Ольга Расовська. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга РАСОВСЬКА

Інструкція з патріотичного виховання молоді, або як стати вільною
Є лише декілька речей, які здатні безпомилково визначити твій вік: улюблена кавярня, мяка дитяча іграшка, що її завжди тримаєш під подушкою, і твоя фанатична мрія. Нещодавно моя мрія майже не збулася. Коли думаю про це, мені просто здається лячно. Не писала би зараз цих мемуарів, а вважала б себе біглою українкою, якій на мить через якісь там проблеми захотілося стати кіпріоткою. Дійсно, вийти заміж за біглого грузина із всесвітнім громадянством. Романтично, мабуть, щомісяця тікати з Кіпру і знаходити тимчасовий прилисток у Туреччині. Так робить він, навчив би і мене. А що? Взяла собі дітей під пахви й вилетіла. За два дні залетіла знову у звите гніздо. Що тут такого?
  Кіпр — чудова країна, але у неї достатньо й своїх жителів. Не вистачало там ще мене. І взагалі це не патріотично. Тікати у найважчий для власного дому момент. Надто багато останнім часом роботи для мене. До того ж уже набридло пояснювати йому, що я не просто дівчина, не зовсім звичайна. Він засміявся мені в обличчя. «Тобі не зрозуміти», — просто відповіла я. Знову саркастична посмішка. «Вважаєш себе особливою? — Не знаю, мабуть».
 От така фігня… Спочатку написав він: «Я кохаю тебе, побачив, кохаю і тепер не відпущу». Відповіла, що ніколи не повірю його словам, маю вже сумний досвід з цього приводу, до того ж достатньо вже й тих мільйонів остарбайтерів «найскладнішої кваліфікації», які заробляють власною статтю і ще тим, чим Бог дав. Мама завжди казала: «Раніше продавали ходовий товар, тепер ним стали люди». Зараз, коли тебе після двохгодинної розмови в Інтернеті запитують, чи ти незаймана, вже не дивуєшся і навіть руки не сверблять дати трохи по пиці якомусь нахабі з його брудними запитаннями. Думаєш: хіба це хвороба якась, незайманість, чому усі вони так цим опікуються, ніби й у них, власне, у житті ти перше й останнє диво, ніби й вони ніколи не тримали у руках тіла іншої жінки і їй так само, либонь, клялися вже у незайманості власній, при цьому змушуючи іще раз повторити позу №….  Яке паскудство…!
Мабуть, на старості років я стану феміністкою і виступатиму за відкриті й необрамлені стосунки. Все йде до того. Біль, іще біль, гострий, тупий, ниючий, ножем, скальпелем, різьбилом, сокирою, шліфувальним папером, кросівками addidas 2000 року виробництва тобі нагло йдуть по душі, а вона кришталева, її так легко зранити, розбити, випустити з необережних рук, її неможливо… створити заново. Життя дається надто важко, щоб ним легковажити. Сьогодні я розриваю цей вузол смерті, його більше немає, ти не тримаєш мене тепер нічим, окрім з півсотні смс у новому айпфоні. «Я ВІЛЬНА-А-А-А!!!!!» — відкриваю кватирку і кричу світові.
Раніше кидали мене, сьогодні пішла я. Не грюкнувши дверима, не влаштовуючи пишного скандалу, просто взяла усе своє і легенько причинила двері іззовні, двері твого серця. Не ховай мене більше у ньому. Ти не хотів відпускати, я довго чекала, а потім випадково знайшла ключ сама. Він був у мене під носом, уявляєш? Щастя як окуляри: шукаєш їх де тільки можливо, а вони, причаївшись, сидять на носі і відверто з тебе насміхаються. Жартую наодинці: диявол відрікся від мене, безумного я залишила сама.
І сьогодні на всесвітній площі, забитій по вінця масою однорідностей, я одягаю яскраво червоний вовняний шарф, і, посміхаючись на всі 32, крокую центральним майданом.  Усі звертають увагу. Нехай. Сьогодні я особлива. Я вільна. І це найголовніше.

