Вадим Жалюк. Цикл мініатюр "Чотири стихії". Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Вадим ЖАЛЮК

Цикл мініатюр "Чотири стихії"

Передмова
Чотири кути квадрату.
Чотири пори року.
Чотирьохвимірність кімнати.
Чвертка — похідний набір.
Чотири — це завжди певна обумовленість, яку навязують закони життя. Власне, й воно підпорядковане цій довершеності його циклів, що не можуть тривати одвічно — натомість швидкоплинні як і думки людські.
Обумовленість і двоякість чотирьох стихій: з одного боку — користь, з іншого — невгамовна небезпека.
Чотири — цифра, яка перегорнула і змінила все моє життя.
Отже, обумовленість, обмеженість, яку годі переступити — бо то основи існування.
Врешті, цикл моїх оповідань, що були викликані подіями 2008 року. Вважай: 8:2 = ... Незворотність. Неоднозначний рік, що викликав до появи циклу мініатюр „Чотири стихії”: земля, вогонь, вода, повітря.
Рушаймо, читачу. Ось, єдине, не будь вибагливим, бо — це також є обумовленість, через яку важко переступити, а повернутись назад і поготів.

Земля
З пороху прийшли, в порох і повернемось.

— Заходь, Васильович. Зараз зметикуємо. Нашкребемо щось, та й заллємо шпари. Хоча б щось, щоб за драбину кинути.
— Ти вже їв? — це до сина — Та, певно. Ну то — геть з очей.
Дорослий вже. За рік у школу. Скільки ж того життя: шість років до школи та рік після пенсії. Та й всього життя.
— Йди поки з хлопцями пограйся. Ну ж бо — геть з блеску.
А мене довго й припрошувати не треба — йде собі й метикує — от зараз до Сергія. В нього лопатка є й самохвал, на якому навіть їздити можна. Й гайда на піщаний карєр. От, де роздолля. Та й сонечко так райдужно бавить очі. Весна вповні.
— Серього, — це вже через хвіртку — Гайда на карєр.
Пісок вологий. Можна будувати замки. Та й бабок наліпити.
Граються діти в мисочки. Росте будівля піщаного замку — дитячого щастя — крихкого і вологого.
Й пусте, що батьки забороняють гратись на карєрі. Моєму — то зараз більше цікавий Васильович. Та й не прознає.
А он, пісок, начебто вологіший та ще й з глиною — краще ліпитись буде.
Серьожо — проковтнула в собі глиба піску, що накрила дитячі роздуми й саму дитину. Лише зойк і шурхіт породи, що зійшла донизу.
Чому, Васильович, ми весь час намагаємось вичерпувати екскаваторним ковшем там, де достатньо розчистити лопатою? Так все життя вигрібаємо.
Дядя, Сьома, Васильович, там — пісок. Там — Ванєчка.

Повітря
Воно, сердешнеє, зригнуло
І в блювотинні потонуло.
Повітря, бачиш, стало мало.
Лише під ранок
Прийшла мама.

А день сьогодні тихий. Добре, що без вітру. Гарний день. Переливаються пелюстки білого снігу на сонці. Тихо. Богом данна радість. Славний день.
Покормити малу. Та покласти й приспати. а тоді вже й до сусідки на якусь хвильку можна. Розговітися. Тихо ж як. аж моторошно.
— Поїла. Ну, ходімо спатки. А мама має ще до тітки Крестини сходити. Може, похресниці гостинець який передасть. Доросла ж бо — вже півроку.
Стемніло. Зайшла до своєї хати, ледь на ногах стоячи — пяна в дрезину. Кралась, мов злодій. Темно в хаті. Світло місяць як відрізали за несплату. На тому світі вам сплатять. Де ж звичне „агу”, або ж хоча б плач чи то схлипування? Тихо. І тиша ця — мурахами розсипається по спині. Мерщій до кімнати. Холодно. Нема чим палити. газ ще з весни відрізали. Хай вам дихання вріжуть. чом, так тихо? Доню... Свист вітру за вікном. Де воно й здійнялось надвечір? День бо був такий лагідний, як тато Даринки на першому побаченні. Все щось незграбно шепотів мені на вухо. Минулося... почав пити, бити, а потім — і сам відбився, повіявся, й нема. А я до подружок — розрадниць. Де ж знічевя „агу”?
Холодне тіло в ліжку. А поруч застигле молоко. І радість на обличчі немовляти — преставилась.
Агу, Дариночко, агу.
Тиша. До скону. Тиша.

