Ігор ТОДОРЕНКО
1985 р. народження, м.Баранівка, учень11 класу Баранівської ЗОШ N”1. Дійсний член Малої Академії Наук України. Протягом 4-ох років був призером та переможцем конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Житомирського територіального відділення МАН України у секції “Літературна творчість”. Учасник ІІІ етапу конкурсу учнівської творчості “Єднаймося ж, брати мої” (2002р.), переможець Всеукраїнського конкурсу “Вірю в майбутнє твоє, Україно” у жанрі прози(2002р.).
Характерник
Скрипіли незмащені колеса возів, ревіли воли, глухо дзвеніли похідні казани запорожців, а пил стояв стовпом над звивистою польовою дорогою, по якій, розтягнувшись довжелезною гадюкою, рухалося реєстрове козацтво – військо хороброго повстанця Северина Наливайка. А над полем, високо угорі линула пісня: то кобзарі, перебираючи умілими пальцями сріблясті струни своїх інструментів, твердим міцним голосом прославляли подвиги свого отамана.
Та на одному і возів не чулося хвалебної пісні й веселих вигуків, там Наливайко слухав розповідь молодого парубка з закривавленою пов’язкою на голові про ляські безчинства. Поруч нього сидів чоловік у священицькому вбранні й з балахоном на голові, що повністю закривав обличчя. І чим далі оповідав хлопець, тим похмурішим ставав Северин, тим більшою злобою та ненавистю до ворогів наповнювалися отаманові карі очі, а парубок усе говорив і говорив, і, здавалося, що цей потік страхіть безперестанно міг литися із його вуст:
– А на Водохреща, коли ми всі зібралися у церкві, до Божого храму увірвалася озвіріла ватага п’яних ляхів. Погрожуючи зброєю та стріляючи по святих іконах, вони вигнали усіх селян на вулицю і зачинили за ними церковну браму. Я ж бо заховався за однією з лав і усе бачив. Спочатку гайдуки наказували отцю Петру та титарю перейти до унії, коли ті відмовилися, почали шмагати їх нагаями, а потім зробили це... – тут хлопець не витримав і заплакав. Гарячі сльози скочувалися по його щоках, перемішувалися з дорожнім пилом, що осів на обличчі юнака, і великими сірими краплинами падали на руки чоловіка у священицькому вбранні. Від гарячого дотику він стрепенувся, заворушився і скинув балахон з голови. І тут навіть звиклий до жахів війни, загартований у боях і страшно жорстокий до ворогів Наливайко здригнувся з жаху – у отця Петра (а це був саме він) замість очей чорніли дві потворні впадини, обпалені по краях, вуха були відрубані, а на чолі вічним шрамом впеклося клеймо “Пся крев”. Все ще не вгамувавши сліз та раз по раз схлипуючи, хлопець продовжував:
– Це ж саме вони скоїли… скоїли і з титарем Лаврентієм, а... а коли він сказав їм, що... Бог їм простіть, то вони розіп’яли... його на хресті... вниз головою... – мовивши це, парубок заридав із новою силою.
– Титар Лаврентій – батько хлопчака, – промовив хтось із козаків, що вже знав про цю траґедію. Коли нелюди вбивали останнього цвяха у груди титаря, парубок не витримав і вискочив із-за лави, а один гайдук рубанув його шаблею по голові. Після цього ляхи вийшли із церкви і підпалили її. Добре, що люди виламали браму й врятували хлопця і священика... – скінчив оповідь той самий січовик.
Якийсь час на возі панувала мертва тиша, і лише часте дихання козаків чулося серед ночі, та ось Наливайко, піднявшись на повен зріст і поклавши свою правицю на серце, промовив, дивлячись прямісінько у повні сліз очі парубка:
– Клянуся тобі, Павле, клянуся вам, вірне товариство, клянуся тобі, Вкраїно-ненько, що до останньої краплі крові моєї буду боротися за те, щоб більше не проливалися дитячі сльози, щоб мій край не топтали своїми кіньми прокляті вороги, щоб моя Вітчизна була вільною та багатою як на лівому, так і на правому березі Дніпра-Славути, щоб на нашій землі не було більше ні вдів, ні сиріт, які залишаються після спустошливих набігів орд татарських та жорстокої сваволі ляських песиголовців. До останнього дня мого, до останнього подиху не складу зброї і не припиню священної війни, яку оголошую усім панам, князям, ксьондзам, гайдукам, українським зрадникам, що підло перейшли до унії, затоптавши важкими чобітьми у багно віру православну, і тобі, облудливий королю. Від цього моменту нам двом немає місця на землі: або ти, або я! Присягаю усім дорогим для мене, усіма, кого знаю та кого люблю, що докладу титанічних зусиль, аби лишень спровадити тебе, Жиґмонте, у самісіньке пекло. І нехай плюгавий татарин наплює мені прямо в душу, якщо я не зроблю всього можливого для здійснення своєї мети.