Епізод у черзі, або нещасливці
Хто крайній?
Тільки давайте не будемо шукати тут крайніх! Ну завис собі компютер у касі, але ж треба залишатися людьми. Якщо ви запитували, хто останній, то це я. Будете за мною.
Навіщо зразу ж так гостро реагувати. Я взагалі в житті жодного разу не стояла за кимось. Я вільна особистість, і просто намагаюся зайняти чергу.
Усі тут намагаються, — це якийсь дідок, кручений роками в колесо, відкривши рота, засвітив до мене суцільною вервечкою золотавих зубів. Замислилась: цікаво, це наліт чи позолота мудрості? Мабуть, він єдиний тут, хто вже нікуди не спішить. Відбігав своє, тепер спокійно сидить на лаві коло каси й важко сопе.
Довго нам іще стояти? — запитує дівчинка у чорному светрі з великими жовтими горохами.
Програма зависла, — байдуже відповідає їй працівниця, закриває кабінет і йде геть.
Катування продовжується…
Парубче, куди це ви намилились? — літня жінка у бардовому светрі з натовпу.
А хіба у 21 теж черга? — ніби в тумані відповідає хлопець, неохоче помічаючи іще якихось там чоловік з двадцять попереду.
Чути вигуки з черги:
Ні, це вже неможливо. Якщо компютери зависли, то невже ми всі перестали жити? Колись їх зовсім не було й нічого, справлялися.
Дійно, понапридумували усі ці номери, шифри, коди… Скоро вже на запитання: «А як Вас звати?» кожен відповідатиме 125-ий, 125-А, 125-Г і так до безкінечності. Все, що залишилося від людської справжності — знак, цифра.
Ходімо додому, зайчику, бачу, пуття з усього цього сьогодні не вийде. Доведеться завтра прокинутись рано-раненько, щоб встигнути напевне.
Мамо, я дуже хочу спати … і пити іще…
Ходім, моє золото, ходім. Зараз заведу тебе у садочок і…
З натовпу наперед вискочила полумяно-руда жінка.
Ні, ви тільки подивіться на неї! Ви нікуди не підете, доки не поясните мені, хто тут крайній.
Я вже сказала вам, що була за жінкою, а вона пішла.
А хто тоді був перед нею????
Вона мені не повідомила, — вицідила з себе жінка й, іронічно посміхнувшись, пішла вниз сходами з дитиною на руках.
Божевільня…!!!!! Сьогодні справді якась божевільня! — усе ще чутно було незадоволене бурчання, хоч тепер вона просто, мабуть, від безсилля будь-яким чином вплинути на ситуацію, всілася на вільному клаптику лави й замовкла.
Брррррррр………..Жі..жі….жі…жі... !!!!!!!!
Мої сусіди — батько й трирічний син — граються у машинки. Чекати ще довго, то чому б не повернутися на миттєвість у дитинство? Я й собі примощуюсь біля них. Хлопчик посміхається до мене, міцно бере за руку і швидко відпускає. А ще йому подобається мій червоний портфель з великою кількістю блискавок, які можна застібати й розстібати, що він, власне, й робить.
 —  Хто останній? — це дівчина у тигровій сукні прибула до правого крила реєстратури.
— О, у нашій дружній родині знову поповнення. Шановна, будете двадцять першою! Після дівчини-горошка.
— Чорт! Макс, я не приїду, обійдешся без мене. Тут надовго вже загрузла… — чутно, як вона говорить комусь по мобільному. Довга коридорна лава розширюється дужче і рипить під вагою нещасливців.
Раптом у коридорі зявляється світло.
З дверей долинає: «Працюватимемо тільки за 15 хвилин. Потрібен час, щоб відновити систему».
«Атож, а хто відновить наші нерви? Все, йду звідси геть. Набридло» — руда жінка зі швидкістю руху елементарних заряджених частинок скочила з лави і вибігла на вулицю у стані, близькому до істеричного.
«Підемо й ми… Справа безнадійна. Світло буде хіба завтра» — молода пара звільняє лаву і йде.
«Не дочекалися-таки. Ну, всього доброго» — прощається зі мною батько малого сусіда.
Тиша. Лава спорожніла. На ній двоє. Я і «некрайній» молодий чоловік.
То хто ж тут все-таки крайній? — запитує він, прорізаючи лезами слів німу тишу у коридорі.
Саме життя, певно, що так… — у монолог з Лесиної «Давньої казки» на моїх руках увірвалися нотки реальності. Посміхаюся назустріч.

«Каса працює. Заходьте, будь ласка» — бажані двері нарешті відчинилися.

Ольга Расовська. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.122-124.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга РАСОВСЬКА

Кейсарія
Руїни, залоскотані вогнем,
Крізь товпища зрадливих і злиденних.
Нужденну порожнечу душ — усе
В собі несуть німії свідки-старці.
Батальні подвиги і сором легкодухих,
Зівялі в битвах, полумї й очах,
Що тисячі їх світять на нічному
Пекельно-чорному сліпому полотні.
Лиш вогкий вітер кинеться зі скель
В бездонні середземні синевири.
Чиясь рука, возведена до неба
Серед уламків міста Кейсарія.

