– Мені час іти, – промовив Євген і підвівся з канапи.
Іванна підвелася слідом за ним та накинула на плечі стару, трохи подерту кофтину. Вона неспроможна була спитати його, чому… чому він так швидко йде?
Двері швидко й голосно зачинилися за ним. І самотність знову проковтнула її стомлене від вічного пошуку серце. Непотрібна, німа, покинута. Це все, що каменем лежало на її душі. Взявши до рук скрипку, вона вийшла з дому.
Повільно йдучи вулицею, дівчина ковтала прохолодний, осінній вітер. Навколо дрімала природа, непомітно й тихо, як її душа. Звичний провулок, звичний асфальт. І ось він – міст її мрій. Чомусь саме на ньому вона забуває про цей чужий і занадто пафосний для її простого німого життя світ. Нахабно крадучи з глибин свого існування такий дорогий для когось і такий неважливий тепер для неї час, Іванна стояла і дивилася в далечінь. Непомітно підкрадався до міста ранок. Немов дикий звір підходив він непомітно ззаду та міцно хапав у свої пазурі місто, поневолі забираючи його в країну вічного світла. Дівчина завмерла у тиші, що незмінно царювала усюди. З плином невблаганного часу на мосту почали з’являтися люди. Вони, як загалом і завжди, кудись поспішали, крадучи у життя найліпші моменти ранкового спокою, що печально споглядав на цих вічних мандрівників, сподіваючись, що ті змилуються та зупиняться врешті-решт. Аж прикро ставало Іванні, коли вона бачила ті вічно сумні, вічно чужі одне одному обличчя.
Поволі життя з упевненістю забрало владу над світом. Місто ожило. Час втікав, а з ним заодно і люди. Вони, ніби прагнучи наздогнати цього зарозумілого володаря, у божевільній метушні пробігали туди і сюди через міст, вбиваючи його хвилину за хвилиною.
Іванна все ще стояла і дивилася в воду, що неспинним потоком втікала кудись в далечінь. У її хвилях відбивалося сонце. Воно немов ділилося своїм життєдайним світлом із холодною та чужою водою.
– Невже ти так і будеш стояти, аж поки не стемніє? – почувся раптом звідкілясь голос.
Іванна обернулася й обвела поглядом навколо, але нікого не було. Мимоволі вона почала тремтіти: цей голос дуже сильно нагадував їй когось, проте вона ніяк не могла зрозуміти, кого саме.
– Не намагайся вдавати, що мене не існує. Я все-одно залишусь тут. Хоч ти можеш мене прогнати. Скажи лише, щоб я пішла.
Іванна знову обернулася, але намарно. Навколо нікого не було. У дівчини ще сильніше затремтіли руки. Голос лунав так близько і так зрозуміло, ніби вона все своє життя могла добре чути. Ці звуки вже не покидали її ні на мить. Іванна вирішила піти додому, але голос не покинув її навіть тоді.
Дзвінко й швидко клацнув замок. Двері зі скрипом відчинилися. Іванна була вже в квартирі. Вона голосно ввімкнула музику, але голос не залишав її.
– Невже я так багато прошу, Іванно. Я прошу лише прогнати мене. Крикнути, що є сили, щоб я забиралася. Це ж так просто. Для всіх просто, невже ти вважаєш себе не такою, як всі, якоюсь особливою?!
Іванна щосили закрила вуха руками. Проте звуки, що лунали так близько, не змовкали. Дівчина сіла на підлогу й усім тілом притулилася до стіни. Губи її тремтіли.
– Іванно, невже ти й справді думала, що чимось різнишся від інших!? Ти завжди прагнула бути кимсь іншим. Відповідай мені, не мовчи!
В очах дівчини палав страх. В її розпаленому мозку крутилося лише одне: «Я – німа… німа… німа. Чого вона від мене хоче?» Аж раптом над самим вухом Іванни, немов грім, почувся чийсь сміх.
– Німа!!! – і знову той дикий регіт. – Маленька підла брехуха. Ти гадаєш, що інші вже не гідні твоєї мови чути?
Ці останні слова, як лезом, різонули Іванну. В її очах стали сльози, вони повільно спливали по щоках до підборіддя. Знову почувся голос, але Іванна не розбирала його слів. Вона без упину хиталася й уся дрижала. Не промовляючи ні звуку, Іваннині німі уста шепотіли відчуженим незрозумілим голосом лише одну фразу: «НІМА… Я – НІМА».
– Ти, Іванно, не німа. Ти – божевільна. І ти це чудово знаєш. Подивися навкруги. Ти одна. Мене не існує. Божевільна…
Після цих слів дівчина знову обернулася навкруги… Порожньо… Всюди порожньо… З її грудей вирвався німий крик, сповнений болю та відчаю.
– Бачиш, ти навіть кричати неспроможна. Каліка. Думаєш, Євген любить тебе? Навіщо йому потрібна така божевільна. Вбий себе і ніхто навіть не помітить.
Іванна звелася на тремтячі ноги. Ясність сяйнула в її очах, спокійна, безвихідна ясність. Хитаючись, вона пройшла до вікна. У голові паморочилося. З очей, як і раніше, текли сльози. Вона відчинила вікно й стала на підвіконня. Ноги перестали тремтіти. Іванна стояла там уже декілька секунд, та раптом відчула, як чиїсь руки ззаду обхопили її тіло. За мить вона опинилася на підлозі поряд з якимось чоловіком. Сльози заважали чітко побачити його обличчя. У її мозку лунало незмінне й байдуже:
– Божевільна…
Чоловік спробував обійняти її, але, як тільки обличчя дівчини торкнулося його підборіддя, Іванна відштовхнула його та вдарила по щоці. Вона мовчки встала, але ноги не втримали її і вона знову впала на підлогу поряд із незнайомцем. Іванна з відчаю та болю обхопила ноги руками. Голос не покидав її. Чоловік звівся на ноги й підняв Іванну. Вона сильно пручалася та відштовхувала його, але він схопив дівчину за руки й кинув на канапу, що стояла поруч. Він сів біля неї й обхопив голову руками. Це продовжувалося якийсь час. Сили повністю покинули Іванну, і вона не заснула. Тоді незнайомець підвівся і пішов геть.
Солодкий сон стомленої дівчини перервав дзвінок у двері. Вона встала, відчувши приплив бадьорості, й відчинила. На порозі стояв Євген. Іванна кинулася йому на шию, поцілувала його у холодні губи, що пахли терпкою осінньою прохолодою.
– Ну, як тобі тут жилося без мене ці декілька днів? – з посмішкою запитав Євген.
Якби він тільки знав, як хотіла Іванна крикнути: «Нестерпно!» Але він не знав цього та й не хотів знати.
– Ну, що сьогодні на вечерю? Сподіваюсь щось смачненьке. Я зголоднів, як вовк, – сказав хлопець і пішов на кухню.
Іванна слідом за ним. Поївши, Євген підійшов до своєї хазяйки та поцілував її у щоку, дякуючи за обід. Він подивився у її глибокі печальні німі очі й посміхнувся. Потім погляд його пробіг по обличчю дівчини, по її рудому волоссю й зупинився на передпліччі. На ньому виднівся невеликий, розміром з людський вказівний палець, синець. Він був залишений тим незнайомцем, що напередодні врятував дівчині життя.
– Що це? Звідки? – спитав Євген ніби просто так, для підтримки розмови.
Іванна захитала головою, ніби не пам’ятаючи, де зробила синець. Та Євген навіть не подивився на її реакцію. Він пішов до зали і сів на велику, м’яку канапу. На підлозі біля самих його ніг щось блиснуло. Він нагнувся й побачив якийсь маленький предмет. Хлопець підніс його ближче до обличчя та розгледів, що то була запонка, така, яку носять чоловіки на сорочках. «Звідки вона тут?» – здивувався хлопець.
– Іванно! – щосили гукнув він, так, щоб напівглуха дівчина його почула.
Через мить вона була вже у залі. На обличчі дівчини сяяла дивна й недоречна посмішка.