Мовивши це, Наливайко перехрестився, ще якийсь час постояв мовчки, а потім сплигнув із воза і пішов у ніч. Невдовзі темінь з’їла його кремезну постать, та жоден козак не рушив за ним; усі розуміли – отаману хотілося побути на самоті.
* * *
Степан Ратушняк, що давно вже прокинувся од сну, сидів біля багаття і час від часу підкидав до нього хмизу. “Цікаво, – міркував хлопець, – виявляється, білоруси багато у чому подібні до нас – українців: і мова схожа, і звичаї, і віра православна, і так само не хочуть скорятися ляхам.” Парубок хотів був поділитися дивними відкриттями з вірним побратимом Гнатом Макітрою, що куняв поруч, та той лишень буркнув: “Іди к дідьку разом зі своїми білорусами!” – і, загорнувшись з головою у ковдру, перевернувся на інший бік та й заснув.
Однак Степанові помисли все ще не покидали його голови. Він думав про цей чужий край, куди закинула його козацька доля. Для хлопця-степовика, на перший погляд, все тут було незвичним. Хоча, як зауважив Степан, підвищені опілля не так вже й відрізнялися від рідної місцини, не те що ліси, з їх численними болотами, дзеркалами озер, стрічками річок і струмків, облямованих густими очеретами, з тихими плесами, прикрашеними водяними ліліями. Стрункі сосни рвуться до неба, а поряд з ними стоять огрядні крислаті дуби. Зарості ліщини. Вільхи звісили сережки над прозорим струмком... Хлопець звівся на ноги і попростував узліссям.
Десь далеко на сході з’явилася блідо-рожева заграва. Пройшов якийсь час, і сонце, виринувши з-за обрію, своїм першим сліпучим променем прокололо легкий серпанок вранішнього туману, під яким дрімало все навкруги. Грайливий вітерець гойднув ще не розбуджене, зважніле від обіймів сну мереживо ніжного, зеленого листу. Враз весняний ліс сколихнувся, прокинувшись, загомонів стоголосо. Прозоро-чисте повітря п’янило Степана пахощами глиці, кликало його почуття кудись у невідоме. Хлопець все далі й далі заглиблювався у гущавину. Ліс огортав його з усіх сторін, шепотів, послаблював усі інстинкти, заспокоював душу безжурно-грайливою мелодією й одночасною величчю своєї природи. Однак, навіть перебуваючи у стані мрійливої меланхолії, козак натренованим слухом одразу вловив ледь чутний хрускіт сухої гілки і, миттю знявши рушницю з плеча та притулившись спиною до високої сосни, став напружено вдивлятись у зарості ожини, кущі якої люто нагострили колючки, готові стати до бою з кожним, хто порушить їх спокій.
Думка про ляських посіпак, що могли стежити за військом запорозьким, блискавицею майнула в голові парубка, і він вже уявляв, як ціною власного життя врятує усе товариство, та тут помітив істоту, яка спричиняла той хрускіт. Однак то був не ворог і навіть не лютий звір, це красень Полісся гордий олень спокійно жував зелену травичку, що оксамитовим килимом укрила лісову галявину. Степан, трохи розчарований тим, що не здобув собі слави рятівника братства січового, вирішив хоча б чимось стати йому в пригоді, принісши свіже м’ясо на обід, тому звів рушницю, прицілився і вже хотів вистрілити (а був певен, що не схибить), як враз щось зупинило його. Козак раптом згадав, яку дивну гармонію з природою він відчував якоюсь хвилиною раніше, йому чомусь не захотілося вбивати цю благородну тварину, і Степан опустив рушницю.
