Олена Юрчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #10 (2008)

Олена Юрчук 

Гра, у якiй п’ятий виграв
Повість-пазл

Тієї ночі помирали молодими
Вона так довго не спала. Її зіниці перетворилися на чорні крапки, а пальці пахли цигарками і потом. Вона звикла до напівтонів лікарняної палати і тонкого голосу медсестри, який чомусь завжди про щось попереджав. Її вушні перетинки набухли від слів без тепла і надії, а пальці пахли потом і цигарками. Вона чекала маму тієї, яка лежала на ліжку і не бачила напівтонів лікарняної палати, не чула тонкого голосу медсестри, не курила і нікого не чекала. Та помирала.
Двері заскрипіли і до палати ввійшла жінка. Втомлено сіла на стілець і склала руки на коліна. Жінка була копією тієї, що лежала на ліжку, але старою і жовтою.
Вона слідкувала за жінкою очима, але не мала сили промовити хоч щось. їй чомусь пригадалися слова з фільму і вона сказала:
– Как долго я тебя ждала.
Жінка злякано підвелася, але за мить знову сіла.
– Я також люблю цей фільм.
Напруження росло. Вони відчували, що не хочуть ставити одна одній запитання і отримувати на них відповіді. Все могла пояснити лише та, що лежала на ліжку. Але та помирала.
До палати зайшов лікар. Він підійшов до ліжка і нахилився над тілом. Дівчина і жінка напружено дивилися на лікаря. Вони чекали.
– Що ж це ви труп обсіли і нікого не кличете? Хіба я сам маю вгадувати, хто у цій лікарні помер, а кому ще жити? Ні, я не маю того робити і не вмію, і не мушу, і не хочу, і не...
– І не треба...
Вона підвелася. Полегшення і втома огорнули її тіло. Сталося. «Как долго я тебя ждала!». Жінка також підвелася, дістала з кишені чорну ажурну хустинку і зав’язала нею голову. Таку саму витягла з другої кишені, дала лікареві.
– Дякую.
Він узяв хустинку і заховав її до кишені халата.
– Мені час. Зараз прийдуть по тіло і повезуть його до моргу. Треба зробити розтин. Прошу врахувати всі формальності, тоді ви вчасно зможете забрати труп.
Лікар вклонився і вийшов з палати. Жінка сіла. Тонкими пальцями нервово поправила хустку і промовила:
– Зосю, її не стало?
Відповіді не було. Зося витягла цигарку і підішла до вікна. Вона широко відкрила його і затяглася димом.
– Ви думаєте,так можна? Це не нашкодить?
Зося мовчала. Курила і мовчала. У її голові лунали слова: «Как долго я тебя ждала!». Цей фільм вони бачили разів з п’ятнадцять. Спочатку, коли були підлітками, після перегляду клялися одна одній у вічній дружбі, як у героїнь, потім, коли закінчили школу, після перегляду клялися одна одній не дати себе на поталу чоловікові, як одна з героїнь, пізніше, коли втратили цноту, після перегляду клялися не одружуватися до сорока років і народити дитину, як та героїня, що на кухні за супом промовила: «Как долго я тебя ждала!». Надія Семенівна підвелася і підійшла до ліжка з тілом. Вона торкнулася простирадла і посміхнулась.
– Чому ніхто не плаче?
Зося викинула недопалка і вийшла з палати. Пй хотілося додому, чаю з ромашкою і спати. Вона поглянула на годинник. «Ще встигаю». На вулиці зловила таксі.
– На Житомирську і швидше.
Вона встигла. Сиділа в кінці маршрутки, затиснута між вікном і товстою товаркою, яка постійно вовтузилася, пересуваючи свої пакунки. “Нічого, це лише трохи більше години, а там чай з ромашкою і спати”.
Маршрутка летіла серед ночі і дощу. Зося дивилася у вікно і перед її очима проносилися дерева, рекламні таблоїди, вогники сіл, просто темні плями. Товарка заспокоїлася і дістала хліб з салом та цибулину. Їла смачно. Молоді зуби вгризалися у соковиту білість і сік бризкав на всі боки. Зося дивилася на неї. Товарка помітила це і посміхнулася. Вона витягла з торби ще шмат хліба і сала.
– Дєвочка, будеш?
Зося взяла хліб і відкусила.
– Дякую. Смачно.
– Да. Харашо.
Маршрутку різко штовхнуло. Зося бачила, як у повітрі навколо неї все почало рухатися: сумки, шмат хліба, руки і ноги, голови і крик. Світло раптово блимнуло і згасло. Зося відкрила очі. Вона лежала на мокрій траві, а над нею стаяла тінь.
– Як ти, дитино? Десь щось болить? Встати можеш?
Дівчина підвелася і поглянула навколо. Вона побачила маршрутку, яка лежала, нагадуючи чорного жука, що заснув серед дороги. Біля маршрутки метушилися люди. Вони витягали з неї щось довге, відносили на траву, клали і поверталися, знову витягали... Зося напружила зір, але не побачила, що ж витягають люди.
– Як ти, дівчинко?
– Нормально. А що сталося?
– Аварія. В сорочці ти народилася.
– Аварія?
– Так. Одна ти й вижила.
І тоді Зося зрозуміла, що носили люди і складали на траву. Вона підійшла до того місця, куди складали оте щось, і поглянула. Там лежали тіла, а серед них її сусідка. Товарка дивилася у небо переляканими очима, а між зубами у неї стирчав маленький шматочок чогось білого. “То мабуть цибуля. А може сало”. Зося проковтнула слину і відійшла.
– Зараз приїде швидка. Ти посидь там. Можливо, тобі потрібна допомога. Лікарі тебе оглянуть.
– Не треба.
Зося стала осторонь. Раптом світ наповнився звуками. Це були мелодії зі словами і без слів. Дівчина вгадувала пісні. Вони звучали все гучніше і не припинялися. Зося поглянула туди, де лежали тіла. Звук ішов саме звідти. Він переплітався з вогниками, що мерехтіли крізь тканину кишень і кишеньок, чохлів і сумочок. «Господи, яка прикра попса. Де вона взялася?». Повільно до Зосі приходило розуміння, що то. Дівчина відвернулася. «Я не можу того чути». Вона кинулася вперед. Бігла довго, але втомилася і сіла на пісок. «Я хочу додому, я хочу чаю з ромашкою і спати». Треба щось робити. Дівчина підвелася і стала енергійно махати рукою. Зупинилася вантажівка.
– Підвезіть до Житомира.
– Залазі, конфєтка.
Зося витягла з кишені мобільного телефона і викинула у траву. Вона не хотіла повторень. Дівчина залізла в кабіну і сіла. Машина швидко зашаруділа колесами по мокрій дорозі.
– На работє ілі как?
– Додом їду.
– Ета добре.
Зося заплющила очі. Немає чаю з ромашкою, але поспати можна. Хоч трошки поспати. Вона прокинулася від сопіння і тяжкого тіла на собі. Відчула, як у ній щось рухається, але не мала сили боронитися. Це тривало недовго. Рух припинився, тіло у ній і з неї зникло. Машина знову їхала. Зося дивилася у стелю кабіни.
– Юбачку поправь. Відно всьо. І дєнєжку вазьмі. Я работу уважаю, задарма не беру.
Вона відвернулася до вікна. Дощ припинився. Скоро побачила великі літери і прочитала: «Житомир». У голові пронеслися слова пісні «Житомир, місто дороге, Житомир, ми любимо тебе, ми – житомирятка, хлопчики й дівчатка, любимо тебе». Вона ненавиділа цю пісню, вона ненавиділа свою першу вчительку, ненавиділа отой однаковий для всіх синій бант, що завжди злазив з хвостика у три волосини, але дуже любила своє місто, свій дім, і чай з ромашкою. Водій висадив її на зупинці, сунув у руки гроші і сказав:
– Мнє було харашо, дєвчонка. Увідімся.
Зося пішки йшла додому. Ніч і спокій огортали її. Не хотілося ні про що думати, нічого згадувати. Раптом її за руку шарпнули чиїсь пальці. Зося озирнулася. На неї дивилися очі, повні жаху і ще чогось незрозумілого, що важко висловити.
– Допоможіть. Він зараз стратиться. Ходімте зі мною. Допоможіть.
– Куди? Я хочу додому.
 Очі чули її, але не розрізняли смислу сказаного. Для тих очей Зосині слова стали імпульсом до дії. Дівчина тягла її за собою. Вона більше не боронилася. Вони зупинилися біля дев’ятиповерхового будинку. Перший поверх займала аптека. Зося помітила вогник охорони. Це було єдине світло, що йшло з будинку. Всі його вікна спали.
– Він на даху. Допоможіть. Йому треба щось сказати, а мене він не слухає.
– Як піднятися на дах?
– Через середній під’їзд. У мене є ліфтова картка.
– Ходімо.
Вони були на даху.
– Де він?
– Он.
Зося побачила хлопця. Він був довгим і худим. Його чорне, певно, фарбоване волосся тріпав вітер. Дівчина схопила Зосю за лікоть.
– Він стрибне.
– Не знаю.
Зося підійшла ближче до хлопця. Він помітив її і весело замахав рукою.
– Привіт. Мене звуть Андрій. Я радий, що Ви завітали до нас. Так самотньо балансувати одному.
– Привіт.
– Який я радий. Стою і згадую поезію Римарука, але окрім “Діви Обиди” не пригадав жодної. Ви читали Римарука?
– Так.
– Він – класик.
Дівчина сильніше стиснула лікоть Зосі і запитала:
– То він помер?
Хлопець повів плечима, наче йому раптово стало зимно, але знову посміхнувся.
– А Вам подобається Матіос? Я закоханий у «Солодку Дарусю».
– Ні, не подобається. «Майже ніколи не навпаки» не підходить поліській жінці.
– Розумію. Там забагато автентичної гуцульської жіночої покори. Але ж яка сексуальність!
– Вбивча.
– Можливо. А ви читали Іздрика?
– Ні, але чула.
– Обов’язково прочитайте його “АМтм”. Він – найінтелектуальніший письменник української літератури
нашого часу.
– Добре.
– Я знаю, чому Ви погоджуєтеся зі мною, знаю, чому говорите, хоч Вам хочеться чаю з ромашкою і спати.
– Чому?
– Бо Ви думаєте, що я стрибну. Правда?
– Так. Я хочу чаю з ромашкою і спати.
– Добре. Не буду затримувати Вас. І обов’язково прочитайте Іздрика. Бувайте.
Хлопець зробив крок і зник. Зося почула, як впало тіло, і закрила очі. Дівчина відпустила її лікоть. Зося повернулася до неї і промовила:
– Виклич міліцію і швидку. Я тобі більше нічим не допоможу.
Зося зловила нічне таксі.
– Київська, 27.
Машина рушила. Зося заплющила очі, але лише на мить. Вона не хотіла повторень.
Дома дівчина приготувала собі чаю з ромашкою і сіла на підлозі в коридорі. Дзвінок телефону прорізав тишу. Вона відповіла:
– Слухаю.
– Зосько, нарешті дозвонилася. Що у тебе з мобілкою?
– Загубила
– Як Ліда?
– Вона померла сьогодні.
– Що?
– Померла. Але, вибач, вже вчора.
– Не врятували. А я знаю, чому Ліда отруїлася.
– Чому?
– Вона була вагітна від Тодося Войналовича, а він покинув її заради іншої. Мені це одна дівчина сказала, її звуть Наталкою. зателефонувала тільки що і сказала.
– Я не знала цього. Бувай, я хочу чаю з ромашкою і спати.
Зося підвелася і пішла на кухню. Вона дістала ножа з шафи. «Я не знала цього». У ванну напустила гарячої води, роздяглася і лягла. Ніж блиснув серед води та тіла і згас. «Как долго я тебя ждала!» Тієї ночі помирали молодими.