– Що це? – спитав Євген, показуючи свою знахідку. – У тебе що хтось був? Якийсь чоловік? Так?! Що він тут робив? – раптом закричав Євген і кинув блискучу річ на підлогу.
Іванна хотіла відповісти йому… пояснити. Але ж вона… вона – НІМА. Ця думка чи не вперше за стільки років зробила їй настільки боляче, що у дівчини на очах з’явилися сльози. Євген мовчки вийшов у коридор та почав одягатися. Іванна, як привид, пішла за ним. З грудей дівчини лунало тихе важке дихання. Іванна стояла, силкуючись промовити хоч слово. З її уст вихоплювалися дивні звуки, що нагадували якийсь напівстогін, напівшепіт. У її очах потемніло і вона схопилася за стінку, щоб не впасти. Євген взувся й пішов з квартири. Вона бігла за ним по східцях аж до самого виходу, боса, заплакана, німа. Востаннє він лише подивився на неї й посміхнувся, немов здивований, чому вона взагалі за ним іде.
– Невже ти справді думала, що потрібна мені? – з його грудей вирвався глухий сміх. – Німа каліка. Пішла геть, шльондра!
Усі ці слова він казав дуже чітко й гучно, немов сподіваючись, що Іванна все почує. І вона все чула, чула пречудово. І те його «каліка» і те «шльондра» – все… Він повернувся і пішов. Дівчина сіла на мокрий від вчорашнього дощу асфальт й обхопила голову руками.
– Ну, що, – промайнув звідкілясь знайомий голос. – Знову себе жалієш. Як завжди… Нещасна божевільна. Кому ти взагалі можеш бути потрібна? Каліка…
Іванна закричала, німим, нечутним ані для кого криком. Потім вона зібралася з силами і встала. Повільно дівчина піднялася на свій поверх і зайшла до квартири. У коридорі стояло велике, на повний зріст дзеркало. Вона підійшла до нього й подивилася на своє відображення.
– Нещасна божевільна, – промовило воно до неї.
Сльози незмінно текли по її обличчю. Німий біль від безсилля та ненависті до самої себе рвався на волю. Вона замахнулася й з усієї сили вдарила кулаком по дзеркальному відображенню, яке тієї ж миті розсипалося на сотні маленьких часточок. З руки текла червона, мов вино, кров. Іванна впала на підлогу. Шматочки розбитого дзеркала порізали їй ноги. Кров усюди змішалася з відображеннями. Дівчина заворожено дивилася на свої руки. Болю майже не відчувалося. Їй раптом стало шкода старого дзеркала і вона, скривавлена й утомлена, спробувала зібрати шматочок до шматочка. Але вони вислизали з її закривавлених рук. Іванна ніяк не могла впоратися з неслухняними частинками власного відображення, яке, покинуте та непотрібне, валялося зараз на підлозі. Вона взяла в руки один із таких шматочків і піднесла до обличчя. Побачила там себе.
– Давай, ти ж знаєш, що робити… – промовили її уста із уламка дзеркала.
Іванна піднесла його до скривавленої руки… у квартирі навпроти скрипнули двері. Звідти вийшов вчорашній незнайомець. Він глянув у відчинені Іваннині двері. Ключі з шумом впали на підлогу. Чоловік миттю підбіг до Іванни й вихопив з її рук гострий предмет. Він спробував притиснути її до себе, але тут у розумі дівчини промайнула якась доволі проста та очевидна думка. Та це ж він був учора в її квартирі, це він загубив ту кляту запонку, це він в усьому винен. Вона щосили запручалася й відштовхнула його. Чоловік знову спробував обійняти її, але марно. І цього разу Іванна зуміла вирватися з його рук. Вона вдарила його по обличчю, а потім по плечах. Аж раптом він здійняв руку та щосили вдарив її по щоці. Іванна впала на підлогу. Чоловік підняв її, заніс до кімнати, кинув на канапу й кудись пішов. Через декілька хвилин приїхала «Швидка». Іванна лежала на канапі, скривавлена, непритомна.
– Що з нею сталося? – спитав лікар, зайшовши в кімнату та кинувшись до Іванни.
– Я не знаю, – відповів чоловік і якось незрозуміло зашарівся. – Я побачив лише, як вона сиділа серед уламків дзеркала. Мені здалося, що вона хотіла… хотіла покінчити життя самогубством.
– Здалося? – перепитав лікар.
– Так. Вона тримала у руках шматочок дзеркала й збиралася перерізати собі вени. Принаймні, було схоже на те.
– Добре…
Після цього байдужого й недоречного слова лікар дістав аптечку і почав там щось шукати. В Іванчиного рятівника раптово промайнуло незрозуміле почуття провини. «А що, як вона просто випадково розбила дзеркало й хотіла його полагодити чи, принаймні, зібрати до купи усі частинки. А я накинувся на неї. От бовдур…» – крутилося у його думках. Він ненадовго впав у глибокі роздуми, тому не відразу почув і зрозумів питання лікаря.
– Хлопче, а ви їй хто?
– Я? – здивувався він.
– Ну, не я ж, – відповів нервово лікар.
– Я… я… – він не знав, що відповісти. – Я її сусід.
– Ім’я знаєте?
– Чиє?
– Ну, я впевнений, що своє знаєте. Її як звати? – промовив лікар і цими своїми словами змусив посміхнутися якусь молоденьку медсестричку, що робила Іванні перв’язку.
Це все трохи спантеличило молодого чоловіка.
– Змушений сказати, що не знаю її імені. Ми всього декілька разів зустрічалися на сходах. Просто кивали одне одному головою. Вона, здається, німа та напівглуха. Це я почув одного разу від нашої сусідки, що живе поверхом нижче, – відповів він.
– Що ж, зрозуміло. Ми не забираємо її у лікарню. Порізи неглибокі. Ганночка обробила рани. Ви побудьте з нею якийсь час, доки не опритомніє, – промовивши це, лікар вийшов, за ним попрямувала і Ганночка.
– Але, лікарю, у мене справи. Я… – та всі ці слова були марні.
«Швидка» від’їхала. Він лишився один. «Та що ж це за день такий?», – подумав чоловік, набираючи на мобільному чийсь номер.
– Алло! Андрію, чого ти так довго? Ми запізнимося, – пролунав жіночий голос у телефоні.
– Чуєш, Ларисо, я не можу приїхати. Тут…
У трубці почулися гудки.
– Біс тебе забирай, Ларисо. Навіть не вислухала, – промовив уголос Андрій і кинув мобільний на стіл.
Він сів на стілець біля сплячої дівчини. На її обличчі з’явилася якась дивна, щира посмішка. Йому раптом так захотілося дізнатися чому вона радіє. «Соромно все-таки, що я не знаю її імені»,– подумав хлопець.
Ніч наближалася до міста. На небі з’являлися перші зірки.
Андрій встав та пройшов по кімнаті, у якій панувала темрява. Він так і не наважився ввімкнути світло, бо вирішив, що це може розбудити його загадкову сусідку. Хлопець вийшов у коридор. У ньому по підлозі були розкидані уламки дзеркала. Він пройшов на кухню та взяв віник. Дивно, тримав Андрій цей предмет лише кілька разів у дитинстві, коли отримував покарання від доглядальниці. Якось невміло та незграбно він почав мести. Спочатку в нього зовсім нічого не виходило. Замість того, щоб згребти всі шматки докупи, Андрій зметав їх то туди то сюди. Це заняття здавалося йому таким складним, що він вже почав вважати усіх жінок та чоловіків, що колись це робили героями. Аж раптом у кімнаті почувся якийсь шурхіт. З неї вийшла стомлена та заспана Іванна. Андрій злякався. Він згадав, як вона почала його лупцювати сьогодні, коли він прагнув її врятувати. Хоча хлопець, звичайно, відповів їй тим самим, навіть не звернувши уваги, що то дівчина, але все-таки стало йому якось не по собі: він вдарив її сьогодні по обличчю, а зараз з віником, підмітає її коридор та ще й так невміло. Як же це соромно. А Іванна лише посміхнулася та вихопила у Андрія віник.