Вогонь
Людина безкінечно довго може
 дивитись на блищики вогню.
Аксіома, 
породжена людським 
світосприйняттям

Чирк — Сірник запалав — Фу-у-у — Згас. От і вся забава, коли один вдома. А старші пішли гратись до греблі. Мене полишили самого. Та менше з тим.
Чирк — Палає — Фу-у-у — Згас. А як то Івасик робив чиркалку на підошві босоніжка? А, згадав. Береш фільтр з бичка. Кладеш на бік підошви. Підпалюєш. Він тліє. Притискаєш сірниковим коробком з того боку, де сірка. От, власне, і все. Чиркала, яка з тобою повсюди. А у випадку з Івасиком — це не абищо — чиркала — він ж бо курить — ще й кільцями дим пускає. Чирк — Горить — Дим — Фу-у-у _ Кільце. То ж за туалетом, втихомолку. Й дуже приказує : „Подивись, щоб тихо було” — ніхто, значить, не йшов. І маєш вже цукерку. Коли і не одну.
Мерщій на ганок. Там заповітні недопалки. Мама, здається, вчора не витряхала попільничку. Спека — то фільтр сухий, аж тріщить. Маю забавку. А де то буду чиркалку робити, щоб не перепало на горіхи. Не взяли мене на греблю. Та нехай. От зроблю цяцю — сам піду. Це не далеко. прийду. а що в мене є! А он — чиркала.
Чирк. Сухе сіно зайнялось миттю. Жах застиг в очах. Фу-у-у. Та було пізно. Вогонь охопив все подвіря. Спека втішала горловину вогню, язики якого вже лоскотали довбні, що знехотя потріскуючи, дотлівали.
Що ж ви за звірі такі — кричала з похмілля молодиця, коли соціальні служби забирали старших дітлахів — Народіть самі — тоді розпихайте по світу.
Чирк — затліла сигарета в тремтячих від алкоголю руках жінки. кільце, що пасмами диму накинуло зашморг на все її життя, яке в одну мить стало розоране, мов чорна рілля, на „до” та „після”.
Фу-у-у. Не згасає совість, чи то залишки, що спазмами здушують пересохле горло.
— Під ким ви ходите — наче докір.
Кому?
— Під Богом, власне.
Курява здійнялась по вулиці і запала пилом у очі. Серпень стояв спекотним маревом і перепечено пашів на мовчазних обличчях довкола. Хоч відрами переливай цю спеку.

Вода
Дві сльозинки — це вже справжній дощ.
Двічі в одну ріку не ввійдеш.
Сучасні співаночки.

Вода — то страшна сила. Коли крига скресне. Коли затоплює дощами. Повіні. Цунамі. Тайфуни. Та найстрашніше — коли вода солона. Запікається вогнем на щоці сльозою. Не тією сльозою, коли її виштовхує з твого нутра надлишок алкоголю, стакан, мов ікона, на солі — горілка плаче. То — пусте. Страшно, коли плачуть діти. Тоді, дійсно, немає порятунку і прощення тим, хто спричинив ті сльози, що карбують дитячі душі, таврують їх на все життя — до скону.
— Що мені робити? Ви ж дітей позабирали. Майже всіх.
Замизгана. Волосся не бачило води не менше півроку. Жмаки його лиснять, віддають огидою. В хаті — дві секунди простою — це забагато. Духман такий, що після двох секунд все, що всередині — проситься назовні. І мухи. Звідки мухи? В січні.
— Та забирайте хоч всіх. Святика лишіть. Бо то годувальник. сміттєзвалище поруч. таскає метал з нього. Та здає, бідолашний. А мені — зиск: коли чекунець, коли півлітра, коли один — кома — нуль. Більший зиск тоді, коли цей нуль, заповітний. Майже як в економіці економія. Той мультиплікатор, що тяжіє до нуля. І я по закону — до нуля. Ні, Святика, ну ніяк не можна. То що ж робити? Діти ж бо...
Он бачиш кала баня? То здуру — в неї. І дітям тоді буде легше.
Ні, Святика, ніяк не можна. Ну що, як школа. Він в школу ні-ні. Школа в нього щодня. То найліпша школа, коли шестеро голодних очей дивляться на тебе і ще оті, тьмяні, та до болю і оскоми в горлі — рідні, яким — один — кома — нуль. То ліпша школа. Та не без того.
темно надворі. Кала баня темними очима дивиться на зоряне небо, віддзеркалюючи його, але зірки, ті що на небі — що очі того докірливо безконечного небосхилу, і її очі — очі темного холодного болота. Доля така — все життя бути лише віддзеркаленням. Як то один-кома-нуль: міра всіх життєвих негараздів, віддзеркалення кожного дня слабких духом світу цього. Та й в небі не тепліше, ніж в крижаному болоті душевному.
Ні, Святика, аж ніяк не можна.
Губляться думки в холодній порожнині похапцем.
Один-кома-нуль. відлік пішов. Відлік до нуля. Це небо на всіх одне, та калабаня для кожного своя.

