###
Не оплакуй мене. Хто тобі сказав, що я померла?
Я просто хвилинно перестала жити,
Втомилась від байдужого чекання твоєї незмінної відповіді:
«Спасибі. Тобі того ж.»
Скупо. Все, що ми написали один одному.
Круто. Бур’янчики життя водять нас навколо пальця.
Зимно. Від пекельного полум’я у душі через тебе.
Жахливо. Від передчуття того, що ми ніколи більше не летітимемо поруч у цьому житті.
Меланхолійно. Птахи знову несуть пахощі моїх парфумів у київські мурашники.
Докорінно. Змінюю свої переконання й авторитет «зубрилки».
Стильно. Від сьогодні починаю жити по – іншому. Табула раса.
Вільна. А може, просто належу іншому?
Чому?
Чому друзів у мене так мало
І чому їх так рідко я бачу?
Чом осіннього смутку ночами
Наодинці з собою я плачу?
Чому маски повсюди – не люди,
Чом вуаллю завішені вікна,
Мов та грубість, провісниця блуду,
Поверне тебе раптом до світла.
Та воно не пригорне до себе,
Не зігріє повік твою душу.
Тільки мовчки увірветься в небо –
Далі сам захищатись мусиш.
###
Якось вночі мені почувся,
Мов ніжний легіт вітерцю,
Твій голос, в безвість обернувся,
Задувши холодом свічу.
Не поспішала, йшла поволі,
І лоскіт трав мене п’янив,
Тебе шукала я, мов долю,
Загублену в пітьмі.
І тиша ночі гомоніла,
Й від співу мавок йшла луна,
Замерзли струни й, онімілі,
Торкались серця: ти – одна.
Дерева гілля гнули пишне,
Коріння плутало стежки.
Ти вже не кликав… Усе стихло.
Лишилась прірва назавжди –
Дві невідомі ще планети
Зійшлися в битві – Я і Ти.
Та знай же: ладна була б вмерти,
Аби не знати самоти.
Немає коментарів:
Дописати коментар