– От і добре, що ти вирішила сама підмести, бо я щось намагався та в мене нічого не вийшло, – сказав він, дивлячись у її великі зелені очі, що спопеляли його, ніби вивчаючи.
Андрій був високий на зріст, чорноволосий, з великими очима, які, може, від світла у коридорі, здавалися аж занадто синіми. Ніс був трохи з горбинкою, а біля губ то з’являлася, то зникала якась магічна складка шкіри, вона немов змушувала тебе також посміхатися. На ньому був сірий светр, з під якого виглядала сорочка, та чорні джинси. На вигляд йому було не більше двадцяти п’яти або семи років, але насправді ще позаторік йому виповнилося тридцять.
– Дивно якось, правда. Що саме дивно? Не знаю. Просто, – промовляв без перестану Андрій та все дивився на дівчину.
Вона, хоч говорив він не голосно, все розуміла, читаючи по губах. Здавалося, вона б розуміла його навіть, коли б він мовчав – такий простий і щирий був у нього погляд. Декілька хвилин хлопець невпинно говорив, сам собі задаючи питання, а дівчина дивилася на нього з віником у руках. Аж раптом вони обидва немов згадали про цей дивний предмет. Іванна почала підмітати, а Андрій, щоб не заважати, вийшов у зал і сів на канапу. Світло чомусь так і не ввімкнувши.
Через декілька митей Іванна зайшла до кімнати та сіла поруч. Так вони просиділи деякий час в абсолютній пітьмі.
– Потрібно ввімкнути світло… мабуть, все-таки треба, – промовив нарешті Андрій та підійшов до вмикача.
У кімнаті блимнуло світло. Воно спочатку трохи різало очі. Тому обидва стояли мружачись.
– Я хотів у тебе спитати. Я знаю, що ти н… не вмієш говорити, – чомусь слово «німа» не змогло вилетіти зараз з його уст, – і тому не зможеш відповісти, але я хотів би знати, як тебе звати, бо сьогодні лікар зі «швидкої» питав, а я не знав, що відповісти. Все ж таки сусіди от і якось соромно стало.
Іванна встала та підійшла до столу. Вона відкрила шухлядку та витягла блокнот і олівець. Потім нашкрябала щось та показала Андрію сторінку. Там великими неакуратними літерами було виведено два слова: «Іванна. Дякую.»
Андрій посміхнувся якось спантеличено та сказав:
– Дуже гарне ім’я. А я – Андрій. Будемо знайомі.
Він простягнув їй руку. Іванна якийсь час вагалася, а потім потиснула її та посміхнулася.
– Ну, добре. Мені пора. Ти в порядку і я можу йти. На мене чекають, – він вдягнув пальто, що лежало на стільці біля входу в кімнату та пройшов у коридор.
Повільно, немов чекаючи на щось, Андрій вийшов за поріг. «Один, два, три…, – чомусь почав він рахувати. На п’ять я озирнуся та ще щось скажу. Чотири…» Аж раптом двері відчинилися і з них вийшла Іванна. Вона тримала у руках сторінку з блокнота. Простягнула йому, посміхнулася, пішла геть.
Він розгорнув та прочитав:
«Будь-ласка не думай, що я божевільна. Просто момент зустрічі був невдалий. Не забувай, що я тут, зовсім близько.»
Андрій посміхнувся та поклав записку у кишеню. Підійшов до двері та відчинив замок. Його силует зник у темряві його квартири.
День за днем минав час. Осінь підходила до свого кінця. Поступово вривалася до нашого життя зима.
Був перший по-справжньому зимовий день. Йшли останні години жовтня, а на землі, під ногами людей вже лежав білий, напівпрозорорий сніг.
Іванна йшла по багатолюдній вулиці у напрямку до невеликої книжкової крамниці, що знаходилася недалеко від її дому. Там вона вже другий рік працювала продавцем. Робота Іванні подобалася. Іноді вона лишалася там допізна. Це часто траплялося під час доставки нового товару. Дівчина розставляла нові книжки по поличках за алфавітним та жанровим порядками. Але найбільше їй подобався запах, що панував навколо у такі моменти: запах типографічної фарби, який немов відносив її кудись далеко за обрії, у казкові країни, про які вона читала у дитинстві у великих кольорових книжках.
Двері до крамниці відчинилися. Над дверима задзвеніли маленькі дзвіночки.
– Привіт Іванко! Як там в тебе справи? Все гаразд? – почувся голос-щебет однієї із співробітниць німої дівчини.
Іванна посміхнулася на її питання та кивнула головою. Це була Марія. У свої тридцять п’ять років вона мало що знала про навколишній світ. Завжди здавалася занадто наївною та навіть дурненькою. Проте насправді була досить-таки милою.
– Уявляєш, вчора у мене поцупили гаманець! Прямо посеред вулиці. Я стою на площі у черзі за морозивом. Дивно, мені посеред зими так чомусь морозива захотілося… просто жах якийсь так от, не в тому взагалі-то річ. Стою я у черзі, а за мною – хлопець якийсь. І щось він то так подивиться то так на мене. А я що… я нічого. Подумала, раптом сподобалася. А потім він якось так, знаєш, немов перечепився та мало не впав. Ну, і за мене притримався. Я, звичайно, посміхнулася йому. Він ще так вибачився галантно. Прямо, як джентльмен якийсь. А потім пішов відразу. Я ще подумала чого б це він так довго тут у черзі стояв, а потім, на тобі, пішов кудись. Отакі тепер, Іванко, люди! Злодії та й годі.
У цю мить у двері зайшла вже немолода жіночка у величезних окулярах та почала ходити серед книжкових поличок, уважно придивляючись до найменшої дрібниці.
– Бачиш, бачиш, – зашепотіла Марія. – Знову ця мумія. Скільки вже можна тут ходити та видивлятися?! Та хоч би раз щось купила б. Та ж ні. Їй все тут не подобається. Стара шкапа. Ух, як не люблю таких. Ось вони постаріли та тепер на всіх молодих зляться, бо ті, бачте, не розвалюються, як вони… Ось побачиш, вона походить тут півгодинки та піде собі.
Сталося саме так, як прогнозувала «віщунка» Марія. «Стара шкапа» попередивлялася чи не всі книжки та пішла собі геть.
Наступні декілька годин були сповнені спокою. Так як, книжкові крамниці у наш час не користуються великим попитом серед народу, то, в цілому за день, до «Книжкового містечка» заходило приблизно з десяток людей. Причому десь половина з них просто проходили повз. Саме тому зарплатня тут була маленька і залежала від виторгу, а іноді господар віддавав її самим товаром, тобто книжками. Проте і Марії, і Іванні це було до душі: як робота, так і зарплатня.
Так минав і сьогоднішній день, повільно, без усілякої метушні. До книгарні вже завітали декілька приємних жіночок, напевно, вчительок, пара студенток, що шукали якийсь словник, чия назва важко запам’ятовувалася та якого не виявилося в асортименті крамнички. Був іще один клієнт. Він спитав про твори Еміля Золя. А коли Марія принесла йому декілька досить товстеньких книжечок і протягнула йому їх, то він витяг серветку та протер обкладинку, промовляючи, що всюди можна підхопити якісь шкірні захворювання, яких вже налічують дуже багато видів. Така його поведінка так розізлила Марію, яка завжди вважала себе надзвичайно прискіпливою до чистоти, що та затіяла гучний скандал. Клієнт після погроз поскаржитися начальнику пішов геть.
– Оце так противний чолов’яга. Фу, як не люблю таких. Грубіян! Чула, як він назвав мене… – при цих словах Марія відчула якийсь дискомфорт.
«Чула… от дурепа! Що це я бовкнула…», – промовила вона до самої себе. Іванна весь цей час писала щось на папері. Потім піднесла стурбованій Марії листок, на якому було написано:
«Я не повністю глуха. І пречудово чула ваші крики.»
