Cool Ash
² de ja?
Vstupne m³rkuvann’a
Narodzhena l’udynoju ³deja musyt’ v ³nsh³j prodovzhuvaty sv³j rozvytok, bo u b³l’shost³ vypadk³v vona vyryvaºt’s’a z pershonos³ja. Nask³l’ky zaxopl’ujuchoju dl’a l’udej stane jakas’ ³deja zalezhyt’ v³d toho, sk³ky l’udej ¿¿ rozvyvaº p³sl’a toho, jak ne¿ spryjn’alo (sebto º ¿¿ nos³’amy). P³sl’a toho, napryklad, koly ³deja zhyvoho stvoryla ²deju ¿sty (mozhlyvo m³zh c³ma ²dejamy buly ³nsh³ jak³s’), use zhyve, za vyn’atkom k³l’kox l’udej, p³dtrymujut’ c’u ³deju. Vazhko ²de¿ “ne ¿sty” kolys’ peremozhe... Ale dl’a toho treba, shchoby nos³¿ ³de¿ “ne ¯sty” perevazhaly k³l’k³sno. Abo b³l’sh³st’ l’udej v³z’met’s’a ne vzhyvann’am ¿zh³ rozvyvatys’a, abo — vsesv³tn’a prodovol’cha kryza ³ xtos’ z vchenyx promovl’a: “ª naukovo — ob´runtovanyj spos³b ne ¿sty ta vyzhyvaty “³ vs³, xto sxoche zhyty, pochnut’ rozvyvaty ³de¿ vchenoho. Cherez k³l’ka pokol³n’ l’udy zabudut’, shcho take ¿zha. L’udy, davajte rozvyvaty ³de¿: ne dyxaty, ne spaty, ne maty zemnoho pryt’azh³nn’a, buty bezsmertnymy...!!!... Skazhete — rozruxa, xaos. Mabut’ tomu nam te tak zdaºt’s’a, bo nad namy t’azh³º ³deja boha. Rel³´³’a — nast³l’ky bahatooxopl’ujucha ³deja, shcho ne maº sumn³v³v u najavnost³ raju, pekla ³ t.d. U peklo potrapl’ajut’ t³, xto sl³duº ³de¿ boha ² sam pry c’omu hr³shyt’. C’a zh ³deja peredbachaº pevn³ ²nstrukc³¿ jak kudy p³sl’a smerty potrapyty. Z’hadaj mo’, shcho bud’-jaka ³deja t’azh³º staty spochatku ²stynoju, a pot³m zakonom. Jak chudovo okr³m xrystyjans’kyx zakoniv prac’ujut’ ³ astrolo´³chn³... “Z velycheznoho okeanu r³znoman³tnyx sy´nal³v nash mozok pom³chaº t³ sy´naly, jak³ v³dpov³dajut’ tomu, shcho my och³kuºmo pobachyty. A vzhe pot³m my or´an³zovuºmo c³ sy´naly v taku model’, abo takyj tunel’ real’nost³, jaka najchudov³shym chynom v³dpov³daº nashym ujavlenn’am pro te, shcho “d³jsno º” v sv³t³,” — R.A.U¿lson.
Zaplutano! Shche b³l’sh zaplutano! Ce shchos’ nablyzhene do budd³js’koho chystoho ³snuvann’a, ale shche hlybshe, nabahato, bezk³nechno hlybshe — ce ³deja. Mozhna dovho zmal’ovuvaty c’u hlybynu, ale te zmal’uvann’a vse odno bude robytys’a z dopomohoju ²nshyx, adaptovanyx ²dej. Tak jak ² bezk³nechna k³l’k³st’ ³dej, z jakyx skladaºt’s’a cej sv³t. ² sv³t ²deja! Te, shcho ja pyshu — ³deja. Prosto ja vz’avs’a za rozvytok ³de¿. A chy malo l’udej berut’s’a use zhytt’a za rozvytok jakyxos’ ³nshyx ²dej?
M³rkuvann’a 2
Cej narys — odyn z najkorysn³shyx vynaxod³v l’udyny. Ja ´en³j. Mozhe ce vam zdaºt’s’a hordyneju, man³ºju... Podumajte, chy ne zdaºt’s’a te vam. Na osnov³ toho, shcho vy chytaºte ja xochu pom³rkuvaty pro te, jak nam shchos’ zdaºt’s’a.
M³rkuvann’a 3
Zaraz ³storyky nac³onal³sty Ukra¿ny p³tn³jut’ z prac³ nad rozvytkom ²de¿ shtuchnoho holodu. C³lyj detektyv ³storychnyj: j u koho ta ³deja z’avylas’a, j cherez koho rozvyvalas’a... A sama ³deja tak harno vzhe opysana, shcho hr³x ¿j znovu ne zaprac’uvaty. A ot ³de¿, jak borotys’a z rozkulachuvann’am ta holodomorom u ³storyk³v jak tod³ ne bulo, tak ³ zaraz neopysana. Odnomu daly druhe dyxann’a, to j druhe ozhyv³t’. Jakby to bulo poodynoke povtorenn’a projdenoho! Shche j prykazku vynajshly: “Use nove — dobre zabute stare”. A shche vyhadaly koleso sansary, etyket z etyketkamy ³ zhyvemo n³by u kol³ zamknutomu. A shche straxom bl’udo zhytt’a dobre prysypaly... A vsesv³t z nas vzhe j tak nasm³javs’a .
