Марина Єнжиєвська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Марина ЄНЖИЄВСЬКА

* * *

Повірила. Відкрилася.

Згоріла.

Розвіялась. Упала.

Проросла.

Зірвали. Душу різали.

І зїли.

І наче я ніколи 

Й не жила.

* * *

Мабуть, закінчилось чорнило…

Або закінчилась любов…

А, може, й ні. Немає діла

До цих нічних пустих розмов.

Мабуть, закінчилася фарба…

Або закінчилися «ми»...

Винагорода це, чи кара?

Чи це реальність? Може, сни?

Мабуть закінчилася віра.

А, може, віри й не було.

Моя фантазія несміла

Малює спогадів тепло.

Малює нарізно світанки.

Малює нарізно роки.

Малює й витирає рамки.

Мабуть, ще не почались «ми».

* * *

Не можу. А далі ще гірше.

І вдома нікого нема.

Так вірила, й стало тепліше, —

Та в серці чогось вже нема.

Так вірила. Стала щаслива,

Та знаю, усе це міраж.

Немає ні віри, ні дива,

Ні правди, а є тільки час.

А є тільки крихта хвилини,

Яку називають життям.

Пологовий дім. Домовина.

Без ліку годинам і дням.

* * *

Одну за одною годину

Я випиваю, наче чай,

Без цукру, чорний, трохи зимний,

Але улюблений — і край!

А деколи зі смаком смутку,

Або із присмаком журби,

А ще — із запахом здобутків,

А ще — із кольором «якби»…

Для решти він терпкий і кислий,

Та тільки не для мене; хай

Усесвіт крикне: ненависний!

Та я любитиму цей чай!

Марина Єнжиєвська. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.90-91.

Марія Єнжиєвська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Марія ЄНЖИЄВСЬКА

***
Хтось каже, що я божевільна.
Для когось така, як усі.
Говорять: така імпульсивна
І злючка, та добра в душі.

Хтось каже, що я нестандартна.
Для інших — занадто проста.
Для когось — нічого не варта.
Для когось — єдина зі ста.

Сховайте, шановні, мірила!
Не прагну похвал й визнання!
Я прагну вершини — «ЛЮДИНА» —
Найвищого в світі звання!

***
Я пробачаю тебе без того,
Щоб говорити сто раз «пробач».
Я відпускаю. Тоді для чого
Себе вмовляю: ну хоч заплач.

Як не заплачеш, то хоч скривися,
А якщо ні, то мовчки піди…
А за вікном замерзло вже листя…
За вікном вже розтали сліди…

Я відпускаю але залишу
На память мрію із наших снів.
Я пробачаю тобі найгірше —
Я пробачаю, що ти любив.

***
Через весь світ кричала внікуди…
А ковдра мовчки всмоктувала сльози.
Годинник цокав, відраховував сліди
Від небуття до вічного «не можна».


Кричала з відчаєм, немовби немовля,
Що позбавляють маминої ласки.
Кричала — як в грозу тремтить земля
Від звуку грому, ніби від поразки.

Кричала з болем, з болем від утрат…
Кричала радісно, немовби божевільна.
І хрипкий звук душі моєї ґрат
Прошепотів: ти вільна… вільна.. вільна.

Марія Єнжиєвська. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.26.

Марія Єнжиєвська. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Марія ЄНЖИЄВСЬКА

Вибір?! 
Ще вчора був першим, а сьогодні …потонув у минулому…. Інколи торба з несподіванками звалюється на голову так….несподівано ))) Хоча це не завжди смайлики. У дивну стрічку переплітаються усі ці події, відчуття, здогади. Ніколи не вгадаєш, цей пиріжок з кремом чи з капустою… Хтось просто міг і переплутати…
Ви вірите у магію??? А я так! Я вірю у магію випадку! Я не знаю, що буде завтра, через день, місяць, рік. Не знаю з ким я проведу вечір… З мамою, друзями, котом, чи просто вбиватиму час у компютері??? Чи може мені подзвонить людина, важлива і потрібна мені, і розділю з нею ці сутінки… І це прекрасно… Незнання…Можливість вибирати…Ранок…Схід сонця…Це початок мого життя сьогодні…
А раптом завтра я прокинуся, а світ перевернувся. Ніч стала днем, небо — землею. Чи , може, це вже сталося, просто ніхто не помічає? Та точно знаю:

Крок за кроком, вже ближче до Бога…
Міні-вибір — стояти чи йти?
Не стирається долі дорога,
А втрачається час для мети.