– Правильно зробив, – почув Ратушняк за своєю спиною чиєсь схвалення. Запорожець озирнувся і мало не онімів з подиву: перед ним стояв Наливайко, який, поринувши у власні думки, блукав лісом, а, уздрівши його, вирішив простежити. Хлопець стояв ні живий ні мертвий, ще б пак, адже не кожному щастить віч-на-віч опинитися із самим отаманом, Северин же весело посміхався – розгублений вигляд парубка покращив йому настрій, і тепер він задоволено покурював невеличку різьблену люльку,
“Тебе як звати? – звернувся Наливайко до молодого козака.
– Степаном... – зніяковіло відповів він, але, збагнувши, перед ким знаходиться, тут же виправився, – Степан Ратушняк, козак Менського куреня, батьку.
– Ага, це той, що Свічка! – отаман згадав, як однієї грудневої ночі козаки затіяли суперечку про те, хто влучніше стріляє. Северин сам став свідком того, як молодий запорожець з відстані ста кроків загасив пострілом дві свічки, що були поставлені одна за одною. – Пам’ятаю, пам’ятаю... Заробив ти собі тоді честі та слави козацької.
Довго ще по тому випадку чи не все наше воїнство намагалося повторити твій постріл, та де там! Молодець! А як думаєш, чи скоро нам доведеться вступити до бою із ляхами?
– Ну, на це, звичайно, воля Ваша. Я думаю, що Радзивілл зараз нападати не наважиться, бо зализує рани, отримані під Могилевом. Якщо ж він об’єднається з Уніговським і спробує оточити нас з різних сторін, то буде нам непереливки. Отож, – ледь стримуючи хвилювання, мовив Степан, – нам треба якнайшвидше вступити в бій з військом Уніговського, та, доки ляхи не очухалися, задати їм такого жару, щоб запам’ятали на все життя.
– Ти диви, – здивувався Наливайко, – він, виявляється, й у військовій тактиці дещо метикує, видать, виросте добрячим козарлюгою... – і хотів був похвалити Степана, та враз почулися чиїсь вигуки: „Батьку! Батьку Северине!” Разом із Свічкою рушив Наливайко до табору, де його вже чекали розвідники з полоненим гайдуком.
Степанові слова виявилися пророчими, і на військовій раді, яку скликав Наливайко після допиту, було вирішено будь-що зупинити військо Уніговського, який поспішав на допомогу коронному гетьману Радзивіллу з наміром взяти козаків у кільце.
Сиза імла поволі сповзала з землі, підіймаючи своє забрало; виднілися списи, ратища, піки та корогви обох військ, і хоча супротивники могли бачити один одного, але жоден лицар бодай словом не виявив своїх почуттів. Над полем стояла мертва тиша, що досі ховалася у подертому клоччі туману, над яким невмолимими вісниками майбутнього побоїща вже кружляли зграї гайвороння. Враз яскравий сніп сонячного проміння розірвав сиву заволоку, заливши галявину кривавим сяйвом, що ніби стало сигналом для початку бою. Вмить ожило все довкола, сколихнулися ряди, пішла рать на рать, і не стало видно сонця за димом гарматним, і не стало чутно голосів за дзвоном тлілої та гуркотом канонади бігли воїни по тілах товаришів своїх, і кожна куля несла загибель, криця тупилася об лицарські обладунки, ламалися списи, мов солома, і змішалися малинові стяги зяпорозькі із польськими знаменами, кров лилася рікою, і чорний янґол смерті кружляв над загиблими, із захватом спостерігаючи жахливу картину убивства вояками братів своїх рідних. Настав полудень, щезли тіні бійців, забравши з собою у царство вічної тьми душі побитих, а сумна постать перемоги у білому савані усе ще блукала між ворогуючими станами, ніби не знаючи, кому ж віддати перевагу. Поволі вечір насувався на поле бою, і знеможені лицарі випускали з рук пощерблені шаблі, а вороги рубали ті руки, і падали вони у червоні від крові трави білоруські, і більше не судилося тим рукам обійняти ніжний стан коханих. Ходили поміж лавами бійців священики, прощаючи смертельно пораненим усі гріхи земні, та й самі падали, підкошені кулею чи шаблею сп’янілих од крові вояків. Нарешті не витримали натиску ляхи, вселився страх у їхні серця, і побігли вони, залишаючи позад себе вкрите польським трупом поле. Топтали кінні піших, а піші, охоплені смертельним жахом, стріляли в своїх же кінних і стягували їх з коней. Сумна постать у білому савані нарешті зупинилася, зробивши свій вибір.