M³rkuvann’a 4
Holovn³ zakony chasto vymal’ovujut’s’a: harmon³¿, pokarann’a, svobody... A sk³l’ky ²dej ta ³styn shche do zakonu ne d³jshlo! Svo¿ — to nexaj, v³dkynuty mozhna, a jak buty z ³dejamy ta ²stynamy ³nshyx l’udej? Vony zh tak lehko pom³chajut’s’a, ma´n³t’at’ do vzaºmod³¿. Tak stvor’ujut’s’a zakony, a zakony — syla fatal’na. Oto zhyly b bez ³dej, to j dzhun´l³v ne bulo b, de kozhen dl’a l³su zhyve ³ n³chym ³nshym, okr³m dereva buty ne mozhe.
M³rkuvann’a 5
Spochatku bulo slovo, a pered tym bula ³deja slova ³ vs³ slova pot³m staly ²dejamy. Ce zh treba sv³t sl³v stvoryty! Tomu j ³snuº, pevne, ²deja pereselenn’a dush abo re³nkarnac³ja (jak shchos’ r’at³vne), bo z neoberezhnost³ rozvyvaºmo ²deju smerty. Prychomu sumn³v³v nemaº, shcho ³snuº velyka bezl³ch nevt³lenyx ²dej, jak³ l’udyna chomus’ ne produkuº. Tvaryny tezh nos³¿ ³dej. Sobaky nedaleko v³d ²de¿ slova vzhe pevne.
M³rkuvann’a 6
Vybachte za deshcho nedoskonale pysann’a . Cym pysann’am ja namahajus’a lyshen’ daty ²deju, a ne prysv’achuvaty ¯j use zhytt’a, shchob rozvynuty. Ochevydno toho ne varto robyty . ²deja, rozpysana v B³bl³¿, tezh zdaºt’s’a nedoskonaloju (prynajmn³ dl’a pro´resyvnyx vchenyx c’a knyha malo c³kava). A majbutn³ bat’ushky vzhe davno ³ h³pnoz ³ MBR ³ 25-j kadr u sem³nar³’ax vchat’. N³xto ne kazhe, shcho boha nemaº.
M³rkuvann’a 7
Chasto anal³zujuchy jakes’ javyshche, pod³ju, nasl³dok, my zaplutuºmos’a, z’jasovujuchy ¿x dzherela. Buva u kohos’ shchos’ neharazd ³ l’udyna, dosl³dzhujuchy dzherelo javyshcha, ne obm³rkovuº jmov³rn³st’ vtruchann’a v ¿¿ zhytt’a ³dej ³nshyx l’udej. Pryklad³v bahato. ²deju strymuvaty, to vse odno, shcho vah³tn³j zh³nc³ dytynu z zhyvota ne puskaty v chas poloh³v. Analo´³’a najochevydn³sha, ale ne treba plutaty dumku z ³deºju. Dumky ta d³¿ prodovzhujut’ ³de¿. Mozhlyvo m³zh javyshchamy typu: vv³brav — vydav, v kundu spermu — z kundy dyt’a, dyxann’a, pro´ramne zabezpechenn’a, peredacha dosv³du, º zv’jazok, a mozhe to cherhova ²deja...
M³rkuvann’a 8
My v³rymo v ³de¿, jak³ l³tajut’ u pov³tr³. Take vrazhenn’a, shcho º ³de¿ samovt³l’uvan³ och³kuvann’a, a º ³de¿-c³lespr’amovan³ rozprac’ovky. Ale zh ²de¿ nast³l’ky perepletesh, shcho cej pod³l b³l’sh umovnyj n³zh real’nyj, osoblyvo koly nova ³deja nabula vzhe pevnoho rozvytku. Chystyx ³dej nebahato. Koef³c³ºnt korysno¿ d³¿ jakohos’ z vyd³v ²dej zalezhyt’ mabut’ v³d syly v³ry. Na v³dm³nu v³d samovt³l’uvanyx och³kuvan’, c³lespr’amovan³ rozprac’ovky majut’ m³cn³she p³d´runt’a, jakby pravo na ²snuvann’a. My zh ne duzhe v³rymo, shcho poletymo, ale v³ry v te, shcho Usama ben Laden teroryst — v³ry sk³l’ky xoch. Robymo l’udynu terorystom zam³st’ toho, shchoby lehaty.
