Марина Декіна. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Марінка ДЕКІНА

* * *
Хвилеріз бажань
розкришився
солоним рафінадом
потекла кров з кульки
навіщо ти його так
голкою померлого їжака.
Вони з кулькою пішли
в небуття
тепер
латана куля і
оповитий цукровим
бинтом їжак
дружать.

* * *
Ромашковим полем
сни обіймають .
Дорослість змахує пил
з віконця мого дзеркала.
Думки міцно залатані
загальноприйнятими поняттями.
Вибухівки емоційності
полетять дівчиськом на фото
у батьківському портмоне.
У кутку наївності спогадів
залишаться райдужні черевички.
Теплу казковість
навіює поличка
з іграшковою мякістю
і рукодільністю творінь.
Щасливим дитинством
пахне колекція фантиків.
Подорослішала і все це
має стати памяттю.
Але ніхто не знає що
під час поцілунків страху
як і раніше шепочу:
«Матуся я не боюся»
і вперто відкидаю
його аморальну наполегливість.

* * *
Шахрайством
пахне наша оригінальність.
Розгладиш рюш своїх недоліків — адже
ти не любиш міфів.
Видряпаю свій логотип на твоєму тілі
щоб ніхто не зміг викрасти.
Поголимо волоски наївності,
нехай зухвалість буде гладенькою.
Цілісність наших дотиків порушена,
скоро її взагалі не стане.

* * *
Дим нашими душами причаївся над містом.
Звісивши ноги
пустотливо гойдає ними.
Зачіпаючи нерозторопністю
голови пішоходів.
Розчинившись
відчуваю наповненість порожнечі
що знайшла затишок платівці
моїх почуттів.
Очі — спадщина
рифової акули.
Вони вночі виконують другорядну роль.
Напевно тому твої комплекси
благають сонце не прокидатися.
Сльози чорними птахами
злітають з мого обличчя.
Приземляються на благодатний грунт
верхнього одягу
костюмованих людей
і скльовують всі спотворені маски.
Люди залишаються витирати сльози
жалісливими хусточками своїх рук.
Ти кинув надії
насолоджуєшся спостереженням світанку.
Хтось кинувши недопалок сигари
насолоджується роздвоєння неоднорідного диму.
Він стане твоїм творцем
тільки для нього це лимон
що бється серцем від краю до краю.

* * *
Хвойними голками
тремтіння морозом тіла пробіжить.
Зігріє сніг муфтою.
Лід стоп
кличе застуду.
Продовжуєш смішити ожеледицею.
Ти формалістка
твої класичні
барви вулиць
стриманими обіймами зустрічають.
Повіки
морозні вії
піднімають все рідше.
Не бажаючи споглядати
сльози сльоти
занадто багато відчуваю.
З тобою
йде час.
Прощвай.
Хочу постаріти.

Марина Декіна. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.72-74.

Марина Декіна. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Марінка ДЕКІНА

***
Вмиюсь чорнилом луснутої зіниці,
А ти, розтанувши в душі,
залишишся калюжею
Повіками бігатимеш.
Тепер в моєму організмі ще більше залізного купоросу.
І от
Немов черепаха,
Що помирає заради майбутнього,
Я помираю —
Заради минулого.

***
Котячою чутливістю
Схлипує березень.
Анатомію
моїх фалангових куточків
ти вирішив порушити.
Всю заштампував
своїм темпераментом,
щоб мою бліду
пустотілість приховати.
Похвала тобі
за мою багатогранність.
Іноді мрієш прикрасити рельєфами
творіння.
Але ненавистю до ідеального
продовжуєш виводити
нечіткість контурів.
Робота тривала
всю холодність місяців.
Тепер, я
вірністю буду мерзнути в тубусі,
мій інфантильний художник.

***
Луною засудження
Тиша зиркне.
Посмішкою роси
опіки запамятають дотик.
Розмов отруйних
шум
рецептори полоскоче.
Ох, вже ці бабки-повитухи,
може вони зовсім не бабки?
А
он та з насінням
на жабу схожа
в руках з зіницями,
ненароджених діток.
Ось і подруга її, ліпша,
з лави
хамелеоном посміхається.
Вороном,
ящірка в капелюшку
віталася і по-тихому
плітки сплітала в клубок,
щоб не забути чого.
Ось і правителька підповзла,
на своїх трьох,
книжечку за пазухою притягла
доноси на нас
«світському суспільству»
доповідати буде.
А, ми з тобою — головоногі
і ваші забобони
на смак як ноги нам.

***
Плавання в мармеладі
віщувала ця сама,
глуха темна,
яка приходить кожну добу
немов для того
щоб стерегти моральних пройдисвітів.
Твої панди відлетіли
мої бджоли втекли,
а може, вони зїхали?
Ми залишилися до дурості рожевими
в наших вбраннях для спектаклю ночі.
Вхід вільний
за умови,
якщо думки
боягузливими мальками
сховаються за корали мозку.
Нинішню премєру
не покуштуємо
від попередньої ще,
долоні піт видихають.
Ми краще
повіки зображеннями потримаємо,
а тишу
отруємо покусуваннями совісті.
Почувши запах світанку,
підемо йому назустріч,
щоб не заблукав.

Марина Декіна. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.43-44.