Марія підвела очі на свою колегу. Іванна дивилася на неї з посмішкою так спокійно та лагідно, як і завжди. При такому її погляді здавалося неможливим те, що сталося декілька днів тому і ставалося ще раніше, у її дитинстві. З нею часто говорили якісь голоси. На початку тихо та спокійно, немов друзі, потім все нахабніше та все більш вороже. Проте це згодом минало, й Іванна забувала про них. Вона ставала знову життєрадісною, посміхалася та навіть уявити собі не могла, що колись могла б заподіяти собі смерть. От така дивна вона була.
Пройшло декілька німих та порожніх годин чекання нових клієнтів. Марія потроху вже почала непокоїтися через погрозу вранішнього клієнта поскаржитися начальнику. Такі хвилювання продовжилися певний час. Після чого Марія глянула на годинник. Йшла п’ята хвилина о шостій.
– Слухай, Іванко, – голосно крикнула вона, – мені потрібно піти раніше. До мене брат приїжджає. Потрібно зустріти. Прикриєш мене, коли що. Добре?
У відповідь Іванна кивнула головою. Марія одяглася та вийшла надвір, крикнувши наостанок «бувай».
Робочий день підходив до свого кінця. На землю непомітно спустився вечір. Мов ненажерлива пекельна істота, поглинула темна зимова хмара всі зірки. Насувалася завірюха. Вітер скажено хитав у вишині голі вітки дерев. Налякана моторошною картиною лютої зими, вона стояла біля вікна, роздумуючи про те, як потрапити сьогодні додому. Аж раптом німий простір крамнички прорізав іноді такий печальний та болісний звук дзвіночків, що висіли над дверима. Іванна не почула його, але якесь дивне почуття змусило її обернутися. На порозі запорошений снігом стояв він, з червоним від лютого морозу та хурделиці обличчям. «Андрій», – пронеслося у її пам’яті дивним відголоском його ім’я. І тут невідомо звідки рушили на неї спогади. Вони насувалися на Іванну звідусіль: з найвіддаленіших частин підсвідомості. Мов примари, вони виникали у повітрі, танули і знову з’являлися. Онде їх перша зустріч, а он – її намагання покінчити з життям. Тут, серед поличок, переповнених думками Гюго, Трумена та Сосюри, – вся їх історія. У цей момент Іванну поглинула навіжена хвиля розпачу, болю за втраченим Євгеном та сорому за все, що накоїла вона по знаній лише Богом причині.
А він лише посміхнувся та обвів очима крамничку.
– То ти тут працюєш? А я не люблю книжкові магазини. У них почуваєш себе пригніченим. Всі ці твори змушують тебе думати про щось велике, незрозуміле та, зазвичай, гнітюче, – після цих слів звична складка шкіри на його щоці знову з’явилася. – Та ти, мабуть, зі мною не згодна. Інакше б не працювала тут.
Після цього настала пауза. Іванна стояла і дивилася на свого несподіваного гостя. Вона так прагнула, щоб він пішов.
– Вибач, ти, мабуть думаєш, що я тут забув? Просто у мене щось із машиною. Що саме не знаю, бо, відверто кажучи, нічого у них не тямлю. Єдине, що мені відомо, що вона не їде. Тому я зайшов, бо хотів спитати чи нема у вас телефону, щоб викликати таксі? – промовив, немов відчуваючи думки Іванни, Андрій.
Дівчина хитнула головою у знак того, що телефону у магазині немає. Точніше є, але він вже місяць як не працює. Декілька хвилин тривала тиша та загальна зніяковілість.
– Тоді я , напевно, піду. Бувай, – він вийшов і простір задихав свіжістю від ковтку морозного повітря, що дмухнув з вулиці.
Переживання відхлинуло від її серця і вона вперше за декілька хвилин задихала спокоєм. Завія надворі посилювалася. Вітер завивав сильно і мелодійно, немов навмисне для того, щоб його почула одна німа навіки дівчина з дивним, майже хлопчачим ім’ям. Проте у її напівглухих вухах його грізний та суворий голос видавався ніжним та сумирним, немов голос когось рідного та любого. Тоді Іванна знову згадала про Євгена. Дивно, що вона таки змогла прожити без нього вже таких довгих та нестерпних три тижні. Самотня, покинута… Він лише іноді з’являвся у її снах, такий добрий та ніжний, як ніколи у свідомому житті. У такі моменти, коли бідолашну Іванну виривав з обіймів сну дзвінок будильника, вона думала, чому світ такий несправедливий до неї і до всіх інших його мешканців. Невже не може кожен вигадати собі реальність і жити у ній, ніби вона справді існує. Тоді, мабуть, всі були б щасливі. Та всі ці роздуми минали, лишаючи її наодинці зі справжнім світом, який проникав у її життя промінчиком вранішнього сонця або цим нестерпним дзвоником годинника, що з нього виривався звук, чутний людям з «проблемним слухом». Ой не любила Іванна, коли її називала якось у такій манері. Адже, не маю я ніяких проблем ні зі слухом, ні з голосовими зв’язками, я просто німа, просто напівглуха. Невже люди думають, що правда може образити. Ось так думала іноді Іванна та дивувалася з людей, які, втім, завжди здавалися їй дивними.
Хурделиця на вулиці закінчувалася. Було вже пізно. Дівчина зібрала речі, вдяглася та вийшла на вулицю. На небі не було зірок. Вони заховалися за чорною важкою хмарою.
Дівчина глянула на світло, яке прямою лінією виривалося з лампочки вуличного ліхтаря. Дивлячись на нього, ще було видно, як пролітають у повітрі залишки снігу. Вона набрала повні груди зимового повітря, які забралися у всі частинки її легень, притримала там декілька хвилин, а потім випустила його на свободу, розвіявши декілька сот сніжинок, що танцювали поряд з нею у просторі. Іванна вгрузала з головою у свої думки та пішла далі, у напрямі до свого дому. А думала вона як і більшість дівчат її віку. Думала про кохання і чи є у світі те незмірне почуття, про яке так реалістично пишуть у книгах, чи повернеться колись до неї Євген та чи є в світі Щось більше та значніше за усі ці проблеми. Так продовжувалося деякий час, аж доки Іванна не прийшла до свого під’їзду. Вона почала шукати ключ у сумочці. Раптом з-за дерева, що росло неподалік вийшли три юнаки, які попрямували до неї. в одному з них дівчина впізнала свого Євгена. Він ішов посміхаючись, такий, як і раніше.
– Агов, крихітко! – крикнув один з його друзів, що йшов поруч.
– Привіт, маленька, – промовив інший, що підійшов до Іванни зовсім близько.
– Пробач кохана, але це – твої фанати. Я просто не зміг їх втримати. Так вони хотіли твого автографу, – промовив якось по-незвичному грубо та холодно Євген.
– Скажи мені, крихітко, як це у тебе так вийшло? – він підійшов до неї та простягнув свій мобільний.
На великому екрані крутого телефону було якесь непристойне відео. Спочатку Іванна нічого не зрозуміла, але потім її немов вдарило щось по голові: то ж вона була на тому відео, вона та її Євген. Але як це могло статися… як він так міг вчинити. Тоді з очей дівчини потекли сльози, адже, все те, про що думала та на що сподівалося її закохане серце кудись зникло. Печаль та розчарування підкралося до неї ззаду та розчавило, як людина чавить набридливу комаху. Ось була Іванна, її мрії та любов, – а ось уже немає. І від цього боляче їй стало так, як ніколи не було. Що був порівняно з цим той ляпас, отриманий нею від Андрія. Він був, мов маленька подряпина, незначний, терпимий, а ЦЕ було нестерпно. Воно проникло у її очі так, що вона вже нічого не бачила, у її чуття, у її серце.