M³rkuvann’a 9
“Koly ja zrozum³v, shcho moja zadacha na c³j zeml³ — vbyty H³tlera, moº zhytt’a znachno sprostylos’a.” Tak vyslovyvs’a U.Cherch³l’. L³kar³ sxyl’n³ dumaty, shcho l’udyna vmyraº, bo or´an³zm ¿¿ star³º, l’udy rel³´³jn³, bo v tomu vol’a bozha, ezoterysty, bo l’udyna vtrachaº samokontrol’. Ja ryzyknu vysunuty ³deju, shcho l’udyna vmyraº tod³, koly v ne¿ vycherpujut’s’a us³ ³de¿, okr³m odn³º¿, nad jakoju vona prac’uº, ³de¿ smert³. Zvykly l’udy: zacyklytys’a pozhyttºvo na jak³js’ odn³j ³de¿, a pot³m, koly ta ³deja vycherpuºt’s’a, perejty prac’uvaty nad ³deºju smerty. A smert’ — ne marky zbyraty. To vzhe zakon. Nehajno l’ud’am tre hurtuvatys’a ³ prac’uvaty nad stvorenn’am zakonu bezsmert’a... nu xocha b zarady eksperymentu.
M³rkuvann’a 10
Jak³ b ³de¿ ta “ant³” do cyx ³dej (shcho po sut³ odne j te zh same) my ne stvor’uvaly, odnak c³ ³de¿ stajut’ ³stynamy, a pot³m zakonamy vymal’ovujut’s’a. Bud’-jaka ³deja pomylkova ta ne vazhlyva (shcho b my pro ne¿ ne dumaly), a tym b³l’she ³styna ta zakon. Chy ne krashche vzahal³ ³de¿ v³dkynuty ta ne psuvaty sob³ ta ²nshym zhytt’a. CE ª SHANS VPEVNYTYSJA, SHCHO VSE MOZHLYVO.
M³rkuvann’a 11
ª zahal’nol’uds’ka osoblyv³st’: vlasn³ tverdzhenn’a abo “fakty zzovn³”, z jakymy my pohodzhuºmos’a, my namahaºmos’a skor³she do ²styny dovesty. Tobto rozstavyty us³ krapky nad “³”. A pot³m ob’ºdnaty u vlasnyj zakon, abo pryºdnaty do jakohos’ ³nshoho zakonu. ² chom ne rozhl’adaty usjake tverdzhenn’a, pod³ju ³ vzahal³ — use ³ sebe u vs’omu jak ³deju? Pîdetal’na ³nstrukc³’a “jak staty”, velykoju sp³vachkoju napryklad. U d³vchynky chy to vlasna chy to pox³dna v³d ²nsho¿ ³deja “staty velykoju sp³vachkoju” zjavylas’a. Spyrajuchys’ na ³stynu, shcho u ne¿ º holos, postupyla vchytys’a sp³vaty u ³nstytut kul’tury. A holos u d³vchynky “zjavyvs’a”, bo sprac’uvala ³deja rozd³lyty l’udej na takyx, u jakyx º holos ³ u jakyx joho nemaº. ²nstytut kul’tury — ³styna, narodzhena ³deºju vchyty odne odnoho “kul’tur³”. Bazhann’a zrobyty ²deju “staty velykoju sp³vachkoju” ³stynoju zmusylo majbutn’u sp³vachku ob’ºdnatys’a z prod’userom, u jakoho tezh º nam³r robyty ³deju “staty velykoju sp³vachkoju” ³stynoju. Z b³l’shym dosv³dom prod’user dopomahaº. Ura! ²styna! D³vchynka stala velykoju sp³vachkoju. A prod’user nablyzyvs’a do vyh³dnoho dl’a sebe zakonu: “jakshcho zvernutys’a do prod’usera z ³deºju staty velykoju sp³vachkoju/sp³vakom, to c’a ³deja stane ³stynoju. Dumaºte d³vchync³ otrymano¿ ²styny dosyt’? Bazhaty ta v³ryty — duzhe un³versal’n³ ³de¿, jak³ dopomahajut’ bahat’om ³nshym.
M³rkuvann’a 12
Dual³zm. Shche j dos³ bor’ut’s’a ³deal³sty z mater³al³stamy. Led’ z ´luzdu ne ¿duchy, dokazujut’ b³dnen’k³ ³deal³sty, shcho sv³t zovs³m ³nshyj, a mater³al³sty postukajut’ po derevu ta j skazhut’: “st³l sosnovyj ³ ce ³styna”, ³ t³ ² druh³ m³zh soboju hurtujut’s’a, knyzhky vypuskajut’, naukovo-dosl³dn³ ²nstytuty budujut’, ashramy r³zn³. Vorox metushn³ z-za jakyxos’ dvox ³dej. ²deal³stam treba v³dkynuty prosto ³deju dokazuvaty svoju pravdu ³ vz’atys’a za spravu. Bud’-jaku hal’ucynac³ju, jakshcho nad neju dobre poprac’uvaty, mozhna vym³r’aty. A mater³al³stam varto bulo b pohodytys’a z tym, shcho usej sv³t, dosl³dzhuvanyj ta vym³r’uvanyj nymy º lyshen’ ³deºju.