У тому місті був секс і чекали дітей
Третього дня Великодніх свят Ліді тисло у скронях і паморочилася голова. Вона сиділа на дивані, заховавши обличчя у долоні. Через відчинене вікно у кімнату залітав вітер, приносячи пил і звуки вулиці. Там хтось кашляв, чувся гавкіт собаки та крики дітей. Вона рвучко підвелася і закрила вікно. Кімната наповнилася тишею. Чути було лише шурхіт секундної стрілки годинника, що висів на стіні, та дзижчання мухи. Дівчина знову сіла на диван. Поглядом вона зупинилася на стіні, але не розрізнюючи об’єктів. Раптом Ліда схопилася і підбігла до вікна. Рвучко відчинила його, знову впустивши звуки вулиці. «Тільки б він зателефонував».
Дівчина лягла на підлогу і закрила очі. Її тіло дрібно тремтіло, шкіру вкривав піт. Дзвінок. Вона безсило підвелася. Сіла, обхопивши коліна руками. Ті руки видавалися у світлі сонця особливо прозорими і тонкими. Здавалося, що крізь шкіру можна було побачити судини, якими нервово пульсувала кров. «Це він. Що я скажу йому?». Телефон наполегливо повторював одну й ту саму мелодію. Дівчина підвелася і зняла трубку.
– Слухаю.
– Що робиш?
– Кіно дивлюся.
– Яке?
– Пригодницьке.
– На якому каналі?
– Не знаю.
– Так не може бути. Що робиш?
– Я вже казала.
– Не хочеш зі мною говорити?
– Не хочу.
Вона поклала трубку. «Чому він не телефонує».
Ліда стояла на балконі і дивилася на каштан, що своїм гіллям заглядав у вікно. Було спекотно, але її пальці замерзли і почервоніли. Дівчина дихала на них, та теплішими вони не ставали. «Тільки б він зателефонував».
Збиралося на дощ. Хмари розмалювали небо сіро-чорним, заполонивши собою сонце. Хотілося пити і морозива з вишневим джемом. За десять кроків у магазині можна було придбати, але вона не наважувалася вийти з квартири. «Він може зателефонувати, а мене не буде».
Ліда почала міряти кроками кімнату. Її хода ставала все нервовішою. Вона то закривала обличчя руками, то раптово здіймала їх вгору. Дівчина сіла на стілець і заплакала. Заплакала тихо і безсило. «Він не зателефонує».
Нудило ранок і до обіду. Вона лежала на дивані і випускала дим ніздрями. Думки змінювали одна одну, залишаючи порожнечу внизу живота.
– Один, два, три... я хочу згадати цю лічилочку... один, два, три... ні, не згадаю. Треба щось вивчити, якусь дитячу пісеньку, треба... але не сьогодні. Сьогодні спати буду.
Вона дістала книгу з полиці. «Казки» Олени Ю. «Почитаю. Бо він не зателефонує, лічилочку не згадаю, а треба знати щось дитяче». Ліда відкрила тринадцяту сторінку і прочитала вголос: «Влітку жаркої днини особливо приємно лежати у траві поблизу якогось водоймища. Кольори зеленого та синього зливатимуться перед твоїми очима і колихатимуться над твоєю головою тихим звуком води та комашиного шкряботіння. Можеш навіть закрити очі та уявити, як повзе якась комашка по стеблинці трави, доповзає до краєчку, дрібно перебираючи лапками, а потім швидко і гармонійно зривається вгору – летить. А можеш не уявляти, а просто лежати і дивитися на небо, розглядаючи кумедні пухнасті хмаринки. Якщо матимеш бажання, то візьмеш травинку до рота і пожуєш. Все твоє єство раптово наповниться соком дикого степового трунку, що примусить тебе схопитися на рівні ноги й бігти, бігти так довго, допоки не спітніє чоло, охопить знемога. І знову впадеш на зелену траву. Шукатимеш спиною землю, щоб вона увібрала у себе твій піт. Коли перші сироти вкриють твою шкіру, і стане прохолодно, ти ляжеж на живіт і знову оглядатимеш все навколо себе. Ось тоді й з’явитяся він. Жовто-лимонний весело літатиме над твоєю головою. Затримаєш дихання, щоб не злякати його. Метелик кружлятиме довго, виписуючи химерні кола, а потім, втомившись, сяде на листя дикого щавлю. Ти наблизиш до нього своє обличчя, а він, відчувши тебе, трохи злякано поворухне крилами. Від того жовті бризки розлетяться довкола, і одна, можливо, втрапить на твої вії, позолотивши їх. І раптом, якесь невимовне бажання охопить твою душу. Піднімеш руку, і вичекавши секунду, важкою долонею накриєш його легке тіло. Твої ніздрі роздуються, а в очах промайне вогником здогад про щось таке, що раніше ніколи не було відкритим для тебе. Повільно стиснеш кулак. Відчуєш, як крила лоскотітимуть шкіру, відчуєш, як він безсило буде шкряботіти тонкими лапками, а потім відчуття зникнуть. Розгорнеш долоню. Метелик лежатиме на ній нерухомо і дещо кумедно. Його тіло, понівечине і вологе від поту твоєї шкіри, прикро вразить тебе. Дивитимешся на нього, довго дивитимешся. Жодної думки не буде у твоїй голові. А потім тебе огорне жаль тонкий і холодний. Зрозумієш, що цей метелик більше ніколи не житиме, зрозумієш, що час неможливо повернути назад. Кинеш його у траву. Стане прикро і боязко. Підведешся і побіжиш. Тікатимеш від своєї прикрості, але лише хвилину. Потім захочеш повернутися, щоб ще раз побачити його тіло. Кружлятимеш полем, та трава стане скрізь однакова, і ти не знайдеш вже того місця. Підеш геть з поля. І знову жодної думки не буде у твоїй голові. Лише одне бажання народиться десь у куточку підсвідомості – забути.”
Казка видалася Ліді дивною, але цікавою. Дівчина занурилася у текст. Думки зникли, лише інколи вона відкладала книжку, прислухалася, спазматично втягувала і випускала повітря, і продовжувала читати. Дзвінок прорізав тишу. Ліда схопилася і відклала книжку. Вона слухала і не мала сили підвестися. Нарешті наважилася.
– Слухаю.
– Привіт, Лідочко. Як ти там?
– Тодосю, ти?
– А хто ж? Не чекала?
– Чекала.
– А я знав і не телефонував. Знудилася без мене?
– Знудилася.
– А я знав і тому не телефонував.
– Тодосю, прийди до мене.
– Навіщо?
– Маю щось сказати тобі?
– Добре, але я спочатку тобі дещо дам.
– Добре.
Тодось зайшов до квартири. Ліда дивилася на нього і посміхалася. «Як йому сказати? Як сказати?».
– А ти щось змарніла, Лідочко. Та нічого.
– Він підійшов до дівчини і почав цілувати її обличчя. – Руки швидко знімали з плечей одяг, оголюючи груди.
– Тодосю, не треба. Я маю тобі дещо сказати.
– Пізніше. Спочатку дам тобі щось.
Він розвернув її обличчям до стіни. Задер спідницю і нахилив від себе. Ліда вже не пручалася. Вона обперлася руками об стіну і закрила очі. Тодось стягнув з неї плавки і обмацав. Ліда відчула, як зрадливо набухає тіло знизу від торкань чоловічих пальців. Він занурився у неї швидко, але деякий час не рухався. Вона напружено чекала. «Я мушу сказати йому! Як це зробити?». Тіло Тодося почало рухатися і вона заспокоїлася. «Якось буде». Бажання розливалося у ній, конденсуючись у пальцях. Чомусь завжди саме пальцями відчувала Ліда, що задоволена чоловіком. «Головне, щоб він не закінчив швидше, ніж я. Як йому сказати?». Але Тодось поспішав. Він застогнав і вийшов з неї. Ліда ще секунду чекала, та, зрозумівши, що це все, почала натягати плавки. її пальці вкрилися холодним потом. Все закінчилося не так, як вона хотіла. «Можливо, це й на краще. Зараз все йому скажу».
– Тодосю, маю сказати тобі дещо.
– Я вже зрозумів, що ти не відчепишся. Кажи.
– У нас буде дитина.
Тодось зайшов до кухні і напився з пляшки мінералки. Смачно ригнув і розвернувся до Ліди. Оглядав її довго, а потім підійшов до неї і поцілував у губи.
– Здивувала ти мене, Лідунько. Яка молодчага. Це ж класно. Все. Починаємо жити разом. Завтра ж розповідаємо твоїм і моїм батькам. А хто в нас буде?
– Я ще не знаю. А ти все це серйозно?
– Авжеж.
Тодось ще раз поцілував дівчину у губи.
– Все. Побіг. Ввечері чекай на мене. Переїду до тебе просто сьогодні. І бережи оте, що в тебе тут...
Він ніжно торкнувся її живота. Дивився на неї захоплено і здивовано.
– Ну, ти й молодець у мене!
Ліда посміхнулася. «От і все. Чого було коматозитися. Тодось – гарний хлопець». Дівчина зайшла на кухню і поставила чайник на вогонь. «Хочу чаю з ромашкою». Задзеленчав мобільний.
– Слухаю.
– Лідочко, це Наташа. Як ти там?
– Добре. А що?
– Ти у нас аналізи забула.
– Справді, забула. Але ж у мене все добре. Я це й так знаю. Здорова, як ...
– Лідочко, не зовсім так. Дитина, яку ти чекаєш, має серйозні патології. Тобі треба зробити аборт. Не можна народжувати каліку.
– Звідки ти можеш знати? Ще такий малий термін?
– Знаю. У вашій родині це спадкове. Твоя мама також змушена була зробити перший аборт, а потім з’явилася ти. Все буде добре. Так треба.
– Але мама ніколи не казала мені цього. Ти звідки знаєш?
– Лідочко, заспокойся. Мені розказала моя мама. Я ж працюю на її місці. Колись вона була вашим сімейним гінекологом.Забула?
– Пам’ятаю. Я подумаю.
– Немає чого думати. Приходь.
«Цього не може бути. Спочатку треба випити чаю з ромашкою, а потім все вирішиться. Як я скажу йому? Ні, цього не може бути».
Ліда кинулася до телефона і набрала номер.
– Мамо, мамо, це правда?!
– Чого ти кричиш? Правда що?
– Ти зробила аборт? У тебе мала бути ще одна дитина?
– Хто тобі сказав?
– Яка різниця! Це правда?
– Так. Інакше не могло бути. Плід було уражено невиліковною хворобою, яка б призвела до патологій. Я не могла народити каліку.
– Треба було сказати мені.
– Але яке це має значення? То було моє життя. Навіщо те знати тобі?
Ліда рвучко поклала трубку. Вона дістала цигарку і підкурила. Дим спазматично вилітав з її ніздрів. «Даремно курю. Це нашкодить... Яка різниця! Все байдуже. Вже гіршого не буде».
Вона зайшла до ванної кімнати і відкрила дверцята тумбочки. Дістала скляну банку, у якій тримала ліки. «Обережно, щоб не побити». Дістала декілька пластинок і видавила різнокольорові пігулки на долоню. «Я не зможу йому цього сказати». Поклала ліки до рота і запила мінералкою. У тому місті був секс і чекали дітей.