Післямова
Заходиш до темної кімнати. Чирк. Роздуми на самоті. Щойно написано цикл мініатюрок — маленький епізод, вирваний з такого ж крихкого життя. Чийого? Так, дітлахів, цих малих дорослих. Від них залежить, яке буде наше життя через двадцять років. Те, що вони бачать сьогодні формує їхнє та й, врешті, наше дорослих, завтра.
І гірко, коли життя суспільства підвішане до маятника, який гойдається між вириганою по туалетам печінкою та золотим перевозом. Як на мене, то набагато краще вивчати географію країн по дівочим персам.
Зглянься, Боже.
Щоб ми з радістю і вдячністю зустрічали прохолоду світанків і проводжали, впоєні надією, кожен вечір.
22.02.09 Тернопіль.

Вадим Жалюк. Цикл мініатюр "Чотири стихії". Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.111-114.

Вадим Жалюк. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Вадим ЖАЛЮК

МОБІЛОЧКА
Це майже як стати зіркою телешоу, не виходячи з дому. Я ж мобільна. Шанс? Шанс! Офігєть.
Я б цьому черговому на „102” навіть смайлик з побілки відправила, якщо б це було можливо. Ви в чаті? Початимось. навіщо пєчалітся. Що вам дітей не шкода? Певно, зараз вони нервово курять в туалеті, як Сашка з 7-Б. той теж нервує, коли в туалеті, курить.
Школа замінована. І це сказала я — з своєї мобілки. я крута. Офігєть. Ото Свєтка зїсть себе заживо, коли узнає, що це я з побілки зірвала всі уроки на другій зміні.
Суд. Хіба я знала. Хіба подумати могла. Застереження. Ні це не зі мною. Певно, папа не подарує мені вже на мій день народження нову косметичку і не дасть на сніданки в школу. А-а-а-а, за що ж я купуватиму нові журнали „Серіал”. Це ж бомонд, а він невпинний і, як мода, невблаганний. А, зрештою, в мене ж залишається моя мобілочка. Я мобільна. Викручусь. Любе люстерко скажи та всю правду розкажи.
Речовий доказ по справі — мобільний телефон — передати матері дитини. Ні. Тільки не це. Навіщо так жорстоко.
Відправте ж хто-небудь мені смайлик.