M³rkuvann’a 13
Kudy dal³? Mozhe davajte dumaty pro dobro ta stvor’uvaty ³de¿ navkolo dobra, radosty ta shchast’a. Ale zh z ³stor³¿ v³domo, sk³l’ky zla ³de¿ dobra narobyly. Da j tak: shcho maty ne robyt’ dytyn³, a vse dobra ¿j xoche. Prote zh sk³l’ky dolej tak³ mater³ pokal³chyly. Naspravd³ dobra ta zla nemaº. Korysno sv³t spryjmaty jak ³stynnyj ta ne³stynnyj odnochasno. ²dej nemaº.
M³rkuvann’a 14
Znovu pochalos’a. B³h jak man³jak do xaty, m³rkuvann’a sklasty namahajuchys’, skomponuvaty, ³ shchob n³jake ne promynuty. ² vse pro ³deju dumav. A ot zajshov u l³ft ³ nove m³rkuvann’a ³z zapaxom u l³ft³ (xvoro¿ zdaºt’s’a l’udyny), pryjshlo. Podumav, shcho ²de¿ tak samo sob³ seredovyshche okresl’ujut’. Oto zv³dky v mene tak³ m³rkuvann’a? Chy to soc³okul’turne seredovyshche vplynulo, chy to zeml’a drevl’ans’ka (spokonv³ku v centr³ cyv³l³zac³¿ ta vodnochas dyka) takyj xarakter stvoryla, shcho dyvl’us’a na zhytt’a zemne jak ³noplanet’anyn. Jakshcho kazaty pro xarakter, to mozhe dyt’ache vyxovann’a take chy ne take, a jakshcho pro ³noplanetne, to mo’ j spravd³ u mozok ³nformac³ju vzhyvl’ujut’ svoju. Nepohano bulo b u m³zkax steno´raf maty, abo j anal³zator pry zvyvynax. Ot chom men³ take pysaty ta shche j vydavaty? Abo j ³nshym zajmatys’a jak us³ abo ne jak us³? Do rech³, ne pro sebe oce m³rkuvann’a, ne pro sebe.... Xtos’ z velykyx ta c³kavyx skazav pryblyzno take: “Ja b velykoju samoju l’udynoju vvazhav tu, jaka b use svoº zhytt’a den’ v den’ opysala”.
M³rkuvann’a 15
Nask³l’ky hlyboko, bezmezhno shchaslyvoju º l’udyna, ³deºju oxoplena! A osoblyvo shche koly to ²deja dobra. Tak ³ xochet’s’a z xrystyjanamy na ¿xn³x zborax tanc’uvaty ta sp³vaty. Jakos’ na poxoron znajomoho pys’mennyka ¿zdyv. Zh³nka odna rozpov³la, shcho toj pys’mennyk dobrym buv ³ bahato tak ³dej mav. U of³c³jnomu medychnomu zakl’uchenn³ znachylos’a, shcho v³n vpav ta v³d cherepno-mozkovo¿ travmy zahynuv. Chom holova? V³dpov³d’ u “D³a´nostyc³ karmy” Lazarºva vyshukaty, pevne, mozhna. Soromno men³ Lazarºva v chomus’ zvynuvachuvaty. Ja zh sc³kun, po ³de¿, v por³vn’ann³ z nym.
M³rkuvann’a 16
J sam pom³tyv, shcho na 16-mu m³rkuvann³ pochav jakos’ harno pysaty. ² xochet’s’a nazad povernutys’a ³ troshky pocherkaty, povypravl’aty — shchoby do ladu bulo. Tak ³ ³deja; n³by na pochatku ne harna, a pot³m vzhe j mynule vypravl’aº. Zeml’a u mynulomu, pevne, samymy m³krobamy kysh³la. A zh n³ — l’udy obzhyly Zeml’u, z ²nsho¿ ´alaktyky prylet³vshy.
M³rkuvann’a 17
Chytajuchy rechenn’a z c³º¿ knyhy, za receptom, treba analo´³¿ provodyty. Persha analo´³ja — b³bl³ju tezh, shchoby lehshe ne¿ anal³zuvaty, z cyforkamy napysaly. Skladaºt’s’a vrazhenn’a, shcho ³de¿ odnochasno na r³vn³ pobutu ta vsesv³tu bor’ut’s’a. Dano: ³deja
²deju mozhna : 1). Prodovzhyty; 2). Provesty analo´³ju; 3). P³dm³nyty; 4). Znyshchyty; 5). P³dkazaty... 1).2).3).4).5)... — ²de¿!!!!
Naspravd³ ³deja ne pojasn’uºt’s’a, a jak pojasn’uºt’s’a, to ce vzhe nova ³deja.
M³rkuvann’a 18
Korysn³ slova typu: “skladaºt’s’a vrazhenn’a, mozhlyvo, zdaºt’s’a...” Ne dajut’ na chomus’ odnomu zacykl’uvatys’a. Pochav zacykl’uvatys’a — nema por’atunku, nema svobody. Pochav “rozcykl’uvatys’a” — nema por’atunku, nema svobody (bo ne ³dentyf³kovanoju zdaºt’s’a). Shche odyn dokaz, shcho ³dej nemaº, a svoboda zh — odna z prov³dnyx. Z opozyc³¿ h³pnoz: sv³dome zhytt’a zavshe vyshukujut’ harmon³ju. O! Najholovn³she! Do rech³, ja c³ znaky oklyku na pochatku m³rkuvann’a zaplanuvav.