Чоловіча ліга або Так говорив він
Тодось влетів до кімнати і заходився збирати речі. Андрій лежав на ліжку і читав. Хлопці не бачилася вже кілька днів. Андрію хотілося поділитися своїми думками від прочитаного, але він мовчав. Тодось почав знімати зі стін картинки у пластмасових рамках. Він безтурботно щось наспівував. Андрій відклав книжку.
– Куди ти збираєшся? Що сталося?
– Таке щастя, друже, таке щастя.
Андрій підвівся і сів на ліжку. Тодось підскочив до нього, сів поруч і обійняв за плечі.
– Андрійчику, таке щастя. Моя дівчина чекає від мене дитину. А я повірив тій дуринді, що не можу мати дітей. Ото дурний!
– По-перше, я навіть не знаю, хто твоя дівчина. По-друге, ти впевнений, що дитина твоя?
Тодось схопився і забігав кімнатою. Він щось вигукував і розмахував руками. Андрій підійшов до нього і силоміць посадовив знову на ліжко.
– Заспокойся. То я так.
– Ти не розумієш, це моя дитина.
– Вибач, я завжди говорю дурниці.
– Ні, ти просто не віриш цьому світові. Але у ньому не все пропаще. От я, подивись, був таким нещасним, а зараз знову вірю в себе. Я – справжній чоловік, я матиму дитину.
– Хіба тільки це доводить справжній ти чоловік чи ні?
– Не хочу твоєї філософії. Я щасливий. Мені треба збирати речі.
– Переїздиш до неї?
– Так.
Тодось знову заходився біля речей.
– А я от Іздрика дочитав. Розповісти?
– Вибач, але не сьогодні. Не хочу ніяких історій, ніякої літератури. Навколо мене вирує справжнє життя. Я стану батьком! Відчуваю у собі таку силу, що гори б звернув. Як же вона помилялася зі своїми діагнозами!
Я – небезплідний, я – носій гарного сімені, я – бичок з отакагєнними яйцями, я – чоловік з великої літери, я можу все!
– Радий за тебе.
Тодось підійшов до Андрія. Взяв його за руку.
– Залишаєшся сам. Дай мені слово, що скоро й ти переїдеш до своєї дівчини з тієї ж причини. Ми дружитимемо сім’ями.
– Я навіть ще не познайомив вас.
– А я тебе. Але все ще буде. Я побіг.
Тодось схопив речі й вибіг. Андрій повернувся до книжки, але йому не читалося. «Щасливий. А що робити мені? Вона тікає від мене. Хіба я винний, що тоді не зміг стримати себе. Взяв силою? А хіба силою? Хіба й вона не хотіла цього? Якби не хотіла, вже заявила б у міліцію, а так мовчить. Люблю її. Треба випити чаю з ромашкою. Треба заспокоїтися. Нехай Тодось буде щасливий. А я чекатиму». Він зайшов до кухні і заварив чай. У двері хтось подзвонив. Андрій відчинив. На порозі стояла Наташа.
– Привіт. Що робиш?
– Чай збираюся пити.
– Запроси й мене.
– Заходь.
– Таку цікаву новину дізналася.
– Яку?
– У Тодося буде дитина.
– Я вже знаю. Тільки що був тут. Забрав речі і пішов до своєї дівчини. Будуть жити разом.
– А я знаю до кого він пішов.
– А я ні.
– Це не секрет. До Лідки. Пам’ятаєш, місяців два тому ми у неї були на вечірці. Ти тоді ще залишився прибирати столи, а ми пішли.
– Пам’ятаю.
– Андрій підвівся і пішов у коридор.
– Ти куди? А чай?
Андрій вийшов на вулицю. Він блукав вулицями міста, не помічаючи, що за ним ходить Наташа. Йому було байдуже. Йому вже було на все байдуже. Жодної думки у голові. Жодної.
– Андрію, куди ти біжиш? Що з тобою?
– Але він мовчав.
День добігав кінця. Стало темніти. Андрій зупинився біля будинку.
– З якого під’їзду вихід на дах?
– З цього. А навіщо тобі?
Він не відповів.
На даху пахло дротом і послідом голубів. Андрій став на краю даху. Наташа дивилася на нього і посміхалася.
– Що ти думаєш робити?
– Хіба не знаєш? Мені здається, що ти здогадуєшся.
– А може поговорим?
– Поговорим про що?
– Про все.
– Немає про що говорити. З тобою немає про що. Але комусь сказати треба. Знайди мені когось.
– Добре, але ти дочекайся.
Наташа побігла до виходу. Андрій подивився вниз і посміхнувся.
– Отаке життя. Чоловіча сила, племінний бичок, щасливий! А я хто? Я хто? Слабак. Моє сім’я отак просто взято і вкрадено, щоб хтось інший був щасливим. Ні, не вкрадено. Сам віддав. Віддав, ще й силував, щоб взяла. Отак! Тішся. Він – чоловік, у нього отакагенні яйця, а ти – ґвалтівник і донор. Так тобі й треба. Книжок він начитався. Генієм себе відчув і думав, що йому все можна. Ґвалтівник і донор!
Андрій ще раз поглянув униз. Сплюнув і закурив.
– Треба випити чаю з ромашкою. Пече у скронях. Де вона так довго? Я маю хоч комусь розповісти те, що прочитав. Треба було б Тодосю, але до того зараз пізно. Хай приведе чоловіка. Хай він тямить у літературі. Мені треба розказати прочитане. Так було завжди. У житті чоловіка має бути все впорядкованим.
Андрій перехилився і ще раз поглянув вниз.
– Темно, я вже нічого не побачу. Як швидко прийшла ніч! Тоді ніч також прийшла швидко. Я помітив, але й вона помітила. Для неї та ніч врізалась у пам’ять кожною секундою. А для мене? Хіба любив її? Ні, хотілося володарювати над її тілом тоді, хотілося того і пізніше. Ніхто не мав права на те, що належить мені. Але мав... Вона мала право на себе, тому все вирішила так. А Тодось? Дурень. Ха! Ліпше бути ґвалтівником і донором. Ліпше!
Андрій почув кроки за своєю спиною і озирнувся. Навпроти стояла Наташа і ще якась дівчина. «Таки дівчина, але нехай. Маю розповісти, щоб не порушувати традицію».
– Привіт. Мене звуть Андрій. Я радий, що Ви завітали до нас. Так самотньо балансувати одному.
Чоловіча ліга, або Так говорив він.