* * *
Йшов 1596 рік. Реєстрове воїнство Наливайка об’єдналося з січовиками Шаули й Лободи. Очікуючи нападу польського війська, козаки отаборилися в урочищі Гострий Камінь. Впертим й жахливим було бойовище з військом Жолкевського, ніхто не хотів поступатися, лицарі билися, мов розлючені леви, багато хто з них наклав головою від ворожої руки, і майже не було таких, що не пролили хоча б краплю крові за свою віру і волю. Відігнавши ляхів, козаки рушили до Переяслава, та переслідувані Жолкевським, невдовзі змушені були залишити місто й відступити. Разом з ними, боячись жахливої кари з боку ляхів, покидали Переяслав і міщани. Обтяжене жінками й дітьми козацьке воїнство втратило маневреність й отаборилося біля Солониці. Шлях на південь і на схід був відтятий польським військом.
Як зграя хижих вовків оточує смертельно пораненого звіра, так ляхи з усіх сторін облягли табір січовиків. Подібно до голодних сіроманців кружляли вони довкола своєї здобичі, не наважуючись підійти ближче у страхові зробити хибний крок, але й не відступаючи назад. Цілими днями ревіли гармати та летіли ядра у напрямку запорожців, а окремі польські загони, розмахуючи стягами та горланячи підбадьорливих пісень, лізли на приступ, не рахуючись з будь-якими втратами. Однак кам’яною брилою на їх шляху стали козаки запорозькі, закривши власними грудьми дітей та жінок своїх од вражих куль та ядер. Та хоч якою великою була звитяга січовиків, але прорватися крізь щільні редути війська польського українцям було не під силу, і незабаром у їхньому таборі розпочався голод. Не вистачило фуражу для коней, адже усі пасовиська знаходились за поляками, а тому коні вмирали прямісінько посеред табору і, розкладаючись під палючим сонцем, отруювали повітря.
Харчів залишилося обмаль, а солі у козаків уже давно не було, воду ж мали тільки поза межами табору. Для того, щоб роздобути сіно й воду, Лобода постійно влаштовував несподівані для ляхів вилазки і посилав найславніших лицарів своїх на герці, і доки одні билися з жовнірами, інші добували провіант. Таким чином за кожну краплю води запорожці мусили розплачуватися краплею крові свого товариша, та з часом робити це ставало дедалі важче й важче.
Грозовою хмарою снував поміж козаків отаман Менського куреня Степан Свічка.
Курінним січовики обрали його після наглої смерті Миколи Морозенка, котрого під час однієї з вилазок ляхи захопили в полон і тут же колесували. Думка про те, як знайти слабку ланку у ворожому кільці й вирватися з облоги, не давала Степанові спокою, чорною змією гризла його серце. Зібрав він самих хоробрих і відчайдушних козаків своїх і наказав щодня робити несподівані набіги, відриваючи шматки від війська шляхтицького, та шукати дірки в оточенні.
І з того часу озброєні вершники Менського куреня стали справжньою карою Господньою для польського війська. З’являючись невідомо звідки, вони гострим серпом проходили по ляській ниві, викошуючи найспіліше та найповніше колосся – красу та цвіт шляхти цького воїнства, і так само зникали невідомо куди. Невдовзі серед поляків поповзли страхітливі чутки про Степана Свічку і його кінноту, ніби вони оживають одразу ж після того, як їх вб’ють, і лише після десятої смерті віддають душу Богові. Воїни-характерники, воїни-ворони, як їх називали жовніри, на вогняних конях разом зі своїм ватажком Чорним Демоном вривались у польський стан, хапали там кількох панів і одразу ж на очах у всього ляського війська четвертували їх чи, прив’язавши за ноги до двох коней, роздирали навпіл. Скільки разів ворожі полковники влаштовували засідки, аби лишень впіймати осточортілого месника, та щоразу курінний отаман в останню мить вислизав із, здавалося б, уже зачиненої пастки, і ляхи сліпо вірили в те, що вразити його могла тільки срібна куля. Пошепки, з острахом накликати лихо, переказували вони оповідки про те, як Характерник зникав просто на їхніх очах, а натомість з’являвся у полі колючий кущ глоду чи злітав у небо чорний ворон, і жах крижаним ланцюгом сковував серця найхоробріших шляхтичів.