***
Скраплявся вечір в долоні моря,
Бриніли зорі на видноколі,
Гірські троянди і подих вітру
Злились у єдність монолітну.
Запахло сонцем і вогким жаром,
Пянким світанком, гірким стожаром,
Блідою тінню іду в сутіння.
Тепер нас двоє — Тінь-і-Я.

***
Колись моє тіло зівється від миттєвого болю
і скаже спасибі йому тому кому
щоночі залишатиму на простирадлі теплий слід
аби він забирав його із собою й волочив по світах
нібито й мене тягнув би кудись
у невідомість його вічної спеки
заплутував у свої сіті
і щоранку називав дружиною
дружкою жінкою зимньою ніжною гіркою зіркою
на всі боки але повз нього не на нього не у нього і навіть не через нього
а через свою заломлену призму
бо пряме світло сліпить й створює хиби на наших обличчях
на світанку коли я встаючи із теплої постелі
лишаю на простирадлі теплий слід

***
Півкроку в вічність, одночасний видих-вдих,
За нами стежать зорі гостроокі.
Суперник-місяць і собі затих
В німій задумі, в спогаді глибокім.
Чаруючі, спянілі миті ці безумства…
У простирадлі мрій блукають сни.
В полоні тіл ікс з ігреком зіткнувся
На гойдалці всесвітньої весни.
Ілюзії колишнього — усе лише сміття,
Ми вимкнули зображення і звук.
Маленька завязь нового життя —
Черпає сили у сплетінні рук.

Ольга Расовська. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.92.

Ольга Расовська. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Ольга РАСОВСЬКА