Жіноча ліга або кохання закінчується зранку
Зося втомлено поклала голову на плече Тодося. Він курив, випускаючи кільця диму у стелю. Простирадла перетворилися на ганчірки і пахли потом та жіночими виділеннями. Зося вдихала той запах й тулилася до Тодося ще ближче.
– Зосю, чому ти мовчиш?
– А мені з тобою й так добре. Навіщо про щось говорити?
– А й правда.
Тодось торкнувся її грудей і вона відгукнулася до нього всім тілом. Спочатку цілувала йому губи, потім кусала за груди. Він посміхався, мружачи очі. Від того вони ставали ще зеленішими, і їй це подобалося. Зося залізла на нього і вмостилася між його ногами. Відчувала, як він заходить у неї, заповнюючи кожний міліметр тіла. Розхитувалася на ньому у різні боки, а потім рухалася вниз і вгору. Уявляла себе на вершині гори, але не боялася впасти. Чоловіче єство тримало її, наповнюючи соком, що склеював тіла докупи. Крик вирвався з її грудей, він заполоним кімнату, зіллявся з глухим стогоном чоловіка, що був під нею. Зося лягла на нього всім тілом і закрила очі.
– Добре.
– Так, добре.
– Знаєш, чого я хочу зараз? Не вгадаєш.
– Чаю з ромашкою. Вгадав?
– Так. Але як?
– Ти п’єш його в трьох випадках.
– Яких?
– Коли втомлена, коли втрачаєш надію на щось, і після сексу.
– Який спостережливий.
– Мені все цікаво, що пов’язано з тобою.
– Чому?
– Бо я люблю тебе. Ходімо пити чай з ромашкою.
– Ходімо.
Зося набрала води в електричний чайник і нажала кнопку. Червона крапка стала яскравою.
– Зараз буде чай з ромашкою? Хочеш курити?
– Ні. Мені прийшла відповідь на аналізи, але я не наважуюся прочитати.
– Припини. Де повідомлення? Давай я прочитаю.
– Ні, роби чай. Я сам.
Тодось пішов у коридор, дістав повідомлення з сумки. Він повернувся і сів на стільця. Швидко розгорнув листок, почав читати. Обличчя його ставало все похмурішим.
– Що там пишуть?
Він мовчав.
– Що там пишуть? Не мовчи!
– Я не здатний мати дітей.
Він вимовив ці слова і поклав папір на стіл. Зося підійшла до нього і пригорнула до себе. Чайник свистів, але їм було байдуже до нього.
– Заспокойся. Це нічого не важить. Я люблю тебе. Навіщо мені ще хтось? Навіщо нам діти? Будемо жити одне для одного. Головне, що між нами любов.
– Це тобі так зараз здається, а потім... Ні, я не маю права на це. Тобі потрібен справжній чоловік, який дасть тобі дітей.
Тодось підвівся і пішов у кімнату. Зося побігла за ним. Слідкувала. Він одягнувся і побрів до дверей. Вона кинулася і стала між ним і дверима.
– Ти нікуди не підеш. Я люблю тебе, чуєш, люблю. Все байдуже, все!
Вона кинулася йому на груди, але Тодось відштовхнув її.
– Не тримай мене, так треба.
Тодось пішов. Зося довго дивилася на простір між собою і дверима. Їй хотілося кричати до того простору:
«Хіба ти не розумієш, що я люблю тебе. Мені байдуже до дітей. Ти – мій чоловік, ти – моя дитина, ти – мій світ, і того мені досить. Твоє сім’я в мені і я ношу його у собі, і я хочу носити його у собі довіку. Навіщо мені діти? Вони підуть і забудуть мене, а твоє сім’я завжди буде у мені, буде доскону. Як ти не розумієш цього?»
Зося кинулася до ліжка, що ще пахло сексом і його тілом. Вона цілувала простирадла і билася головою об залізне бильце.
«Як ти не розумієш цього?»
Але за хвилину Зося заспокоїлася. Вона підвелася і підійшла до бару. Відкоркувала пляшку вина, що привезла цього літа для Тодося з Алушти, і почала пити. Жадібно ковтала терпку рідину. Пляшка швидко спорожніла. Зося відкинула її від себе, наче гадину, що хотіла вкусити за руку, і подивилася у вікно. Сіріло. Ранок народжувався у небі рожевою зіркою, що з’являлася з-за фіолетових хмар.
«Як ти не розумієш цього?»
Зося п’яно гикнула і впала на підлогу. Сон заповз до її рота і заполонив тіло.
Жіноча ліга або кохання закінчується зранку.

Коли немає надії
Тодось стояв над тілом, коли її обмивали жінки і співали тужливих пісень. Він споглядав те тіло і воно здавалося йому прозорим. «Вона, певно, холодна. Я не зможу торкнутися її. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли її одягли у білу сукню і поклали на двері, накриті рядном. Хтось із жінок встромив між пальці свічку і запалив.
«Їй ніколи не пасувало біле. Вогонь гріє пальці і вона має стати теплішою. Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли прийшов священник, і жінки довго вмовляли його провести обряд. Вони сунули священникові гроші і той погодився. Справді, й самогубці мають право на вічність з Богом.
«Він чадить над нею теплом, але запах неприємний. Та нехай. Це зігріє її. Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли його заносили в автобус. Жінки сідали поруч і плакали, або шепотіли молитви.
Він також сів між ними.
«Скільки людей і ніхто не відкриє вікно. Скоро тут буде задуха. Нехай. Вона така холодна, а це зігріє її. Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли труну з нею поставили на землю серед могил. Жінки плакали, підходили до труни і цілували її в лоб, руки та ноги.
«Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Якась жінка підійшла до Тодося.
– Іди, сину, прощайся.
– Я пізніше. Ще трохи постою.
– Іди. Зараз труну забиватимуть.
– Вона підштовхнула Тодося вперед і він опинився перед її тілом.
«Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Якась сила потягнула його до неї. Він нахилився і відчув запах.
«Вона мертва, а мертве холодним не буває. Воно – ніяке».
Тодось полегшено зітхнув і поцілував тіло у голову, руки та ноги. Відійшов. Труну почали забивати. За декілька хвилин він почув, як грудки землі б’ються об дошки труни.
«Цікавий звук. Спробувати б собі».
Тодось взяв грудку і кинув на труну. Звук йому сподобався. Швидко утворилася могила. Жінки запрошували людей на поминки, але Тодось не пішов. Він вийшов з кладовища й зловив таксті. Йому хотілося додому й
чаю з ромашкою. Тодось назвав водієві адресу і зручно вмостився.
«Все скінчено. її більше немає. Але я живий. Я живий і можу мати дітей. Я живий. Інша жінка чекає від мене дитину. Нехай її більше немає, але надія є. Все має продовжуватися».
Мобільний озвався улюбленою джазовою композицією.
– Алло.
– Тодосе, це Наташа.
– Слухаю тебе. Але давай швидше, бо я втомлений і не хочу довго говорити.
– У моїх знайомих таке горе.
– Але яка мені справа до твоїх знайомих?
– У них єдина донька наклала на себе руки.
– А я до чого?
– Її звуть Зося Марченко.
Тодось дав відбій і поклав мобільного біля себе. Він зупинив таксиста і розрахувався з ним. Рухався вулицями міста, не помічаючи нічого навколо себе. У голові звучала пісенька «Допоки сонце сяє, поки вода тече. О-о-о-о! Надія є».
Він не помітив машини, що на всій швидкості летіла на нього. Він відчув лише легкий поштовх і побачив небо. Це заспокоїло. Тодось повільно заплющив очі. «Допоки сонце сяє, поки вода тече. О-о-о-о! Надія є».
Рух зупинився. Люди кричали одне на одного і на водія. Водій кричав на людей і матюкався до себе. Хтось благав викликати швидку, а хтось закривав долонею своїй дитині очі. Довгий чоловік волав про ДАІ й обіцяв виступити свідком, бо все бачив. Бабуся з будинку, що навпроти, побігла до своєї подруги, такої ж бабусі, щоб розказати, але потім повернулася додому, певно, забула куди і навіщо бігла. Але все скінчилося швидко. Працівники ДАЇ забрали машину і водія. Лікарі поклали тіло до швидкої і поїхали. Так буває. Коли немає надії.

Вона залишилася жити
«Ліда любить Тодося
Тодось любить Зосю
Зося любить Тодося
Андрій любить Ліду
А Наташу ніхто не любить. її не любить Ліда, її не любить Тодось, її не любить Зося, її не любить Андрій, її не любить навіть отой «хтось», якого вона не знає. Наташа ж любить усіх. Вона любить Ліду, вона любить Тодося, вона любить Зосю, вона любить Андрія, вона любить навіть отого «когось», якого не знає.
І це все НЕСПРАВЕДЛИВО.
Наташа має все змінити. Вона придумає гру, у якій буде все інакше. І тоді...
Ліда буде любить Тодося, але помре.
Тодось буде любить Зосю, але помре.
Зося буде любить Тодося, але помре.
Андрій буде любить Ліду, але помре.
А Наташу ніхто не буде любить, тому вона житиме.
І це все СПРАВЕДЛИВО».
Чайник закипів. Наташа дістала чашку і заварила чаю з ромашкою. Сіла на краєчку стільця. Одну чашку підсунула дівчині, яка сиділа за столом, іншу –взяла собі. Почала пити чай маленькими ковточками.
– Цікаво написано, Наташо. А чому випустила мене з цієї схеми?
– А з ким тоді чай з ромашкою пити?
У Наташиному погляді грали бісики. Здогад засвітився у сірих очах навпроти. Наташа посміхнулася.

   

Олена Юрчук. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #10. - 72 с. - С.24-39.

Олена Юрчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Олена Юрчук

***
Сніг восени особливо морозить губи
які давно ніхто не цілував
Вони лопають у кутиках
язиком злизуєш кров
Безвихідь
Але ти не з таких
У магазині купуєш гігієнічну помаду
бо знаєш
що восени завжди так
коли сніг
коли нікого ніде
лише гігієнічна помада

***
За три хвили до кінця світу
намалюю на твоєму тілі яблуко
Я не помилюсь
коли все розпочнеться спочатку

***
Візьми олівець і намалюй щось
У куточку залиш білого і забудь
Прийду я і домалюю там веселку
Нехай кольорове переможе

***
Чи існує ключ від усіх дверей?
Не знаю.
Чи існує ключ від усіх сердець?
Не знаю.
Чи існує ключ від твого серця?
Знаю — ні.
Бо на твоєму серці — стигма.
Дозволь мені витерти кров.

***
За цигарковим димом
згустками слів і думок
сховане життя
у якому вони ніколи не будуть разом.

***
Листок заплутався у павутині
Він був непотрібний ні дереву ні павукові
Дивився вниз сумними очима
Земля посміхалася до нього
Життя інколи закінчується

***
Пропонувати тобі яблуко небезпечно
Ти вже навчилася тлумачити знаки
що зявляються вночі на твоєму тілі

***
Він заглядає у шибку моєї душі
пише тонким пальцем на темному склі
Я вже воскрес. А ти?

Олена Юрчук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.31-32.