Рано-вранці четвертого червня 1596 року готувався отаман Менського куреня Степан Свічка разом зі своїми козаками зробити ще один наскок на поляків, та варто лишень було січовикам сісти на коней, як враз усе довкола здригнулося од могутнього пострілу кількох десятків польових гармат. Змішалися земля і небо, великі козацькі вози, мов щепки, підлітали в повітря і падали, калічачи приречених на смерть оточенців. Скрізь, несучи страшну загибель, рвалися ядра і розсипали навкруги хмари осколків, які подібно до зливи, що кладе до землі пшеницю в полі, нищили козаків без ліку. Плакали і кричали перелякані жінки, стогнали поранені, а високо в небі безжурно спозирало криваву різню тепле літнє сонечко.
Два дні майже не вщухала смертоносна канонада, за цей час посивіла не одна сотня чубів козацьких, не одна сотня молодих облич вкрилася зморшками, спостерігаючи смерть дітей рідних, жон вірних, побратимів надійних. Вкрився сивим інеєм і оселедець Степана Свічки, помарніло його чоло, а в глибоких карих очах виднілася тяжка печаль.
Січовики Кремпського, дізнавшись про намічений поляками на восьме червня штурм табору, зрозуміли, що настав їх останній час, а тому заграли в сурми і відрядили посольство до Жолкевського запитати про його вимоги. Коронний гетьман забажав, щоб запорожці видали йому Наливайка, Шаулу та Шостака і віддали б полякам усі свої грамоти та ще й клейноди, подаровані Війську Запорізькому німецьким цісарем Рудольфом II.
Козаки погодились....
На землю сповзла літня ніч, огорнула жорстокою темінню все навкруги та згодом, зглянувшись на земні страждання, поволі намалювала на небі золотим пензлем міріади маленьких зірочок, приголубила тихою колисковою дерева в переліску, трави у степу, приспала річку, звірів і птахів – усе завмерло... Не спали лише люди: і козаки, і ляхи нетерпляче чекали приходу ранку. Одні сподівалися з настанням нового дня отримати довгоочікувану волю й можливість повернутися додому, інші – нарешті задовольнити усі свої криваві забаганки.
Ще до світання порозковували козаки вози і рушили в степ, та не встигли вони пройти й кількох миль, як знову були оточені ляхами. Кілька чоловік козацької старшини на чолі з полковником Богданом Чайкою тут же рушили до Жолкевського, щоб з’ясувати, у чому справа.
Що сталося, пане коронний гетьмане? Чому нас затримали? – запитав у Жолкевського Чайка.
– Як ти смієш, голодранцю, зі мною так говорити?! – писклявим голосом заверещав той.
– Зараз же вишикуй своє військо, бо пани мають забрати своїх хлопів!
– Е, ні, – заперечив козацький полковник, – ми задовольнили усі ваші вимоги і тепер маємо повернутися на Січ. Козак не буде бидлом. Краще смерть, ніж така ганьба... Тоді ви всі загинете!
–Але ми будемо боронитися!
– Бороніться... – процідив крізь зуби Жолкевський і крикнув до своїх вояків:
– Знищити їх!
Першим упав Богдан Чайка. Холодна криця проколола йому серце, і полковницька душа, сповна виконавши свій обов’язок перед товариством, відлетіла до раю. Слідом за ним і старшина поклала свої буйні голови, а в цей час ляські вершники зловісним чорним вихором налетіли на беззбройних козаків, і не було спасіння од їхніх шабель, і не було й крихти співчуття у їхніх лютих очах. Враз трава вкрилася кривавою росою, а поле було завалене трупами, що падаючи один на одного, страшною червоно-чорною ковдрою встелили землю.
Не мала пощади шляхта ні до дітей, ні до жінок, рубала всіх, доки руки собі не потомила.
* * *
Степан з батьком наближався до Малих Криниць. Вони були одними з небагатьох, кому вдалося вийти живими з кривавого бенкету, зчиненого ляхами під Солоницею. Далеко позаду залишилися кам’яні мури Канева, куди завітали подорожні, щоб поставити свічки та помолитися в Юр’ївському соборі за спасіння душ побитого козацтва. Попереду були нові походи й нескінченна боротьба за волю України-неньки.
Ігор Тодоренко. Характерник : проза
/ Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.84-91.