ПОЛТІННІК
Вечеряємо в Макдональдс. Я і пан-отець К., мій друзяка.
Говоримо: про дискрименовану політику, про опозицію владних світу сього один до одного і опозицію до них народу.
В дишло... Макдональдс в Житомирі. Вам картоплю — фрі, чому фрі, як смажена, вона? Фрі: маленьку, середню, чи велику? Але добре, що ще звертаються по-українськи, тобто, ще не зовсім резервація... Картопля з обгортки — так промовисто, ніби словами з реклами: „Швидка їжа — швидка допомога”, а між рядків проглядається: „швидка смерть”. І стіни з фіолетовими листочками, літера „М2 по середині. Навмисно не вигадаєш. За сусідніми столиками торгують довідками. Довідка — пятдесят гривень. Підійдеш — вона все зробить. Пусте. Не про нас. Та й, пусте. Трохи далі, але вже зовсім тихо, вербують юнаків на заробітки в Данію. Одяг і взуття вам видадуть на будівництві. Одна дрібничка: візи. „Хоч би паспорти не відібрали в аеродромі. А то — все: рабство, хоч тут ми ті ж самі раби, та все ж тут, серед своїх же людей, а там: чужина, одне слово. Це, навіть, не Литва — такий же совок, одне лишень, на європейський кшталт — читається в очах.
Дитяча кімната, наче, в проекті „За склом”, хіба що графіті скрізь: от дітям і прищеплюють резервістську субкультуру. А батьки — нічого — хай розвиваються: нове світобачення — тішаться — і — їдять, але вже по той бік скла, за камерою в мініатюрі. Постукає якесь дитятко — мамо, дай коли — я по телевізору бачив: це добре, я це люблю, а вона йому:” Де ж ти бачив. Не можна. Он, диви, тобі тьотя — розважниця шарика дає. Не відволікай мене. То що ти кажеш: такий драйвовий манікюр і за  таку смішну ціну. А як до неї записатись? Стіни з фіолетовими листочками і літерою „М”— мамо, мамо.
Ні, шинок цей, Макдональдс не для українців, більш того, не для словянської душі, що гудить ще задовго до похмілля: хліба не подають, хоч він всьому голова — „Ти запомни, сынок, золотые слова„, навіть слабоалкоголки немає і пронести не можна, хоча кожен, що населяє 1/6 Планети Земля свято притримується канонічних рекомендацій журналу „Здоровя” і як водиться в общепітє пропускає пів ста з благословення всіх присутніх. Геть не тінейджерський підхід. Ми добре знаємо, що доблесні скаут-бої підливають в свою колу.
Краще б зробили столовку в кращих традиціях совдепії. Хоч є, але не така, на Польовій, дуже якась заполітизована ностальгія. З червоними прапорами — не подумайте, що на дубових столах замість скатертин, хоча ідею треба підкинути при нагоді і бажано анонімкою, бо проклине, це лише з вигляду, він вдає з себе атеїста, а сам щовечора читає свою чекову молитву, коли рахує виручку з робочого класу. Шинкар. Їдріт твою наліво. І підказав же ж йому хтось перед бюстом усіх „угнєтьонних” поставити попільничку. Партієць маханий. Та мене в третьому класі ледь на облік в дитячу кімнату міліції не поставили, коли ненароком в їдальні молоко на портрет дідуся Леніна вилив. Підштовхнули. Вбив би. Обійшлось. Щоправда, батько сивим одразу, як те молоко, став. Ну попільничка, то й попільничка: є хоч попіл куди скидати, іскри ж бо на всіх не вистачило — це ж, як клепка — не всім дано, а в кого і є — то, виключно, своя — така собі, родзинка, життєвий живчик, живиця по життю. Ми нещодавно зігрівались під прапорами всесвітньої революції. Святкували свою помаранчеву тризну. Та менше з тим.
Говоримо: про вимираючу націю, про сучасних дітей-паморозків, як ото заморозки на корі головного мозку, бач-но фраєряться,  що своїм матом здригають ледь не весь тролейбус: „А, чо?”. Не попущу. А хто народжує? Тобі хрестити, а мені відбирати майбутніх державних дітей. Інтернати переповнені — і це без війни. Зараз інші війни в моді: холодні, мориторингові, економічні, газові. Даєш на опалення вугілля і дрова1 Саме страшне, що ляжемо ми, хто може думати, ті, хто живе для України, кожним подихом живемо для неї, ляжемо в топку як дрова. Що-що, а горнила в нас вміють видумувати. Весь час поспішаємо, перегораючи, це всеодно, що в хурделицю розкурювати люльку на бігу, димком піддаючи собі охоти. Вся країна, мов попільничка. Попільничка для пригноблених, а ті, що за кордоном — то не раби, — а ми — то наші сподівання, що хтось нам допоможе. В дишло... Кому ми потрібні: лише собі, і наш порятунок лише в нас самих.
Вулиця. Стоїмо біля гральних автоматів. Розходимось. Малєц підскочив до дорого автомобіля. Через приспущене скло зблиснули пятдесят копійок і впали в сніг, тяжко впали, так само, як наша попередня розмова лягла на душу. І пригадалось: мати обскубує клаптик тканини на серветку, його все менше і менше і часу в нас на порятунок заради таких, от, обскубаних мальців і тих, що за склом — все менше і менше. часу жити — і того поготів.
Батюшка благословіть полтіннік на виграш — обриває наші роздуми обмурзаний, мов би вже вкинув монетку в шпарину автомата і ось-ось крутне барабан -тройка-семьорка-туз— це щось з одвічного.
Ти вже виграв, коли через мене звернувся, уповаючи, до Нього. Як виграв і тоді, коли народився і, що народився — памятай про це завжди, не розмінюйся на полтини, бо життя твоє стане тоді також половинчасте, завжди навпів — так і не пізнаєш цілісності.
Та ну на вас . Зараз Вітьок знову весь банк зірве...