Олена Юрчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Олена Юрчук

***
Я бачив
як жовтими скельцями падало небо
та коли подивився вгору
зрозумів
що стою під деревом
осінь

***
Останнім часом
бачу світ
крізь веселку сліз Бога
дощить

***
Торканням теплих пальців
залишаю слід
у твоєму тілі
ранок

***
Сім днів
і три ночі
в долонях Бога
безсоння

***
Сніг
дитячим сміхом падав
до ніг безжурних
йшов вулицями
ніч

***
Жовтим листям
земля торкається свого тіла
щоб осягнути втрату цноти
зима

***
Прощання вальсує у скронях словами останніми
судини зав`язано в вузол надії згадати
тебе покидаю присутністю тіла без погляду
склероз

***
Дві постаті поруч її тіла
ще крок до відчаю примирення
вона обрала
самотність

***
У маленькому місті жила дівчинка
гралася у ляльки і гойдалася на гойдалці
одного дня випав сніг
старість

***
Я чекаю на погляд
я хапаю повітря ніздрями
я ковтаю спогади пігулками вночі
дозовано
ностальгія

***
Бог створив його з глини
Бог створив її з ребра
втомившись заплющив очі
так з`явилась
я

***
Одноманітністю вражень
на плечі лягала втома
нервовістю пальців
за два подихи від
мене рятувала
вона

***
Кожного дня віддавати себе світу
кожного дня шукати відповідь без запитання
кожного дня
життя

***
Брат нахромив брата на вила і поніс волу
той напився крові і подивився на світ очима
людини

***
Земля тікала від себе кров`ю своїх дітей
земля тікала від себе кістками своїх дітей
у дні Голокосту

***
У цьому світі
мої пальці знають
два пророцтва
Слова і Жіночого тіла

***
Хвилина на двох
перетворена на години тіла і поту
у змаганні духу
коханці

***
Він вийшов у поле і сіяв перлами у душі Спраглих
ті напилися вологи і плюнули в колодязь Обізнаних
свині

***
За мить до майбутнього
переступаєм межу між минулим і сучасним
Новий рік

***
Початок той самий кінець
любов та сама ненависть
порожнеча породжує втому
і так минає життя самотнє
колооббіг

***
Дзвінок розрізав тишу
на два часопростори
до неї і з нею
я балансую над ними

***
Я хочу бути жінкою
я хочу бути жінкою якій він не вірить
я хочу бути жінкою якій він не вірить стоячи по коліна у морі
думала русалка гріючи хвіст на березі

***
Нарешті дозволила собі
крізь сни слова погляди
нарешті дозволила собі
крізь цитати його і не його віршів
нарешті дозволила собі
ЛЮБИТИ
та він промовив
... Тебе забути хочу

***
За самотністю його віршів
не чекала пророцтв
за самотністю своїх думок
не чекала віщого слова
за самотністю...
не чекала...
де ти?

***
чорна гілочка бризнула соком
канали набухли і вистрелили зеленим
рожеве з`явилося несподівано тонко
температура впала
цвіли садки

***
У квартирі температура у мінус
Твоя дружина віталась привітно
Ти поїхав до Києва
У Житомирі буде дощ
Ти зателефонуєш колись увечері
Не скажеш ні слова про кохання
Потім ми залишимо за собою вічність
Повну мого мовчання і твоєї нерішучості
Але я чекаю на тебе

***
Скажи мені все сьогодні
Не чекай весняної повені
Не чекай літньої роси
Не чекай осіннього падолисту
Не чекай зимового снігу
Завтра я відлітаю у вирій

***
Цілую тебе
Рухаюсь каналами твого тіла
Чую твої слова
Відчуваю твоє дихання
Собака лиже мені ноги
Ранок

***
Маленький їжачок
у великому лісі
заплутався у гілках хмизу
лабіринт

***
Необмежений простір мене
накладається на твої ґрати
так назавжди
бо ти не любиш

***
Господь сказав
не буде раю для тих хто не любив
а Я кажу
пізнають рай і вони
якщо любили їх хоч раз

***
Одного ранку я прокинуся у божевільні
Погляну у вікно і посміхнусь
Нарешті я дома

***
Коли я була маленьким хлопчиком,
То відчувала, що світ — єдине ціле,
Але в тринадцять років у мене почалися критичні дні,
І я зрозумів — світ розірвано навпіл, як і моє тіло.
Так говорила Заратустра.

***
Від тієї ночі
Пісок крізь пальці
Перебираю почуття
Відсторонено фіксую самотність
Я тебе втратила

***
Намалюй мені лелеку.
Він полетить до тебе і принесе твою душу.
Я говоритиму з ним.
Знаю, що він мовчатиме,
бо то вигадана історія,
у якій ти живий, тату.
Але намалюй.

***
Я маю ваду — серцеву недостатність,
тому моє тіло не належить нікому і належить всім одночасно.
Я маю ваду — роздвоєння особистості,
тому моя душа належить всім і Богу, але не мені.
Чеснот не маю,
тому ніхто не візьме моє ім`я за прапор і не понесе вулицями міста.
Так говорила Юрчук.

Олена Юрчук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.3-8.

Олена Юрчук. Чоловік по той бік вулиці. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Олена ЮРЧУК

Чоловік по той бік вулиці

Це місто як велетенський лабіринт. Воно огортає тебе і примушує рухатися в ритмі пульсуючого танго. Жорстокий танець безвиході приголомшує масштабністю, доводить до божевілля. Але тут, серед маси собі подібних, це єдино можливий варіант вижити. 

Це місто огортає тебе, полишаючись у серці до скону. Розгалуження вулиць жорстоко ріже зіниці. Ти плачеш кривавими слізьми на площі Соборній, які за хвилю перетворюють у масляні бензинові калюжі від потасканого мерседеса. 

Це місто стало домівкою мінотавра, ім’я якому Самотність.

Кожного ранку та сама кава о шостій і сніданок. Не тому, що хочеться, а від того, що треба. Годинник сповіщає, що варто вставати, але ти вже випередила його. Звичка вставати зарано – ще один привід для суїциду ввечері. Одягаєшся просто і ніякого макіяжу. Фарбування чогось за умови чорнобілості світу даремне витрачання власного часу.

П’єш каву і дивишся на самотній двір. Твої вікна виходять туди, де ніколи не встає сонце, але завше повно нишпорок і бомжів. 

Цього року зима затримується. Природа перетворилася на згусток неймовірної суміші : води, листя, тепла. Але ти п’єш каву і помічаєш перший сніг. Білим загрозливим маршем він вбиває музику міста і воно змушене перелаштовуватися. Це бачиш досьорбуючи пійло, а ще його. Той чоловік стоїть поруч дерева. Він відсторонений від тебе і всього на світі. Очі заплющені. Тебе цікавить його постать, але лише на мить, наступної хвилини він відкриває очі, і банальна сірість погляду не зачіпає . Збираєшся йти.

Блукаєш містом. Пляшка пива липне до пальців невдало витеклою піною. Палиш довго і потужно. Так, що нікотин пробиває все твоє зморене від невчасних думок тіло. Перед очима миготять чиїсь ноги, вони рухаються ритмічно. Ти наче лежиш знизу і споглядаєш шлях кожного черевика. Тобі немає до того діла, лише тонка павутинка неспокою й божевільного прагнення побачити світ згори.

Пляшка порожніє. Повіки наливаються живим соком і очі твої стають особливо прозорими. Ти бачиш більше, аніж треба тобі самій.

Ранок перетікає у день. Час зустрічей і втоми. Банально обговорювати проблеми, на які вже давно начхати, слухати чиюсь прозу про те, що може зробити людина, коли нічого робити. Так до обіду.

Обід спростить усе. П’ятдесят оковитої і трішечки хліба. Розмови жвавішають. Вже менше передчуваєш свою банальність. Хтось висунув гарну ідею. І знову місто. Крокуєш.

За годину воно зникає. Йдеш вже полем поза яким не існує у світі нічого, окрім почуття роздратованості від випитої горілки. 

У пачці ще залишилися цигарки. Попереду години шляху.

У траві шмигонув заєць.  Він білий і велетенській. Його білість пророкує зиму, яка запізнюється. Слідкуєш за ним поглядом. Заєць зупиняється. Він дивиться на тебе розумними, надто людськими очима.

   Палиш. Вогко калатається серце. Заєць повільно перестрибує впадини, які ховаються за напівзотлілою травою.

Ближче до вечора зима огорнула все. Затуманіло. Заєць підморгнув тобі і подався до лісу, що насунув несподівано. Не маєш бажання наздоганяти його. Легеням забракувало міста. Не маєш рятунку від думок. 

І нарешті блимки машин. Ловиш хоч щось. Тобі затишно навіть у кабіні вантажівки. Водій везе калимний цемент. Він смалить анекдоти і попихкує цигаркою. Дешевий дим виїдає твою втому. 

Місто. Кінцева зупинка тролейбуса. Ще декілька кроків і забігайлівка. Згадуєш, що безумно хочеться їсти. Шмат ковбаси і хліба, кухоль пива приносять задоволення. Він сідає поруч. Йому також ні з ким випити. 

За годину вже заледве говориш. Кров занадто жарить твоє обличчя. Наче розпечена пательня – язик. Він ще щось хоче від тебе. Але не сьогодні.

Вибираєшся на повітря. Вже ніч. Неслухняні ноги несуть вперед. Можливо підеш цвинтарем і заснеш поблизу чийогось гробка, можливо впадеш просто тут. Але рухаєшся.

Місто вже не видається тобі божевільним. 

Будинок. Страшенно хочеться палити. Він так само стоїть поблизу дерева. Просиш закурити. У нього занадто білі руки. 

Приходьте завтра до мене.

Можу й сьогодні.

Ні. Завтра.

Відчиняєш двері. Падаєш на підлогу. Для тебе день таки скінчився.

* * *

Це місто інколи приносить радість. Тоді стає велетенською машиною щастя і дихається вільніше.

Це місто тягне на вулиці і кидається веселим асфальтом під ноги. Тобі морозно. Зневіра заповзає у вухо, і здається, що так не може бути. Цілу днину палиш і читаєш вірші. Прозоре вино верлібрів перетікає у твоє тіло, сповнюючи його чужими асоціаціями. Тобі зовсім не хочеться пити. 