Не гублю ні секунди, ні миті.
Не ховаюсь від власних страхів.
Я будую себе в цьому світі
Серед сотень і тисяч світів.

 **
Сколихнувся рожевий світанок…
І розтанув за обрієм снів.
Це не я розбудила, це ранок
Доторкнувся до твоїх губів.

Це не я розбудила, це вітер
Здув нічний пил із твоїх повік.
Доторкнувся повітрям зігрітим
До чола і за зіркою зник.

Сколихнувся рожевий світанок,
Захлиснувся у вирі думок.
Це не я розбудила. Це ранок
В поцілунку навіки замовк.

**
Водою я стечу по твоїх вікнах
І ніжно доторкнусь руками сну.
Ковтнеш мене, розчинену в повітрі,
Сягнеш мене — гірську височину.

Будильником ввірвусь до твого світу
І розбуджу від застарілих снів.
У спеку стану свіжим-свіжим вітром,
У прохолоду — сотнею шарфів.

Я буду поряд голосом всіх вулиць!
Я стану світлом твого ліхтаря!
Одного дня, у відповідь всміхнувшись,
Ти здогадаєшся на скільки близько я.

**
Хтось каже, що я божевільна.
Для когось така, як усі.
Говорять: така імпульсивна
І злючка, та добра в душі.

Хтось каже, що я нестандартна.
Для інших — занадто проста.
Для когось — нічого не варта.
Для когось — єдина зі ста.

Сховайте, шановні, мірила!
Не прагну похвал й визнання!
Я прагну вершини — «ЛЮДИНА» -
Найвищого в світі звання!

**
Володимиру Федоровичу Шинкаруку ,
моєму духовному наставнику, присвячується

Нарешті за півроку теплий вітер.
І ніби вже закінчилась зима.
Лише весна залишилась до літа…
Лише весна… Лише весна…

Змиває дощ з асфальту сліди снігу,
І пахне чимось істинно новим.
Залишивсь тільки шмат старої криги
І цілі океани ще води.

Ковтаю промені ожилої природи,
Впиваюсь барвами, виходжу мов зі сну.
Живу сповна, і вартий нагороди
Той, хто зумів збудити цю весну.

Записка Ангела
Мене нема. Та, що прийде, не буде тебе любити так, як я, але вона буде щирішою, вірнішою...
Ти хотів знати правду.
Я зустріла тебе тоді, коли мала зустріти. Бог подарував мені крила, і я стала твоїм ангелом.
Ранок. Защебетав соловейко, і мені здалося, що тепер не осінь, а весна. Перший промінчик сонця цього дня світив прямісінько на мене. Чи була я щасливою? Мені бракувало повітря. Відчинила вікно, вдихнула ковток небесного вітру. Щаслива. Мене сьогодні призначено твоїм Ангелом.
Як ти там? Розгортаю хмари руками... Спиш? Хай спить, солодко прицмокуючи губами і щось бурмочучи собі під ніс. Хай спить...
Ранок пришвидшував темп і поволі переходив у день. В ангелів багато справ. Хмари. Небо. Я часто бачу твої очі. Сумні. Заплакані. Щирі. Закохані. Секунда — і все — твій світ належить мені, а ти і є весь мій світ.
Знову розгортаю хмари і бачу твій солодкий сон, який показує тобі мене, розказує про ту, якої ти ніколи не знав. Сонце високо. Тобі пора вже прокидатись. Найсолодший момент. Небо розтинається крилами. Зупиняється світ. Голосні удари годинника стають тихіші, тихіші, тихіші. І ось я тут. Обережно сідаю на твоє ліжко. Ніяк не наважуюся розбудити. Ще секунда — і я розвіюю сон ангельським цілунком. Ти розплющив очі і подивився так, ніби бачиш мене. Повітря застрягло в горлі. Не може бути. Потрібно зникати? Ні! Ти всього лишень подивився на сонце.
Ти хотів знати правду!
Часто я хотіла показатись тобі. Боялась. Боялась не того, що ти мене не впізнаєш. А ти б повірив? Страху було замало. Голос у твоїй голові — це тільки маленькі клаптики сьомого неба. Це тільки я.
Стати людиною? Скласти крила? Бути земним твоїм Ангелом?
Я тебе дуже любила. Люблю і досі. Але небо... Я — тільки Всесвіт. Без нього я не маю сенсу.
Мене нема. Щось бється об шибки. Це дощ чи сльози? Не плач. Я не люблю прощатись...
Ти хотів знати правду?
Я відповім на твоє запитання. Чому я більше не прилітаю до тебе? Ні, у мене не відібрали крила. Я просто перестала бути твоїм Ангелом.

