Правда про голу Правду
Якось незграбно того дня викочувалось з-за пухких, мов домашні вареники, хмар розпашіле, пристиджене сонне. На березі річки (широкої, наче сусідчині панталони, що вже третю середу теліпаються на старій мотузці, роздуваючись, як вітрила фрегату) сидів старий рибалка. Закинувши вудку з надією, що, може, яке рахіття річкове захоче проковтнути потріпаного черв’яка, старий спокійненько собі куняв. Подеколи дід здригався: чи то ноги заклякали, чи то у сні щось привиджувалося: то баба його Мотрина з кочергою, то якась молодиця з сусіднього двору, як-от Галька Степуриха, на яку дід не раз поглядав хижим «молодецьким» оком, чи то Маруська Баняківна, що її цей куфайчаний, валянковий мачо щоразу обдаровував беззубою посмішкою. Вудка в дідових руках сіпалась так, неначе у неї був черговий напад епілепсії. А дід мирненько собі хропів, – аж вода з берегів виплескувалась! Раптом старий стрепенувся. «Клює», — подумав дід і щосили потягнув да себе вудку. На гачку теліпався той самий потріпаний черв’як. Діду здалося, що нещасний хробачок висолопив великого, як лопата, язика і хекав, наче собака.
– Тьху на тебе, чортяко! – сердито буркнув дід черв’якові. – Хоч би стегнами повиляв, чи що, то, може б, клюнула яка. Дід вилаявся, відкашлявся, і, відклавши вудку вбік, встав.
– І де я , в біса, запихнув те черв’яччя? – закректав дід, переходячи з місця на місце в пошуках літрової банки, в якій мирно спочивали приречені на смерть хробаки.
– Нарешті, ось де ти заховалась, проклятуща, – буркнув дід, нагинаючись за банкою. Ледь розігнувшись, – ох вже цей ревматизм, – дід знову відкашлявся, і раптом... Дід ледь не вдавився: отак, біля самої річки стояла дівчина. Гола– голісінька! Старий пень як уздрів її, ледь сам того потріпаного, стегнистого та язикатого черв’яка разом з гачком не проковтнув. Хробак побачив витрішкуваті дідові ачі, та так дух і випустив. Прийми його, Боже, на небеса за такі страждання.
– І де вона взялася, ота Єва? Може, де з неба впала? – подумав дід, закопиливши губу.
Дівчина мала довгу, сплетену із пшеничного колосся косу. А що стрункою була, ну просто тобі соломиночка. Тендітна, худорлява, правда, трохи. Років їй було з дев’ятнадцять. Але діду чомусь здавалось, що вона стара як світ. І ніби нічого дивного у ній не було, хіба що синці, які чорнильними плямами поприліплювались до тендітних дівочих рученят та шиї.
– А-а т-тебе я-як, д-дівчино, звуть? – промимрив дід і аж привстав.
– Правда, – відповіла дівчина.
– Як-як, Параска? – перепитав дід, вдоволено прицмокнувши губами (певно, згадав ще якусь сільську молодицю).
– Ні, діду! Правда я! Такою вже вродилась.
– Та воно, дочко, і я голим родився. І онучі нап’ять не встиг.
– Та я завжди так ходила.
– Дід ще більше очі вирячив на таку оказію. Дивиться на дівку, як баран скажений. Вже й риби з води повисовувались: чи то на дідову вилупкувату мармизу, чи то на дівку незвичайну повитріщатись.
– А що ти тут, дочко, робиш такою ранньою порою? Спала б ще. Щойно треті півні заспівали. Це мені старому вже не спиться, а вночі і поготів, – тут дід як розійшовся, як розбалакався, як розкукурікався, то й забув, про що ж дівку ще з початку запитував.
– То чого ж ти, Параско, чи як тебе там, сюди так рано пришпандьохала?– дід кахикнув.
– Топитися прийшла, – спокійно відповіла дівчина.
– Ти дурна чи з воза впала?! Ти ж он яка гол..., гарна дівчина, – виправився дід. Дівчина тяжко зітхнула. – Ти ж молоде ще, зелене. А замуж? А діти? В тебе, дочко, суджений (на голову контужений, – тихо додав дід) – є?