Палиш і дивишся у вікно. Вітер розгойдує дахи почорнілих від вологості хрущівок. Бомжі порсаються у смітті, здобуваючи рештки свята, полишеного людьми, яким поталанило ховатися від холоду за товстими стінами будинків. На душі тихо. І раптом помічаєш його. Він так само тулиться до дерева по той бік вулиці. Так само закрив очі. Але сьогодні посміхається. Ти інтуїтивно відчуваєш, що він також знає – це місто інколи приносить радість. Так хочеться сказати йому хоч слово.

У капцях вибігаєш на вулицю. Стаєш перед ним розпатлана і дещо зніяковіла. 

Ви вчора запрошували мене до себе ?

Так.

На тебе проникливо дивиться сірість його очей.

Я не проти.

Добре.

Ти йдеш за ним і усвідомлюєш божевілля цієї ситуації. Ти йдеш і вже не можеш спинитися. В спину боляче б’є холодний вітер. Ноги у капцях перетворилися на сині згустки тіла. Не помічаєш нічого. Йдеш.

Ви піднімаєтесь на дах. Вітер все швидше грається твоїм волоссям.

Він дивиться просто тобі у вічі, і  ти розумієш, що від цього моменту життя піде інакше, все зміниться. Стає страшно. Дивно трусяться коліна. І раптом він розганяється, кидається до тебе і штовхає в груди. Падаєш.

Якого біса?

Чоловік сміється. Той сміх видається тобі надто божевільним, навіть для такої ситуації. Він зупиняється на півкроці і глибоко зітхнувши стрибає. Ти закриваєш очі. Летить надто довго. Нерви напружуються. Падіння тіла приносить полегшення. Сидиш і дивишся перед себе. Десь там вже кричать люди. Тобі байдуже.

Сніг лягає на посинілі ноги. Згадуються уривки віршів, і зовсім поруч із  вікна вилітає надокучлива французька пісенька про блакитного равлика.

Вечоріє. Тебе не помітив ніхто. Йдеш додому. Тихо рипить сніг під м’якою підошвою. Тобі байдуже до всього. У грудях рудою грудкою неспокій. Знаєш, що так буде завше, так і не інакше, це також знаєш.

Дома п’єш каву. Палиш. Спати не хочеться. Мінотавр Самотності лоскоче обморожені п’яти. І раптом здогад. Біжиш до вікна, але так не буває. Він більше не стоїть там. Дерево гойдає вітер, і від того передчуваєш особливу абсурдність того, що сталося.

Знову хочеться випити. 

У скроні гепають думки. Тебе не дивує меланхолійний настрій, лише хочеться довідатись навіщо вчинив він це із собою.

* * *

Це місто повне жахів і передчувань. Тут живуть люди, інерційно рухаються, інерційно створюють собі подібне покоління, інерційно вмирають. 

Ти випала з цієї інерційності. І не тому, що вчора те сталося, і не тому, що була особлива чи геніальна надмірно, ні. Лише з причини розуміння, що це місто повне жахів і передчувань.

Його історія виявилася банальною, як і все, що навколо. Жінка, розлучення і нестача тепла, діти, яким можна дзвонити лише раз на тиждень, друзі, які пили, а він не міг, слабка печінка. Жодної причини вмерти, адже життя як у всіх. Це нервувало. Жодної зачіпки, за умови навіяної таємничості. 

Кожного вечора стояла під деревом декілька хвилин і думала. Без цього не могла заснути.

Кинула пити, кинула палити. Тобі стало це не потрібним. Життя неначе згасало у тобі до одного вечора. Була біля дерева і підійшов він.

Я помітив вас. Що тут робите кожного вечора ?

Не знаю.

До вас тут стояв мізерненький чоловічок і дивно посміхався. Десь зник.

Хіба мізерненький?

Так. Сіра мишка. Ніякої індивідуальності.

Чому гадаєте так ?

Бо знаю. Він мій батько.

Асоціацій ніяких.

А у мене купа. Мій батько сірістю своєю схожий до брата-близнюка, художника-невдаху Волонда.

Твого брата?

І так, і ні. Між нами нічого спільного.

Батько.

І він, напевно, ні.

А що Волонд?

Фігня. Пише мурню, має кожну натурницю, але і це без натхнення.

Думаєш?

Бачив.

А ти?

Я – більше і вище.

Одне ім’я.

Більше.

Більше за кого?

За Волонда.

Тобі стає сумно. Волонда б побачити. Не варто. Пізнати себе через цього блазня. Не варто. Вірити комусь не варто. Собі гірко.

Ти вищий за Волонда.

Знаю.

Ні. У тебе комплекс співаючого кастрата. Секс через мелодію когось – дурня. Вибач.

Ні. Надто гостро.

Ні. Надто банально. Але не бери до серця. Таки щось буде.

Як розуміти тебе?

Стій тут біля дерева.

Тобі хочеться піти. Розмови більше не буде. Сказано й так забагато для розуміння чогось у кожному конкретному моменті буття.

Купуєш цигарки на розі. Крокує за тобою.

Палити будеш?

Ні.

Даремно. Мали б хоч щось спільне.

Що?

Рак легенів.

Дома читаєш чиюсь прозу. Ненавчена до цього. Той хлопець сидить на канапі і мовчить.

Про що думаєш?

Нічого.

Нічого що?

Нічого, крім сидіння.

Прикро. Може підеш?

Піду.

Ти зачиняєш за ним двері. Тобі лячно лишитися самій, але з ним ще страшніше. Він не палить. Він не п’є. Він не знає Волонда заблизько. Він не твій.

Місто грає з тобою в шахи. Надто досконало розставляє фігури, щоб виграти. У цьому місті все втрачає сенс. Час давить на тебе годинниковими стрілками. І хочеться кохання без щирості, а, отже, просто сексу. З острахом дивишся у вікно. Він стоїть біля дерева. Брат-близнюк. Можливо, Волонд. Відчиняєш вікно.

Ходи до мене.

Реагує. Йде.

Ви кохаєтесь. І той секс схожий на ... лайно! Той секс нічого не вартий порівняно зі справжнім чоловіком за вікном. В екстазі галюциногенний штрих.

Підлога нависла над тобою. Запах чужих кроків. Бажання виповнюються по велінню Джина, який висить над тобою у вигляді чоловічого фалоса, прикро, хіба фалос може бути жіночим? Ти злизуєш краплини соку, у роті присмак пилу і крові критичних днів. Тут запах самотності і мінотавра, якого породило місто. Надіти окуляри. Сховатися від підлоги, щоб не бачити совокуплення вогню і сліз, якими зустрічаєш оргазм.

Ти вже знаєш шаленість на дотик. Пізнай на смак. І знову він над тобою.

Ранок народжується поруч.

Іди.

Я маю піти?

Волонде, маргінальність не приваблює мене.

Кохання?

Маю ще ліпшого мастурбатора.

Хто він?

Йди. Ти ілюзія. Твій брат реальніший.

Він йде. Встаєш раніше годинника. Знову кава. Чоловік за вікном? Помер. Нарешті усвідомлюєш це.

* * *

Це місто вміє вмирати. За вікном війна. Чорне і червоне – це світає.

Ти йдеш поруч хлопців з плакатами. Епігонство будь-яких революцій не лякає. Так нам простіше. Але все занадто тонко. Що хочемо перемогти? Систему. Створили самі. Боротьба за слово. Воно не вартує. Українство – попса для тих, кому за шістдесят. Ми прагнемо України. Прагнемо на шпальтах бульварних газет, прагнемо на повних спермою ліжках, прагнемо просто на купі гівна, полишеного іншими салоїдами... прагнемо.

Ти знаєш, що у кожному будинку є один Віл-інфікований. Захистимо світ плакатами, зробленими з презервативів. І трахаймося, і вбиваймо один одного без СНІДу.

Гепає в скроні. До біса плакати.

Я б отим москалям!

А я люблю.

За віщо?

За тіло! Все. Все. Все.

І знову бажання напитися. Надію врятує оковита.

Пашковський так не вважає.

До біса Пашковського. Хай живе Борхес!

Може...

Не може! Здох.

Це місто повне вражень. Ти мізерна серед його “я”.

Купуєш пляшку. Солодко від холодної горілки і несповнених бажань. Дівчинку поруч турбує проблема євреїв.

Має бути чистота нації. Так сказав Ніцше.

Не турбуй покійника.

Чим?

Дурницями.

Гірко. Крокуєш поруч дебілів. Здебільнізована реальність.

Почни жити.

Й так забагато життя, а, отже, нічого.

Це місто повне ілюзій. Повне сили. Повне стогонів зґвалтованих дітей. Вони тягнуть до тебе свої руки. А ти їм – презервативи в долоні. Вип’єм за безпечний секс.

Тобі так хочеться повернутися додому. Подивитися за вікно, а там він стоїть і так само відсторонений від світу. Так само нічого не знаєш про його дітей, і так само просто випереджуєш годинник зранку. Бажання простоти.

Це місто не врятує тебе.

Це місто – хаос мрій. Кожен про своє. Ті мрії на присмак сірі. Вони виповнюються смертю. Їх не існує в тобі. Але у цьому ти не особлива. Бракує сюжетності. Подієвість гальмована твоїми мріями, які на дотик рожеві. Хто зрозуміє? Існує прагнення весни. Ти так хотіла сама.

* * *

Це місто бере тебе у зашморг власного тіла, щоб ніколи не відпускати. Ти відчуваєш його пута, борсаєшся, щоб розірвати липку павутину, але все марно. Чорний павук відчаю вже відчув свою жертву і рухається, невмолимо швидкий темп вражає. Це місто захопить тебе зненацька гостротою шостого кутка, коли не буде надії на рятунок від монолітності новобудів. Тепліше стає лише від приватних будиночків, які ще не зруйнувала цивілізація. В одному з них знаходиш прихисток і забиваєшся у мушлю прочитаної в дитинстві казочки. Тобі щось мариться чи  сниться, все стає неясним у цьому закапелку чужого раю. 

Десь пахне холодними яблуками і тістом. Той дух лоскоче нерви і вже передчуваєш вологість, від якої свербітиме в носі.

Але приходить ніч і маєш піти. Гостинність виміряно твоїм відчуттям такту. Господар випроводжає тебе до воріт. Він тримає на плечі рудого кота.