M³rkuvann’a 19
Pered tym jak hovoryty pro najholovn³she (bo najholovn³she zavzhdy zaplanovuºt’s’a), treba skazaty pro najnajholovn³she — pro sebe. Na vlasnomu pryklad³ mozhna zbahnuty, chy tebe zaplanuvaly, chy zaplanovujut’ p³sl’a toho, jak vzhe zjavyvs’a na sv³t. A pot³m provesty analo´³¿. Koly por’ut’ nozhem u serdechko, to xyba n³zh vas vbyvaº? Ne n³zh, a dumka, shcho vas por’ut’ v serdechko. Use zaplanovane º ne zaplanovanym ³ navpaky. Dobre bulo b zhyty, koly b use pojasnyty mozhna bulo. ² ne odnym chymos’ (samym t³l’ky rozumom, pochutt’amy, ³ntu¿c³ºju ta ¿x rozprac’ovkamy: naukoju, rel³´³ºju, ma´³ºju...), a ob’ºktyvno z us³x bok³v p³d³jty. Chym b³l’she l³kar³v, tym b³l’she xvorob. Nazyrach stvor’uº te, shcho nazyraº ³ te, za chym v³n nazyraº, stvor’uº nazyracha. Abo : lehko znajty sens u marazm³, sprobujte znajty marazm u sens³. Chy: jakshcho kazhesh, shcho breshesh ³ pry c’omu kazhesh pravdu, to ty zbrexav. Ox c’a ³deja slova! Shcho skazhesh, to j bude. Hore susp³l’stvu, koly moja ²deja rozum³tys’a pochne, jak v³rus komp’juternyj hul’aty. L’udyna zh zara chasto z komp’juterom por³vn’uºt’s’a. A ja tym chasom molodym ³ bezsmertnym xodyty budu.
M³rkuvann’a 20
Okean narodu — ³ tut talant. Okean komb³nac³j — ³ tut vyhrash. A pot³m, raptom, z okeanu shche odyn okean vyplyvaº. Dokazujuchym, shcho shchos’ odne stvorylo vse zdaºt’s’a, shcho dokazujuchyx, shcho bahato stvorylo odne b³l’she — c³lyj okean. Bezk³nechna hra “chyj okean chyst³shyj”. Ne daremno, mabut’ m³zh ´eo´raf³chnymy okeanamy ch³tko¿ mezhy nemaº.
M³rkuvann’a 21
A pot³m vynykaº pobojuvann’a : sam ne znaju, chom te abo ce robl’u. A koly prypyn’aºsh robyty, to: abo zhalkuºsh za robotoju, abo bereshs’a za ³nshu spravu, shchob d³jty do “sam ne znaju, chom ce abo te robl’u”. Bahato zalezhyt’ v³d m³ry zaxoplenn’a. Sv³domo bezsmertnyj, a bezsv³domo... Poky te bezsv³dome vyvchysh, to j vmresh. Xaj vse, krashche, v³d sv³domost³ zalezhyt’!!!! U MENE SAME TAK.
M³rkuvann’a 22
Myl’na bul’bashka torknulas’a chohos’ ³ lopnula. A ujav³t’ bul’bashku, shcho vybuxaº ³ vse navkolo sebe nyshchyt’, abo tu, shcho use kruh sebe takymy samo bul’bashkamy robyt’. Xochu, shchob c’a knyha bula bul’bashkoju, shcho lopaºt’s’a. ²deja nam³ru maº sv³j ch³tkyj pochatok ta k³nec’. Os’ ³ do konkretyky d³jshov, do ²styny, led’ ne do zakonu.
M³rkuvann’a 23
Chom odna ³deja b³l’sh maº buva nos³¿v za ³nshu? Chom futbol korol’ sportu? Chom l’udej praktychnyx b³l’she? Chy ne narodzhen³ c³ pytann’a lyshen’ moºju sv³dom³st’u? Da j pro sv³dom³st’ xyba shcho nap³vdyk³ l’udy ne znajut’. Dal³. Chom koly dyvyshs’a v nebo n³chch’u, to temr’avy tam b³l’she, n³zh sv³tla? ²deja dyvytys’a, sonc’a, halaktyk chy oka d³º? Umovno kazhuchy: pochaly ssavc³ xodyty, pot³m b³haty. A koly vzhe l’udy z ssavc³v vyokremylys’a, to j z³ zbroºju pochaly b³haty. Mynuv chas, zjavyvs’a futbol. ²deja — derevo, shcho h³ll’acham v ³nsh³ dereva vrostaº (abo j h³ll’acha ³nshyx ³dej). Vyr³zaty haluzu futbolu ³ pro vse zabuty... Xaj us³: mal³ ³ dorosl³ ³ t³, shcho na kov³n’kax... dumajut’ lyshen’ pro te, jak u futbol pohraty. Dumaºte haluza ne proroste ³ narost³v ne pustyt’? Vse povernet’s’a do ²de¿.