Через лічені хвилини Євген з компанією пішов, кричачи щось незрозуміло чи то їй, чи то один одному. Вони були вже далеко, але Іванна все ще стояла біля дверей, не в силі щось мовити, чи хоча б закричати, щоб виразити всю свою біль… о Боже! Як вона хотіла зараз мати голос, щоб її міг Він почути, щоб її хоча б хтось міг почути. Адже, так часто, коли Іванні було гірко, вона думала, що причина цьому її німота. Не може Бог її почути, бо німа вона… просто німа. А тепер вона ладна була віддати все за лише мить, щоб мати голос… одну-однісіньку мить. Невже це так багато.
Аж раптом Іванна почула щось до болю знайоме та втрачене. Той голос, що мало не довів її до самогубства з’явився знову, нестерпний, болючий, упертий. Він без перестану повторював одне і те ж: «Каліка… божевільна».
Іванна сіла на землю та затулила вуха руками. Було холодно, але мороз цього впертого голосу лякав її більше за усе в цьому світі…
Сонце після своєї подорожі до країни вічного затишку знову виповзло на горизонт. У повітрі пахло теплим літнім дощем, що втік кудись у далечінь, не витримавши сусідства страшного та теплого світила. Хмари поволі розходилися, розпливалися по небокраю і зникали десь далеко за межами людського бачення.
Вона ступала по галявині, відчуваючи різкі дотики холодних крапель дощу до її маленьких незайманих ніжок. Сонце обливало її руде волосся та біле напівпрозоре платтячко. Кожний промінчик обвивав тонкі дівочі плечі та бліде, вкрите веснянками личко. Її руки стискували у лодонях прості білі туфлі. Позаду дівчинки майорів ліс, а попереду височів замок.
– Іванно! – почулося звідкілясь, і дівчинка стрімголов побігла до будинку.
Бліді, тендітні ніжки, мокрі від крапель дощу, хлюпали по мармуровій плитці, якою була покрита підлога у величезній вітальні. Там, прямо навпроти вхідних дверей, здіймалися вгору широкі сходи. На них стояла молода жінка. Вона мило посміхалася до дівчинки та промовляла:
– Ти знову бігала одна до лісу. Скільки тобі повторювати, що не можна тобі цього робити! Не годиться… Бешкетниця.
– Добре, я більше не буду. Я обіцяю, – линув, мов пісня голос дівчинки.
Жінка торкнулася до блідої дівочої щічки та посміхнулася. Аж раптом якийсь дикий незрозумілий шум розбив цю картину, немов скляну мозаїку. Жінка починає зникати, а замість неї виникає якийсь дивний образ. Чиясь постать манить Іванну за собою. Дівчинка сліпо йде за нею, минає кімнату за кімнатою. Навколишнє змінюється. Виникають якісь люди, що безперервно сміються. Всі веселяться, але, коли Іванна підходить ближче, все замовкає. І тепер вона вже нічого не чує, хоч і бачить, як розтуляються їх уста від невимовного сміху. Іванна стоїть посеред кімнати вже зовсім одна. Всі кудись зникли. Так продовжується декілька хвилин, що здаються їй цілою вічністю. Раптом чийсь тихий голос перериває її одвічні страждання. Це все та ж жінка. Її рятівниця. Сон минає, настає день.
– Вставай, моя радосте! Вже день божий за вікном, а ти все спиш, – промовляє до неї жінка своїм майже німим голосом.
Дівчинка позіхає та посміхається своїй рятівниці. Вона сідає на краєчку ліжечка та хоче щось вимовити, але раптом лише уста її почали ворушитися. Ні звуку, ні шепоту. Тиша. Жінка йде до вікна, завішаного старою, подряпаною шторою. Промені світла прориваються крізь скло. За шибкою видно двір. Аж ось вона – реальність. Навкруги сад, якісь люди, що блукають без цілі, похитуючи головами. «Де я?» – хоче прокричати дитина, але не в силі цього зробити. Це він – справжній світ, без усіляких сподівань та надій. Німий та чужий.
Дівчинка сидить на ліжку у старій піжамі. Жінка стоїть перед нею. Вона здається ангелом. Вся в білому. Крізь неї з вікна прориваються тонкі промінчики світла. Вона – досконалість. Очі поволі звикають до світла, й Іванна бачить постать жінки чіткіше, помічає її білий медичний халат. І тепер реальність стає ще болючішою та чужою, як ніколи раніше.
– Давай, сонечко, вдягайся та йди снідати. Скоро прийдуть твої мама і тато. Ти ж хочеш їх побачити. Правда ж? Ну, яка молодець. Сама і вмиватися вміє. Ось яка ти вже доросла, – промовляє до Іванни голос медсестри.
Почуття одне за одним потроху відмовляють їй. І ось вона вже нічого не відчуває. Самий лише одвічний спокій та тишу, нестерпну глузливу тишу. Якось несподівано швидко пройшов сніданок та якась дивна гра з якимось не менш дивним хлопцем, який постійно з кимсь розмовляв. Але Іванні до цього всього було до жаху байдуже. Немов ураз життя перестало для неї існувати, втратило будь-який сенс.
Прийшли батьки. Мати постійно гладила руденькі кіски Іванки та промовляла до неї своїм тихим спокійним голосом. Батько сидів мовчки. Потім чомусь заплакав та вибіг надвір. День підходив до свого кінця, а почуття дівчинки так і залишилися десь далеко за обріями людської свідомості. Здавалося, якщо їх повернути, то її серце не витримає та розірветься на частини від несамовитого болю.
Так проходив день за днем. Люди намагалися розмовляти з нею, немов Іванна і справді була нормальною. І це ображало її, мабуть найбільше. Адже вона німа, каліка. Чому вони говорять до неї так, ніби та може відповісти…
Ці марення поволі проходили. І Іванна, вже доросла, але так само покинута, сиділа біля під’їзду, обхопивши голову руками. Мороз проймав до самих кісточок, проникав аж до глибини її змученого серця. Було так боляче, що згодом настав момент, коли усе її єство немов перетворилося на кам’яний пам’ятник вічному стражданню. Голос невпинно говорив із нею з глибин хворої свідомості, але вона, стомлена та змерзла, вже майже не чула його.
На вулиці вже зовсім звечоріло. Хмар на небі майже не було. Все, що й досі нагадувало про нещодавній снігопад кудись зникло, пропало. Зірки світили ясно немов востаннє вийшли на небосхил. Планета нібито зупинила свій одвічний рух та, відпочиваючи, вільно дихала, дозволивши людям і самим на хвильку припинити метушню та завмерти в очікуванні наступного ривку в напрямку до вічності.
Поряд зашипів мотор якогось автомобіля. Він зупинився біля самого під’їзду та, немов стомившись від цілоденної біганини, втомлено випустив останні ковтки свого повітря.
– Знаєш, ти мені вже набрид зі своїми вибриками! Телепень, недоробок. Я що мушу тут з тобою панькатися! Нібито в мене важливіших справ нема, – почувся чийсь дівочий голос.
– Та котися ти к бісу! Набридла! Скільки я можу перед тобою звітувати. Ти мені не дружина навіть, – відповів на її пред’яви чоловік, що сидів поруч на передньому сидінні автомобіля.
Настала коротка пауза у сварці.
– І знаєш що, вимітайся геть з моєї машини! – закричав чоловік, порушивши тишу.
– Не смій розмовляти зі мною таким тоном! Йолоп. Ненавиджу тебе! Скільки років свого життя я витратила на те, щоб допомогти тобі хоча б чогось досягти у цьому світі! Нездаро! – промовив дівочий голос.
Після цього настала тиша. Врешті-решт дівчина відчинила двері та, грюкнувши ними що є сили, пішла геть – у темряву, що гуснула та поглинала її все більше і більше з кожним кроком.
Водій вийшов з машини. Це був Андрій. Глянув услід своєї недавньої супутниці та пішов у напрямку під’їзду. Погляд зупинився на сидячій прямо на холодній землі дівчині.
– Іванно?! Що це з тобою? – промовив хлопець та миттю скинув пальто, намагаючись накинути дівчині на плечі. – Господи, що ж ти постійно з собою робиш, немов байдуже до власного життя та здоров’я.