ДІВЧИНА, «БЕЗЕ» І ЗВИЧАЙНИЙ НІЧНИЙ ПОТЯГ
У купейному вагоні  задушливо й відразлива вогкість неприємно лоскоче ніздрі. На маленькому столику біля вікна з широкою деревяною, давно лакованою  рамою, стоять дві самотні філіжанки гранульованої кави, якою час від часу доводиться частувати себе подорожньому. Дозоване повітря скупчилося у атмосфері середовища, зависло, плаваючи у всепоглинаючій клоаці просторо-часу, завмерло на хвилину, і разом із ним тимчасово зупинилося й без того сповільнене життя мешканців потяга «Харків — Ужгород». Відбиваючи чечітку на викривлених рейсах неозорої країни У, він прямує до свого кінцевого пункту призначення.
На платформу вийшла товстобока провідниця і залізним голосом сполохала усіх очікувачів на станції.
Обличчя її виглядає дещо скривленим у світлі нічних прожекторів. «Ну, хто там іще, якого біса вас вночі так багато узялось!» —  говорить вираз на ньому.
Я подаю квиток і швидко заходжу у вагон. Яке ж місце? Здається, друге… Нещастя, тепер ще довго доведеться бути по-сусідству з цією особою. Та нічого, зараз зайду у купе, застелю полицю й впаду мертвим сном. Втома від далекої дороги доїдає мене. Потрібно поспати, я так хочу заснути…
Ось і воно. Отже, подорожуватиму не сам. Я примічаю у кутку біля столу дівчину років двадцяти — двадцяти пяти, не більше. На деякий час залишаюся непоміченим, настільки сильно тримає у напрузі її внутрішня задума. Обличчя повернене до вікна, рука сковзнула по склу, залишивши іще паруючий слід.
Я все ще стою біля входу, не наважуючись порушити спокій і тишу, які панують тут. Необережний крок уперед, на який я ледве спромігся, сполохав мене самого.  Парасолька вислизнула з рук на вологе купейне покриття. Дівчина здригнулась і обернулася до мене.
Сідайте, будь ласка, — промовляє вона, любязно подаючи мою парасольку. — Надворі дощ, так?
Ледь накрапує, набридливий, мов із цідила, — швидко відповідаю я, влаштовуючись.
Одразу ж стелю постіль і лягаю. Німа тиша — найгірше відчуття у світі, легше заснути навіть під гуркіт барабанів. Я повертаюся туди й сюди у пошуках вдалої пози.
Кудись подорожуєте у самоті чи з необхідності? — наважуюся запитати, встаючи.
Хочу стати черницею  в монастирі Св. Варвари недалеко від Ужгорода. Мріяла з дитинства про життя у цьому місці спокою. Досить, стачило з мене усього цього бруду. Час замолювати гріхи.
Я скептично посміхнувся, розмірковуючи над філософськими умовиводами цієї «дитини».
Знаєте, у вашому віці саме час подумати про весілля, підготувати себе до нової ролі нареченої…
Тепер якщо й бути нареченою, то лише Господа.
Теж слушна думка, — погодився я, хоч моя змаліла (з точки зору наповнення релігійними пориваннями) душа забила на сполох.  — Добре. В дитинстві колись дуже любив грати у «запитання-відповідь». Оскільки часу більш, ніж достатньо, то, може, спробуємо?
Я слухаю.
Але говоріть зразу, не замислюючись, відповідайте миттєво, згода? — мої долоні почали пітніти, мабуть, від хвилювання.
Улюблений колір?
Що? А, так, жовтий.
Найкраща у світі страва?
 Тістечка «Безе».
Найбільша мрія ?
Зробити світ щасливішим.
Це все нісенітниці. Я ж уже остаточно вирішила…
Повірте, людина, котра вважає своїм улюбленим кольором жовтий, обожнює «Безе» і прагне щастя ніколи не стане черницею.  Вона ніколи не слухатиме нудної одноманітності молитов і не  шкрябатиме  недопалки на стояках для свічок стертими пальцями.
 Маячня якась…
Знаєте, відверто кажучи, до біса захотілося спати. Давайте поговоримо вранці. Певен, мені ще  вдасться вас переконати. На добраніч.
Я знову відвертаюся від неї і намагаюся заснути. Ліхтарі, станції, знов ліхтарі, іще щось чорне. Сон забирає мене. Німа постать біля вікна продовжує сидіти нерухомо.
Доброго ранку. Ну ви й заспали. За півгодини кінцева. Складайте постіль. Зараз принесу чай і с свіжі газети.
Ага, зараз… тільки очі розплющу… Де вона?
Хто? Завжди ці пасажири нажеруться, мов свині, й верзуть незрозуміло що.
Дівчина..! Де дівчина?
Якщо ви про супутницю, то , мабуть,зійшла ваша любася. Ба який…!
Коли саме, благаю?
Хлопче, у мене тут їх десятки й сотні за день. Хіба мушу усіх памятати?!
Я не встиг… не встиг…
2 грудня 20…р. Газета «Закарпатські видовища».  Анонс новин.
Читаю нижче: «Сьогодні вночі трапилося найжахливіше вбивство за останні роки. Молода дівчина віком 25 років була по-звірячому вбита волоцюгами у передмісті поблизу монастиря Св. Варвари. Слідство триває. Особа вбитої не встановлена. Біля місця злочину знайдений целофановий кульок із крихтами від тістечка «Безе». За фактом убивства відкрита кримінальна справа».
Це-таки вона. Що я наробив? Треба було не дати їй цього зробити, зірвати стоп-кран, зупинити потяг, затягти час… Я задовго спав, занадто довго… Ненавиджу себе, якби тільки знав…
Вибачте, що не збудила вас раніше. Пішла купити нам чогось до чаю і затрималася. В таких потягах завжди замалий асортимент. Були тільки «Безе», будете?
Перший раз у своєму нікчемному житті я дивився на освічене жовтим сонцем щастя  обличчя цієї дівчини  і плакав.
Я вас більше нікуди не відпущу саму, нікуди…