НІЗАЩО
Минається сонце зимового дня. Нетривкого зимового дня. Та обдає морозом геть не від нього.
Переминається за гратами і в погляді мороз. Перескакує з ноги на ногу на клаптику позбавлення волі. У нього в майбутньому лише це — обмежена дійсність — за якою радості виру життя, яких він сам себе позбавив. Чому в погляді стільки криги? Має ж бо бути весна молодості, грайливість всеперемагаючої юні.
— Ти вбив? — втомлено суддя.
— Вбили ми. — Поруч трохи старший юнак. Але так само недоросль.
Переміни. Ой переміни у вашому житті хлопчаки.
Переминається нога за ногу. Перекручуються слова, думки.
— Як же це сталося? — слід зясувати, це неодмінно, слід зясувати на судовому слідстві — як лікарю необхідно зробити аналізи пацієнту і день-два вже мають значення — хоча, що тут встановлювати у них повно часу на обдумування попереду — а у нас, присутніх, скорочений передсвятковий день.
— Ну, випили. Хоча вже було пізно... Цілодобово. Хлопці пішли. А ми залишились. Ми, втрьох. Ось один поруч. А третій — це той, хто тільки що свідчив, що свідком проходить по справі, в отключці був, коли ми те саме, ну, вбили, — відключився — та й свідок, дорого йому ця відключка стоїла, батькам, а він ледь тремтить, та це зараз, коли говорить, а тоді — цілодобово  ж — та й пізно вже було, пяні були, відключився та й годі, права його водійські святкували, а зараз вирулюємо. Газу — це тост такий і газу — градусів сорок  всередині, а зовні, певно, пятнадцять, а нам тільки вісімнадцять буде. Зустрінемо, думали по-дорослому.
Переминається. Ой переміни у вашому житті, хлопаки. По пятнадцять рочків кожному на обдумування. Та й плюс ваші вісімнадцять — та й виходить майже сорок, як всередині. І не захочеться, певно, ще раз ці сорок всередину, бо там ті пятнадцять — це ж на все життя і знайдуть вони вас будь-де і не відпускатимуть до кінця життя; а зовні ці пятнадцять будуть прагнути ваших золотих вісімнадцяти, на то й вони, щоб світ любити і про добро думати. А воно не в тому, щоб поясом, його ж таки поясом, чоловіка задушити, а потім — голос, наче, з туману, твого товариша, не того що у відключці, а того, що на найближчі пятнадцять — побратима: „Сходи за ножем. Він ще, наче, дихає. Покінчимо з цим”.
Додому. Чимдуж додому, та не для того, щоб сховатися, чи то впасти навколішки на коліна перед образом над ліжком матері — бо ж вона тебе таки породила а не твар хижа — і спокутувати свою провину. Образ над ліжком матері. Пусте. Горе їй. Спить і не знає за чим її син вбіг на кухню. Все пусте.
Блиск. Лезо. Ніж. Вулиця. Цілодобовий. Кадик. Бідолага. Ламається ручка ножа.
Ранок. Перші перехожі. Дзвінок у двері. Все.
Ледь чутний шурхіт. Отже, за мною.
Переминається з ноги на ногу. Ніби подумки повертається на те місце, де пожовклі плями на снігу. Не для каяття, а  може… І ніби задкує , щоб не допустити того, що сталося, підступно і безповоротно. Не допустити з жалості до себе. Бо як це я? З-за когось. Це не я.
— За що ж вбили?
— Вбивають, як і люблять — ні за що...
І страшне не те, що в кадик ножем, а те що це „ні за що” розрізало своїм вістрям тишу і розітнуло набряклі вени всіх присутніх.
По сьому по пятнадцять. Оскаржити вирок можна у Верховному суді. Проте суддя буде приходити до вас щоночі, наче вітер, очима того, що його ж паском, і сумління не підперезаєш нічим, не задушиш його. Якщо воно є, звичайно, у переминанні ніг, переплутуванні думок, в мережі слів. Цілодобово.