Хотілося тоді Іванні що є сили закричати, чи може людина бути небайдужою сама для себе, коли одна вона в цьому світі… зовсім одна. Проте вона знала наперед, що сказав би їй цей чоловік. Щось на кшталт: «Всім погано, але вони ж якось живуть». Проте і на це Іванна мала що відповісти. «Та яке ж мені к бісу діло до всіх тих напвілюдей, які вдають ніби вони цілі та справжні, якщо їм на мене начхати»! Ця німа розмова пробігла у свідомості дівчини блискавкою. Вона незчулася, як йшла сходами нагору, як Андрій, обійнявши за плечі, завів її до його вітальні, як посадив на канапу. Іванна відчула лише, як тепле повітря дмухнуло на неї з дверей квартири, як приємно пахло у коридорі, так ніби вона повернулася у країну свого дитинства. Дівчина згадала матір, їх розмову перед тим, як все її життя перетворилося на суцільний кошмар, аромат маминих парфумів. І раптом їй стало так печально на душі… І ось вона – реальність. Болючіша за найгіршу смерть, більш відчужена за якісь острови у Тихому океані, а Іванна – самотніша за будь-кого у цьому чи будь-якому іншому світі.
Дівчина, дійшовши до канапи, миттю заснула. Втома повністю заковтнула її. Наближався світанок…
Андрій прокинувся, коли на вулиці був уже день. Він злякано глянув на годинник. 12:35… Швидким кроком він пройшов на кухню.
Коли двері вже майже зникли з його очей і вже ніяк не закривали всю видимість кімнати, він побачив Іванну. Вона стояла біля умивальника ти мила посуд, який стояв поруч вже майже три тижні невимитий. На обличчі у хлопця з’явилося приємне здивування, хвильку затрималося в очах, бровах, складках біля губ. Потім воно потихеньку кудись поділося, змінившись на прояв якихось інших почуттів. Дівчина не бачила його. Вона навіть не чула, як він зайшов у двері. Мабуть, стукіт посуду заглушив його тихі кроки. Андрій сів на стілець, що стояв поруч з дівчиною. Погляд був направлений на її довге, заплетене у хвіст, руде волосся, потім він пробіг вниз поміж лопаток та знову піднявся доверху і зупинився на її тонких плечах, які були густо вкриті малесенькими веснянками. Аж раптом Іванна поставила на купу вимитого посуду тарілку та витерла з чола крапельки поту. Вона повернулася до Андрія. Його погляд, мов блискавка, пройшовся по її тілу та зупинився на очах. Дівчина здригнулася від несподіванки. Тиша та якесь незрозуміле зніяковіння продовжувалося декілька довгих, як віки, хвилин. Аж раптом на губах Іванни з’явилася посмішка.
– Ти надзвичайно гарна, чи знаєш ти про це? Я ніколи не зустрічав подібної до тебе дівчини. Нехай ти мене і не чуєш повністю. Та хіба слова взагалі мають значення. Вони – просто купка непотрібних гортанних звуків, – промовив Андрій швидко, немов спеціально, бажаючи, щоб Іванна не зрозуміла з його лепету ні слова; а потім замовк.
В його голові на хвилину пронеслася одна думка. Вона зі швидкістю світла здолала опір його розуму і, насолоджуючись своєю свободою, вирвалася на волю:
– … проте якби ти могла почути про те, як несамовито, безвольно та по-дурному я почуваю себе поряд з тобою. Це ніби мене ведуть на страту. Так само лячно, так само гризе безвихідь.
Іванна лише посміхнулася та повернула до груди не перемитих ще тарілок. Її тонкі пальці тремтіли. Вона зрозуміла все, що він сказав, до єдиного слова. У цей момент якесь дивне почуття підступило до її горла, таке певне та непереборне, як сама смерть. «Мабуть, це так відчувають себе зрадники… безвольно», – ця думка раптово перескочила в іншу, протилежну їй. «Та кого врешті я зрадила! Євгена, який викинув, як непотріб, все те, що я йому віддала, який наплював мені в душу, який. Та що я такеє кажу, Боже мій єдиний, це ж я його зрадила перша, а він… він просто розізлився та зробив дурницю, через ревнощі. Дурепа, шльондра. Він все готовий був заради тебе зробити. Життя прожити з калікою», – на цьому її думки зупинилися, бо це слово якось занадто боляче врізалося в її серце, немов реп’ях.
Андрій увесь цей час дивився на неї, немов востаннє. Він повільно, боячись, мов уперше, піднявся із стільця та наблизився до Іванни. Повітря біля її вух зашурхотіло від його важкого схвильованого дихання. Воно залоскотало її шию та торкнулося плечей. Воно пахло його парфумами. Повільно сантиметр за сантиметром Андрій наближався до Іванни. Тихо, мов до метелика, що ось-ось кудись відлетить.
– Все для тебе зроблю, життя віддам… – прошепотів він.
Повітря перейняло ритм його слів та передало його шкірі дівчини. Іванна здригнулася, мов електричний струм пробігся по її тілу, та вона не відійшла, не ворухнулася. Якась сила тримала її заворожено та нерухомо, мов щось сталося з нею, немов у цей момент вирішувалася вся її доля. І раптом як на суді серед присяжних, коли суддя піднявся для виголошення вироку, вона затремтіла. Андрій торкнувся її шкіри. Його руки подолали шлях від шиї до зап’ясть. Він був тут, поряд з нею, так само, як тоді, коли вона хотіла померти, поряд зі зрадженою, покинутою, самотньою. І хіба потрібно їй щось інше?.. От тільки Євген один-однісінький зостався у її мозку і, мов кат, спостерігав тихо та незмінно. Серце калатало від страху перед тим, що вона – таки ВИННА. У всьому винна: у тім, що самотня, у тім, що Євген так вчинив, у тім, що не може померти, в тім, що НІМА.
Попри все в Іванни не було сил опиратися йому, Андрієві. Він торкнувся її плечей губами, теплими, мов ковток гарячого чаю. Вона обернулася. Погляд обпік її душу із середини. Тиша завмерла в очікуванні, такому солодкому, як мед, і такому гіркому, як присмак розчарування. Вона хотіла відштовхнути хлопця – не змогла, хотіла закричати, щоб припинив – німота навіки забрала в неї цю чарівну здатність. Так збігали хвилина за хвилиною, спостерігаючи за тим, як кожним новим дотиком до Іванниного тіла Андрій немов вганяв у її німу самотню душу кілок незбагненної безвиході.
Цей будинок стояв на самій околиці міста, немов на краю усього світу, адже для нього він закінчувався за рогом вулиці. Мертвий, стояв він поміж безлічі інших своїх двійників, мріючи про щось захмарне та чудне, зрозуміле лише неживому предмету. Так проходили для нього роки за роками. Непомітно збігали у далечінь історії десятиліття, аж доки одного прекрасного дня він не лишився один однісінький серед нових багатоповерхівок, покинутий своїми родичами-близнюками. Де вони? Та хто він тепер, як не руїна колишнього, не шматок забутої, непотрібної історії? І, непевне, ніхто б і не згадав про цей будиночок, якби не життя свідком якого він став.
Двері широко відчинилися, і знадвору свіжим потоком увірвалася у домашній затишок хвиля вуличного повітря. Жодне місце на землі не в силах похвалитися таким ароматом, справжнім, сильним, просякнутим щастям. Маленька дівчинка сидить на стільці біля великої миски, наповненої яблуками. У повітря здіймається їх запах, він змішується з ароматом новоприбулого повітря і кімната поволі наповнюється життям. Дівчинка сидить мовчки, погойдуючи тоненькими блідим ніжками, немов колише їх вітер-хуліган. По-дивному складно описати почуття, коли вони, на перший погляд, нічого особливого у собі не приховують. Це ж відбувається і зараз. Як сказати про людське щастя, коли не пов’язане воно ні з якими подіями, а просто існує?
Ось вона йде по вузькій вулиці, наближаючись до кінця лише її «світу». Завертає у провулок і ось він – той світ, що ховався від неї з того боку життя. Такий великий та чужий. Що робити тепер з ним? Коли твій світ маленький в ньому не вистачає місця для горя та нещастя, проте, коли він розширюється, з’являється і те, і інше.
