Марина ЄНЖИЄВСЬКА
* * *
Повірила. Відкрилася.
Згоріла.
Розвіялась. Упала.
Проросла.
Зірвали. Душу різали.
І зїли.
І наче я ніколи
Й не жила.
* * *
Мабуть, закінчилось чорнило…
Або закінчилась любов…
А, може, й ні. Немає діла
До цих нічних пустих розмов.
Мабуть, закінчилася фарба…
Або закінчилися «ми»...
Винагорода це, чи кара?
Чи це реальність? Може, сни?
Мабуть закінчилася віра.
А, може, віри й не було.
Моя фантазія несміла
Малює спогадів тепло.
Малює нарізно світанки.
Малює нарізно роки.
Малює й витирає рамки.
Мабуть, ще не почались «ми».
* * *
Не можу. А далі ще гірше.
І вдома нікого нема.
Так вірила, й стало тепліше, —
Та в серці чогось вже нема.
Так вірила. Стала щаслива,
Та знаю, усе це міраж.
Немає ні віри, ні дива,
Ні правди, а є тільки час.
А є тільки крихта хвилини,
Яку називають життям.
Пологовий дім. Домовина.
Без ліку годинам і дням.
* * *
Одну за одною годину
Я випиваю, наче чай,
Без цукру, чорний, трохи зимний,
Але улюблений — і край!
А деколи зі смаком смутку,
Або із присмаком журби,
А ще — із запахом здобутків,
А ще — із кольором «якби»…
Для решти він терпкий і кислий,
Та тільки не для мене; хай
Усесвіт крикне: ненависний!
Та я любитиму цей чай!
Марина Єнжиєвська. Вірші /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.90-91.
Немає коментарів:
Дописати коментар