ОБРАЗКИ У СТАРІЙ КАВ'ЯРНІ
Вкотре за останні десять років свого буремного життя я знову повертаюся до цієї старої кавярні на Строкатій вулиці. Обстановка тут, як завжди, збідніла, і оптимістичним пафосом освічене лице старого господаря, тієї ж народності, що й Спаситель, вітає мене ще знадвору. Сходу вигукую: «Ізю, мені як завжди!», неквапливо сідаю за той самий столик, що облюбував його у давнішні часи, коли моя борода ще не була такою сивою, а в очах тільки вгадувалися відблиски майбутнього туману й невиправної старості, що схопить тебе зненацька якраз у ту хвилину, коли, здається, відкрилося твоє друге дихання марафонця,  кроки стають повільнішими, робота серця нагадує гуркіт старезного іржавого мотора, і, замість звичного: «Горілки,майстре!», ти проситимеш  знесолодженого компоту, аби запити старечі ліки. От тобі й на! Смішна все-таки штука — життя, але з перченим присмаком.
Нарешті всівся. Починаю,як завше, вдивлятися у незнайомі обличчя. Вони снують у моїй памяті, я вишукую їх звідти, щоб зрозуміти…ні, не хто вони, а хто я сам. Оті 150 гарячою шипучкою спустилися до мене у шлунок. Тепер навіть мислиться жвавіше.
Попереду мене сидить молода парочка. Дівча час від часу блідне й ховає обличчя руками. Так, сьогоднішній день її життя стане апогеєм міщанського щастя, я певен. Його руки простягнуті уздовж столу до неї і лише чекають єдиного кроку, єдиного поруху назустріч, щоб іти далі усе своє тягле життя «супругами», тобто в одній упряжці, або, у найкращому випадку, подружжям. Нове щасливе українське подружжя… Потім у них знайдуться діти, і їм виплатять премію за поповнення того ж самого українського генофонду внаслідок незмінного процесу фізіологічного злиття. Майбутнє їхнє позначене тисячами поневірянь і пошуків, але вони обирають життя тут і тепер. Я заздрю їм, по-доброму споглядаючи це ніжне сплетіння рук. Як оманливо — солодко інколи зиркнути на своє життя з точки відліку «start», забивши на «лежачих поліцейських» долі. 
 Два кроки назад стара жінка, обличчя якої нагадує сорокалітній дірчастий кухонний рушник, тре свої змерзлі кострубаті пальці — суцільні голі кістки — об велику кварту  дешевого чаю без цукру. Це жалюгідне дрантя життя зїжилося у кутку коло полиснілого  столу. Її зляканий погляд загнаної у глухий кут миші промовисто видає, що цій жінці більше немає куди іти. Помер чоловік, якийсь молодий агент, ошукавши її, виставив геть із власного помешкання, діти, кажуть, непогано влаштовані за кордоном, але вона там, у їхньому новому житті, зовсім не потрібний тягар, якого ще треба годувати й доглядати за ним, проте котрий вже нічого не може дати натомість, окрім тендітної любові матері, недбало кинутої на бруківку. Але скільки зараз коштує справжня любов? Хто віддасть за неї свої мільйони, тільки за неї, за одну, коли за ворітьми  вже чекають тисячі нових кохань, готові купитися, ще свіжі й пахучі…?!
« Хтось загубив дитя», —  пролунало глухе шипіння серед відвідувачів. На лавці коло вікна сиділа дворічна дівчинка й час від часу схлипувала. «Тату, повернися, тату…»,— промовляли губки-маківки. Де батько? «Тільки був тут», — гукнули чоловіки з пивними черевами. «Він, мабуть, вибіг на вулицю, залишивши дитину у натовпі,ловіть його швидше!» Я вирішив вийти надвір і пошукати цю «зозулю», що підкидає у суспільні гнізда свої яйця. Йти довелося недалеко. Легкодухому  не стачило мужності втікти далі, як на пять кроків від місця зогрішення. Він сидів у снігу, схопившись за голову обома руками й мугикаючи якусь дитячу пісню. Лю-лі, Люлясю, лю-лі, маленька… Я підійшов і сів поруч. Раптом безглуздий спів змінився шаленим вибухом реготу. «Навіщо ти пішла? Чому мене покинула? Хто тепер виховуватиме нашу Асечку, хто?..».
Ви її дуже кохали?
Два місяці тому померла моя дружина. Я більше не витримую. Дівчинка схожа на неї, як дві краплі води… Я втомився сам і,здається, поволі сходжу з глузду. Не знаю, що чинити далі… Якийсь глухий кут, з якого більше немає виходу.
Двері кавярні відчинилися, і надвір вибігла рудокоса  мала у білому плетеному беретику.
Татку, ходімо додому, ти обіцяв показати мені, яке велике гніздо лишила зозуля на нашому горищі!
Так, авжеж, ходім, мій рудий янголе…
Їхні сліди залишилися на рипучому сивому піску, і я ще довго вдивлявся у них у пошуках місця, де вони обриваються, та не знайшов. Дві тіні йшли у життєву безвість. Життя кинуло їм виклик, і хто зна, ким буде переможець…?
Випаливши трійку цигарок, я вирішив повернутися до кавярні. Коло дверей незнайома жінка схопила мене за рукав. «Іди зі мною, опісля не жалкуватимеш», — її слова знітили своїм лоскотом мої вуха. «Пошукай кого іншого, я вже застарий для цього».
Щось довго ви не поверталися, друже, знайшли «зазулю»? — звернувся до мене якийсь чоловік із натовпу.
Все добре, все буде добре… — ледве повіривши своїм власним словам, тихо вичавив із себе я.
Хто ця жінка, що перестріла мене на вулиці? Іще зовсім молода, а це її ремесло… — запитав у господаря.
А, та це навіжена Марія! Дивно, сьогодні ж четвер, у неї завжди в цей день вихідний. Мабуть, збилась із графіку. Цигани вкрали її дитину на вокзалі, і та збожеволіла й пішла по руках. Молоде ж зовсім, інколи думається.
 Що чекає її попереду? Кому потрібна? До кого прихилиться у сивий час? Дивина, а не життя. Якийсь черговий фатум, і усі дороги назад закриті. Тільки рух уперед, але куди йти? .. Куди...?
Мої тріщаті пальці перебирають ґудзики на жилеті із зівялою гвоздикою у петельці.
Добраніч, панове! — захрипло протягую у повітря, встаючи  й застібаючись.
Так рано  додому зібралися? Залишайтеся-бо ще трохи, зараз принесуть філіжанки кави з перцем — нова фішка господаря!
Звісно ж, з перцем, як і саме життя, ковтками… — подумалося мені.  Дякую за запрошення, Ізю, проте мушу йти… подумати, як житиму від сьогодні, що далі…?
Я вийшов назовні, і мої легені обпалило  крижаним повітрям.
Завжди ці писаки якісь схибнуті, —  чутно було пискливий голос господаря крізь шибки старої кавярні.