M³rkuvann’a 24
Vzhe davno vtratyla aktual’n³st’ zvychka vnosyty korektyvy u tverdzhenn’a: “Kozhen sam sob³ stvor’uº real’n³st’ (planuº zhytt’a, samopro´ramuºt’s’a...)”.
ª dva umovn³ faktory, shcho vplyvajut’ na xarakterystyky real’nosty:
1)osobysta jak³st’ (kal³ka :: zdorovyj, rozumnyj :: ne rozumnyj...)
2)vplyvy zzovn³ (ja xochu odnoho, a mene pro´ramujut’ na ²nshe)
M³rkuvann’a 25
²nod³ tak syl’no prahnesh do ob’ºktyvnosty, shcho povn³st’u v³dryvaºshs’a v³d...
Олександр Кулеш. Проза (avantGarde / odisseja postfuturyzmu) / Nеабищо the best : поезія, проза / Упоряд.: Левченко О.Ґ., Стронґовський І.Ю. - Житомир : [б. в.], 2003. - 56 с. - (Бібліотека ЖОО СТМУ "Ліґа АртіС" ; вип. 6). - С.18-24.
Віртуальний проект Олега Левченка, покликаний зберегти друковані архіви 2000-х рр., накопичені протягом власної видавничої діяльності, а також безпосередньої громадської участі в літературно-мистецькому житті Житомира та області.
Показ дописів із міткою Олександр Кулеш. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Олександр Кулеш. Показати всі дописи
середа, 17 квітня 2019 р.
середа, 27 червня 2018 р.
Олександр Кулеш. Проза: Подушка, Загадка про..., Степан
Олександр КУЛЕШ
Народився 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. Навчається на факультеті іноземних мов Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота", "Колодязько". Член Національної Спілки письменників України.
ПОДУШКА
Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.
ЗАГАДКА ПРО...
Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радості руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселості діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.
СТЕПАН
Червоний густий слиз розмірено, чіпляючись, стікав у дірку раковини. З губ застиглого в позі готового до обшуку Степана звисали розтягнені краплини слизу, які з великим небажанням піддавалися невпинному струменеві води, що текла з крана. Завершивши єдину знану в житті процедуру чищення, Степан заходився жадібно їсти зміцнений потік хлорованої води.
Розслаблена горлянка повільно пульсувала. По закінченню водної процедури у "ванній кімнаті" знаходитися було вже не актуально. Підхопивши зшиту, здавалося, із самих дірок торбу, Степан вислизнув у фойє своєї великої хати. Там Степан мав багато гостей. Струмінь людських тіл, невидимий багатьом, відразу ж лупцював його на очах.
Перемігши огиду до страшного, кумедно пошарпав у свою спальну кімнату. Як і чекалося, у ній прямо в одязі і в основному з розкритими заслиненими ротами спала безліч безтурботних гостей. Щоправда, більше було там не сплячих гостей, які з напруженням відсовували свої ноги, як поміж рядами пластмасових крісел сунувся Степан, шукаючи місце і собі. Нарешті, як сів у крісло для нездорового спання, то поліз брудними руками закачувати штанину на тій нозі, що дозволяла йому зручно ходити. Оголивши протеза, Степан підвівся і пішов у залу чекання. Але на Степана там ніхто не чекав. Хоч він і був хазяїном хати, але про це ніхто не знав. Подолавши опір перших тяжких скляних дверей, він зупинився у цьому склобетонному квадраті, який розділяв хату Степана з хатою Господа.
Напівупавши на бетон, як оберемок полін, безпосередньо під вивіскою "Вхід у місто", поміж парою скляних воріт, Степан смачно простягнув свою напівдерев'яну ногу. Заклопотані люди синусоїдами шмигали по обидва боки від зайнятого медитацією Степана. В очах багатьох людей Степан бачив дике мерехтіння туги за втраченим. Рабське служіння панові Часу змушувало їх штовхати поперед себе життя, не дивлячись вбік, не озираючись назад. З кожним роком мрії цих людей обростали густою смердючою ватою плісняви. У Степана мрій не було, були тільки наміри. Він сидів з зачиненими очима і тільки малював в уяві образи, навіяні акустикою падаючих у його миску монет.
Втішало тільки одне - що люди самі приносили йому в хату гроші.
Степан добре порівнював себе з акваріумною рибкою і добре розумів, що доля його - це не збіг обставин, не вплив, а наслідок того, що він ніколи не намагався покинути свій звичний акваріум. Степан знав, що його акваріум стояв серед безкрайого моря.
Раніше він цього не розумів. Снів він також не розумів... Ніколи. Розбудив Степана знайомий міліціонер. Він завжди його розбуджував, аби наглянув. Міліціонер був напрочуд добрим, а тому ніколи не конфіскував зароблених грошей, а запихав їх Степану у кишеню. Далі він мовчки за шкірку скидав жебрака зі східців.