Запам’ятай, справжній чоловік має робити три речі – пити, палити після доброї вечері і любити котів.

Певно, я справжній чоловік.

Господар сміється. 

Ти йдеш і за тобою зникає тінь. Ніч їсть тебе. Спокій крадеться тихцем позаду. Ти дозволяєш йому оселитися у твоїм серці. Цей вечір приносить насолоду від життя. 

Крик чується заблизько. Крик руйнує насолоду споглядання і твою нервову систему. Думки вихором злітають. Але... не треба. Єдиний гарний вечір для тебе вартий чийогось життя. Примушуєш себе заспокоїтись.

Це місто повне крику. Він ховається там, де не існує світла. Крик примушує нас рухатися, крик провокує нашу жорстокість, крик, наче вада налагодженого організму, вада, до якої звикаєш хвилинно. Це місто повно слини, що вилітає з вуст ,змішується із слізьми чи кривавими плямами. Як кому поталанить.

Але так не може тривати. Кидаєшся на той крик. Летиш і падаєш, падаєш і летиш. 

Її били троє. Били так, як тільки можна бити беззахисного або того, хто дозволяє вдарити себе. Заворожено дивилася на те місиво чоловічих ніг і жіночого тіла. Але...кинулася....штовхала,кусала,слинила,гепала,матюкалася,зойкала... програла. Далі били тебе.

Коли-небудь що-небудь набридає. Вони пішли. Вона втікла раніше, вона втікла тоді, коли ти стала переключенням для чоловічої енергії. Підвестися було несила. Отак лежала і споглядала зоряне небо... гарне халєра.

Треба було йти. І підвелася. Пішла.

Під деревом стояв чоловік.

Під деревом стояв чоловік.

Під деревом стояв чоловік.

А ти повзеш додому. А ти не маєш сили ні плакати, ні кричати. Він робить порух на зустріч.

Ні. Я не вірю в привидів.

Вдома впала на канапу. Закрила очі. Тобі байдуже до всього, лише заснути.

Під деревом стояв чоловік.

* * *

Це місто вміє розставляти пастки. Це місто кладе принаду і хапає тебе за горло. Це місто стає кліткою для думок, тіло залишається поза рахунком.

Тебе випробовують на стійкість і ти не програєш, але сьогодні страшенно болить голова. Анальгін розтікається кровотоком, перетворюючись у найліпший наркотичний засіб. 

Сьогодні твій перший робочий день. Клієнтів катма, і це приносить деяку врівноваженість думок. Відсутність поспіху, так треба зіпсованим нервам.

Прочиняє двері вона. Наче столітня фурія, вносить пахощі віку і мудрості, який переплітається з маразматичним відчуттям світу, коли склероз -  найперша ознака причетності до вічності. Вона сідає поруч і дивиться на тебе вицвілими очима, заворожує старечою втомою. 

Я хочу зробити заповіт.

Ваша розмова повільно спрощується, ви переміщуєте балачку з важливого на цікаве, і ти замовкаєш.

Я помітила дивну особливість, якщо стара людина покидає звичне місце життя, і навіть якщо перебирається в кращі умови, вона швидше вмирає. Їй не вистачає чогось. Можливо це стрес, можливо, просто сам факт зміни. Ви уявіть, адже зміна може бути вбивчою. Ми живемо в цікаві часи. Ми живемо в період, коли пам’ять відсутня. Я пам’ятаю кожну подію свого дитинства, подію значиму і незначиму, але запитайте мене, що сталося зі мною тиждень тому, де була , не згадаю. Це місто, і ми  втрачаємо своє обличчя. Можливо, я надто стара, а можливо, надто молода, щоб зрозуміти цей світ.

Вона замовкає. Тобі прикро, адже ти молодша, а передчуття ті самі. 

Дякую вам.

Йде. І раптом знову повертається до тебе.

Молодість горить вогнем. Вона не знає терпимості. Уявіть, якщо я б говорила з вами інакше, чи не виставили ви б мене за двері ?

Вона йде не заплативши за послугу і ти не спиняєш її. Це криза для твоєї кишені, криза для твоє роботи, але вона варта цієї розмови. Ти знаєш, що гроші настільки ж потрібні, як і вся ця буденщина, в якій так ілюзорно передчувається божевілля.

Це місто травмує свідомість позаплановістю вражень. Воно стає відповіддю на повні жаху запити твого мозку. Ти передчуваєш власну смертність  у цьому місті, де чума була б найлегшим вирішенням проблеми втоми.

Йдеш додому. Рвучко палиш і рахуєш будинки. Вони одноманітні, але інтуїтивно вгадуєш той, в якому стане затишно. Дзвінок у двері.

Волонде, я не буду зайвою?

П’єш третю каву зі смаком оцту. П’єш ще вино і засинаєш. У напівсні знаєш, що Волонд ходитиме тихо і мовчатиме.

Волонде, зачини вікно. Дай спокій батькові. Не дратуйся. Спи.

* * *

Це місто приносить натхнення, яке вібрує у кожній шпарині твого єства, перетворюється на списані аркуші.

Натхнення до письма приходить ночами, коли очі закриті, а думки дня витіснені підсвідомим. Ти сидиш у велетенському потязі і розглядаєш людей, які навколо тебе. Але особливо турбує шафа. Вона має лаковані очі, якими зорить світ. Ця шафа від кожної твоєї фантазії більшає і насувається. Парадоксально, але вона краща, аніж вищий фалос Юнга чи глобальний психоз Заратустри, краща тим, що належить тобі, твоєму кошмарові, вимір якому безкінечність сну у житті дівчинки, яка не напише жодного слова зранку.

Читання чужих віршів – то блефування перед власною бездарністю, яку виправдано прозою – чтивом не для всіх. Твоя елітарність безсонна, а, отже, безнатхненна. Натхнення до письма приходить у сні.

Сновидіння бувають різними, але всі зводяться до одного – ти відкриваєш своє справжнє “я”. І знову потяг. Заплативши перевізнику монетку, потрапляєш у темну кімнату. Відсутність шафи не дивує. Натомість дитячі іграшки. 

Але про це давно забуто.

Так хочеться, що з’явилася шафа і насунулася на тебе. Розтрощила іграшки.

І раптом небо. Хтось почепив тобі білі крила. Пір’я лоскоче тіло, літати приємно. Під ногами земля виблискує блакитним оком. Але в голові страшний здогад – люди не літають. Зникає все. Падаєш. Так приходить натхнення.

Спати інколи страшно. Закриваєш очі і зникаєш у підсвідомому. Воно чорним  їсть твою раціональність, навіює абсурдні думки, які за умови панування “не-розуму” видаються можливими. Алогізм стає твоїм “я”. Спливають образи. Хаотично тікаєш від одкровення. Отримуєш досвід і більше ніяких думок.

Страшніше за безсоння може бути тільки смерть.

Не спиться. Не спиться? Не спиться!

Розради не буде. Рядків не буде. Ти згинеш.

Чорний крук клює твої очі. Викльовує бісер чужих цитат, реплік, діалогів.

Смієшся. Смієшся.

Під ранок особливо пишеться, коли писати нічого.

Снилося тобі небо. Було воно прозоре і глибоке. Купалося у хмарах.

Посередині стояв трон. На ньому сидів Блазень. Він жував жуйку. Посміхався.

Так хотілося вкусити його за носа. І вкусила.

Біль. Відчай.

Падала довго.

Зелена трава. Жовта трава. Сіра трава. Чорна земля. Чорна кімната.

Кріселко для інвалідів. На ньому цар. Годує хробачків мертвим тілом.

Так хочеться проснутися. Так хочеться, але не можна.

Без цих жахів не буде тебе.

Сон стає твоїм володарем. Він провокує думки, від яких свідомості моторошно. Мазохістське шаленство самоаналізу триває.

Лежиш на траві. Пилок квітів золотить твої вії, від чого очам тепло.

І раптом відчуваєш ногами холод. Підводишся. Навколо сніг. Він повзе до тебе.

Синіють руки – відсутність тепла. Синіють думки – відсутність тебе.

Перетворюєшся на скляне опудало. Сніг перемагає кров. Все біле.

Таким інколи стає папір, коли довго не пишеться.

Сон. Повторюваність кадрів, де жінка будує башту. Камінь до каменя – грандіозне утворення людської Аніми.

Впізнаєш її обличчя. Вона стара. Її шкіра схожа на рожеве спечене яблуко. Від неї починається все.

Заходиш до башти. Кімната нанизана на кімнату. Скрізь панує готика.

Кожні двері ведуть тебе до підвалу. Імла. Занурюєшся у неї і розчиняєшся. Зникаєш у власному єстві. Повернення неможливе. Десь тебе чекає  дракон. Ви з ним давно знайомі. Ви – це дійсність тексту, який з’явиться завтра.

Коли темно, то можна бути собою. Зачинити двері і зняти маску, оголити Блазня, очі якого чорні від сміху. Сміятися до тремтіння в горлі – право того, хто завжди схований в себе.

Крізь сон проходить натхнення. Сідає на ліжко. Хоче тебе. Кожну клітинку. Воно – майстер канібалізму. Ти – потенційна жертва. 

Коли темно, то можна писати все. Але душі не треба нічого. Так знаєш ти.

* * *

Це місто дарує зустрічі. 

Пила каву зранку. За вікном стояв він. Це вже не дивувало. Махнув тобі рукою.

Біжиш рвучко. Він попереду і наче прозорий. Розповідає, що інколи спалював найдорожче в лісі. Ти знаєш, куди він веде тебе. 

Це місто інколи перетворюється у ліс.

Якісь дівчата і вогнище. Вони не помічають тебе. Чоловік подарував тобі тінь. Він зникає. А ти залишаєшся тут, щоб почути.

Вогко.

Зараз буде тепліше.

Що спалимо спочатку?

Ось це.

Але ж це твої нові твори.

То й добре. Подаруємо їм вічність.

А далі що?

Те, що любимо найбільше.

Я – Біблію.

Я – не знаю.

Я – Андруховича. Палимо.

Ні. Біблію – гріх.

Невже ти думаєш, що спаливши ці священні тексти, то спалиш Бога. Ні. Він більший. Він глибший за ці слова на папері.