Ольга Расовська. Проза

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.78-82.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Ольга РАСОВСЬКА

**
«Ти більше мені не потрібна», —
Рясніє червона строфа.
Завмерлою нотою «фа»
Озвалась душа принагідно.
Я більше тобі не потрібна…
Навіщо розлогі прощання,
Вервечки розєднаних слів,
У нас не лишилося днів,
Та й ночі черпаєм останні.
Навіщо розлогі прощання?..
Весільні листівки чудові,
Дарма, в них нема мого імені.
Крокує весна у розвої
На зміну нудьги зимньої.
Весільні листівки чудові…
Можна, я за тебе радітиму,
Ти йдеш по шовковому килиму.
Я більше без тебе не тлітиму
Чужого далекого милого.
Можна, я за тебе радітиму?..

**
Велика септима дратує вуха скреготом,
Прозоро-білий весельчак гойдає решето,
Збирає сяйво у сферичні кола-видива,
Куди коханий повсякчас свій погляд кидає.
Руйнує думка радіоли слів скуйовджених,
Це є початок, не кінець на гору сходження.
Парадоксує відшуміле гало раціо
Із рухом потягів, що гучно мчать від станції.
Кидаєш потайки ідею у прогалину —
Критичне вето універсаму заспалому.
Невпинний рух у далі кличе знову
І хочеться почати все ab ovo.

За картавість ніхто не картає…
«За картавість ніхто не картає», —
Думав хлопчик, над трупом стоячи.
Депресивним узбіччям звичаєм
Їхав потяг, суглоби ломлячи.
Млосним жиром засмажено-плісних
До пательні млинців приклеєних
Роздувало в відчинені вікна
І нестримно тягло алеями.
У сусідів гуляли весілля,
Тхнуло тортом надміру зсолодженим.
До кватирки вдиралося гілля,
І кричало життя народжене.
Бігли двором дівчата з кісками,
А любасі, забувши про сором,
У екстазі зі сміху прискали
І тікали лунким коридором.
На асфальті, спеченім спекою,
Діти голосно в класики грались.
Він себе уявив лелекою,
Бо йому тоді так здавалось.
Він себе уявив усміхненим,
На одній нозі баластуючи,
І розміреним кроком стишеним
Він подався, з вікна простуючи.
А дівчата манірно стрибали,
Виробляючи ніжками па,
Тільки хлопчик дивився схиблено
Із затемненого вікна.
Він хотів щось сказати татові,
Той в багрянці вже міцно спав.
Й посеред віртуозно-дівчачого
Загубилось хлопчаче: «ПА…!»