Якби пам’ять не давала людині змоги забути, ми, мабуть, були б вбиті нашим прагненням до забуття. Воно допомагає нам не з’їхати з глузду від згадок про минуле щастя.
Дівчинка йде не поспішаючи. Зовсім одна. Страшний гуркіт автомобілів – і вона стрімко із криком тікає назад до свого світу, до своєї фортеці.
Важке неприємне повітря. У коридорах, в палатах, в кабінетах – усюди панує нестерпний аромат болю. Вона, вже десятилітня дівчинка, сидить на стільчику у коридорі та чекає. Шепіт дверей операційної, нестерпний погляд, втішання. А з її очей не випало ні сльозинки. Думки пояснішали. Тепер вона знала на всі, що те малесеньке щастячко, що росло та дорослішало з нею у хатинці на самісінькому краю світу, зрадило її. Воно пропало, подівалося кудись, а куди вона не знала. Ох, якби тільки дати їй ці знання, вона б знайшла його, точно відшукала б. «Але» – це вся наша доля. Все життя замкнуте на замок у цьому слові.
А далі було життя, таке, яке воно є у тисяч інших дітей-сиріт, забутих та неіснуючих для всього світу. Самотність заковтнула її цілком, і якщо тільки від неї можливо було б померти, мов від невиліковного недуга, то вона б була першою у черзі на смерть.
Минали роки за роками. Інтернат згодом зник з її життя. І перед очима розкрився увесь той світ, що так його боялася Іванна ще в дитинстві. Її самотність розлилася на вулиці чужого та майже незнайомого міста. Тепер вона перестала бути сиротою, вона стала просто найсамотнішою людиною в світі.
Вона лежала на ліжку і дивилася у нерухому крапку на білій стелі. Останні промінчики вечірнього сонця пробивалися крізь білі штори. Час збігав хвилина за хвилиною. Іванна чекала, намагаючись вслухатися до шуму, що чувся у коридорі, хоча це їй не завжди чітко вдавалося. Аж раптом повітря розрізав скрип сусідніх дверей. Як же добре, що вони вміли так голосно скрипіти… Іванна піднялася з ліжка і побігла до дверей. Секунда, інша. Тиша. Чекання. Вона відкриває двері. І ось він стоїть перед дверима своєї квартири та дивиться на неї. Мабуть, її Андрій, напевно, вже його Іванна…
І так було тепло і затишно поряд із ним. Просто сидячи поруч, чи ледве чуючи його слова, а він завжди щось говорив. Робив це так звично, ніби вона могла його чути повністю. Із ним байдуже було, що німа, байдуже, що ледве чує, байдуже, що час від часу з нею говорить той дивний голос, байдуже, що каліка, що самотня, що чужа… Так мирно та по-справжньому щасливо проходило їх життя. Чи знаєте ви, що значить кохання? Ні, не те, про яке захоплено пишуть у книгах, заради якого гинули Ромео та Джульєтта, а справжнє, людське, дане Богом лише нам… Саме воно оселилося у житті Андрія та Іванни. І не зменшувалося, не зникало, не перероджувалося у якесь інше почуття. Воно з’явилося мов брунька на дереві, але з однією відмінністю – їх кохання не перетворювалося на квітку, воно ніколи б не перецвіло, не зникло, не всохло. Вічне. Безнадійне. Справжнє. Та чи буває так, чи може так бути в нашому житті?
Світанок наближався повільно і зніяковіло, немов не знав куди йому слід іти. З рожевими щічками він просувався по небу, дивлячись донизу своїми великими очима.
Вона йшла по вулицям чужого міста, розливаючи смуток з очей на тротуари, даруючи його зустрічним людям. Здавалося, одна в світі.
Непомітно спустошила цей світ всюдисуща осінь. Голі, кострубаті дерева, невтомний дощ, сіре безкрає небо.
Іванна виходить із крамниці – і ось він. В серці щось обірвалося – то вже тоді її Євген. Вона не знала, як його звати, не знала, хто він, проте з впевненістю могла відповісти, що він – її. Так прийшло в її життя перше кохання, перша любов, перша відданість, перша щирість. А що було далі? Розпач. Горе. Самотність. Андрій…
Як жорстоко іноді вривається у наше життя реальність. Чи то телефонним дзвінком, чи то стуком у двері, але завжди цей звук страшніший за будь-який інший. Так само сталося і цього разу з ним.
Андрій лежав на ліжку, вдивляючись у стелю. Він з усіх сил намагався відійти від реальності якомого далі. І це майже вдалося йому. Він вже уявив те, як щасливо йому живеться там… на краю світу.
Так мріялося чоловікові, коли він, напівсонний, лежав на своєму ліжку. Аж раптом, мов залізом по склу, заграв будильник. Ну, ось і його реальність повернулася назад.
Андрій йшов на роботу, думки про яку завжди його пригнічували. Він згадував своїх пацієнтів, але дужче за всіх засіла у його пам’яті одна дівчина із тридцять восьмої палати. Він згадував її руде волосся, невелике ластовиння, що вкривало її плечі і зелені відьомські очі. Андрієві думалося про те, як же все-таки прикро, що вона – БОЖЕВІЛЬНА. Бо якби не ця її хвороба, вони, мабуть, по-справжньому могли б кохати одне одного. Отак розмірковуючи, він невдовзі прийшов до лікарні. Тепер розпочалася щоденна процедура, найгіркіша з усіх: ранковий обхід хворих. Тридцять п’ята, шоста, сьома… і ось вона – саме та, перед якою так б’ється серце, перед якою чітко розумієш усю прикрість цієї реальності – тридцять восьма.
– Доброго ранку, лікарю, – пролунав голос медсестри, і в її майнув промінчик радості, який на весь голос кричав: «Врятована!».
– Доброго і вам, Вірочко, – промовив Андрій. – Як там наша улюблениця?
– Ой, Андрію Васильовичу, невже не знаєте. Як і завжди. Десь далеко. Говорить якісь нісенітниці, тільки мучить усіх. Взагалі не розумію, навіщо ви згодилися її тримати у клініці. Вона ж вже безнадійна…
– Тобі б інше ім’я мати, Віро, – проговорив лікар, підійшовши до ліжка хворої.
Вона лежала не рухаючись та мертво дивилася у стелю. Андрій торкнувся її волосся, і посмішка сяйнула на його обличчі. Здавалося, саме ця усмішка належить до тих, що роблять цей світ теплішим.
– Іваночко моя, – промовив він до дівчини.
Віра захитала головою та вийшла. У коридорі до неї підійшла інша медсестричка. Її розчервонілі круглі щоки та пухлі губи надавали обличчю неабиякого шарму пліткарки.
– Ну, що там наша любовна парочка, – промовила дівчина та зареготала так неприємно і гучно, що Вірі стало трохи ніяково.
– Ліно, Ліно… Що ж ти за людина така. Тобі аби тільки попліткували. Ніякого сорому не маєш, – промовила Віра та пішла далі по коридору.
Двері палати скрипнули.
– Доброго ранку, – промовила якась жінка, що увійшла до палати.
Вона, побачивши Іванну раптом здригнулася, і з очей її покотилися сльози.
– Це вона, моя дівчинка… – схлипнула жінка та закрила лице руками.
Тиша задихала неспокоєм. Андрієві раптом стало ніяково і він вивів незнайомку з кімнати і відвів до свого кабінету.
– Вам вже краще? – спитав він через деякий час, коли жінка майже заспокоїлася.
– Так, так.
– Ви її мати?
– Ні-ні. Її батьки загинули в автокатастрофі п’ятнадцять років тому. Я її тітка, сестра матері.
– То вона жила з вами після смерті батьків? – запитав Андрій.