Не можу.

Так. Ти не можеш, їй нічого. Палитиму Андруховича.

Не роби цього.

Не лякайся. Він – вічність.

Напечемо картоплі.

А тобі почитаємо Біблію.

Почитаємо. Картопля буде смачною.

Божі слова присолять тіло Андруховича.

Тобі стає порожньо від їх розмови і відкриваєш очі. Стоїш у капцях під деревом. Знову сині пальці.

Це місто завжди твоє. Створене твоїми думками. Викохане твоїм тілом. Ти володарка ключів. Це місто нездоланне тобою, але скорене словом чоловіка по той бік вулиці, якого таки ти також придумала сама, випереджуючи годинник.

* * * 

До біса це місто. Твій чоловік, твій вигаданий Блазень поблизу дерева заблизько. Ви кохаєтеся. Не вірите в безтілесність привида, і до біса кров на скроні. Любитися гарно. Ти відкрила це для себе. Секс без обмежень.

Цілуєш вуста – холодні. Торкаєшся тіла – холодне, але ти тепла. Ви наче у холодильнику. Тебе зашкалило на нулі і несе вперед. Оргазм вихолов. Ти кричиш і вуста синіють від холодного трунку. Тебе вилюбив мрець. Що може бути досконалішим ? Завтра не буде дерева, не встанеш раніше годинника.

Волонд стукатиме в двері. Волонд стукатиме у вікна. Волонд битиме шибки. Нічого. Твій привид сам стане шибкою. Цілуватимеш прозорість. Цілуватимеш розводи дощу. Крапля до краплі, холод до холоду – збиратимеш свого коханця.

Збочення в крові. Збочення в житті. Збочення і реальність зливаються.

На ранок він піде. Ти палитимеш. Ковтатимеш пігулки. Вип’єш каву. Знову палитимеш.

Чоловік вже не контрольований. Він живе окремо від тебе.

Так починається божевілля.

Це місто спровокувало його і пішло. Залишилися тільки стіни. Вони білі, м’які і прозорі. Цілуєш їх. Цілуєш його і відпускаєш.

Ранок. Танцюєш у кімнаті. Танцюєш повна застиглої сперми і пігулків. Волонд відчиняє двері.

Де він?

Хто?

Він.

Не треба ревнощів. Я чекаю дитину.

Не вір. То не батько. То брат-близнюк.

До біса. Я відчувала.

Тебе одурено.

Байдуже, чекаю дитину.

Волонд плаче.

Вип’ємо, Волонде, вип’ємо і пробачимо один одному.

Ти маєш поїхати.

Чому?

Він прийде знову.

Дух дише, де хоче.

Але ти чомусь погоджуєшся. Їдеш. 

Це місто втрачає тебе.

* * *

Віртуальна дитина від віртуального чоловіка. Не хочеш чекати її. Не хочеш і не будеш. Дзвонити туди, де немає виклику. Тобі у скроні автовідповідач. Декілька слів нічого не варті, але скажеш.

Поруч мене Мінотавр. Прощення всіх гріхів. Прощення всього. Чому ти не телефонуєш? Можливо, тебе вбиває реальність. Не варто перейматися. Оголошено тест на кращу подругу. Ти потрібна мені. Чекаю листів, як побачень. Один дзвінок не знищить твоєї особистості. Як вберегтися від відчаю?

Кладеш трубку. Навіщо це тобі. Простуєш до комп’ютера. Бедрик. Крапка. Ру. Відгукніться. Шукаєш хоч когось. Відгукніться. Самотність виїсть тебе. Нікого не буде вдома. Навіть тіні.

Випити. Шкодить твоєму станові. Чоловік за вікном на тому боці вулиці не вражає. Взяла від нього все.

Монотонність.

Це місто схоже на твоє. По горбах вулиці. По горбах будинки. По горбах хрести. Втрата лінії руху.

Не говорити нікому ні слова. Поцілувати когось у лоба на прощання і піти. Але двері замкнено.

Каматозишся у своєму вимірі. 

Це місто провокує жорстокість.

Бити себе. Бити себе до крові і не мати рятунку. Втрачати силу змінити хоч щось. Знову їхати.

* * *

Прощавай це місто.

Автобус рухається гармонійно. Повз будинки, міста, кордони. Твоя безмежність вимірюється шляхом. Відчуття рівні нулю.

Їжа, зустрічі, фізичні потреби. Інше життя і в цьому свято.

Натовп людей. Споглядають дійство. Ти поза контактів, лише враження.

Вибрати друзям подарунки. Друзям, яким давно начхати на ... але купуєш.

Мені веселого равлика.

Повна торба. Ти схожа на діда Мороза, в якого давно ніхто не вірить. Вулиця. Натовп. Радіють музиці і танцю. 

Скрізь не твоє місто. Воно зникло. Зливаєшся з натовпом.

Вип’ємо?

Вип’ємо.

Покуримо?

Покуримо.

Йти. Йти. Йти. Порожні долоні.

Ходімо до одного хлопця.

Хто він?

Павук.

Ми йдемо. Там затишно. Купа компів, завислих систем.

Будеш шмаль?

А щось дорожче?

І курите дорожче.

Врубай комп’ютер. Інтернет.

Пошта?

Пошта, але без спілкування.

П’єте пиво.

Давай створимо твій міф.

Ні. Не хочу досліджувати когось і себе. Це в минулому.

Але спробуй.

Входиш в систему. Там лист. Чоловік по той бік вулиці шукає тебе.

Що хочеш?

Де наша дитина?

У мені.

Коли народиш?

Навіщо тобі?

Бажаю продовження.

Маєш дітей.

Хочу твого продовження.

Даремно.

Крапка.

Хлопець Павук мовчить. 

Більше ніяких з’єднань.

Нап’ємося?

Ні.

Ходімо у місто.

Я полишила його.

Ходімо у моє місто.

Ходімо.

Павук йде з тобою Поруч хаос. Алкогольний синдром.

Ще випити?

Ні.

У твоїй голові забагато думок.

А якщо без цього?

Можна. Перевіряла.

Зустрічаєш хлопця. Він дитина.

Скільки тобі?

Двадцять вісім.

Добре.

Йому й справді стільки. Вік виправдано зростом у метр шістдесят і обличчям янгола.

Як так сталося?

Захотів.

Тут бажання справджуються.

Ви крокуєте містом разом.

Я вагітна!

Добре.

Не знаю.

Хочеш цього позбутися.

Не знаю.

Це добре.

І говориш сама до себе.

Де той найкращий чоловік, який візьме мене. Де той найкращий чоловік, який скаже правдиве слово і зрозуміє світ. Де той найкращий чоловік, який вгадає мої почуття. Де той найкращий чоловік, який зможе хоч щось...

Я поруч.

Чоловік по той бік вулиці простує поблизу тебе.

Що хочеш?

Ходімо на дах.

Стрибатимеш?

Ні.

Але він знову стрибне. Вирахуєш годину і подивишся вниз. Там лежатиме він. Плід  у тобі помре. Нікого не народиш. Так і носитимеш під серцем пустку.

Вперед.

Стрибає. Летить. На асфальті калюжа. То все для тебе.

Пологи.

Дихай і не вищи.

Акушерка зла і неголена. Крику твого не досить для народження нового життя.

Дихай.

Вродила. Вродила. Вродила.

Плавиться мізок.

Хто в мене?

Ніхто. Помер.

Добре.

Тобі виписують свідоцтво. Можеш показувати усім. Отримала право називатися ніжно. 

Тіло без плоду. Плід без тебе. Згусток самотності. Юшиш кров’ю.

Шити.

Не треба. Нехай тече. Зробіть мені операцію.

Яку?

Виріжте божевілля. Хочу дірку у черепі. 

Хто зможе?

Ви.

Тобі роблять дірку. Африканський вчений позбуває тебе одержимості .

Дитя вмерло.

Приходить чоловік.

Це все?

Так.

Прокидаєшся вдома. П’єш каву. За вікном нікого. Нарешті він пішов. Нарешті ніякого фантазування.

Це ілюзія.

* * *

І знову це місто.

Воно не має тепла. У ньому щось вмерло. Щось покинуло тебе. Щось пішло назавжди. Щось здичавіло. Втратило автентичність.

Тікати.

Острови. Вони солоні, як твоя печаль. Купуєш квиток. Летиш. Хай буде так. Стюардеса говорить голосом чоловіка.

Будь поруч.Досить.

Бажання покінчити з цим. Венами пульсують думки.  Спинитися і забутися. Віддатися океанові. Солоне. Яскраве. Шосте море сновидінь.

Комусь у тому океані обмити ноги. Зловити рибу і смакувати. Солодкий трунок живого. Вийти в море. Зустріти Старця. Він тягне свою велику рибу. Він тягне кістяка. Поцілувати його ноги. Поцілувати і програти двобій з собою. На ранок скласти його сіті. Нагодувати з долоні чайку. Проколоти ще раз вухо, яке зліва. Зготувати каву. Обмити солоні долоні. Виграти в покер акулине око, загадати бажання.

Це все про тебе. Це все про твоє сьогодні.

На ранок заснеш поруч старого рибалки. Про вас напише хтось повість і назве “ Старий і ти”. Потім наймеш авто. 

Ти їдеш довго. Везеш чоловіка, але іншого. Вб’єш його. Кинеш авто. Програєш себе в карти. Не віддасися. Підеш.

Розбавляєш вино мінералкою. П’єш і не відчуваєш смак. Наче нічого й не було.

* * *

І знову це місто.

Це місто...вгадай сама.

А ти вже випилася. Хочеш спати. Слухаєш мелодію. Житомирська хвиля. Музичні вітання. Знайомі мелодії. Знайти щось серед них. Замовити пісню. Земфіра. І ніяких привітань. 

Читаєш “Ніц”. Твій переклад...з якої? У них інтернаціональність тексту.

Пишеш сама. Але без пляшки не буває. Рідкі тексти.

Господи, що з тобою. 

* * *

Писати про тебе легко. Але скрізь - я. Чоловік по той бік вулиці – я. І твої глюки – я. І перемоги – я. І текст – я. І місто – я. Досить . 

Олена Юрчук. Чоловік по той бік вулиці. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.6-24.