У Степана іноді з'являлася підозра, що цей міліціонер - збоченець.
Шкутильгаючи від хати по заслиненому тротуарі у місто, він незграбно перекладав монети з однієї кишені хренчика брудних кольорів у інший, рахуючи приємне очима.
На "головне" вистачало. Значить, вистачало на один день життя.
Веселі весняні струмочки, які розділяли дорогу з тротуаром, приємно шаруділи, створюючи атмосферу спокою для тих, хто їх сприймав, незважаючи на ревіння міста. Степан сприймав.
Він міг шукати харч для душі у брудних калюжах. Відірвавши увагу від струмочків, він звернув вправо, у вуличку без струмочків. Закута у кайдани бруду вода не мала змоги вирватися та об'єднатися у струмочок; лише де-не-де у відбитки підошов стікалася в озерця вода. Степан нехтував дощечками, очевидно, покладеними задля спасіння від забруднення взуття. Та й стрибати з таким протезом навіть і кенгуру не зуміло б. Скоро репаний палець Степана ритмічно загримав у прозоре скло на першому поверсі червоного будинку. Фіранки роззявилися, і між них, як язик між зубів, просунулося суворе обличчя. "Сдєлка" відбувалася через кватирку. З грошима Степан розлучався без жалю. Він навіть тіла свого не жалів... за самогон.
Степан чув собі пустоту, роз'їдаючупустоту серця. Степан не міг собі щось запропонувати, бо не знав, хто він є. Йому нічим було знати, бо замість того апарату, яким це знають, у нього - порожнеча. Він ішов з наміром заповнити її напівпрозорою отрутою. Повернувши з брудної вулиці на вулицю струмочків, Степан, сам не розуміючи чому, пошкутильгав швидко-швидко, ніби втікаючи, ніби шукаючи.
Зрізаний конус протеза ненав'язливо розчавлював поодинокі грудки асфальту, які не без допомоги людей відділилися від тіла тротуару та отримали свободу. Через цих свободолюбців в асфальті утворилися вибоїни.
"Модель суспільства", - подумав Степан і відразу ж упав, заціпившись протезом у ямі.
Лежачи на нечистому тротуарі, Степан відчував, як його обличчя палає болем. Ні, не від травм після падіння, а, так би мовити, травми душевної, яка прийшла, коли він почув, як пляшка розбилася, і відчув, як жадана рідина звільнилася від скляного саркофагу. Ставши навколішки, він, ковтаючи слину, дивився, як собака на кицьку, на втрачену, безглуздо втрачену радість. Степан втратив мету. Відчай лився з нього, як фонтан води з кита, відчай невидимого плачу.
Здивовані перехожі з огидою обходили бомжа-каліку, який, стоячи на колінах, лизав забруднений весною тротуар.
Олександр Кулеш. Проза: Подушка, Загадка про..., Степан / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].
Народився 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. Навчається на факультеті іноземних мов Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота", "Колодязько". Член Національної Спілки письменників України.
ПОДУШКА
Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.
ЗАГАДКА ПРО...
Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радості руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселості діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.
СТЕПАН
Червоний густий слиз розмірено, чіпляючись, стікав у дірку раковини. З губ застиглого в позі готового до обшуку Степана звисали розтягнені краплини слизу, які з великим небажанням піддавалися невпинному струменеві води, що текла з крана. Завершивши єдину знану в житті процедуру чищення, Степан заходився жадібно їсти зміцнений потік хлорованої води.
Розслаблена горлянка повільно пульсувала. По закінченню водної процедури у "ванній кімнаті" знаходитися було вже не актуально. Підхопивши зшиту, здавалося, із самих дірок торбу, Степан вислизнув у фойє своєї великої хати. Там Степан мав багато гостей. Струмінь людських тіл, невидимий багатьом, відразу ж лупцював його на очах.
Перемігши огиду до страшного, кумедно пошарпав у свою спальну кімнату. Як і чекалося, у ній прямо в одязі і в основному з розкритими заслиненими ротами спала безліч безтурботних гостей. Щоправда, більше було там не сплячих гостей, які з напруженням відсовували свої ноги, як поміж рядами пластмасових крісел сунувся Степан, шукаючи місце і собі. Нарешті, як сів у крісло для нездорового спання, то поліз брудними руками закачувати штанину на тій нозі, що дозволяла йому зручно ходити. Оголивши протеза, Степан підвівся і пішов у залу чекання. Але на Степана там ніхто не чекав. Хоч він і був хазяїном хати, але про це ніхто не знав. Подолавши опір перших тяжких скляних дверей, він зупинився у цьому склобетонному квадраті, який розділяв хату Степана з хатою Господа.