**
Останній лист. І раптом змокла скроня.
Обсіли тіло сорому мурахи.
Тобі пишу. Нараз в моїх долонях
Тримаю лезо і тремчу від жаху.
Пером проріжу я краплини крові,
То душі наші, не шматки паперу.
Я раптом стала болісно-нервова,
Новий відкривши простір — людосферу.
Недовго залишилося, вже весни
За тим писанням відійшли у лік.
Навколо попіл, і несила звести
Занурених у олово повік.
Останній лист. Тримаюся за «basta»
Свого сумління: більше не писати.
До сліз набридло й хочеться упасти,
Хоч так багато мушу ще сказати…

**
Скрутно часом іти в одинокості,
Хто про це не знав, той не відає.
У полон боротьби і жорстокості
Доля нас, буває, що кидає.
Ми змагатись звикли ізмалечку,
Кулачки готуєм для подвигу,
Розіграєм на ніч чиюсь лялечку
Й знову по життю ходимо.
Робимо театр із пародії,
Кидаємо попіл у борщ,
Плетемось чужою дорогою,
Гублячи життя із пригорщ.
І короткі ночі з прощаннями
Ми, скупі, величаєм «любов»,
Залишаєм коханих «востаннє»,
Щоб за мить повернутися знов.

Ольга Расовська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.27-28.

"Кварта". Літературна довідка з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

КВАРТА

Літературна довідка
Імя — “КBartА”.
Мистецьке гасло — "КВartА   ВАРТА   АРТУ"!
Стать — літературний гурт.
Дата народження — 31.03.2010.
Вік — немовля.
Місце народження — студентська харчевня "Голі полиці".
Рід занять — читання написаного і писання читабельного.

Таємниця імені: "КВаrtА" означає 4 учасники — "квартанти":
Катерина Марчук, Марія Єнжиєвська, Ольга Расовська, Олександр Трохимчук.
Ключ до розуміння: це сама скадова "аrt", тобто мистецтво (інєкція від  епідемії графоманства — авт.) — "КВartА   ВАРТА   АРТУ"!
Мелодика називання: "КВartА" — найстійкіше співзвуччя, лунає заклично, цілісно, незалежно.
Характерна риса: еклектика стилів, тем, жанрових форм.
Плани на майбутнє: розвиток і вдосконалення (Шевченківська премія, всесвітнє визнання - авт. ^"«і, :) )))

Кварта. Літературна довідка / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.6-7. (Мал. - С.6)

Ольга Расовська. Проза та вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Ольга РАСОВСЬКА

Осіння мініатюра
Ідеш, а небесна гармонія лоскоче твоє серце і у пелену любові загортає твою душу. Осінь… Ця вже без нього. Від неї солодкаво віє самотою, лірикою без дна. Вона прагматична до сліз. Але іноді, коли дощові хмари очистять своїми вологими перлами небо і ледь помітний промінчик сонця опуститься на чиєсь цнотливе молоде лице, вона раптом потайки пронесе кронами дерев вересневий усміх і зникне, кружляючи в танку небесних чародійок.
А ти йтимеш далі. Київська метушня щомиті бентежитиме тебе, змушуючи твоє тіло битися в нестерпних конвульсіях. Ти ненавидітимеш чорний дух міста і одночасно кохатимеш його до нестями; місто, де живе твоя екс-любов, місто — привид твого колишнього життя, місто, чий погляд завжди нагадує тобі прірву його очей, місто, яке князеві хотілося завоювати попри все, місто, яке тепер поїдало його ізсередини... Місто... А все-таки… Диво... Глобальне потепління спричинило цвіт каштанів.
Природо, великий Майстре довершеності! Спричини у наших душах глобальне потепління.

***
Витвори у своїй свідомості для мене казковий світ. Адже насправді обєктивного світу не існує, він може бути лише створений нами, хоча неглибокими людьми й сприймається як даність, готове. Я ж не хочу тліти у байдужості дійсного світу, волочитися за ним, плестися, попадаючи раз у раз у такт бездарній музиці для загалу. Гратиму краще першу скрипку, принаймні у пєсі своєї долі.

Філософія чи...?
Філософе, прекрасний, незрівнянний,
Лишіть матерію сувору хоч на мить.
Легка незграбність, молодість духмяна
Ще грають в вас, хвилину зупиніть,
В моїй уяві, збудженій до краю,
Субстанціально виражена тінь.
Думок химерних матові примари
Штовхають розум в ординату змін.
Прозорих суджень товпище за муром
Мого єства. Лиш матрицю пізнать.
Ідеї світ статичність нівелює,
І 2x2 ще може бути пять.