– Був, – байдуже відповіла гола дівчина й сіла на мокру від роси траву.
– Що, може, по бабам ходив, тьху, трясця його матері! – тихенько вилаявся дід, та так, що почуло півсела. – Ну, теє, по дівчатах?
– Не знаю, може. Він учора іншу посватав.
– А звати те стерво як?
– Зрадою!
– Аж із радою приходив свататись? – перепитав дід хриплим голосом, дивуючись своїй глухості, і замислено додав. – Мабуть, і сам голова сільради у сватах був. І треба ж такеє!
– Ні, Зрада! Зрада її звати! – трохи роздратовано відповіла дівчина.
– Ну їх к бісу, ці імена. Ну ще б Комунізмою якою назвали, то я второпав би! – розсердився дід. – А щоб йому, отому паскуднику, та повідсихали... ноги, дочко, ноги! – з дипломатичною точністю зауважив куфайчаний мачо. Забув, бачиш-но, як через самого сусідські тини тріщали!..
– То ти через нього топитись прийшла?! – здогадався дід і аж випростався. Здавалось йому, що навіть витрішкуваті риби дивуються його інтелекту. Що ж поробиш, інтелектуал у валянках – результат освітнього прогресу.
– Ні, не через це! – відказала гола дівчина. Гордість, від якої діда аж розпирало, як крізь землю провалилась.
– То який же тебе дідько попхав сюди?
Дівчина, ніби не чуючи дідового запитання, пробурмотіла:
– Мати не люблять, коли я гола ходжу. А я інакше не можу. Та й в селі мене ненавидять.
– І хлопці? – злякано перепитав дід, ще більше втрячивши свої бельма.
– О, хлопці найбільше ненавидять мене. Де не зустрінуть, кажуть, що я їм очі ріжу.
– Ех, перевелись хлопці, – тяжко зітхнув дід. – От у наші часи... ого-го, – старий помахав кулаком і замовк.
– Мати мене в льосі закривали, батько били мене та все кричали, щоб я гола не ходила, – продовжувала дівчина, голосно схлипуючи й сяк-так прикриваючи руками синці. – А сьогодні так і сказали: піди та втопися, аби нам позору від тебе не було. Люблю я їх, то й пішла.
Тоді дід якось по-доброму, по-батьківськи поглянув на Правду. Відкашлявся, зняв з себе куфайчину та й укрив нею голу дівчину.
– Отакий він, світ, дочко, трясця його матері! Як не можеш ти голою по ньому ходити, то ходи хоч в куфайці! А топитися і думать забудь. Оте кодло за тобою плакати не буде, бо сліпе, як кріт, а люди добрі тужитимуть. Не топись, дочко, Христом– богом молю, не топись...
Звiздар, або 2.45 ночi
Із філіжанки кави сповідь ночі
У чашку з чаєм переллю, як мед.
Лукавий Квітень-пустосміх регоче,
Моргаючи до панночок Комет.
Тріщать тини небесні: знов світила
На вечорниці збіглись. Ну й дива!
Дев’ятій цифрі ляпаса вліпила
Довгуща стрілка, куца – цифрі два.
Впилася кліщем у телескоп зіниця
Вусатого, мов дідух звіздаря.
А я читаю вголос – знов не спиться
Слова-ліхтарики з нічного букваря.
Чиясь рука незграбно в’яже банти.
Від їх невинності так тяжко голові...
Звіздар і я – ледь згорблені атланти –
Тримаєм повінь ночі на собі...
“Маленька краля”
Блукаючiй Музi
Самотня, роздратовано-космічна
Отак собі дорогою плетусь.
Вже в’їлись зморшки плетивом мімічним
В сухі обличчя пліткарок-бабусь.
А я, мов лящ, пірнаю в задзеркалля, –
І часу меч вдаряється об скло.
У мене Муза є – маленька краля.
Не будь її – дивацтва не було б.
Я, мов павук, що тче нитки прозорі,
Схвильовано фантазії сную:
Крізь сито просіва медові зорі
На невагомість крил із кришталю.
Магнолії з небес – дощу краплини –
Нанизую на вістря почуттів.
Не будь тебе, я б виліпила з глини
Твою статуру, душу – з віщих снів...
Немає коментарів:
Дописати коментар