 Рожеві троянди
 Ти пишеш, що одружений. Я так ніколи і не дізнаюся, чому тоді наші дороги розійшлися. Ти ніколи не говорив мені слова кохання. І вони були непотрібні. Я і так все знала. Знала, але не могла зробити крок тобі назустріч. Тепер вже не засинатиму поруч тебе…А ти так і ніколи не дізнаєшся, що був найбільшим чудом у моєму житті. Ти думаєш, я не пробувала тебе забути. Та сто разів. А, може, й тисячу… Не вийшло. Стільки хлопців пропонували мені зустрічатися. А я не можу. Я не можу забути тебе. Цілими днями розмовляю з тобою... Подумки. А ти знаєш скільки листів я тобі написала… і спалила одразу… Ти ніколи не телефонував перший. Та ти й взагалі ніколи не... А я завжди чекала. Та тепер бачу, що марно.
 Ти пишеш, що одружений. Дурна штука інтернет. Заходжу на твою сторінку. Надіюся, що це просто безглуздий жарт. Нема… Якщо ти хотів провчити мене — вітаю, тобі це вдалося. Прямо я не зможу спитати тебе. Та й тепер — не відповіси . Це все дуже кумедно. Кожного разу, коли я припиняю на деякий час про тебе думати, здається, що я тебе забула. Нові люди. Нові хлопці. Нові пропозиції. Ура! Я тебе більше не …!!! Але чомусь, коли в мене починає налагоджуватись особисте життя, мені снишся ти. Я тебе цілую. Цілую, як востаннє . Поцілунок уві сні означає зраду. Так виходить, що це я тебе ще й зраджую…
 Ти пишеш, що одружений. Хотіла би і я написати… хоча б що в мене є хлопець. Та нікого крім тебе я поруч з собою не бачу. Принаймі поки що. Я винних не шукаю. Це все обставини. Десятки сердець, які розбивала я. Твоє також у свій час було серед них. Бумерангом. Та тепер ми помінялися ролями. Мені не подобається такий розклад речей. Це все схоже на пісню. « Біда не в тім, що ти мене не любиш. Біда, що я тебе не можу розлюбити» . Вдало пожартувала, правда ж? Ні?! А мені смішно…СМІШНО… Коли ти захотів піти, я відпустила. Прошу у тебе того ж. В моєму житі зявилася людина, яку я дійсно хотіла би покохати. Просто дай мені спокій.
 Ти пишеш, що одружений. У змісті мого життя ти вибрав розділ «Минуле». Залишайся в ньому. Не нагадуй про себе. Не приходь до мене в снах. Я не чекаю від тебе пояснень чи виправдань. Просто зникни раз і назавжди. З моїх…думок…снів, з моєї підсвідомості.
 Ти пишеш, що одружений. А я ж досі…з тобою… Байдуже…Єдине — хочу правди. Може, вже й нема нічого. Нема почуттів. Нема поглядів. Дотиків. Може…вже й нема тебе… НЕМА...НЕ...МА...
 Тепер ми вже точно не поговоримо… Та колись я зроблю те саме, що і ти… Стрімко, фанатично. Я вже з кожним днем наближаюся до цього… До нашої зустрічі…
 Ти мені брехав, тим самим оберігаючи… Запалила свічку…Помолилася… Знаєш, краще б ти був й справді одружений…
 Вчора. Червоні троянди — пристрасть. Завтра. Білі — вічність. Сьогодні… я принесла тобі рожеві…

Марія Єнжиєвська. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.23-26.

"Кварта". Літературна довідка з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

КВАРТА

Літературна довідка
Імя — “КBartА”.
Мистецьке гасло — "КВartА   ВАРТА   АРТУ"!
Стать — літературний гурт.
Дата народження — 31.03.2010.
Вік — немовля.
Місце народження — студентська харчевня "Голі полиці".
Рід занять — читання написаного і писання читабельного.