Це питання чомусь так сильно спантеличило жінку, що вона затремтіла і лише після декількох хвилин мовчання змогла витиснути з себе слова:
– Розумієте, ми тоді з чоловіком тільки зійшлися. Не могла ж я…
Повітря розірвали ці її слова. «Не могла ж я…» Чого саме вона не могла Андрій так і не дізнався, бо якась дивна зніяковілість не дала жінці договорити.
– То що з нею, лікарю? – запитала врешті-решт вона.
– Іванна має серйозну хворобу нервової системи.
– Тобто? – перепитала жінка.
– У неї відсутнє розуміння реальності. Тобто вона думає, що живе в іншому світі. Ваша племінниця не розуміє того, що відбувається навколо, хоча іноді до неї вертається свідомість і вона прокидається, та це буває дуже рідко.
– Вона безнадійна? – запитала жінка.
– Розумієте, ця хвороба, в принципі, невиліковна, проте її можливо б було повернути до життя, якби Іванні було б до чого чи скоріше до кого вертатися. Зрозумійте, ця її реальність не взялася нізвідки. Вона нормальна реакція світосприйняття дівчини на її самотність, – закінчив цими словами Андрій.
Через деякий час жінка пішла, а на його питання чи буде вона ще колись приходити відповіла замість неї тиша.
Ніч поволі, немов хлопчина-крадій, прокрадалася крізь вечірні сутінки. Невдовзі вона поглинула землю.
Іванка лежала на канапі у своїй вітальні та дивилася на стелю. Біла, тьмяна, вона неначе щосили рвалася на волю, їй, мабуть так набридло тримати стіни сусідніх поверхів. Адже дивно, як можна було бути в одну мить і стелею, і підлогою водночас.
Аж раптом знайомий скрип дверей, змусив дівчину тремтіти. Вона піднялася з канапи та вибігла у коридор. Секунда, інша… і ось вона, найочікуваніша мить цілого її життя.
– Ти так довго цього разу. Я майже почав нервувати, – промовив з посмішкою на обличчі Андрій, і його звична складка шкіри біля губ засяяла одвічним щастям. – Як ти тут без мене цілий день? Нудно, скучила. Та я і так знаю, – говорив він замість неї тими словами, що крутилися у її душі, не в силах вирватися, розуміючи її німий голос краще за будь-кого. – Ну, що ж, проходь.
Іванна зачинила двері до своєї квартири і ступила на поріг місця, де мешкає щастя…
Приємний солодкий запах увірвався теплим ковтком до її легенів. Андрій зачинив двері та кинув на підлогу свою сумку. Іванна мовчки стояла поруч. У напівтемряві коридорного світла вона ледве розрізняла його силует. Миті мовчання і терплячої тиші тривали довго, немов вічність. Важке тремтливе дихання. Він так близько. Секунда, інша, і вогкі теплі його губи торкнулися її тонкої блідої шиї. Щастя малесенькими кроками підкрадалося до неї сповзало від шиї вниз по руках, потім перебігало на ноги, які вже ледве тримали її тіло. Ледве стоячи, стомлена, Іванна вперше за довгі, майже вічні, роки свого життя була по-справжньому щаслива, як тоді у дитинстві. Андрій продовжував цілувати її обличчя, волосся, губи, тонкі руки. Час зі швидкістю світла пробігав повз, і якою дрібницею здавався цей біг, порівнюючи з їх щастям.
Ранок застав їх зненацька. Так ніби прийшов нізвідки, повертаючись до світу навмисне, щоб відлякати саме ці хвилини, саме їх щастя. Андрій посміхнувся та повільно пройшов на кухню, іноді озираючись на Іванну.
Пізніше, одягнений, він нахилився до дівчини та торкнувся її губ своїми устами. Теплота його поцілунку розлилася по її шкірі, подолала шлях до її грудей і проникла до глибин серця.
– Бувай, чекай мене тут. Нікуди не йди, – сказав наостанок Андрій і двері зі скрипом зачинилися за ним.
Ранок сяяв за вікном сонячним промінням, які кликали Іванну за собою у країну одвічного спокою. Вона підвелася з ліжка, пройшла до своєї квартири. Дівчина взяла скрипку і вийшла з квартири до світу, що зустрів її по-незвичному привітно.
Якось непомітно промчався повз неї день, який провела вона на її улюбленому мосту, дивлячись у воду та граючи. Як тільки сонце сховалося за обрій Іванна повільно, розмірковуючи, пішла додому.
Сходинка за сходинкою долала вона простір між першим поверхом та її щастям. І ось він, її Андрій. Він стояв на сходинках та курив. Щаслива, Іванна підійшла до нього. Андрій не вимовив ні слова, лише кинув недопалок на підлогу. Тиша тривала кілька секунд, а їй здавалося, що саме так виглядає вічність…
– Де ти була? – спокійно сказав Андрій.
Знову тиша.
– Дурепа, – закричав щосили він. – Я ж тебе кохаю! Розумієш ти чи ні. Кохаю! А ти так зі мною.
Андрій підійшов до неї ближче. Іванна стояла налякана, з очей крапали сльози.
– Я ж не знав, що з тобою, де ти… – прошепотів він, обнімаючи її так міцно, немов уперше…
І так у цю мить захотілося бути простою дівчиною, яка могла б прошепотіти йому, що тільки з ним розуміє, що найщасливіша. Бо саме тепер вона не одна, не самотня, вона його. А чи є у світі більше щастя чим бути чиєюсь, чим належати комусь цілковито і добровільно…
– Андрію Васильовичу!!! – що було сили у її молодому тендітному голосі кричала Віра, біжачи по коридору.
– Що таке? Що з тобою? – перелякано спитав лікар, йдучи їй назустріч.
– Іванна… ваша Іванна прийшла до тями… – кричала медсестра.
Не тямлячи себе віл хвилювань, він побіг до заповітної тридцять восьмої палати. Секунда, інша, і ось вона лежить на ліжку, в очах сльози радості, дивиться на нього свідомо…
– Я… де я? – ледве пробелькотіла пацієнтка.
– Ти в лікарні для психічно хворих, – промовив Андрій, незбагненно нервуючи так, ніби це була найважливіша розмова у всьому його житті.
– Ні, не може цього бути! Я… я не божевільна!!! Що ти говориш таке, любий мій Андрію. Я не божевільна. Ні….– кричала Іванна щосили.
Її тіло билося в якихось хворобливих конвульсіях. Реальність увірвалася у її життя та жорстоко зруйнувала все, що існувало там, у її душі. Бо немає того світу, у якому Іванна щаслива, і не було ніколи. Не було ні Євгена, ні того дивного відеозапису, ні її німоти, ні роботи, ні того чоловіка, що так розізлив Марію, та й самої Марії не було, не існувало так само, як і Андрія, так, як її щастя. Лише порожнеча, лише самотність. Реальність для Іванни означала лиш те, що єдине, що має право жити у її душі – це розпач, безкраїй, нездоланний, безвихідний.
Заспокоююче повільно вливалося у її вени і пекучою сполукою розливалося по тілу. Іванна безвольно лежала на своєму ліжку, лиш рідкі сльози котилися по її щоках. Андрій сидів поруч, Андрій-лікар, а не її Андрій. Він тихо дихав та вдивлявся в її стомлені очі.
Простір важко дихав безвихіддю.
– Андрію, – прошепотіла Іванна.
– Що? – відповів він.
– Чому ми не можемо вигадати собі реальність, у якій жили б? Всім би від цього було б краще… – розпач після цих її слів розлився по кімнаті.
– Якби я знав, Іванно, якби лише знав…
Світанок повільно насувається на місто. На майже порожній вулиці чути стукіт її підошов. Вона йде додому в передчутті свого щастя. Йде повільно, не поспішаючи. Навіки його Іванна. Нехай каліка… Але вільна. Від Бога вільна, бо саме Він, всюдисущий, дав їй цю свободу, як винагороду за страждання.
Іванна йде до місця, в якому мешкає її щастя, в якому існує те, заради чого варто жити. Думки про справжню реальність майже зникли. Вона одна в усьому світі… єдина спроможна бути настільки щасливою…
Немає коментарів:
Дописати коментар