ЗАПІКАНКА МЕДОВА
Перехоплені рими, перейняті думки,
Од весни не лишилось і сліду.
Тільки рухи грайливі худої руки,
Тонких вій неосмислені рухи,
Запах заспаних мрій і хлороводи —
Терпкий присмак пянкої розлуки.
То не ми допили свій молочний коктейль,
То не ми упивалися чаєм.
Ти розводиш в душі хворобливий бордель,
А мені тебе не вистачає.
Завари мені лід і підсмаж мені жар,
Запечи мене в соці з фольгою.
Якщо ти не зачахнеш од злих моїх чар,
Я навік залишуся з тобою.
Розчини у воді винний цей порошок,
Дай набратися пряними мріями,
Запіканки медової липкий шматок,
Подаси мені в знак непримирення.
Це — останній твій порух, останній твій крок,
Що наповнений медом й надіями.
ЛЮБОВ
Ці обійми, нестримно голодні,
І ці руки, гарячі й німі.
Ми з тобою летіли в безодню,
І здригались, немов у півсні.
На гарячих вустах не обсохла
Та жагуча і терпка печаль.
А щока, мов од сливи промокла,
На очах — непрозора вуаль.
Ти — моя. Неутішна і дика,
Ти моя наперчена любов.
Ти до болю, до згину, до крику
Напоїла розлукою знов.
Пересохлою думкою в скроні
Ти застигла, мов віск на свічках,
Обпалила холодні долоні
І залишила слід на руках.
Ти — моя. Картава, юнацька,
Ти — моя. Сліпа і німа.
Розриваєш зубами до крові,
Розкидаєш на дрібні шматки.
Кислувато-терпкий смак любові
Вкарбувався в мені на віки.
***
В кімнаті запах пилу й бергамоту,
Паперу і чорнила. Дивна річ! —
Ти знову запізнився на роботу,
Ти знов не міг заснути цілу ніч.
Твоя сорочка в смужку і краватка
Прониклися парфумом дорогим.
На комірі — чужа помадка.
Як довго будеш, милий, не моїм?
Я випрасую всі твої сорочки,
І виперу шкарпетки, і штани,
Щоб ти такий охайний, мов «з колочка»
Приходив вже до нової жони.
***
Свої попсові зітхання,
кохання
милі словечка
Залиш при собі.
Бо я ж не тупа
безтолкова
овечка,
Я не вірю тобі.
Ти можеш: молити,
просити,
благати —
Я неприступна. Іди.
Та якщо ти зберешся вмирати,
Я принесу тобі води.
СЛОВА
Усе-слова, у них так мало вірності,
По вітру рознеслись і вже нема.
А що лишилось од моєї гідності? —
Гора недопалків і затяжна зима.
В обличчя — дим, а на губах ще попіл стигне,
Такий солодкий і приємний, як колись.
Я обіцяла, що ніколи не покину,
Сама ж пішла обурена кудись.
Я обіцяла: плакати не буду,
Та із очей солоні трави поросли.
Забрали молодість нещирі люди,
Мою весну осінні гуси віднесли.
А все в словах: натхнення і удача,
Невірність, втіха та любов жива.
Хоч непокірна, Бог мені пробачить
Мої тобі несказані слова.
ОРХІДЕЇ
На обшарпаних підвіконнях,
На старому брудному склі,
У потертих блідих долонях,
І у жмені брудної землі.
Я тебе виглядаю. Ти — скрізь,
І твій обрис затьмив мені очі.
Як прокляття — куди не дивись —
Всюди твій неокруглений почерк.
Я вже тричі гукала не тих
В переповнених вулицях людом.
Ти мені увижатися звик,
Я тебе зустрічаю усюди.
А сьогодні у черзі по хліб
Я гукнула, а ти не озвався.
Я щаслива була, якби ти
Мені вічно отак увижався.
Я принесла тобі орхідеї.
Я цілую холодний граніт.
Ми побачимось ще на алеї —
Я шукатиму й далі твій слід…
Юлія Вербило. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.40-42.
Немає коментарів:
Дописати коментар