Таємниця імені: "КВаrtА" означає 4 учасники — "квартанти":
Катерина Марчук, Марія Єнжиєвська, Ольга Расовська, Олександр Трохимчук.
Ключ до розуміння: це сама скадова "аrt", тобто мистецтво (інєкція від  епідемії графоманства — авт.) — "КВartА   ВАРТА   АРТУ"!
Мелодика називання: "КВartА" — найстійкіше співзвуччя, лунає заклично, цілісно, незалежно.
Характерна риса: еклектика стилів, тем, жанрових форм.
Плани на майбутнє: розвиток і вдосконалення (Шевченківська премія, всесвітнє визнання - авт. ^"«і, :) )))

Кварта. Літературна довідка / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.6-7. (Мал. - С.6)

Марія Єнжиєвська, Олександр Трохимчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Марія ЄНЖИЄВСЬКА 
Олександр ТТРОХИМЧУК

ТОБІ - ЛИСТИ У ВІЧНІСТЬ....
Тобі... Далекій... Коханій... Моїй... Між нами сотні людських поглядів, тисячі думок, мільйони снів. Між нами цілий світ...
Між нами цілий світ. Між нами мовчання, викладене на папері. Мої листи до тебе... Листи у вічність... Скільки було їх, отак написаних посеред ночі соромязливих зізнань?.. Написаних, але гак і не відправлених. Зізнань, на які ти чекала...
Чекала... й писала тобі у відповідь... Я й досі чекаю... Чекаю тієї миті, коли зможу безтурботно сміятися, притулятися до твоїх грудей і слухати, як ти солодко дихаєш...
Обіймати тебе, пірнати у таємничу блакить твоїх очей, дарувати тобі цілий Всесвіт і просто бути поруч.
Мені бракує повітря...
Я задихаюсь у цьому метушливому місті...
Я задихаюсь без тебе...
Я божеволію в тиші...
Я божеволію!..
Ніхто ж таки справді не думав, що всі вокзали мене захочуть везти від тебе з неймовірною швидкістю...
Швидкістю у тисячі кілометрів... Я не можу пояснити чому, але мені здається я тебе втрачаю...
На мить... день... рік... Вічність...
Ми навряд чи зможемо зупинити час, повернути бодай хвилину, аби зрозуміти один одного без слів...
Скоро ранок. Трибунал. Розстріл...
І... Я більше ніколи тебе не побачу.,. .Але ти повинен знати: вдома на тебе чекає вірна кохана, наречена, дружина.. 51 й зараз відчуваю твою присутність. І ти таки завжди будеш поруч.

Марія Єнжиєвська, Олександр Трохимчук. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.76.

Марія Єнжиєвська. Проза та вірш із часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Марія ЄНЖИЄВСЬКА

Ояснення
Довіра. Нема нічого ціннішого, важливішого і більш крихкого у стосунках людей. Довіра — це тонка невидима стрічка. Вона або поєднує, або... Без неї дружба і кохання — це пусті слова. Недовіра — це страх і відчай. Це фобія.
Ми так часто говоримо високі слова, а довіряти один одному так і не навчилися. Ми оспівуємо вічну дружбу, але й далі продовжуємо заздрити та обмовляти. Часто засуджуємо за нерозуміння, але й самі не дослухаємося до інших. Клянемося у неземному коханні, чи у ревнощах ... підозрах,.. докорах? Ми не вміємо довіряти, і не хочемо цьому вчитись.
У житті людини є межа. Не кожен її може подолати. Хтось зупиняється на півдорозі. Хтось плює на всіх і все, і йде вперед. Але найцікавіше саме там. На межі. Там сліпі прозрівають, а зрячі сліпнуть. Банально, але це справді так. Якщо я почну описувати смак ванільного морозива, мене зрозуміє тільки той, хто коли-небудь куштував його. Те саме й тут. Той, хто побував за крок до..., пригадає себе і те ояснення, яке, можливо, сталося.
Нам дають час подумати, але ми лінуємося. Так не хочеться копирсатися в своїй душі. Особливо, коли багато про що забуваєш або ж просто намагаєшся не бачити очевидного.
Окрема палата. Попереду багато днів вільного часу. Пригадуєш, мрієш і... гальмуєш. Нібито рідні та близькі люди починають підносити тобі такі «маленькі» сюрпризи. А ще є вірний друг. Він вже сто разів перевірений. Не один пуд солі зїджено, не один глечик розбито. Він завжди у курсі твоїх справ, тим паче зараз. Але чомусь ти вже чотири дні чекаєш на дзвінок, Це байдужість, нелюбов чи, може, такий різновид зради?
Нас завжди використовують? Комусь потрібне наше становище, гроші, авторитет чи просто вільні вуха. Ми не віримо у людську щирість, адже й ми не є відкритими.
Гіпнотизуєш телефон. Тобою цікавляться лише ті, що донедавна були тобі байдужі. Розумієш: неможливо повернути, забути, пробачити. Але разом з тим, не все загублено. Нові люди, нові обличчя. Багатозначні погляди, багатообіцяючі вчинки. Так хочеться довіряти пюдям. Хочеться... подолати поріг недовіри усередині своєї впертості… Хочеться…
Ми не довіряємо людям. Хочемо бути почутими. Самі ж нікого не слухаємо. Хочемо похвали. Та жорстоко критикуємо інших. У чужих очах бачимо тільки власне відображення. Та не помічаємо бажання бути пізнаними, зрозумілими, прийнятими.
Усього не проконтролюєш. Треба вміти ділитися . В тому числі й довірою. Не злитися на друга за те, що не подзвонив. Зателефонувати першим. Дати другий шанс. Довіритися. Не тільки тому, що це потрібно для самоствердження. Це потрібно нашим близьким. Бо і нам також інколи так потрібен цей другий шанс, чи не так?

