Юлія Вербило. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ВЕРБИЛО

***
Тобі пишу. Затерпли руки.
Тремтячі вії "стук" і "стук".
Від ненависті до розлуки
Залишився точковий рух.
Коли в листі просохне паста,
Конверт парфумами пройде,
Я розібю пекуче щастя, —
Хтось інший хай його знайде.
Хтось інший носить сіру блузу,
Фарбує коси у "каштан",
Й душать подих пластик-буси,
А шкіру кульки від румян.
Вона не пє молодку каву —
Тонку фігуру береже,
Щоб лебединая постава
Не стала Яйком Фаберже.
Тобі пишу. Читай уважно.
Ковтай урочисті слова.
Коли зненацька стане страшно,
То значить, я іще жива.

***
Я буду тихою ніжною тобі,
Моя покірність хай тебе не залякає.
Очей моїх підсолений прибій
Твоя долоня хай не витирає.
Збирає око зорі золоті
З твоїх очей — безрадісні дарунки.
А на душі, мов в газовій плиті,
Іржавіють потерті візерунки.
Палай, печаль… Я пяна від надій,
Накиданих горою. День наступний
Напоїть ніжним басом голос мій,
І розіллється гомоном підступним.
Коритися не стану злим вітрам.
Тобі скорюсь, несхитно і незламно.
Тебе вовік нікому не віддам
За долари, тим паче задарма.

***
Волосся, пофарбованого зимами,
Зачесаного рівно на проділ,
Замріяно тремтячою рукою
Торкатися щоранку ти хотів;
Ковтати з її вій цнотливі промені,
Цілунком сповіщати кожен ранок,
Любов смачну, на шпажики нахромлену,
Із чаєм подавати на сніданок.
І пальчики, не сховані за ковдрою,
Холоднії куцесенькі гачки,
Попестити б незграбною рукою,
Торкнутись милої і ніжної руки.

Вікно її горить рудою хвилею,
З-за штор кивають дивні світлячки.
Ти пізно повернувсь зі свого вирію,
Вже й не впізнаєш любої дочки.
Вдалося ж їй такою народитися —
Кожному оку мила і пригожа.
Крізь призму рис не важко роздивитися,
Що ними так вона на тебе схожа.
Згинай вуста німі в нестримній гіркоті.

Тепер для неї
Ти — лиш прізвище у паспорті.
І сон…

***
Бентежить молодість холодними надіями:
Живи, учись, бери та віддавай!
Ми ще в житті нічого не посіяли,
Та рвемося збирати урожай.
Проміння сонячне колючими гвіздочками
Замшілу душу стане обпікать.
Ненавчені життю зросли раптово ми,
Не навчені ні брать, ні віддавать.
А та стежина, що колись вела до дому,
Така даремно мила і свята,
Залишиться незнаною нікому,
Затопчеться... Спливатимуть літа,
І юність обірветься на півкроці.
Шалена молодість просохне сріблом в скронях.
Згадаєш все, що вчила на уроці
І мов на шпорі — все проглянеш на долоні:
Ці лінії, тоненькі і тривкі
Нагадують розбещене минуле.
Не встигла дечого у молоді роки,
Та надто пізно вже про це збагнула.

Юлія Вербило. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.88-89.

Юлія Вербило. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія ВЕРБИЛО

ЗАПІКАНКА МЕДОВА
Перехоплені рими, перейняті думки,
Од весни не лишилось і сліду.
Тільки рухи грайливі худої руки,
Тонких вій неосмислені рухи,
Запах заспаних мрій і хлороводи —
Терпкий присмак пянкої розлуки.

То не ми допили свій молочний коктейль,
То не ми упивалися чаєм.
Ти розводиш в душі хворобливий бордель,
А мені тебе не вистачає.

Завари мені лід і підсмаж мені жар,
Запечи мене в соці з фольгою.
Якщо ти не зачахнеш од злих моїх чар,
Я навік залишуся з тобою.

Розчини у воді винний цей порошок,
Дай набратися пряними мріями,
Запіканки медової липкий шматок,
Подаси мені в знак непримирення.
Це — останній твій порух, останній твій крок,
Що наповнений медом й надіями.

ЛЮБОВ
Ці обійми, нестримно голодні,
І ці руки, гарячі й німі.
Ми з тобою летіли в безодню,
І здригались, немов у півсні.
На гарячих вустах не обсохла
Та жагуча і терпка печаль.
А щока, мов од сливи промокла,
На очах — непрозора вуаль.
Ти — моя. Неутішна і дика,
Ти моя наперчена любов.
Ти до болю, до згину, до крику
Напоїла розлукою знов.
Пересохлою думкою в скроні
Ти застигла, мов віск на свічках,
Обпалила холодні долоні
І залишила слід на руках.
Ти — моя. Картава, юнацька,
Ти — моя. Сліпа і німа.
Розриваєш зубами до крові,
Розкидаєш на дрібні шматки.
Кислувато-терпкий смак любові
Вкарбувався в мені на віки.

***
В кімнаті запах пилу й бергамоту,
Паперу і чорнила.  Дивна річ! —
Ти знову запізнився на роботу,
Ти знов не міг заснути цілу ніч.

Твоя сорочка в смужку і краватка
Прониклися парфумом  дорогим.
На комірі — чужа помадка.
Як довго будеш, милий, не моїм?

Я випрасую всі твої сорочки,
І виперу шкарпетки, і штани,
Щоб ти такий охайний, мов «з колочка»
Приходив вже до нової жони.

***
Свої попсові зітхання,
      кохання
      милі словечка
Залиш при собі.
Бо я ж не тупа
      безтолкова
      овечка,
Я не вірю тобі.
Ти можеш:  молити,
      просити,
      благати —
Я неприступна.  Іди.
Та якщо ти зберешся вмирати,
Я принесу тобі води.

СЛОВА
Усе-слова, у них так мало вірності,
По вітру рознеслись і вже нема.
А що лишилось од моєї гідності? —
Гора недопалків і затяжна зима.
В обличчя — дим, а на губах ще попіл стигне,
Такий солодкий і приємний, як колись.
Я обіцяла, що ніколи не покину,
Сама ж пішла обурена кудись.
Я обіцяла: плакати не буду,
Та із очей солоні трави поросли.
Забрали молодість нещирі люди,
Мою весну осінні гуси віднесли.
А все в словах: натхнення і удача,
Невірність, втіха та любов жива.
Хоч непокірна, Бог мені пробачить
Мої тобі несказані слова.

ОРХІДЕЇ
На обшарпаних підвіконнях,
На старому брудному склі,
У потертих блідих долонях,
І у жмені брудної землі.
Я тебе виглядаю. Ти — скрізь,
І твій обрис затьмив мені очі.
Як прокляття — куди не дивись —
Всюди твій неокруглений почерк.

Я вже тричі гукала не тих
В переповнених вулицях людом.
Ти мені увижатися звик,
Я тебе зустрічаю усюди.
А сьогодні у черзі по хліб
Я гукнула, а ти не озвався.
Я щаслива була, якби ти
Мені вічно отак увижався.

Я принесла тобі орхідеї.
Я цілую холодний граніт.
Ми побачимось ще на алеї —
Я шукатиму й далі твій слід…

Юлія Вербило. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.40-42.