Вадим Жалюк. Проза

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.97-100.

Вадим Жалюк. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Вадим ЖАЛЮК

Воля
Що той кумарь говорив вчора про відповідальність? Що нібито  ми щось зобовязані? Морозяно. Не піду сьогодні до школи. Гайда з старшокласниками до закинутого садочку. Там весело, вогнище. Не забути  б сірники. А там звечора зосталось? Так, якщо мати не перевіряла кишені. Бо від мене таки тхнуло вчора димом і не схоже на дим від деревини чи паленої шини. Ні не піду до школи: знову будуть доскіпуватись за прогули. А я що? А там — вогнище, весело...
Дивний сон з дитинства... А чи було воно? Сьогодні як і тоді морозяно. Та зараз я знаю, що у людини поруч з її вибором йде й відповідальність за цей вибір, що від передозування наркотиків щодня в світі помирає сила-силенна людей, як от мій сокамерник. Безглузда ціна за химерну  ейфорію. Це як вчинок, що породжує врешті-решт звичку, бранником якої й стає людина. Хочеться все більше і більше свіжості й гостроти відчуттів. Сьогодні й сонце світить якось по-особливому, а ти стоїш, переминаючись з ноги на ногу на цьому клаптику позбавлення волі, вдячний єдиному, що є у тебе — обмеженій дійсності, обмежений навіть в своїх думках, а воно світить якось по-особливому зловтішно, оскалює своє проміння, чеше тобі щоку, засліплює брунатним світлом очі.
Сьогодні я виходжу на волю...
Місто запорошено вдивляється в очі. Зелень, що ледь пробилась, вмивається від сну й надірвано кричить: ”Вже весна! Як ви можете не помічати її?”.

Жвачки
Жмичка людей за вікном вечірнього тролейбуса. Масік дрімає у мене на плечі.
Все одвічне підкорене спокійній таємничості, що ледь вчувається у кроках снігопадів, у меланхолії спадаючого сонця. І радісно, коли визирає зі шпальт календарів твоя посмішка, така поодинока в морі людського розчарування, занепокоєна подіями минулого дня, непідвладна чварам, тому і чарівна, що ледь розпачлива — і все підкорено в цю мить їй — увесь той всесвіт, що в тобі і маленький атом життя, яке вирує навколо тебе. Залишилось так мало і, водночас, так багато: звільнити свої переживання, заскорублі від частого пережовування та перемішування потайки у тобі, що сновигають лабіринтами твоєї душі і просяться, скавучи, вирватись назовні. Задосить. Я загубився за мішурою днів, годин, хвилин. Я знову подолаю цю вічність. Натомість — втішна посмішка, що пригортає все довкола.
Мимоволі ловиш на собі погляд дівчини на передньому сидінні. Вона жує. Зупинка. Їдемо чимало. Заходять двоє дівчат.
Що у вас за проїзд? — потойбічний голос кондуктора.
Жвачки.
Новий рік... Жмичка людей за вікном.

Мисик
Здавалось, що це мав бути звичайний день, якби не моє знайомство з Мисиком. Ми просто стояли в гастрономі і пили каву. Власне, все сталось значно пізніше. Ми затримали таких саме як і він: чумазих, заляканих, жебракуючих. А йому було достатньо пройтись поглядом по коридору, коли його вели на освідчення — вихопити і закарбувати в своїй свідомості мисик простору; і без того виринаючий в його спогадах, що поновлювались щоразу, набуваючи щось нове, напевно, дорослішання.
Є мережа, є покриття, є сітка: покриття всевидячим оком пантрує нас по закавулках, мережа давно вже запанувала їхньою свідомості, а сітка перетворила їх на кіберменів, що звечора побираються, вдаючи з себе обділених блазнів, і лише вночі проявляється їхнє справжнє агресивне єство, що готове щомиті вибухнути слізьми:
„Я більш не буду. Мене примусили старші...” — соплі — безглуздий вид стрілялки: примусити повірити в дитячу безневинність, хоча непевне знаєш, що з часом виловиш його там само.
Скільки ж невимовної туги було в цих очах! А десь там був омріяний Інтернет-клуб, до якого дітлахи так і не потрапили цього  дня.
На їх чекала інша, і вже не віртуальна, а спорожнююча реальність, хоча в ній теж були вікна залитого світлом нічного міста.

Вадим Жалюк. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.127-128.