***
Бліда змія впилася в очі хижо,
Направду жало тягне до руки.
На чоловіка хлинули думки
Гіркі, звабливі, радісно-нервозні...
Давай станцюєм твіст на струнах ночі,
Крізь вогкі пальці, змочені в вині.
Пізнай мене. Ми в темряві одні.
Сумні, дурні. Живемо час від часу...
Він пє, ковтає жадібно, нестримно,
Мільйони шпильок в горло упялись.
Солодка трута тягне тіло вниз.
Він хоче жити зараз, тут, тепер...
Готовий трунок. Зирить в очі смерті.
Цілюще шитво випє без терзань.
У світі забагато зайвих знань.
Дивак сьогодні не на жарт відвертий…
Зведи у небо очі, милий друже,
Ти сам спаситель власного життя.
Іде-простує стомлений кістяк.
Поглянь... навколо... й не чини гріха.

Ольга Расовська. Проза та вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.42-43.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #10 (2008)

Ольга Расовська

###
Не оплакуй мене. Хто тобі сказав, що я померла?
Я просто хвилинно перестала жити,
Втомилась від байдужого чекання твоєї незмінної відповіді:
«Спасибі. Тобі того ж.»
Скупо. Все, що ми написали один одному.
Круто. Бур’янчики життя водять нас навколо пальця.
Зимно. Від пекельного полум’я у душі через тебе.
Жахливо. Від передчуття того, що ми ніколи більше не летітимемо поруч у цьому житті.
Меланхолійно. Птахи знову несуть пахощі моїх парфумів у київські мурашники.
Докорінно. Змінюю свої переконання й авторитет «зубрилки».
Стильно. Від сьогодні починаю жити по – іншому. Табула раса.
Вільна. А може, просто належу іншому?

Чому?
Чому друзів у мене так мало
І чому їх так рідко я бачу?
Чом осіннього смутку ночами
Наодинці з собою я плачу?

Чому маски повсюди – не люди,
Чом вуаллю завішені вікна,
Мов та грубість, провісниця блуду,
Поверне тебе раптом до світла.

Та воно не пригорне до себе,
Не зігріє повік твою душу.
Тільки мовчки увірветься в небо –
Далі сам захищатись мусиш.

###
Якось вночі мені почувся,
Мов ніжний легіт вітерцю,
Твій голос, в безвість обернувся,
Задувши холодом свічу.
Не поспішала, йшла поволі,
І лоскіт трав мене п’янив,
Тебе шукала я, мов долю,
Загублену в пітьмі.
І тиша ночі гомоніла,
Й від співу мавок йшла луна,
Замерзли струни й, онімілі,
Торкались серця: ти – одна.
Дерева гілля гнули пишне,
Коріння плутало стежки.
Ти вже не кликав… Усе стихло.
Лишилась прірва назавжди –
Дві невідомі ще планети
Зійшлися в битві – Я і Ти.
Та знай же: ладна була б вмерти,
Аби не знати самоти.

   

Ольга Расовська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #10. - 72 с. - С.44-45.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Ольга Расовська

Диво первоцвіту

Під моїм віконцем
Вибилось з-під снігу
Стебельце тендітне —
Диво первоцвіту.

Провесінь нуртує,
Вже землі не спиться,
Сонечко пригріє —
Капіж заіскриться.

А з весною мрії
Всі озвуться в гаї.
Я піду назустріч
Сонцю і розмаю.

Я вклонюся квітці,
І вклонюсь вербиці:
„Ви мої хороші,
ви мої сестриці!”

І країну Сонця
День новий вітає.
Пташка на віконці
Радісно співає.

***
Так хочу я забутись на хвилину,
Злетіти ввись, пірнути вглибину
І зупинити дивну мить єдину,
Дістати зірку з неба чарівну.

Я памятаю твої ніжні очі
І сніг прощальний, що на плечі падав,
І мої сльози вірності дівочі,
І запах квітів, що у поле вабив.

Я слухала Шопена і сміялась,
І ти ловив мене в обійми ніжні,
Знов в незбагненну мрію закохалась,
В разок вплітала думи білосніжні.

Ти майстрував сопілку у чар-зіллі,
А я вмивалась теплою росою,
Обоє ми чекали щастя хвилі,
Кохали щиро ранньою весною.

***
Ти подививсь на мене так суворо,
Але у погляді твоїм і неба синь,
І милий цвіт вишень, поспілих скоро,
І моря чорного незвідана глибінь
Мені ввижалась. В хмарах білий кінь
І в той же час небес глибинних морок.

Ольга Расовська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.35-36.