***
Бути вільним, як вдих чи як видих,
Бути вільним, як серця биття.
Як калюжка від літньої зливи,
Не боятись розлитись в життя.
В задоволення жити, як море.
Розбиватись об твердь берегів,
І летіти в небесні простори
Крильми білими вільних птахів.

Марія Єнжиєвська. Вірш та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.75-76.

Марія Єнжиєвська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Марія ЄНЖИЄВСЬКА

***
Вже немає єднальної лінії,
Вже нема паралельних світів –
Лише ти, лише я.
Зранку інеєм
Ми залишим мороз на траві.
Все шукаємо вихід з реальності:
Поворот не туди, не туди,
Не в ті двері, в вікно;
Без нахабності,
Без відвертості стерти сліди.
Не могти, боячись заховатися –
Я замкнулась,
Я вимкнула день.
Убік відійти…
На спір закохатися…
І забути…
Я розбила своє відображення
На шматочки несказаних фраз,
Вже набридло –
Не мої в ньому враження,
І не мій у нім погляд погас.
Розтоптала свої звичні істини
І зібрала у скриню стару.
Більш ніхто
Вже отруту не їстиме –
Не сховається в щастя нору.
Догоратиме свічка за обрієм –
Пролунає сигнальний дзвінок.
Ось де він,
Той шматочок морозива,
Що розтанув у роті думок.

***
Твори, мій світе,
Завтрашню картину,
Малюнок днів, майбутніх вечорів,
Малюнок щастя поглядом дитини.
Твори, мій світе, –
Вечір догорів.

Акровірш
Самотній крик, – а потім лише шум,
Обвітрені листочки щось шепочуть.
Німий вокзал. Він сповнений лиш дум –
Циганських мрій невиспаної ночі.
Ей, перехожий, стій! Хвилинку зачекай.
– Зверни увагу на оцю людину!
Хтось вимкнув таймер. А тобі – нехай
Та дівчина промокне від сльозини?..
Одірвана від світу, відчуттів;
Якась щаслива й водночас тривожна…
Кокетка без любові й почуттів!
Не можна так! – А хто сказав – не можна?
Екзамен йде. Це іспит на життя –
Вона здригнулась від його питання…
Одна шукає віри в забуття…
«Не вір йому!» – шепоче некохання.
Осліпла ніч. День загасив вогні.
Цій дівчині важлива хвиля кожна.
Ей, перехожий, стій. Допоможи
Йому і їй!.. А хто сказав – не можна?
Стомився світ. Стомилися й вони.
Вокзал мовчить. Він сповнений чекання.
І знов бринять, як дві живі струни
Твоя ненависть і твоє кохання.
Замовкло місто. І згорів дотла,
І розлетівся твій душевний спокій.
Гей, перехожий, в тім чия вина:
Розбите серце і безглуздий докір?
І потонули мрії від вина.
Єднає мить чи розлучає, може?
?Кричить вокзал: «Не йди!» – але вона –
?Не можна, ні?! А хто сказав – не можна?

Марія Єнжиєвська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.11-13.

Марія Єнжиєвська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #10 (2008)

Марiя Єнжиєвська 

   

Марія Єнжиєвська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #10. - 72 с. - С.68-70.