Напівупавши на бетон, як оберемок полін, безпосередньо під вивіскою "Вхід у місто", поміж парою скляних воріт, Степан смачно простягнув свою напівдерев'яну ногу. Заклопотані люди синусоїдами шмигали по обидва боки від зайнятого медитацією Степана. В очах багатьох людей Степан бачив дике мерехтіння туги за втраченим. Рабське служіння панові Часу змушувало їх штовхати поперед себе життя, не дивлячись вбік, не озираючись назад. З кожним роком мрії цих людей обростали густою смердючою ватою плісняви. У Степана мрій не було, були тільки наміри. Він сидів з зачиненими очима і тільки малював в уяві образи, навіяні акустикою падаючих у його миску монет.
Втішало тільки одне - що люди самі приносили йому в хату гроші.
Степан добре порівнював себе з акваріумною рибкою і добре розумів, що доля його - це не збіг обставин, не вплив, а наслідок того, що він ніколи не намагався покинути свій звичний акваріум. Степан знав, що його акваріум стояв серед безкрайого моря.
Раніше він цього не розумів. Снів він також не розумів... Ніколи. Розбудив Степана знайомий міліціонер. Він завжди його розбуджував, аби наглянув. Міліціонер був напрочуд добрим, а тому ніколи не конфіскував зароблених грошей, а запихав їх Степану у кишеню. Далі він мовчки за шкірку скидав жебрака зі східців.
У Степана іноді з'являлася підозра, що цей міліціонер - збоченець.
Шкутильгаючи від хати по заслиненому тротуарі у місто, він незграбно перекладав монети з однієї кишені хренчика брудних кольорів у інший, рахуючи приємне очима.
На "головне" вистачало. Значить, вистачало на один день життя.
Веселі весняні струмочки, які розділяли дорогу з тротуаром, приємно шаруділи, створюючи атмосферу спокою для тих, хто їх сприймав, незважаючи на ревіння міста. Степан сприймав.
Він міг шукати харч для душі у брудних калюжах. Відірвавши увагу від струмочків, він звернув вправо, у вуличку без струмочків. Закута у кайдани бруду вода не мала змоги вирватися та об'єднатися у струмочок; лише де-не-де у відбитки підошов стікалася в озерця вода. Степан нехтував дощечками, очевидно, покладеними задля спасіння від забруднення взуття. Та й стрибати з таким протезом навіть і кенгуру не зуміло б. Скоро репаний палець Степана ритмічно загримав у прозоре скло на першому поверсі червоного будинку. Фіранки роззявилися, і між них, як язик між зубів, просунулося суворе обличчя. "Сдєлка" відбувалася через кватирку. З грошима Степан розлучався без жалю. Він навіть тіла свого не жалів... за самогон.
Степан чув собі пустоту, роз'їдаючупустоту серця. Степан не міг собі щось запропонувати, бо не знав, хто він є. Йому нічим було знати, бо замість того апарату, яким це знають, у нього - порожнеча. Він ішов з наміром заповнити її напівпрозорою отрутою. Повернувши з брудної вулиці на вулицю струмочків, Степан, сам не розуміючи чому, пошкутильгав швидко-швидко, ніби втікаючи, ніби шукаючи.
Зрізаний конус протеза ненав'язливо розчавлював поодинокі грудки асфальту, які не без допомоги людей відділилися від тіла тротуару та отримали свободу. Через цих свободолюбців в асфальті утворилися вибоїни.
"Модель суспільства", - подумав Степан і відразу ж упав, заціпившись протезом у ямі.
Лежачи на нечистому тротуарі, Степан відчував, як його обличчя палає болем. Ні, не від травм після падіння, а, так би мовити, травми душевної, яка прийшла, коли він почув, як пляшка розбилася, і відчув, як жадана рідина звільнилася від скляного саркофагу. Ставши навколішки, він, ковтаючи слину, дивився, як собака на кицьку, на втрачену, безглуздо втрачену радість. Степан втратив мету. Відчай лився з нього, як фонтан води з кита, відчай невидимого плачу.
Здивовані перехожі з огидою обходили бомжа-каліку, який, стоячи на колінах, лизав забруднений весною тротуар.
Олександр Кулеш. Проза: Подушка, Загадка про..., Степан / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].
вівторок, 10 квітня 2018 р.
Олександр Кулеш. Проза: Степан, Подушка, Загадка про...
Олександр КУЛЕШ
Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.
Подушка
Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.
Згадка про...
Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радости руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселости діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.
Олександр Кулеш. Проза: Степан + (Подушка, Загадка про...) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50-51. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)
Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.
Подушка
Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.
Згадка про...
Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радости руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселости діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.
Олександр Кулеш. Проза: Степан + (Подушка, Загадка про...) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50-51. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)
Підписатися на:
Дописи (Atom)
Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)
Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив: Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...
-
Ніна ТАЛЬКО-ПЕТРУК Народилася в с. Курне Червоноармійського району Житомирської області. Закінчила Дубнівське училище культури. З 1981 ро...
-
Олександра ГОРИЦВІТ ДОЛІ Даруй мені, доле, високу любов - До пари високій печалі... Подалі тримай від порожніх розмов, Котрі не зар...
-
Тетяна ПИШНЮК Працювала у обласному управлінні преси та інформації. Член Національної Спілки письменників України. * * * Заголубила н...










